Гліб Бутузов: Декілька слів про Ренесанс

Для того, щоб зрозуміти мотив, що підштовхнув мене до написання цієї замітки, слід перерахувати якості, які (в моєму уявленні) повинен мати філософ, що йде шляхами традиції. Передусім, я розділяю думку Джуліано Креммерца (що, до речі, сталося не відразу): першою і необхідною якістю герметика є скепсис. У світі тіней і кривих дзеркал, в якому ми живемо (і який не схильні до рефлексії люди називають «реальністю»), скепсис, тобто пильність розуму і апріорне неприйняття вербалізованих кимось істин, виступає як найкраще щеплення від помилок. Крім того, я переконаний, що не можна бути філософом, не маючи почуття гумору. Сміх лікує, позбавляє від забобонів, винищує тиранів, проганяє диявола. Іронія і сарказм, які викликають священний жах у деяких послідовників релігійних культів, зовсім не є отрутою для душі; навпаки, цей сонячний вогонь (адже наша іронія схожа на erodion, чаплю Бенну, що сидить у човні Ра) спалює усе фальшиве, удаване, святенницьке, нав’язане «суспільством театру» і шахраюватими «хранителями цінностей». Не варто боятися цього вогню: ним слід палити все навкруги, перетворюючи на попіл горючий сульфур обману. Наше золото не підвладно полум’ю; іронія не шкідлива для істини. Іншою найважливішою якістю філософа я вважаю імунітет до авторитетів. Причому імунітет не означає ґрунтованих на ресентименті півнячих наскоків, або демонстративне ігнорування важливого автора, зайнятого цією ж темою. Йдеться про цитування. Цитати повинні мати цінність в контексті, що створюється філософом, і цінність ця визначається їх якістю і якістю контексту, а не ім’ям автора, згадування якого у посиланнях лише данина копірайту. Цитати повинні бути частиною самої тканини дискурсу, а не зручним способом показати, що «зі мною Платон, Аристотель і наш шанований зав. кафедрою». Прізвище не може бути аргументом; при цьому, сучасні філософські суперечки найчастіше зводяться до битви прізвищ. І нарешті, третьою найважливішою вимогою, на мій погляд, являється вміння визнавати свої помилки і виправляти їх, не боячись за своє публічне «реноме» (врешті-решт, немає нічого більш нікчемного, ніж повага або презирство натовпу); саме з цієї причини я відчуваю необхідність записати нижченаведене.

Хоча я ніколи явно не критикував Ренесанс, я все ж відносився до нього з певною долею презирства, яке висловлював в статтях. Я вважав, що Середньовіччя становить свого роду мініатюрну Золоту добу в історії європейської цивілізації (я вважаю так і сьогодні); проте, я не сприймав Ренесанс як його логічне (і багато в чому трагічне) продовження; скоріше як стародавню версію Н’ю-Ейдж, швидко роздавлену колесами Просвіти. Але я помилявся. Смерть Середньовіччя Ґенон і інші традиціоналісти датують початком XIV ст., зв’язуючи її з певними знаменними подіями в житті Європи того періоду, включаючи знищення ордену Тамплієрів; я згоден з цією оцінкою. За смертю слідував розклад (побічні продукти якого – Ars Nova і Ars Subtilior – як мені здається, істинно прекрасні), що дало чорнозем для зародження нового життя – тобто Ренесансу, Відродження. Подих свободи, який відчувається в творах перехідного періоду, що ще зберігають риси середньовічної культури, до кінця XV ст. перетворився на могутній вітер, здатний підняти змія людської думки на раніше не бачену висоту. Свобода і широта мислення – ось особливості ренесансного інтелекту, що дозволили йому поєднувати єгипетські ієрогліфи, математику, магію, іудейську каббалу, алхімію, медицину і астрологію в новій, інтегральній перспективі пост-лулліанського Ars Magna, «Великого Мистецтва». Така нова комбінаторика ідей, магічна і раціональна одночасно, демонструє небачену раніше свободу інтелекту, і одне це може (і повинно) викликати захват у філософа. Немає нічого більш природного, ніж прагнення до свободи. У багатьох східних традиціях кінцевий плід називається «звільненням». Бог має абсолютну свободу; в певному аспекті він є свобода. Пашу, соматична людина, що перебуває в пітьмі тамас, абсолютно невільна: вона підпорядкована механічному закону необхідності, тваринній природі свого тіла. Шлях до Бога – це шлях до свободи (без всіляких казуїстичних «від» і «для»), шлях з темниці фізичної оболонки, інстинкту, нужди, смерті до світла чистого безмежного буття. Той, що любить Бога, любить свободу; у того, хто боїться свободи, страх переміг любов.

Проте на цьому шляху філософа підстерігає серйозна небезпека; інтегральне знання дає можливість зрозуміти приховані механізми функціонування світу і людського суспільства в ньому. Я маю на увазі не звичайну конспірологію або есхатологію, але розуміння того, як суб’єкт пов’язаний з іншими суб’єктами і зі світом в цілому, і в який спосіб він може маніпулювати ними. Для останнього великого ренесансного філософа це розуміння стало роковим. Прощальними словами Ноланця були: «Ви, мої судді, ухвалюючи вирок, перелякані більше, ніж той, хто його приймає». І в істинності цих слів не може бути сумніву; виносячи Джордано смертний вирок, судді усвідомлювали, що таким чином забезпечують йому і його книгам путівку у вічність, але дозволити йому жити і писати далі було неможливо… Вирок був ухвалений, і лютневим ранком 1600 р. на римській площі закінчилося Відродження. На мій погляд, ці два вогняні стовпи – на Кампо деі Фіорі в Римі і на Іль-Жуїф в Парижі, яких розділяють три століття, – є Геркулесовими стовпами європейської цивілізації, її non plus ultra – Джордано Бруно, філософ, і Жак де Моле, лицар, були зупинені не рукою Церкви, ні (вона – лише інструмент), але тими глибинними силами, які понад усе побоюються бути викритими, зрозумілими, поясненими, оскільки це означає для них втрату контролю, тобто неможливість обмежувати свободу і відбирати її.

Іоан Куляну в «Еросі і магії» використав чудову метафору – безкрилу муху. На острові Галапагоського архіпелагу, де протягом року дмуть сильні вітри, крилатим комахам украй важко вижити, оскільки їх у буквальному розумінні слова здуває, вони не можуть займатися пошуками їжі. Проте безкрила муха-мутант, в звичайних умовах приречена на вимирання, стала виживаючим видом на цьому острові. Сучасна наука (і сучасний спосіб мислення, додамо) є по суті такою безкрилою мухою, яка завдяки своїй приземленості, відсутності крил, відсутності скільки-небудь значимих філософських і світоглядних претензій, зуміла вижити «в лютих вирах історії шістнадцятого століття», як писав Куляну. А легкі ажурні вежі ренесансної думки були зруйновані і поховані, ймовірно, назавжди – принаймні, як цивілізаційний шлях. Але не як шлях індивідуальний. І я хочу підняти кубок Меркурія за тих, в чиїй свідомості зародиться нове, інше розуміння тих дивовижних неповних двох віків  європейської історії.

Автор: Гліб Бутузов