Інтерв’ю Крістофера Жерара з Ґійомом Файом, опубліковане під заголовком «Les Titans et les Dieux» (Боги й Титани) в журналі «Antaios» (№ XVI, весна 2001 р.).
Крістофер Жерар: Хто Ви, пане Фай?
Ґійом Фай: Я не можу дати визначення самому собі. У будь-якому випадку я багатогранний, у мене немає спеціалізації, я «політеїст» у своєму власному житті. Хоча у мене є дипломи з політичних наук — ліценціата з історії та географії, доктора політичних наук — я ніколи не сприймав свої дипломи серйозно і ніколи не використовував їх для того, щоб досягти успіху в буржуазному суспільстві або серед офіційної інтелігенції. Я був комівояжером з продажу автомобілів, робив гумористичні передачі для широкомовних радіо- та телепрограм, писав книги й статті на будь-які теми, від самих «серйозних» до самих легковажних. Я працював в рекламі, у великій пресі тощо. Нині я пишу книги, влаштовую пресконференції по всій Європі та нещодавно почав випускати природно-економічний інформаційний бюлетень «Я все зрозумів», з успіхом якого я можу себе привітати.
Кілька поколінь моїх предків жили в галльських регіонах Пуату-Шаранта і Лімузен, де вдало поєднуються кельтські та римські традиції. Мене виховували в дусі французького націоналізму й бонапартизму, але результат був парадоксальним: я став європейським патріотом. Середовище, в якому я виріс, це середовище великої паризької буржуазії. Я прекрасно знаю її зсередини, але ніколи не поділяв її конформістських та матеріалістичних ідеалів й ніколи їй не заздрив, бо спосіб життя, який вона мені пропонувала, абсолютно мене не цікавив.
Крістофер Жерар: Який Ваш інтелектуальний шлях?
Ґійом Фай: Я не люблю це слово «інтелектуальний». Дозвольте мені зробити одне досить різке зауваження. Я завжди вважав, що інтелектуали мають таке ж відношення до інтелекту, як онанізм до любові. «Інтелектуал» — це самозакоханий тип, спадкоємець візантійських богословів, який шукає притулку у сфері чистих (та на 95% помилкових) ідей, сам витрачає час даремно й змушує інших робити те ж саме. Не будемо забувати, що це слово, яке з’явилося в 90-х роках XIX століття, спочатку мало зневажливий сенс та позначало клас професорів, публіцистів і журналістів, для яких ідеологічні догми були вище реальності. Немає нічого менш язичницького, ніж «інтелектуали», тому що вони втілюють смертельно небезпечний розрив між інтелектом та живою душею.
Першим духовно пробудив мене Ніцше, перш за все його «Весела наука» й «Антихрист». Я відкрив його завдяки моєму викладачеві філософії, коли я навчався у єзуїтів в Парижі. Ця релігійна корпорація давала лише формально християнське виховання, але явно більше цікавилася античним греко-латинським гуманізмом. Отож, як не парадоксально, обидва джерела мого язичництва, ніцшеанство та греко-латинська культура, почерпнуті в єзуїтів.
Я вчився довго й отримав дуже еклектичну освіту, яка охоплювала стародавні мови, політичні науки, історію, географію, філософію, економіку. Це дозволило мені уникнути спеціалізації та залишитися «всезнайкою». На мене також вплинув марксистський спосіб мислення, але не марксистські суспільні ідеї чи утопії. Мій світогляд формувався під різними впливами, причому в дуже малому ступені — французькими. Декарт, Монтень, Берґсон та інші ніколи мене не надихали, як, до речі, і Моррас. Мене завжди приваблювали німецькі та англосаксонські філософи: Ніцше, Геґель, Гайдеґґер, Зіммель, Теніс, Шмітт, Спенсер, Леш тощо. Однак я ніколи не довіряв вченим, шанованих за таких, «авторів однієї-єдиної книги» та компіляторів. Я не належу до жодної теоретичної або ідеологічної секти й завжди намагався мислити самостійно.
Але, загалом, на мене вплинули не так книги, скільки моє життя. Я не «ерудит» і не любитель нанизування цитат та «інтелектуальних колажів», цієї манії самоучок. Я не колекціоную книги, як інші — олов’яних солдатиків або поштові марки. Я волію думати самостійно, створювати все нові й нові концепції, виходячи з повсякденної реальності та моєї інтуїції, збудженої читанням (дуже особистим та іконоборським) того чи іншого автора, будь-якою бесідою, спостереженням, повідомленням в пресі або книгою з історії. Я мислю інтуїтивно, осяяннями, але не належу до будь-якої «ідейної школи» або якої-небудь «течії». У моїй бібліотеці всього 100 книг, найважливіших, всі інші я роздарував або продав.
На мене вплинули німецькі етологи, соціологи, економісти й філософи, Франкфуртська школа, Габермас та такі різноманітні автори, як Кестлер, Гайдеґґер, Спенсер, Ардрі. На відміну від фуанкофілів-американців, я завжди вважав, що французькій структуралістській школі (Лакан, Фуко тощо) не вистачає ясності. Серед французів я роблю виняток для таких авторів, як Жульєн Фрейнд, Маффезолі, Лефевр, Дельоз і Дебор. Певний час я брав участь в ситуаціоністському русі, яке привернуло мене силою своєї критики західного суспільства та його порожнечі. Завдяки цьому я парадоксальним чином зацікавився в 70-х роках групою ҐРЕСЕ та рухом «нових правих», в який я вніс важливий внесок. Але я відійшов від цього руху в 1986 р., тому що відчув, що ідеї, які я розвиваю в його рамках, перестали збігатися з центристськими установками його керівників. Але я зустрів в його рядах таких людей, як філософа Джорджо Локкі, історика П’єр Віаля, П’єр Брадера, політолога Роберта Стойкерса тощо, які відкрили мені багато шляхів і які всі, як і я, покинули це ідейне сімейство.
Крістофер Жерар: А яким був Ваш духовний шлях?
Ґійом Фай: У моєму язичництві немає нічого спіритуалістичного або містичного, воно плотське, живе, я б сказав, поетичне та суто особисте. Мій життєвий шлях аж ніяк не «духовний», він чисто емоційний. Багатство язичництва, яким не володіє жодна інша «релігія», в тому, що воно надає надзвичайно багатообразні можливості світовідчуття: є лісове та ґрунтівне язичництво, є язичництво туманів над піщаними рівнинами і язичництво божеств сонячного вогню, є язичництво джерел і німф та язичництво глухих відзвуків битв, є язичництво співів фей і язичництво гуркоту реакторів, є язичництво великих Богів-покровителів та язичництво духів домівки.
Геній язичництва збирає в одне органічне космічне ціле всі людські пристрасті зі всією їх нікчемністю та величчю. Язичництво — це дзеркало живого світу.
Мене ніколи не приваблювали езотеричні тексти, містичні пориви та міркування про символіку. Для мене язичництво — це, перш за все, поезія, естетика, захват та інтуїція, але ні в якому разі не теорія, не секта й не знаряддя.
Найближче мені грецьке й римське язичництво. Під його знаком пройшло все моє виховання. Десять років я вивчав грецьку та латинську мови й міг (тепер уже більше не можу) читати тексти Овідія або Ксенофонта і розуміти їх. Зрозуміло, мені дуже симпатичне світовідчуття кельтських, германських, скандинавських та індійських язичників, настільки ж багате за змістом. Шкода, я погано знаю індуїзм, найважливіше живе сучасне язичництво, але я сподіваюся заповнити цю прогалину.
Я згадую присягання в Дельфах, виголошене в цьому священному місці, перед Стоєю, на початку 1980-х років, рано вранці, ареопагом молодих європейців. Вона була виголошена з ініціативи П’єра Віаля та нашого покійного грецького друга Ясона Хаджідінаса. Там були європейці з усіх країн нашого Спільного будинку. Я залишуся вірним цій присязі все моє життя. Це було сильне релігійне переживання. Метою цього присягання були конкретні дії у світі в ім’я язичницьких цінностей.
Безтілесна «духовність» завжди здавалася мені вкрай нудною, можливо, просто тому, що я її не розумію. У Еволи я беру лише його соціологічні й політичні теорії, а «еволіанство» завжди вважав неприйнятним, тексти ж Ґенона (який звернувся в іслам) — абсолютно безглуздими. Моє язичництво, аполлонівське і діонісійське — за своєю суттю, засноване не на медитаціях, воно — інтуїтивне, його захоплюють рух, дія, краса сили (а не молитви). Для мене це сама сутність життєвої сили, волі до життя. Життя — це ефективність, історичне виробництво. Історія зберігає пам’ять про діяння, а не про абстрактне споглядання та безкорисні теорії, приречені на забуття. Тільки дія ефективна й тільки вона одна є метою як думки, так і естетичних рухів душі.
Головна небезпека, яка підстерігає язичництво, це інтелектуалізм, самообожнювання сухої та абстрактної ідеї, відірваної від життя та її нагальних потреб. Язичництво — це не наукова дисертація й не холодне знання, а настрій на дію. Для мене це занурення в життя, практика, яка перетворює світ. Важливі не слова, й не ідеї, а ті конкретні дії, до яких призводять ці ідеї та слова.
Ідея, блискуча сама по собі, цікава не цим, а тим, що вона дозволяє змінити ситуацію, втілити в життя якийсь проєкт. У цьому осередок язичницької епістемології на противагу юдеохристиянської, для якої ідея цінна сама по собі, а матеріальне й реальне вважається ганебним. Мене завжди вражав той факт, що в греко-латинському, германському і кельтському язичництві не було нічого споглядального, воно було надзвичайно активним та войовничим.
Інша дуже дивна річ зробила мене «язичником» в ранньому дитинстві, коли я ще не розумів, що це таке. Це було захоплення дикою природою: лісом, морем та горами. Цікава історія: підлітком я любив перетинати пішки один з найкрасивіших лісів в Європі, ліс Кубр на моїй батьківщині, в Сентонж, масу сосен і дубів, скручених вітром. Чим ближче я підходив до Атлантичного океану, тим виразніше чув його люте гарчання та завивання Еола. Потім я підіймався на дюну, де вмирали останні сосни, які роз’їдаються сіллю й поривами вітру, і мені відкривалася велич Посейдона: дике, загрозливе, байдуже до людських стогонів. Величезні хвилі з ревом розбивалися об берег, утворюючи коловертні, а на нескінченній смужці білого піску стояли щити з написом: «Купатися заборонено». Мене завжди захоплювала ця дика й загрозлива сторона природи, коли за чистою красою ховається грізна небезпека, укус богів.
Але, при такому язичницькому баченні світу, мене приваблюють також колосальні міста і монументальна архітектура, що гармонійно поєднує потужність і красу: Версаль, Тадж-Махал, Страсбурзький та ульмський собори, німецька архітектурна школа Чикаго, неокласицизм 30-х років, груба краса ядерних підводних човнів та військових літаків тощо. Перемога мощі й порядку, яка витікає від природи та від людини, визначає моє особисте язичництво. Причиною моїх дій ніколи не було голе міркування або містичний екстаз, а завжди безпосереднє відчуття. Один мій друг-християнин одного разу звинуватив мене в «мрійливому язичництві». Він мав рацію, не знаючи, що мрії людей — це, можливо, послання богів. Боги вже давно винайшли Інтернет.
Багато юдеохристиянинів думають на біблійний штиб, що воля до влади/могутності — це гріх проти Бога, виклик, та що, за вченням Отців Церкви, єдино прийнятна влада — це дематеріалізоване «царство Боже всередині нас». Таке бачення характерне для дуалістів: з одного боку — «духовне», священне, роздуми, з іншого — вульгарне, ваблене абсурдним жаданням влади, розробкою стратегії битв. Я ж, навпаки, вважаю, що матеріалізм і сенс священного інтимно пов’язані в язичництві, якщо, звичайно, не плутати «матеріалізм» зі споживацтвом.
Крістофер Жерар: Отже, Ви язичник, чуйний до знамень, живий сейсмограф. Але що значить для Вас язичництво сьогодні?
Ґійом Фай: Моє язичництво позитивне, воно не є реакцією на щось. Я не антихристиянин, я дохристиянин та постхристиянин. Я не зводжу ні з ким рахунки. Язичництво передувало християнству й переживе його в серцях європейців. Я твердо переконаний в тому, що язичництво вічне. Як Ви пишете у Вашій книзі «Язичницькі орієнтири», язичництво організовується навколо трьох осей: зв’язок поколінь і зв’язок зі своєю землею, космічне занурення в природу та її вічні цикли й «пошук», причому це можуть бути як пошуки у сфері невидимого, так і пригоди та авантюри (Піфей, Александр, піфагорійська школа тощо) без заздалегідь розробленого плану. В тому сенсі язичництво — найдавніша та найбільш природна з релігій світу. Воно глибоко інтегроване в європейську душу. На противагу монотеїзму, можна навіть сказати, що це сама справжня з усіх релігій, тому що вона «пов’язує» (мається на увазі значення дієслова, від якого походить Гнів Нептуна слово «релігія») людей однієї спільноти з реальним і конкретним світом, замість того, щоб бути подібно християнству або ісламу, кодифікованою вірою, сукупністю обов’язкових та універсальних заповідей, звернених тільки до окремої особистості, яка бажає «купити» у всемогутнього Бога «порятунок».
Головні особливості язичництва — це єдність священного й мирського, циклічна або сферична концепція часу (на противагу есхатології порятунку або проґресу, при якій час лінійний і направлений до рятівної мети історії), відмова вважати природу власністю людини (сина Божого), яка може експлуатувати й руйнувати її з власної волі; чергування чуттєвості та аскези; постійна апологія життєвої сили («Так» життю та «Великому здоров’ю» Заратустри-Ніцше); ідея, згідно з якою світ не створений, а включений в процес становлення, без початку й кінця; трагічне почуття життя та відмова від будь-якого нігілізму; культ предків, спадкоємність поколінь, вірність друзям і традиціям (аж ніяк не музейний традиціоналізм); відмова від будь-якого універсального одкровення і, відповідно, від усякого фанатизму, фаталізму, догматизму та примусового прозелітизму.
Додамо, що язичництво постійно об’єднує протилежності в одній гармонійній єдності, різнорідне — в однорідному.
Я хотів би ще додати, що язичницька мораль, наприклад, мораль Марка Аврелія, пред’являє вищі вимоги, ніж християнська. Язичництво, до якого я себе відношу, — головним чином, греко-римське, вимагає від людини володіння собою, поваги до суспільних правил та життєвого порядку, які не нав’язані логікою кар чи винагороди від всемогутнього Бога, але народжуються зсередини та психологічно сприймаються як необхідні «обов’язки».
Боги язичницьких пантеонів морально не вище людей. Вони просто безсмертні. Це «надлюди», що володіють магічною силою. В язичництві людина не принижена перед божеством, як в біблійному монотеїзмі. В «Іліаді»боги б’ються на тій чи іншій стороні й у них ті ж недоліки, особливості та пристрасті, що й в людей.
На мене вплинули два протилежних та доповнювальних один одного варіанти язичництва: язичництво природи і язичництво сили, мистецтва, внесення у світ розумного початку, причому обидва вони емоційні. Моє язичництво, як справедливо докорив мені одного разу мій друг Мішель Маффесолі, прочитавши мою книгу «Археофутуризм», — «прометеївське», тобто сучасне, що порушує рамки дозволеного. Ален де Бенуа назвав моє бачення світу «титанічним», користуючись категоріями Ернста Юнґера. Я не заперечую цей аналіз, попри те що Ален де Бенуа, хоча він колись оголосив себе язичником, залишився насправді юдеохристиянином (в сучасному агностичному варіанті): за своєю ідеологією, своїм світовідчуттям та основними інтересами.
Європа ніколи не переставала перебувати під впливом своєї язичницької підсвідомості, свідчення тому — вся європейська поезія та пластичні мистецтва. Чисто християнські поетичні твори не вражають, а все католицьке мистецтво відмічене знаком язичництва. Чи не є це постійний прояв божественної сили, всупереч іконоборським велінням монотеїзму? У християнстві, особливо в християнстві після II Ватиканського собору (яке вже не має нічого спільного з християнством епохи хрестових походів), мене завжди дратувала перевага, що віддається слабким, жертвам, переможеним; гордість була оголошена гріхом, чуттєвість, навіть здорова, засуджувалася, бо суперечить шляхам господнім. Читання Ніцше, але перш за все спостереження за сучасними прелатами й християнами, переконали мене у хворобливому та протиприродному характері християнської моралі, моралі хворих, раціоналізації відчаю. Ідея спокути стражданням, яка не має нічого спільного з язичницькою ідеєю героїчної смерті, споріднена з ненавистю до життя. Крім того, для мене неприйнятна ідея перворідного гріха, яка покладає й на мене відповідальність за страждання Христа. Більш ніж будь-яка інша релігія, язичництво є одночасно гарантом як громадського, так і космічного порядку, плюралізму вірувань та світовідчуття. Воно ґрунтується на логіці «кожному своє», а не на химері хаотичного вселенського зміщення. Його соціальна модель тісно пов’язана з поняттями справедливості, порядку і свободи, які своєю чергою засновані на дисципліні. Воно виходить з того принципу, що людство різноманітне і його об’єднання жодним чином не визначене, що історія — це непередбачуване та нескінченне становлення. Воно передбачає, на противагу монотеїстичних релігій, існування різнорідного людства, яке складається з однорідних народів, а суть політики — в утвердженні однорідності Поліса, освяченої божествами, причому самобутність повністю збігається з суверенністю. Органічне й цілісне, язичницьке бачення світу вважає народи спільнотами єдиної долі. Як ми бачимо на прикладі грецького язичництва, поняття Поліса, злютованого патріотизмом та загальною свідомістю своєї самобутності (відбиття різноманітності божеств і природи), є фундаментальним в язичництві, в якому божества-покровителі мають явно політичний та ґрунтівницький аспект.
Крім аполлонівсько-діонісійського язичництва, я маю схильність до того, що можна назвати «титанічним підходом» (з фаустівськими та прометеївськими моментами), заснованим на естетиці й етиці сили, на обо́жуванні надлюдини (все це з області археофутуризму й не має нічого спільного з «сучасністю»), тому що міт про Геракла та діяння «Іліади» — явні вирази цього титанізму, коли люди-герої зводяться на рівень богів. Згадаймо Ахілла, Пріама, Агамемнона, всіх цих персонажів грецької мітології та трагедії, надлюдей, котрі дійсно прагнуть досягти божественного рівня.
Для мене — і такий підхід дивує та шокує деяких язичників — язичництво пов’язане не лише з естетикою «грізної природи», з баченням божеств як істот з деякою часткою жорстокості, мстивої дикості («дике полювання», оточене ореолом чаклунства й заклять, фантастичний роман Макена «Великий бог Пан», в якому античні боги воскресають посеред сучасної Англії й починають мстити), але із прометеївським титанізмом науки й техніки (не з соціально-ідеологічної точки зору), які завжди займали більшу частину язичницької душі — згадаймо хоча б Вулкана-Гефеста, бога ковалів. Але техніку мощі треба відрізняти від техніки комфорту, а європейська людина завжди несвідомо прагнула змагатися з божественною силою та опанувати нею. Юдеохристиянська традиція не помилялася: її Бог вимагав від людини приборкати свою «гординю», не наближатися до древа пізнання, не створювати знарядь, які конкурують з незмінною досконалою природою, створеною творцем. До речі, згадаємо назви американських ракет та космічних програм часів фон Брауна: Тор, Атлант, Титан, Юпітер, Дельта, Меркурій, Аполлон … Жодна з них не називалися «Ісус», «Мир і любов» або «Біблія», і це в країні, де християнство фактично є державною релігією. Назва європейської космічної ракети — Аріана, ядерних ракет французьких сухопутних сил — Плутон і Ґадес, індійської армії — Аґні. Британські військові кораблі традиційно носять такі ж назви: Гермес, Аякс, Геркулес… Таким чином, існує певний духовний зв’язок між образами язичницької мітології та сучасною «технікою могутності». У радіопередачах і в коміксі «Напередодні війни» я алегорично збоготворив науку з технікою, особливо військову, космічну та біологічну. Ця ж тема постійно звучить в науково-фантастичних романах американця Філіпа Діка (явного язичника), плодовитого автора, більше відомого в Європі, аніж у своїй країні. Відзначимо також постійну опозицію людей з християнським менталітетом генній інженерії та біотехнології (в минулому вони виступали проти медичних досліджень): це здається їм профанацією творіння Божого. Пояснимо: для юдеохристиянства, як і для ісламу, Всесвіт ділиться на священну та не священну частини. Все священне втілено лише в Богові.
Природу може змінювати тільки Бог, але не людина. Якщо людина хоче змінити саму себе (за допомогою генної інженерії), вона впадає в гірший з гріхів — гріх гордині, прагнучи «поліпшити» те, що Бог створив, і не підкоряючись тому, що визначено для неї. Другий гріх, який вона робить, — гріх проти антропоцентризму. Людина була створена за образом (хоча й недосконалим) свого Творця, радикально відмінним від решти природи, тварин та рослин, що вважаються просто біологічними механізмами. Що буде, якщо людина оголосить себе власним творцем, почне маніпулювати зі своїм життям? Вона зробить подвійний гріх: уподібнить себе тварині, заперечуючи свою душу і своє божественне походження, зануриться в потік біологічної еволюції, заявить про свою подобу всьому живому (це гріх втілення) та, що ще гірше, вважатиме за можливе втручатися у свою власну інтимну природу, яка є власністю Бога-батька: удосконалювати себе — це гріх самозвеличення.
Дуалістичні монотеїзми завжди відкидали ці два святотатства. Починаючи з алегорії про Голема (штучне й диявольське створіння людини) і кінчаючи боротьбою проти еволюційних теорій, вони завжди відмовляли людині в праві стати деміургом. Вони завжди бачили в ньому незмінну й підлеглу тварюку. Для язичника такий погляд неприйнятний: природа священна сама по собі, вона не є творінням святого духа, іже єси на небесах. Вона не створена й божественна в усьому. Людина залишається незмінною, вона занурена в потік становлення. Немає ніякої протилежності між «природним» та штучно людським, тому що природне все, в тому числі й штучне. «Надприрода», створена людською наукою, це також природа. Для язичника питання полягає в тому, чи є те чи інше штучне творіння (особливо біологічне) корисним або шкідливим, він не засуджує штучне взагалі як метафізичний початок. Тому радикальний екологізм є юдеохристиянським за своєю суттю.
Тому питання: «Етичне чи ні клонування, інкубатори, генетично модифіковані організми, ядерна технологія?», — питання, породжене монотеїстичною свідомістю, слід замінити іншим, більш практичним та реалістичним: «Шкідливо чи корисно буде те чи інше втручання в геном або структуру матерії?».
Для язичників ідеї — це знаряддя. Язичницький менталітет сторониться всякої метафізики, він залишається «фізичним» просто тому, що переконаний: ніщо й ніколи не зможе позбавити природу її священного характеру. У своїй книзі «Археофутуризм» я спробував показати, що юдеохристиянський та ісламський менталітет не зможе прийняти біотехнології (які разом з інформатикою викличуть катаклізми в XXI сторіччі) й узагалі науку та техніку майбутнього, з їх титанічно-прометеївською сутністю, ні з етичної, ні з теологічної, ані з культурної точок зору. Я вважаю, це під силу тільки язичницькому менталітету. До речі, показово, що в трьох культурних сферах, не зачеплених монотеїзмом, в Індії, Японії та Китаї, генну інженерію вважають цілком природною.
Я не буду говорити тут символічною мовою пророків і вказувати шляхи. Для мене існує «чорне сонце» язичництва, розпечене підземне вогнище — те, що Гайдеґґер називав «найнебезпечнішим», тобто сама суть трагічного виклику долі. Наука й техніка в поєднанні з волею до влади; синерґія естетики й призову до самоствердження, спроби зробити себе Богом — все це є частиною духовного Всесвіту, який неможливо чітко визначити, який повинен залишитися в тіні — «благодатній тіні», як говорив Овідій. Але цей деміургічний аспект притаманний саме європейському язичництву. Ці вугілля завжди жевріли в ньому і в будь-який момент можуть перетворитися в вулкан. Це з великою силою виражено в романі Ерла Кокса «Золота сфера», який справив на мене сильне враження. Ці інтуїтивні передчуття висловилися в науково-фантастичній радіопередачі «Напередодні війни». Комікс на цю тему зробив художник Олів’є Карре. Тексти збереглися, вони, безсумнівно, будуть коли-небудь опубліковані, але вони занадто жорстокі — їх можуть невірно зрозуміти. Ми називаємо це поверненням перетворених богів. Є одна сімейна таємниця європейського язичництва, про яку нагадують всі стародавні мітології, аж до артурівського циклу, не розкриваючи її природу; таємниця, суть якої, на мою думку, недоступна розуму; таємниця, яку інтуїтивно відчув Гайдеґґер і злякався її. Судячи з його головної книги «Помилкові шляхи», Гайдеґґер, як мені здається, прекрасно знав, що ці дороги декуди ведуть. Я дав цю незвичайну інтерпретацію в номері журналу «Нувелль еколь», присвяченому німецькому філософу. Гайдеґґер злякався власного яснобачення і втопив свої інтуїтивні передчуття в мовчанні. А потім його ідеї постаралися нейтралізувати й викривити. Куди ж веде дорога нашої історії? До можливої перемоги титанів та Прометея. Зевс, я знаю, образиться на мене за це, але я бажаю цієї перемоги, й нехай вона хоч якщо й буде недовгою, але це буде естетичний вибух, вінець справи деміургів, та вічна мить, про яку говорив Ніцше. Саме Ніцше так налякав Гайдеґґера, який його дуже добре зрозумів, а не просто без пуття прочитав.
Крістофер Жерар: Як жити в такому напруженні?
Ґійом Фай: В Європі язичництво, яке було її давньою релігією, присутнє в різноманітних сферах: у вигляді «фольклорного» (без зневажливого відтінку), перш за все кельто-скандинавського, язичництва, традиціоналістичного, етнічного пантеїзму без віри в персоніфікованих богів; всюди спостерігається також масовий відхід від католицького культу, повернення до широко поширеного народного язичництва, включаючи святкування закінчення сезонних циклів і сонцестояння, відродження кельтського свята мертвих Гелловін — це хороші приклади. Знову знаходить свій язичницький характер Різдво, свято, проти якого церква постійно боролася, яке датується початком XX сторіччя (з заміною ясел деревом). Після 1500 років середньовічної християнізації свята зимового сонцестояння це була найважливіша ознака початку стихійного, народного відродження стародавнього язичництва.
Слід відзначити також сталість явно язичницьких, часом несвідомих мотивів у мистецтві, літературі, філософії, в коміксах. Язичництво відроджується не номінально, а як стихійна життєва поведінка, як бачення світу.
Джон Борман, Мішель Маффесолі та багато інших продовжують вічні язичницькі традиції, не оголошуючи себе язичниками.
На мою думку, попри явну спорідненість світоглядів, існує велика різниця між індійським та європейським язичництвом. Перше не знало перерв в розвитку і залишилося дуже близьким до народної релігійності європейської античності; в Індії дійсно вірять в існування пантеону божеств. В Європі неможливо повернутися до такої ситуації. Від нашого європейського язичництва залишилися крихти, до того ж воно існує підпільно. В цей період міжцарів’я, напередодні великих битв, язичництво відроджується, щоб заповнити порожнечу, залишену офіційною церквою, що капітулювала. Сьогодні в Європі нам слід очікувати народження неоязичництва. Неможливо передбачити та визначити його форми.
Крістофер Жерар: Яким може бути його майбутнє?
Ґійом Фай: Європа ‒ 2020 року являтиме собою хаотичну мішанину різних релігій і вірувань. Християнство очікують крах і розкладання. Боротьба буде йти між язичництвом та ісламом. Боротьба духовна чи справжня війна? Невідомо. Язичництво — протилежність серйозності, тому воно — найсерйозніша та найдовговічніша з релігій. Могутність, непереможність язичництва пояснюється його союзом з життєвими силами, тому воно незнищенне, воно ніколи не може зникнути, на відміну від монотеїзмів, яким в історії відведено лише певний період, тому що вони засновані на догматичних теоріях, в разі потреби минущих. Однак виключена ймовірність того, що Європа повернеться до язичницьких культів як таких, як в сьогоднішній Індії або дохристиянській Європі. Сучасні друїдські культи (наприклад, в Бретані, Ірландії, Англії тощо), не тільки практикуються мізерною меншістю, але мають до того ж штучний, фольклорно-спіритуалістичний характер, а не справді релігійний. Я передбачаю виникнення через 20 років наступної ситуації:
1. Іслам стане практикуючою релігією (з демографічних причин і в результаті звернення до ісламу місцевих жителів), що буде катастрофою.
2. Попри погіршення соціально-економічної ситуації й зростання загроз (які завжди сприятливі для монотеїстичних релігій порятунку), католицька церква, яка загрузла у своїй ідеологічній лінії на змирщення, буде продовжувати займатися синдикалізмом та політикою: її занепад прискориться, так само як і її марґіналізація. Я абсолютно не вірю в «масову католицьку реакцію» і повернення до католицизму ХIХ сторіччя, чого хотів би Іоанн-Павло II.
3. Я передбачаю виникнення безлічі сект або «племен» (за висловом Маффесолі) християнського спрямування, нечисленних, але квітистих: традиціоналістичних, харизматичних, синкретично-містичних тощо, не визнаних Ватиканом.
4. Слід очікувати повільного, але безперервного поширення буддизму на західний лад чи манер — спотвореного відбиванням оригінального азійського буддизму.
5. У прийдешній залізний вік можна передбачити різкий відкат атеїзму й агностичної байдужості, зате знову стануть привабливими форми язичництва, які саме, сказати заздалегідь не можна. З’являться релігії, які я називаю дикими (але без презирливого відтінку), мішанина як поганих, так і дуже цікавих елементів, але вони утворюють той ґрунт, на якому може статися справжнє відродження перетвореного європейського язичництва. Такі «дикі релігії» вже існують, вони діють невпевнено, навпомацки, але вони відповідають потребі оживити в пам’яті напівзабуте.
Отже, я думаю, що ми побачимо в XXI сторіччі виникнення непередбачуваних форм язичництва, метаморфозу богів. Все буде можливо в цьому хаосі, з якого в разі потреби виникне новий порядок.
З іншого боку, не слід довіряти всім тим (незалежно від того, називають вони себе язичниками чи належать до інтеґристських католицьких кругів), хто видає — зі схваленням або осудом — нинішнє падіння моралі (Гей-прайд, Лав-Парейд, гомофілію, антинаталізм, фемінізм, дозволену токсикоманію, порнофілію, що отупляє, скасування суспільних умовностей, виродження мистецтва), за повернення до язичництва. Язичництво — це діаметральна протилежність розбещеності та руйнації життєвих енергій, які спостерігаються в сучасному Заході. Воно вивищує й робить ритуалами імперативи громадського порядку. Його космічне начало (від грецького «космейн» — організовувати) — це сполука удаваних протилежностей, діонісійних сил чуттєвості й насолоди та аполлонівської необхідності їх приборкання і порядку. Все, що завдає шкоди здоровому існуванню виду і народу, однорідної органічності полісу або держави (в римському сенсі слова), не може називатися «язичницьким». Язичник ніколи не буде ані пуританином, ані сексуально стурбованим (це, до речі, дві дуже близькі один до одного позиції), ні анархістом, ні тираном (другий походить від першого).
Язичництво не можна також плутати ні з нетерпимим догматизмом, ані з абсолютною терпимістю.
Під приводом «суспільного політеїзму» деякі поверхневі язичники аплодують розпаду суспільства на племена і громади, не знаючи, що всі язичницькі автори стародавньої Греції, починаючи з Арістотеля, з його концепцією філії (любові до ближнього), завжди застерігали проти ідеї різнорідних народів, які є сприятливим ґрунтом для насильства та деспотизму. Монотеїзми ж, навпаки, захищають ідею змішання, щоб мати справу з піддатливими масами, які не злютовані етнокультурною солідарністю. Ці гнилі язичники, як і сучасні прелати, вітають іслам як «збагачення екуменізму» (не розуміючи тоталітарної й монополістичної логіки релігії Мохаммеда) і через абстрактне та помилкове бачення майбутнього, нібито політеїстичного світу з «мережевою» організацією, без народів і націй, сповідують терпимість до марґінальних племен та безмежний космополітизм. Останній цілком чужий язичницькому баченню Полісу, він подібний до ранньої юдеохристиянської й пауліністичної (але не юдейської) концепції політичного «плюриверсума». Не будемо забувати, що греко-римське язичництво підкорялося ієрархічній владі великих богів-покровителів, котрі об’єднували державу або поліс і ставили політичний порядок народної спільноти — етносу, вище прав особистості та різнорідних і відцентрових сил якихось невідомих «громад».
З іншого боку, я з недовірою ставлюся до чисто негативного язичництва, яке являє собою не більш ніж емоційний антикатолицизм. «Стріляти» по традиційному європейському католицизму — це марна трата часу й сил. Я писав у передмові до книги, присвяченій культу Марії (яка дуже схвилювала католиків), про той очевидний факт, що культ Богородиці сягає своїм корінням в дохристиянський європейський менталітет, і язичники повинні його шанувати. А як інакше пояснити величезний успіх в народі шанування Марії та святих? До речі, єпископи сучасної католицької церкви (чому вона й не користується популярністю) намагаються принизити ці культи, підозрювані в «політеїзмі». Що ж стосується відмінностей між сучасним язичництвом та християнством, то я займаю таку ж позицію, що й фахівець з Середніх віків П. Віаль, який підкреслює у своїй останній книзі «Одна земля, один народ», що язичництво не є антихристиянським, воно нехристиянське й постхристиянське. Вслід за Ніцше, він вказує, що розрив між юдеохристиянським і язичницьким світоглядом (який я особисто завжди передчував і який зумовив мій вибір на користь язичництва) полягає в тому, що християни вважають за краще мучеництво героїзму, прославляють відкупну силу страждання, вважають за краще мазохізм, почуття провини й покаяння естетиці життя та волі до влади, мораль гріха — етиці честі.
Тепер я ризикну зробити історичне пророцтво, виходячи з чистої інтуїції. Воно може повністю збутися або виявитися абсолютно невірним. У Європі в XXI сторіччі відбудеться радикальна марґіналізація християнства, й відроджене в новій формі язичництво зіткнеться з агресивним ісламом. Меншість католиків приєднається до того чи іншого табору. Але, як писав Монтерлан у своїй невизнаній пророчій книзі «Червневе сонцестояння», в майбутній війні богів (а ці війни визначали всю історію людства), «повернеться великий Пан» як головна дійова особа європейської свідомості, яка знаходиться під загрозою.
Крістофер Жерар: Як Ви ставитеся до християнства?
Ґійом Фай: На мою думку, причиною Перемоги християнства над європейським язичництвом в Римській імперії був етнічний хаос кінця II сторіччя. Єдиний Бог-рятівник для всіх етносів, який звертався насамперед до окремих осіб, що відірвані від коренів та втратили орієнтири, прийшов на зміну богам-покровителям у світі, який роздирається заворушеннями й війнами. Моя позиція, яка може декого шокувати, така: християнство та іслам були апокаліптичними сектами, які скористалися хаосом, щоб замінити природні релігії й стати офіційними культами. Зрозуміло, римський католицизм та греко-слов’янське православ’я в результаті свого роду історичного компромісу, синкретизму з язичництвом, рішуче порвали з початковим юдеохристиянством, до якого католицька церква після II Ватиканського собору хоче повернутися й через що вона феноменальними темпами втрачає паству серед європейців.
Я не історик, але висуну гіпотезу, що великим історичним розривом був не стільки поділ між юдаїзмом у вузькому сенсі слова та універсальним християнством Павла, скільки вироблення з’язиченого юдеохристиянства в середні віки (католицизму й православ’я). Це дозволило християнству затвердитися в Європі. Другий великий розрив у зворотному напрямку стався в 60-х роках XX сторіччя, коли католицизм, слідуючи згубним шляхом протестантизму, став позбавлятися від «язичництва» й набувати світського характеру. Результат, у вигляді масового відходу від церкви, не змусив себе чекати. Кажуть, ніби сталася реюдаїзація католицизму. Ні! Юдаїзм — це справді національна, позитивна релігія, яка не має нічого спільного з сучасним ритуально збіднілим гуманітарним католицизмом з його розпливчатою концепцією любові, проповідуваної з невротичною маніакальністю, яка нічого не говорить вірянам. Я не маю нічого проти католицизму, який був насправді замаскованим язичництвом, але він як релігія отримав пробоїну на II Ватиканському соборі, відкинувши свою священну мову та свої ритуали.
Перетворившись на абсолютний монотеїзм, він став копією, яка не зможе вистояти в боротьбі проти оригіналів: ісламу та юдаїзму. По суті, доля християнства драматична. Воно утвердилось коштом з’язичування, заперечення ряду своїх початкових принципів. Потім, захотівши повернутися до цих принципів (II Ватиканський собор), воно здійснило другий синкретизм з ідеями сучасності, ідеями Просвітництва, але це його власні ідеї у світському варіанті. В результаті цього невблаганного діалектичного руху сталася десакралізація християнства, і воно знову стало самим собою. Ідея божественного в сучасній церкві зводиться до заклинань ім’ям Христа та його любові до утвердження розпливчатої моралі прав людини, абстрактного альтруїзму та пацифізму… Християнство стало ідеологією, в якій немає нічого трансцендентного й ніякої великої політики. Про це писав католицький мислитель Томас Мольнар. Це вже не віра епохи зведення соборів.
У своїй книзі «Археофутуризм» я віддався мріям про повернення європейців до середньовічного язичницького католицизму, в той час, як еліта прийме неоязичництво Марка Аврелія та Прометея. Можливо, що доля готує нам саме таке рішення?
По суті, язичницький менталітет, в порівнянні з християнським, відповідає відношенню античних язичників до їх богів: не можна шукати у богів розради. Боги шанують тільки гордість і силу, а не благання.
Людина може стати щасливою та здоровою, тільки завдяки силі свого духу й утвердження своєї волі. Язичник не простягається на коліна перед своїми богами, він кидав їм виклик або дякував їм і намагався заслужити їх благовоління.
Християнство розвинуло теологію кастрації, оголосивши нас усіх винними й неповноцінними. Язичник спокушав своїх богів або сперечався з ними, монотеїст благає Бога та принижується перед ним.
З іншого боку, юдеохристиянство, як і іслам, не змогло розв’язати головне питання інакше, як оголосивши його таємницею: якщо Бог нескінченно добрий та безмежно сильний, чому він допускає страждання, чому не влаштував рай на землі для всіх? Чи не збрехав Бог? Або він нескінченно добрий, але допускає зло, тому що він не нескінченно сильний, або він безмежно сильний, але допускає зло, тому що в ньому є елемент жорстокості. Це горезвісна «проблема зла». Монотеїстичні теологи релігій порятунку ніколи не могли розгадати цю загадку, яку розгадали язичницькі філософи Греції та Індії: божества не всемогутні й не альтруїстичні. Вони, як і ми, занурені в космос та підпорядковані Долі. Ця філософська відмінність доводить, на мій погляд, що язичницький менталітет, ближчий до реальності, має набагато більш перспективне майбутнє в порівнянні з іншими. Сказавши все це, я повторю, що відчуваю глибоку симпатію до традиційного католицизму і православ’я, тому що язичник завжди міркує конкретно і без фанатизму.
Крістофер Жерар: Що означає запроваджений Вами термін «археофутуризм»?
Ґійом Фай: Це введений мною неологізм. В однойменній книзі я намічаю шляхи для роздумів і дії та розвиваю чотири головні ідеї:
1. Після утопічного епізоду сучасності (світського продовження юдеохристиянських марень) майбутній світ повернеться до архаїки, тобто не до минувшини, а до тисячолітніх принципів людських спільнот, протилежних самовбивчим принципам сучасного Заходу.
2. Західна цивілізація, оскільки вона ґрунтується не на природному порядку, рухається до конверґенції катастроф у всіх областях. Слід очікувати хаосу та готувати в цей період міжцарів’я постхаотичний лад.
3. Нинішні та майбутні досягнення науки й техніки знаходяться в суперечності з християнською, за походженням, етикою сучасності й знову виводять на сцену прометеївську етику порушення заборон та ризику, властиву античному язичницькому менталітету і близьку до етики грецького гуманізму, для якого жодний трансцендентний закон не вище людської волі.
4. Ця суперечність між природним законом і прометеїзмом може бути подолана лише шляхом відмови від еґалітаризму: людство рухається «на двох швидкостях».
Щоб краще зрозуміти те, про що я говорю тут коротко, читайте мої книги.
Крістофер Жерар: Ви також опублікували суперечливу роботу про колонізацію Європи ісламом. Що Ви можете сказати нам про неї?
Ґійом Фай: Панування ісламу до 2020 року — з демографічних причин — перспектива не з радісних. Перед лицем ісламу та матеріалістичного атеїзму, слабкість християнства (в неї діалектично перетворилася його колишня сила) в тому, що це структурована релігія порятунку, організована, як держава, навколо духовенства, догм і строгих статутів. Але кожна організація смертна з часом занепадає перед обличчям суперницької організації, політичної, економічної або релігійної. І сьогодні християнство в масовому порядку відступає перед ісламом як у фізичному, так і в моральному плані. Католицизм знаходиться в стані поступальної анемії. Він зробив теологічне самогубство на II Ватиканському соборі, відмовившись від всесвітньої священного мови — латинської, тоді як іслам не відмовляється від арабської.
З іншого боку, католицизм зробив гігантську помилку прагнучи до модернізації, як в ритуалах і священних текстах, так і в теології. Ця модернізація буде для нього фатальною. Сила ісламу в його нерухомості. Навпаки, язичництво нагадує очерет з байки Лафонтена. В порівнянні з монолітним дубом релігії одкровення, воно уособлює життєвий порив, а не організацію, застиглу навколо догми. Його гнучкість виникає з його скептицизму та реалізму. Християнство в Європі відступає перед лицем ісламу, тому що йому протистоїть сильніший брат-конкурент. Язичництво не втручається в цю сімейну сварку. Воно зовсім інше. Тому у своєму логічному, давньому та відновленому сьогодні наступі на Європу іслам матиме головним супротивникам язичницький менталітет. І знаю, є т.зв. язичники, що симпатизують ісламу. Вони жорстоко помиляються через незнання останнього, вони не знають, яку долю підготував їм іслам: як невірним та ідолопоклонникам. Коли євреї та християни виявилися в положенні підлеглих меншин (дхіммі), їх спіткала доля баранів Аітель Хебіра. Досить прочитати четверту суру Корану, яку проповідують в усіх мечетях Європи й вивчають в усіх мусульманських школах, щоб в цьому переконатися.
Деякі християни просто виють, коли я пояснюю їм, що я як язичник проти перетворення церков в мечеті, а єпископат на це згодний. Хочу уточнити, що я не відчуваю ні презирства, ані ненависті до ісламу. Просто я як язичник відкидаю його суспільний та духовний проєкт для мого народу. Я його дуже добре знаю, я його довго вивчав. Я читав Корон, на відміну від паризьких інтелектуалів, прихильників співіснування громад. Мусульмани запрошували мене виступати «проти ісламу». Вони були здивовані тим, що я добре знаю про їх бажання завоювати Європу й перетворити її в Дар-аль-Іслам, і що їхні промови про світський іслам, здатний до гармонійної інтеграції, лукаві та лицемірні, як рекомендував їм сам Пророк, коли готував захоплення нових земель («цілуй руку, яку ще не можеш відсікти»). Ці мусульмани — араби та пакистанці — мені не заперечували. Вони посміхалися й говорили: «На щастя, мало європейців знає нас так, як Ви».
Щодо ісламської загрози я повністю згоден з одним з кращих сучасних знавців цієї проблеми, молодим дослідником Олександром дель Валле. Він належить до того кола християн-традиціоналістів, котрі як Геракл, що перемагає Гідру, прекрасно розуміють, що ісламській загрозі на світовому рівні необхідно протиставити союз з язичницькими силами Європи та Індії. Іслам — це войовничий універсалізм, най абсолютніший з усіх монотеїзмів одкровення. Він не терпить нічого, крім самого себе та свого теократичного світогляду, тоталітарного у власному змісті цього слова, в якому віра зливається з законом. Нехай він часто захищає хороші принципи, нехай він справедливо виступає проти західного декадентства, він залишиться несумісним з нашим менталітетом і нашими традиціями. Я не маю нічого проти ісламу на його власній землі, але його безперервний наступ на Західну Європу (у Франції та Бельгії це вже друга релігія) турбує більше таких язичників, як я, ніж лівих атеїстів та християн.
Крістофер Жерар: Які божества надихають Вас?
Ґійом Фай: Кожне божество представляє одну з граней людської природи, і я не можу відкинути ні Венеру-Афродіту, ні Меркурія-Гермеса, ані скромних ларів, хранителів сімейного вогнища.
Я добре знаю, що інші язичники критикують моє Прометеївське тлумачення язичництва. Насправді завжди існували дві форми язичництва, які можуть поєднуватися: народне, що зустрічається у всіх народів Землі, аж до ісламізованих, і включаючи в себе прості забобони, які не слід зневажати: вони необхідні для громадського порядку; та язичництво філософів, які не вірять в об’єктивне існування божеств, але у дні трагічних сумнівів визнають існування «чогось» надприродного, нез’ясовного. Воно відкидає атеїстичний матеріалізм і поважає всі релігії Землі як частинки істини, але воно цілком відкидає ідею Одкровення.
Згідно з індійськими брахманами та кельтськими друїдами, є сила, одночасно телурична й космічна, яка абсолютно вислизає від релігій одкровення та порятунку. Цю силу можна виразити в догмі. Вона відчувається, вона відкривається в посвяченні, як стихійному, народному, так і в аристократичному. Язичництво призначене для народу та громад, які володіють самосвідомістю, а не для позбавлених коренів мас та окремих особистостей. Воно відкривається і в народних забобонах, і в духовній дисципліні. Воно поєднує магічні вірування у тваринні та лісові божества (діонісійний, ґрунівницький полюс) з громами Аполлона. Мене надихають всі божества, але особливо Діоніс, символ вірності та вічності життя. Цей усміхнений (але грізною посмішкою) бог символізує потік живого, бунт проти порядку й окостенілих догм, це бог насолоди, жаги до життя, але також спадкоємності покоління та продовження життя. Не випадково християни приписують деякі його риси Сатані. Втілення хтонічного — Діоніс чуттєвий, але не збочено. Це начало абсолютно протилежне сучасному. Більше, аніж всі інші боги Греції, Діоніс протистоїть монотеїстичному, юдеохристиянському світогляду, яким уражена наша цивілізація. Ніцше чудово це зрозумів і зробив його головним божеством свого особистого пантеону. Діоніс також найбільш трагічна фігура з усіх богів: він грає, сміється, закликає насолоджуватися життям, але він же готує смертних до їх неминучого кінця. Він є, як показав П’єр Віаль, точною відповідністю Аполлона, сонячного божества. Зізнаюся, що я відкрив одного з авторів, який спричинив на мене найбільше враження, Мішеля Маффесолі, завдяки його книзі «Тінь Діоніса», в якій він показав непереможність цього бога виноградних лоз. Однак я не поділяю соціологічні міркування цього автора. Але й свої думки я теж не абсолютизую…
Аполлон, сонячний бог, аж ніяк не знаходиться у мене в нехтуванні. Мені дуже подобається один чотиривірш Поля Валері, на мою думку, один з найпрекрасніших у французькій поезії. У своєму вірші «Єва» він чудово протиставляє та пов’язує діонісійську чуттєвість молодої дівчини в момент ранкового пробудження (вічність життя, оновлюваного, але ефемерного) й величний рух сонця. Я завжди вважав цей вірш одним з найбільш язичницьких у французькій поезії. Молода дівчина, гола під простирадлом, прокидається, фиркає, як молода тварина, та …
А з висоти небес, б’ючи людей промінням,
Палючий сонця диск, граючи роль жерця,
Кидає на вівтар блакитний дні за днями
І часу відлік доводить до кінця.
Діоніс оновлює життєві форми за допомогою метаморфози (одна краса старіє, але нова краса приходить їй на зміну), тоді як Аполлон у своєму постійному русі захищає й забезпечує цю метаморфозу. У парі Аполлон-Діоніс швидкоплинне та постійне гармонійно поєднуються. Таким чином, для мене язичництво — це, по суті, культ реальності та життя у всіх їх вимірах (біологічному, астрономічному, фізичному тощо). На відміну від релігій порятунку, воно відмовляється будувати матеріальність, брехню, фантом (маріонеток, «та ангальмату», з алегорії Платона про печеру), але приймає трагедію життя з усіма її приємними та жорстокими сторонами.
Повертаючись до Валері, я раджу прочитати його музичну декасилабічну поему «Морське кладовище», найбільш разючий, на мій погляд, язичницький маніфест з часів «Любові» Ронсара. Повторюю, що в основі язичництва лежить естетика, начало як аполлонівське, так і діонісійське. Мистецтво, поезія та архітектура нашої епохи, котрі вважають естетичну строгість перешкодою й часто виправдовують раціональністю звичайне неподобство, це не тільки бунт проти язичницької душі, але й модель, яка довго не проіснує і завершиться катастрофою. Язичництво — це майбутнє світу просто тому, що воно бачить світ таким, яким він є і яким він може стати, але не таким, яким він повинен стати.
Відповідаючи в кінці на ваше запитання, я хотів би сказати, що потрібно придумати нових богів. Епічний менталітет — характерна тенденція європейської людини. «З новими богами розквітне наше майбутнє».
Я прекрасно розумію, що мої відповіді таять в собі безліч розбіжностей. Але я не прагну бути механічно цільним. Я не приймаю навсправжки тих вчених ентомологів, котрі вишукують суперечність в інших. Будь-яке творіння — результат суперечності, будь-яка думка вібрує посеред клубка змій.
Переклад: Олександр Семеній «Античний»
