Перед вами перша частина одного із розділів масштабної праці американського дослідника, експерта із інтелектуальної та соціальної історії італійського Відродження, професора Гарвардського університету Ентоні Д’Еліа – «Язичницькі чесноти в християнському світі. Сіджизмондо Малатеста та італійський Ренесанс». Про постать Сіджизмондо Малатеста ми вже писали раніше, а тому й встигли зазначити, що історія життя цієї неординарної персони, оповитої різноманітними чутками, надзвичайно пасує для того, щоб отримати зріз одного зі стрижневих типів епохи та ґенези ідей, що панували на Апеннінському півострові. Тож і ця праця не є просто життєписом відомого італійського кондотьєра, а радше являє собою складну панораму, в якій переплелись люди та ідеї, ну і звісно спадщина далекої античної Еллади та її рецепції.
Грецький Ренесанс і повернення Пайдеї
Сіджизмондо Малатеста був щедрим патроном гуманістів і перетворив латинську та грецьку літературу на культурне осердя придворного життя Ріміні.
Гуманізм був каталізатором Ренесансу. Класична література ж була тим підґрунтям, на яке спиралися всі дисципліни. Архітектори часів Ренесансу паралельно із руїнами будівель студіювали праці Вітрувія; художники і скульптори озиралися як на античні статуї, що збереглися, так і на описи шедеврів, які збереглись у Плінія. Ренесансні поети наслідували розмір, стиль та мову класичного вірша; філософи стали з’ясовувати істину, спираючись на нещодавно відкриті діалоги Платона та праці інших філософів; а ренесансні історики писали історію своєї епохи, беручи за взірець античних письменників, особливо Лівія, Светонія або Полібія. Петрарка відродив ідеал красномовства в чотирнадцятому столітті. Він шукав античні тексти, написані латиною, які було втрачено протягом середньовіччя, він імітував їх стиль та застосовував віднайдену там мудрість у власному житті. Наступне покоління гуманістів продовжили проект Петрарки. Де він не зміг оволодіти грецькою й відкрити класику античної Греції, там успіх спіткав П’єтро Паоло Верджеріо, (1370-1444), Леонардо Бруні (1370-1444), Гваріно Гваріні та Базініо. Ріміні було центром ренесансу античної Греції.
Гуманістичний рух вибудовувався на основі переконання, згідно з яким класичні літературні та морально-філософські тексти мали силу перетворювати й ушляхетнювати людину. Для середньовічних інтелектуалів багато цієї літератури лишалося незнаною, або ж їм була відома лише назва. Починаючи з чотирнадцятого століття, вчені-гуманісти почали витягати ці втрачені тексти з монастирських бібліотек.
Це робилося не тільки для того, щоб, подібно до сучасних антропологів, досліджувати культуру, а й щоб витягти із них уроки для себе та через наслідування засвоїти їхню вишукану мову, сама граматика і слова якої, як вважалося, несуть у собі велич, імперію та успіх.
Флорентійський гуманіст Леонардо Бруні вбачав зв’язок між свободою і культурним розквітом. Не випадково ж золотий вік латинської літератури, казав він, припав на Цицерона і Римську республіку, а занепад розпочався тоді, коли імператори врізали свободи. Звісно, латина Вергілія, особливо епічна поезія, могла бути й насправді була використаною у прислужуванні імперській ідеології. Лоренцо Валла із гордістю проголошував, що Римська імперія була прямим результатом латинської мови; численні народи об’єдналися під однією мовою, яка так принесла порядок і красу у світ. Хоча й імперія пала, стверджував він, її славу ще можна повернути до життя, відродивши її мову. Обидва ці гуманісти наголошували на важливості виразної мови для урядів та людей. Валла разом із іншими гуманістами не просто імітував античну виразність, але й намагався осягнути її граматичні основи; наслідування згодом могло стати привласненням, а складна давня мова могла бути залучена у справі виявлення і вираження найскладніших духовних процесів, які повністю ухилялися від неточності й хаосу італійського просторіччя. Натхнений глибинами, які містить у собі латина, Данте спробував віднайти такий самий порядок і у народній мові, а в часи Сіджизмондо з-під пера Леона-Баттіста Альберті вийшла перша італійська граматика.
Хоча раніше письменники зверталися до класики у пошуках натхнення й бажаючи наслідувати її, Петрарка (1304-1374) був визнаним батьком гуманізму. Протягом всього п’ятнадцятого століття його твори читались і наслідувались. Розчарований зарозумілістю університетських викладачів і схоластичним методом, Петрарка зосередився на вивченні античних римських авторів. Вергілієва «Енеїда» показала Петрарці плоди доброчесності у славі. Імітуючи стиль Вергілія, Петрарка написав латиномовну епічну поему про давньоримського героя Сципіона Африканського та його битву проти Ганнібала у Другій пунічній війні (218-202 рр. до н. е.). Сципіон Африканський був культовим героєм при дворах північної Італії. Сіджизмондо Малатеста пізніше назве Сципіона своїм предком та особистим взірцем. Петрарка також по-новому читав Цицерона, Лівія та інших класичних авторів, як взірці для красномовства власних творів, як джерела інформації про, як він усвідомлював, абсолютно відмінну історичну епоху, та в якості живих свідоцтв, що містять погляди автора на життя та конкретні світи, в яких вони жили. Таке читання переконало Петрарку, що є ще багато письменників, чиї роботи недоступні, але повинні бути віднайдені. Він відправився на пошуки манускриптів у монастирські бібліотеки. Коли він відкрив декілька копій свого улюбленого автора із римської історії, Лівія, Петрарка зіставив їх, помітив розходження і виправив помилки. Найбільшою його знахідкою стали листи Цицерона. Протягом середніх віків Цицерон був знаний завдяки своїм філософським працям, написаним у вигнанні. Середньовічний Цицерон був мудрецем, який відмежувався від суспільства і політики. Однак, особисті листи були написані ще до вигнання, коли Цицерон був головним гравцем у римській політиці. Вони повняться політичними суперечками, що настільки ненависні споглядальним філософам і монахам. Петрарку шокував цей новий Цицерон: як міг найвеличніший римський філософ марнувати стільки часу на політику та мирську владу? Петрарка відповів, написавши листа Цицерону, який містив невіру та скарги, звернені до Цицерона. Писати людині із попередньої епохи було справою логічною, оскільки читання для гуманістів було активною розмовою із автором. Через формальне і словесне наслідування, через розуміння античного автора як існуючого в контексті історичних подій, гуманісти викликали привидів античності, які мали би допомогти їм скерувати моральні і політичні рішення вже у своєму часі.
Цицерон захищав цінності язичницького Риму і змусив історичні приклади служити державі та ідеалу красномовства. Риторика була філософією, націленою на дію. Винайшли її греки, але Цицерон перевершив їх у ній. За часів античності мистецтво риторики вважалося формою магії. Милозвучна мова переконує, мов відьмине закляття. Збалансована мова і ритмічні триколони злітають з вуст оратора і заволодівають волею слухача, змінюючи його поведінку. Риторика – це наука про застосування слів для керування людьми. Згідно з Цицероном, справжнє красномовство потребує як мудрості, так і стилю. На відміну від філософії, котра націлена переконувати розум, застосовуючи розсудливі аргументи, риторика прагне зворушити серце слухача й підштовхнути його до доброчесної діяльності. Зосереджуючись на дії, риторика націлена на прищеплення передбачливості. Гуманісти нападали на філософів схоластів не тільки за брак стилю в останніх й формальну витонченість, а й за їхнє нехтування практичною мудрістю, яка була при нагоді для життя у світі і для повноцінного розвитку людського потенціалу. Таке опікування мовою та поведінкою зробило програму гуманістів особливо привабливою для вищого класу та сімей правителів, чиїх дітей виховували як лідерів та майбутніх правителів міст в Італії п’ятнадцятого століття. П’єтро Паоло Верджеріо взяв цицеронівський ідеал красномовства за провідний принцип у своєму трактаті «Про шляхетні вдачі і вільні науки» (1402-1403). В своїй школі у Мантуї Вітторино да Фельтре навчав дітей Гонцага і Федеріго да Монтефельтро, а у Феррарі Гваріно Гваріні навчав дітей Есте в дусі того самого ідеалу. Отримавши освіту, натхнену класикою, майбутні правителі в підлітковому віці віддавалися в науку до великих полководців свого часу і навчалися мистецтву війни безпосередньо у досвідчених ветеранів. Леонелло і Борсо д’Есте, наприклад, мешкали у таборі Альфонсо Арагонського, а Сіджизмондо роками працював під керівництвом Франческо Сфорца. Гуманістична освіта підтримувала ідеальний баланс між активним та споглядальним життям.
Відродження грецької
Філософські та риторичні роботи Цицерона значною мірою являють собою переклад грецьких ідей на латину, спрощений для практично мислячої римської аудиторії. Цицерон переклав грецьке поняття пайдея (paidea) як humanitas, яке, як пояснював Авл Геллій, означало процес оволодіння вільними мистецтвами. Італійські гуманісти приймають цицеронівський ідеал humanitas, котрий зосереджується на studio humanitatis: риториці, історії, граматиці, літературі та моральній філософії.
Було присутнім, однак, і відродження первозданного значення грецької пайдеї, знання про яку ширилося Італією із відкриттям грецької античності. Грецька система освіти, пайдея, приділяла значну увагу розвитку характеру дитини, саморозвитку і внутрішній свободі, що сприяло розвитку особистості, вільної від зовнішніх впливів. Наголос також робився на фізичному вихованні та тілесному здоров’ї.
Відродження класичних ідеалів освіти і пайдеї перебувало у безпосередньому зв’язку із новим впровадженням грецької мови та літератури в Італії наприкінці чотирнадцятого століття. Не зважаючи на те, що деякі спільноти і монастирі південної Італії продовжували користуватися грецькою, за великим рахунком грецька лишалася втраченою для інтелектуалів у середньовічній Західній Європі. Жоден із великих умів схоластики, а це Фома Аквінський, П’єр Абеляр, Вільям Оккам і Альберт Великий, не знав грецьку. Їхнє розуміння Арістотеля, чиї ідеї були центральними для середньовічного мислення, будувалося на основі неповних і неточних латинських перекладів, зроблених у дванадцятому і тринадцятому століттях, більшою мірою із грецьких текстів, але також і з арабських перекладів. Мусульманські коментарі з Іспанії відіграли особливу роль у повторному знайомству із ідеями Арістотеля у дванадцятому столітті. Зокрема Ібн Рушд (Аверроес) (1126-1198) був знаний своїм внеском. Однак, численні його екстраполяції Арістотеля з позицій християнської доктрини розглядалися як єресь. В той час як християни, наприклад, вірили, що Бог створив світ, а індивідуальна душа продовжує жити й після смерті тіла, для Арістотеля і Аверроеса світ був вічним, так само ними відкидалась й ідея особистого безсмертя. Одна з причин заснування великих університетів (приблизно 1190-1230) полягала в необхідності впровадження порядку, захисті ортодоксальної віри й боротьбі проти єресей. Зважаючи на прозелітські зусилля й захист Церкви, домініканці були природним вибором для викладання філософії і теології, й станом на кінець тринадцятого століття вони складали більшість викладачів в університетах.
Домініканського теолога і святого Фому Аквінського (1225-1274) справедливо вважають видатним представником схоластичного методу і центральною постаттю середньовічної філософії і теології. Схоластичний метод намагався примирити конкуруючі авторитети через логіку і раціональну аргументацію. Не представляючи одну із окремих істин, як це було в Аверроеса, філософія була служницею теології. Вона користувалась логікою і світом, які зрештою були творінням божим, для підтвердження того, що приймалося на віру. Зростаюча популярність язичницького філософа Арістотеля і мусульманського його коментатора Аверроеса спонукала університет Парижа заборонити вивчення Арістотеля в 1210 та 1215 роках. Та попри едикти, Арістотель і Аверроес були популярніші ніж навіть наприкінці тринадцятого століття. Францисканець Сігер Брабантський навіть викладав ідеї Аверроеса під самим носом у Фоми в Парижі. Фома тоді (1268-1272) був викладачем-регентом в Паризькому університеті й багато висловлювався проти філософських і теологічних відхилень. Інтерпретуючи Арістотеля на християнський манер, Фома підправляв єретичні умовиводи Аверроеса та інших. Наприклад, Фома розглянув арістотелівську позицію про вічність світу, використовуючи логіку самого Арістотеля, й прийшов до висновку, що неможливо ні підтвердити її, ні спростувати. Праці ж самого Фоми було засуджено у 1277 році за те, що вони містили двадцять тверджень, які обмежували божественну всемогутність.
Ні Фома Аквінський, ні жоден з решти схоластів, які брали участь у суперечках довкола Арістотеля, не вміли читати грецькою. Вони покладалися на компендіуми і переклади. Хоча Боецій (480-5255) переклав кілька термінів арістотелівської логіки на латину, а пізніше Жак із Венеції, Майкл Скот, Роберт Гросетест перекладали окремі роботи, їхні переклади не були настільки всеохоплюючими, впливовими чи амбіційними, як переклад майже повного зібрання торів Арістотеля, виконаний Вільгельмом Мербеке (1215-1286). Його переклад «Політики» (1260), серед інших творів, склав основу політичної думки схоластики. Однак, переклади Вільгельма були недоладні, а дослівність його перекладу зробив їх повними помилок. Латинська граматика і синтаксис надто сильно відрізнялися, а для грецьких філософських термінів неможливо було віднайти відповідники у латині. Ці текстуальні проблеми були ще помітнішими в перекладах, зроблених на території Іспанії. Жерар Кремонський і Майкл Скот переклали латиною численні арабські переклади, котрі і самі були створені на основі сирійської версії грецьких текстів Арістотеля. Недоладні й невідповідні стилю й змісту оригінального Арістотеля, середньовічні переклади все ж створили технічний латинський жаргон, котрий став основою схоластичної мови й письма.
Не кращою ситуація із грецькою писемністю була й у чотирнадцятому столітті, коли Петрарка і Боккаччо (1313-1375) марно намагалися розширити свої знання класики, прибігаючи до грецької мови. Коли Петрарка врешті-решт покинув свої спроби, він журився, що без латинського перекладу «Гомер лишається німим для мене, а я глухий для нього… О, як хочу я почути його!» Ситуація, однак, кардинально змінилася наприкінці чотирнадцятого століття, коли візантійські вчені почали приїжджати до Італії у пошуках підтримки для своєї хирної імперії. Візантія зберегла давньогрецьку традицію майже неушкодженою. На відміну від Західної Європи, чиї народні мови ледве мали щось спільне із латиною часів Цицерона, грецька мова у Візантії була досить схожою на давню мову Афін золотого віку. Мануїл Хрисолор (1355-1415) познайомив Італію з цією традицією, коли навчав флорентійців грецькій мові та літературі з 1397 до 1400 року. Він був настільки обдарованим викладачем і харизматичною людиною, що його учні, а згодом й італійські гуманісти, часто визначали початком Ренесансу прибуття візантійця до Флоренції. Хрисолор познайомив італійських гуманістів із багатьма грецькими авторами, імена яких ледве були знані до того, це і Демосфен, і Плутарх, Ксенофонт, Полібій та Ісократ. Леонардо Бруні, який був одним із учнів Хрисолора, переклав ці тексти на латину гуманістів, й вони стали бестселерами в Італії п’ятнадцятого століття. Крім того, що Бруні переклав більшість Платонівських діалогів, котрі до того були невідомі у середньовічній Західній Європі, він наново переклав Арістотелівські «Політику» та «Етику» й псевдо-Арістотелівську «Економіку». Ці праці отримали надзвичайну популярність й переважно витіснили середньовічні переклади Арістотеля. Бруні та інші гуманісти керувалися прагненням виправити неточну й варварську мову середньовічних перекладів; замість цього вони воліли перекласти грецького Арістотеля на красномовну латину. Відмовившись від дослівного середньовічного методу (ad verbum), гуманісти зосередились на тому, щоб вхопити смисл (add sensum) і стиль грецького оригіналу. Цицерон слугував за орієнтир у цьому методі. Своїми працями він продемонстрував, як можуть грецькі ідеї бути витончено й впевнено викладені латиною. Лише красномовна латина могла вірно й переконливо передати увесь зміст красномовно написаного грецького тексту.
Грецька у Ріміні
Двір Ріміні, можливо, був одним із найменших за часів Ренесансу, однак, це місто було важливим центром вивчення грецької мови й літератури. Розміщене на Адріатичному морі, Ріміні було ближчим до Греції, ніж решта італійських міст. Ще до правління Сіджизмондо рід Малатеста налагодила міцні зв’язки із Мореєю, напівнезалежною частиною Візантійської імперії, що пролягала там, де процвітали у давнину спартанці. Кузина Сіджизмондо, Клеофа Малатеста, яка також виросла під опікою Карло Малатеста, була морейською імператрицею. В якості попередньої спроби об’єднати східну й західну церкви, Клеофу в 1420 році було видано заміж за Феодора ІІ, правителя Містри (що поблизу Спарти). При дворі Містри вона користувалась значною прихильністю, тож її сильно оплакували, коли вона померла під час пологів у 1433 році. Донька Клеофи стала кіпріотською королевою. Обох їх Базініо Базіні згадує у своїй поемі «Hesperis». Інший родич, Пандольфо Малатеста, був архієпископом у Патрах з 1424 до 1441 року. Перебуваючи під венеціанським контролем, Патри розташовувалися у Мореї, на північ від Містри. Сіджизмондо, вірогідно, ніколи не був знайомим із Клеофою чи Пандольфо, оскільки він був значно молодший, та він мав би чути про так зв’язки його сім’ї. Вірогідно, що через ці зв’язки із сучасною йому грецькою культурою, значна частина гуманістичної літератури, якою опікувався Сіджизмондо, була виразно натхненою еллінством.
Восени 1455 року при дворі Сіджизмондо розгорілася суперечка між трьома гуманістами. Як часто бувало, коли гуманісти змагалися за прихильність принца, причиною перепалки були стиль і граматика. Базініо виклав детальний опис суперечки у листі до Роберто Орсі, так до наших часів і дійшли три промови. Відповідно до його звіту, Базініо спершу рекомендував Сіджизмондо запропонувати патронаж подорожуючому неаполітанському гуманісту Порчелліо. Та тільки-но Порчелліо прибув до Ріміні, він створив «незрілу поезію, що потребувала значної цензури». Як писав значно молодший Базініо:
«Після того як я двічі чи тричі виправив його вірші, Порчелліо впав не у звичне для поетів божественне безумство, а скипів від справжнього гніву й вдався до різких образ. Він розкритикував мої знання грецької й сказав, що моя латина була неприродньою в багатьох місцях; він говорив зле про мене з багатьма м’ясниками, кухарами, птахівниками та звідниками, яких він тримав при собі. Я не міг більше виносити його безсоромного нахабства, й тому у замку Сіджизмондо (Castel Sigismondo) я публічно продемонстрував, що його жахлива, недоладна і квола поезія потребує перекування. Це настільки засмутило Порчелліо, що він змовився проти мене із ще одним придворним гуманістом Томазо да Сенекою й сказав Сіджизмондо, що людина, яка володіє латиною, не має потреби грецькій грамоті. Коли я почув це, я виступив проти них. Я сказав, що доведу, що довершені знання латини неможливі без грецької; вони обіцяли довести протилежне. Тож я створив кілька віршів, які мали допомогти мені з легкістю продемонструвати, що неможливо ідеально знати латину, не володіючи грецькою».
Свою метричну інвективу Базініо адресував Сіджізмондо Малатесті. Слідом за своїм вчителем Гуаріно, Базініо стверджує, що Вергілій запозичив все у Гомера. Він посилається чи цитує Горація, Квінтіліана, Стація та інших римлян, які шанували грецьку; до них він також додає Ієроніма, Лактанція та Августина. Базініо перераховує великих елліністів-сучасників: Вітторіно, Гуаріно, Бруні, Феодор Газа, Філельфо, Перотті, Валла та Поджо Браччоліні. Базініо стверджує, що за панування Сіджизмондо «грецька і латина в Ріміні бурхливо процвітають». Після цього він переходить в атаку:
«Але якщо ви самі, Порчелліо, ледачі, прісні й тупі, як Поліфем, вимушений вдовольнятися одним оком, чому ж тоді ви перешкоджаєте іншим навчитися слів, що були відомі античним поетам? Хутчіш; не вірте йому; вивчайте грецьку! Та якщо на вашому шляху стоятиме Порчелліо, не вагаючись затикайте собі вуха».
Базініо каже, що неможливо пізнати імена й нетлінний спадок героїв, богів і людей без знань грецької. Власний успіх він приписує своїй обізнаності у грецькій літературі та тому, що він «брав приклад з великого Гомера».
Томмазо Сенека і Порчелліо відповіли тим самим. Їхні інвективи вибудовувались довкола положень про італійську гордість та вроджений мачизм мужньої латини, чому протилежна зніжена, женоподібна грецька. Сенека пише:
«Ви, безумець, вважаєте, що жоден поет не прославився без допомоги грецьких книг; це, напевно, закон для вас, вас, хто не має інших здібностей, крім як у грецьких назвах, та кому невідоме римське мистецтво. Для вас Данте, який знав довершено лише рідну мову, і Петрарка … абсолютно нікчемні? А що із пророками, Давидом і Йовом? Їх сила була не від грецьких шрифтів».
У доводах Сенеки поєднаний патріотизм із шанобливістю. Він продовжує: «Ви імітатори і раболіпні вівці, які все роблять за зразком, і яким бракує живого розуму … Ми сильні духом і тілом. Ми не шукаємо допомоги ззовні». Далі Сенека посилається на передмову Леонардо Бруні до його перекладу Плутархового «Життєпису Антонія», в якому, слідом за Цицероном, Бруні обстоює вищість латини над грецькою. На завершення Сенека закликає Сіджизмондо «розв’язати суперечку раз і назавжди». Бутність арбітром і суддею на таких дебатах змушує подивитись на Сіджизмондо, як на людину, яка володіє достатньою базою знань у сфері гуманізму, латини і, можливо, дещо навіть грецької мови.
Інвектива Порчелліо досить довга і більшою мірою торкається питань величі і вищості латинських авторів, у порівнянні з грецькими. Як і Сенека, Порчелліо переводить все це у площину італійської гордості й висуває припущення, як слід Сіджизмондо та Ізотті (дружині Сіджизмондо Малатеста, – прим. перекладача) поводитись із претензійним грецьким вченим, Базініо: «Голоси італійців і сибіли гнатимуть вас від романських берегів і Ріміні. Добродушний цезар (Сіджизмондо), син Марса, висміюватиме вас; благородна Ізотта зневажатиме вашу гонористу персону. Кожен вказуватиме на вас пальцем, і вважатиме некультурним і невмілим; в очах латинян ви будете смішним греком». Наприкінці, однак, Порчелліо запрошує Базініо долучитись до нього у справі «захисту святого Риму» і завершує вірш улесливим проханням до Сіджизмондо та Ізотти.
Базініо передбачувано образили вказівки на те, що він чорнить латинське письмо:
«Замість того, щоб відповідати на питання, вони стверджували оману (оскільки вони не мали ані вченості, ні доброчесності) і намагалися висунути латину понад грецьку – так, ніби я возвеличував грецьку більше, ніж латину, і вони не бачили мою [латинську] поезію. Я ледве можу виказати невдоволення найкрасивішими словами нашої мови, поважними звуками, ритмом і вишуканою прозою; так само не бажаю я й оцінювати грецьку вище від нашої мови; та я завжди вчив і вчитиму, що без допомоги грецької, романська мова ледве може мати міцність».
Останнє слово лишилось за Базіні, оскільки свій лист із описом полеміки він підкріпив трьома сторінками критики, на яких він рядок за рядком розбирає інвективи Порчелліо та Сенеки. Він виправляє їх у їхній латинській граматиці, термінології та стилю. В кінці Базініо звернувся до вічного питання грошей:
«Порчелліо і Сенека кажуть, що мої знання грецької нічого мені не дали. Та вони, безумовно, помиляються щодо цього, оскільки грецька здобула для мене прихильність великого князя, найліпший земельний наділ і дуже славну віллу. Всього цього бракує цим голодним паразитам, вдягненим у солдатське лахміття, безумним старикам, яких всі підіймають на сміх».
Свого листа він завершує так: «Ось що писали про мене ці поверхневі телепні». Базініо виграв дебати. Рішення Сіджизмондо було на користь грецької.
Гомер в Адріатиці
Грецькій літературі було відведене важливе місце у гуманістичній культурі Ріміні. Восени 1455 року, коли, як припускають, відбулась дискусія щодо грецької мови, в якій Сіджизмондо грав роль судді, грецька вже зміцнила свої позиції. Дискусія насправді могла стосуватись двох відомих грецьких написів, що були висічені на стінах Темпіо (Темпіо Малатестіано, Tempio Malatestiano, храм Малатеста – прим. перекладача) у 1455-1456 роках. Базініо, який, вірогідно, був автором цих написів, вивчав грецьку у Вітторино да Фельтре, Феодора Гази і Гуаріно. Він одним із перших переклав Гомера і наслідував цього грецького поета при створенні великого латиномовного епосу про Сіджизмондо, «Hesperis».
Гомер був поміж авторами, чиї твори були у програмі викладання Хрисолора у Флоренції, також вважалося, що Верджеріо вже перекладав великого поета у 1400 році, але ця робота не зберіглась. Орієнтири гуманізму вказують на те, що Гомера читали вже на початку XV століття. У 1430 році у формі присвяти Галеотто Роберто, старшому брату Сіджизмондо, флорентійський гуманіст Карло Марсуппіні представив власний переклад Ісократового «Ad Nicoclem», в якому на початку вмістив Агамемнона Гомера, котрий «зневірився у можливості коли-небудь взяти Трою і тому звернувся із молитвою до богів, просячи їх дати йому не золото, провізію, більшу кількості людей чи коней, а десятьох чоловіків, що могли б зрівнятись у мудрості та якості порад». Не могло знайтись кращого вступу до короткого трактату Ісократа про правління. Гаспаре Брогліо (1407-1483), радник і товариш Сіджизмондо, створив масштабну хроніку своєї епохи, писати її він розпочав перед 1443 роком і закінчив перед смертю у 1447 році. У хроніку він вписав переказ історії падіння Трої авторства Гвідо де Колумни, «Historia destructionis Troiae». Гвідо, котрий, імовірно, не вмів читати грецькою, об’єднав історії Гомера із Вергілієвими, а також із історіями про грецьких героїв, таких як Ясон і Геркулес. Це включення Брогліо праці Гвідо демонструє, яким було місце грецької культури при дворі Малатеста. Хроніка Брогліо написана просторіччям із вкрапленнями написаних латиною частин; сам він, вірогідно, зовсім не володів грецькою. Інші придворні гуманісти Малатести, однак, могли читати поезію Гомера мовою оригіналу. Гомер і грецька культура є повсюдним явищем в літературі, пов’язаній із Малатеста.
Роберто Вальтуріо, котрий, як він сам стверджував, знав грецьку мову і застосовував грецькі джерела при написанні свого воєнного трактату, називає Гомера «джерелом усіх божественних предметів». Він закликає Сіджизмондо «уважно читати поезію Гомера і розмірковувати над нею». Насправді Вальтуріо несхвально ставиться до поезії, як до такої, що «послаблює снагу чесноти», та він робить виключення для епічної поезії, особливо Гомера. Платон, пише він, позбавив свою ідеальну державу всіх поетів, «окрім Гомера, якому він рекомендував віддавати почесті, створити храм і приносити жертви». Леонардо Бруні назвав Гомера джерелом всякої мудрості у своїй «On the Study of Literature to Battista Malatesta» та вже цитував його у «Laudatio» (1404). Вальтуріо повторює ті самі дві практичні поради з «Іліади», що й використав Бруні. В одній із них Гектор лає Енея, стверджуючи, що в бою обачність важливіша за зухвалість. Щоправда, Вальтуріо обходить стороною критику Бруні сучасних командувачів, які, «ігноруючи цю пораду й покладаючись саме на нерозсудливість, а не обдуманість, стали причиною великих руйнувань і прирекли на забій себе і своїх людей». Така критика могла би надто відповідати характеру Сіджизмондо, професійне життя якого характеризувалося імпульсивними рішеннями. Вальтуріо також вторить Бруні, розглядаючи Гомерову Іриду як приклад важливості пильності. Та Вальтуріо використовує й інші приклади, яких не торкався Бруні, і тому він повинен був читати безспосередньо самого Гомера. В тому, що греки обрали Діомеда та Одіссея для нічного нападу, він вбачає потребу в силі та мудрості у воєнних діях. Вальтуріо посилається на історії Плутарха про Александра Великого і Гомера, які дивним чином відсутні у Бруні; про те, як під впливом Арістотеля Александр носив із собою «Іліаду» і користувався нею як посібником із ведення війни, й щоночі тримав її у себе під подушкою поряд із кинджалом в золотому, всипаному коштовностями коробку, що був поміж здобичі, котра лишилась від Дарія. У висновку Вальтуріо знову підкреслює практичну мудрість Гомера та той факт, що його поезія може вважатися підручником із воєнної справи. Як найманець і людина, яка вчилася мистецтву війни, Сіджизмондо повинен був проявити помітний інтерес до видатного співця війни.
Папа Миколай V попросив Базініо перекласти «Іліаду» на латину, але той відхилив пропозицію, стверджуючи, що лише його вчитель, Феодор Газа, може обійтись із поемою вірним чином. Тим не менш, поезія Базініо рясніє перекладними частинами, наслідуваннями та запозичення із Гомера. Для довгого опису щита Сіджизмондо у «Hesperis» XI.379–421Базініо перекладає цілі секції Гомерову екфразу Ахіллового щита в «Іліаді» VIII.478–608, включно із описами Оріона та зірок, двох міст, весілля, танцюючої молоді, засідання сенату та батальної сцени двох армій, очолюваних Марсом і Мінервою. Як і Гомер, Базініо завершує свій опис сценою буколічного спокою, із зораними полями і доглянутими коровами. Однак, на відміну від Гомера Базініо обрамляє щит «сотнею змій Горгони [Медузи]», а в центрі розміщає фурій: «Розбрат та її сестра Еринія, яких супроводжує їх лячна сестра Мегера. Нечестива Тісіфона кличе своїх сестер, несучи із собою криваву бійню (жалюгідне видовище). Ось де безумна честь і слава прекрасної смерті». Оповиваючи щит Гомера зміями й сповнюючи його кривавого розбрату, Базініо змагається з Гомером і передає більше люті й хаосу війни. Він протиставляє цей жорстокий образ спокійній сцені Аполлона, який заспокоює Діану й богів піснею та лірою. В «Енеїді» VIII.626–731 Вергілій також взяв за модель опису Енеєвого щита Гомера, але ця екфраза слугувала йому для викладу римської історії. Це все говорить на користь еллінізму Базініо, оскільки для опису щита Сіджизмондо він вдався до копіювання Гомера, а не Вергілія, хоч це й означало втрату приводу для хвалебної історії Ріміні. Базініо також свідомо змагається із Гомером та «Іліадою» у «Hesperis», коли Афіна з-під його пера заявляє, що італійці вже зазнали таких самих жертв у своїй війні, другій тосканській 1452-1453 рр., що й греки під стінами Трої протягом двадцятилітньої війни в Азії. Базініо жадав стати новим Гомером, і це порівняння стало очевидним.
«Одіссея» була для Базініо найпершим орієнтиром. Не один раз він кличе Сіджизмондо новим Одіссеєм. У метричних листах, що їх Базініо створив на честь Ізотти і Сіджизмондо, «божественна Ізотта» кілька разів порівнюється з Пенелопою в її тузі за Сіджизмондо-Одіссеєм. У «Hesperis» тріумф Сіджизмондо у Падуї викликає роздуми про мистецтво Одіссея в Трої, які Базініо завершує словами: «Та чому я пригадує діяння древніх часів? Слідом за Одіссеєм ніхто інший так не прославився своїм проникливим використанням обману як Сіджизмондо». Знаний завдяки своїм інноваційним тактикам ведення облоги, Сіджизмондо не міг і мріяти про краще класичне порівняння, ніж із винахідником дерев’яного коня, що спричинив падіння неприступної Трої. У «Мистецтві війни» Вальтуріо використовує Одіссея як приклад розсудливості й подає огляд пригод героя з циклопом, Сциллою і Харибдою, лотофагами, сиренами і Цирцеєю. У «Hesperis» Базініо використовує ті самі епітети для опису Сіджизмондо, що й Гомер для Одіссея; розумний, красномовний і вправний в обмані. Оракул відкриває випробування, які траплятимуться на шляху Сіджизмондо, включно із Сциллою і Харибдою, і каже: «…муза приховує це від тебе, як Цирцея наставляла Одіссея і говорила такі речі, коли він повертався на Ітаку». Як і Одіссей, Сіджизмондо отримує допомогу від богині Афіни Паллади, і його рятує морська німфа Іно, після того як він зазнає кораблетрощі, спричиненої бурею, яку послав Нептун. На березі вже інша німфа, Психея-Ізотта, допомагає Сіджизмондо, як Навсікая допомогла Одіссею. Психея бере Сіджизмондо до палацу свого батька, відмиває та одягає його. Під час візиту до Храму слави Сіджизмондо розглядає мармурові бюсти Одіссея та Енея. Базініо перекладає цілі частини «Одіссеї» та «Іліади» у «Hesperis» й видозмінює їх, аби пристосувати їх до нового героя.
Він користується Гомерівськими епітетами для опису Сіджизмондо в бою й копіює довгі порівняння, наприклад, порівнюючи брязкіт зброї із лісовою пожежею або солдатів, які тікають від полум’я, із сараною. Базініо абсолютно точно володів усім необхідним, аби перекладати Гомера, та це його не цікавило. Натомість він використав грецькі тексти для власних творів, які з більшою вірогідністю могли принести йому патронаж, аніж звичайні переклади. Ранні твори Базініо, такі як «Meleagris» і «Diosymposeos», також орієнтувалися на грецькі взірці й творилися із метою демонстрації оригінальності Базініо. Справді, в тому самому листі, в якому Базініо відмовляється від перекладу Гомера, Базініо прохає папу проглянути свою поему «Meleagris».
Характерний для Базініо підхід до грецької мови підіймає ключові питання гуманізму епохи Ренесансу. Він нікого не навчав грецькій і не робив мудрість Еллади доступною інакше, як через свою неолатинську поезію. Для нього це було ознакою вищості, яку він пильно охороняв. Вергілій був для нього зразком для наслідування. У «Diosymposeos» Базініо кличе Вергілія «найвеличнішим поміж поетами, окрасою римської мови». В своєму ж листі до Миколая V він називає Вергілія «недослівним перекладачем» і хвалить його за «переупорядкування частин творів Гомера і зміну тем; оскільки одні частини він лишав, а іншим придавав такої форми, ніби вони були його власними віршами, і все це мало вигляд цільної, зв’язної поеми». Базініо мріяв стати новим Вергілієм – геніальним творцем, котрий, як і Вергілій для Августа, переробив би гомерівську епопею так, щоб вона гармоніювала із героєм зі своєї епохи.
Попри те, що він рекомендував перекладацькі здібності свого вчителя Феодора Гази, Базініо критикує саме поняття перекладу: «Якби ви перекладали Гомера, – каже Базініо, – його мова могла би здатись простуватою та негожою. Як можна уявити собі Марса, сина Юпітера, який би скімлив, немов ридаюче дитя? Але тією мовою цією мовою це звучить органічно». Гомер будь-якою іншою мовою, окрім грецької – не Гомер. Форма завжди була центральною в гуманістичному проекті наслідування, та особливо це стосується поезії, такої багатої на синоніми та повтори, як у Гомера. Базініо настільки зрозумів і високо цінував грецьку поезію Гомера, що вважав її неперекладною. Як і Вергілій, він наслідував Гомера і створив епос рідною латиною. Неологізми, порівняння і сюжетні лінії в «Hesperis» демонструють, як Базініо захопив стиль Гомера в оригіналі.
У «Hesperis» Базініо вміщує опис промови Сіджизмондо до своїх людей перед битвою, яка відсилає до «Іліади» Гомера через порівняння арагонців із троянцями, які порушили перемир’я, коли боги підмовили троянського лучника вистрілити в Менелая. Завдяки порівнянню троянців, які порушують перемир’я, із ненадійними арагонцями Сіджизмондо та італійці постають в ролі грецьких нападників, яким протистоять троянці. Це також творить образ Сіджизмондо як вправного командувача, який прибігає до допомоги Гомера, аби надихнути своїх людей на полі бою. Як повідомляє рімінський гуманіст П’єтро Парлео (1400-1463), сам Сіджизмондо був «затятим учнем Гомера та із задоволенням дискутував про Гомера із вченими умами свого двору». Парлео навчався у Філельфо та у Константинополі, перш ніж повернутися до Ріміні у 1453 році як офіційний історіограф Малатеста. Він високо оцінює інтерес Сіджизмондо до Гомера в передмові до життєпису Гомера, який значною мірою являє собою скорочений переклад «Життєпису Гомера» авторства Псевдо-Плутарха, написаного у ІІ столітті. Як і античний життєпис, нарис Парлео здебільшого присвячується питанню походження та народження Гомера, але близько чотирьох сторінок являють собою неоплатонічну інтерпретацію його епічних поем. «Ці дві поеми («Іліада» та «Одіссея») пропонують неперевершену інструкцію для чоловіка, перша має справу із порухами і доблестю тілесними, друга ж – із духовними. «Іліада» стосується тіла, «Одіссея» – душі. Вергілій повторив це в рамках однієї поеми й у більш стислому варіанті. Перші шість книг «Енеїди» стосуються духовної чесноти, тоді як останні шість, що оповідають про війни в Італії, стосуються тіла». Версія Парлео «Життєпису Гомера», що являє собою всього-на-всього сім листків паперу, вкритих текстом з обох сторін, значно коротша за оригінальний грецький текст, який, окрім розбору граматики Гомера, включає в себе розлогий доказ на користь гомеричного походження всіх філософських ідей, як-от безсмертя душі та метемпсихозу».
Базініо передчасно помер у 1457 році, він лишив Сіджизмондо незавершений «Hesperis» та свого «Гомера грецькою мовою». Навіть якщо маловірогідним здається, що Сіджизмондо міг читати їх грецькою, епопеї Гомера були центральними для його придворної культури та суспільного іміджу. Гомер привабив Базініо своєю майстерно складеною епічною формою, багатством мови, яскравими описами війни та прикладів героїчного чину. Та передусім Гомер створив ідеальний воїнський код. Придворні гуманісти Малатеста використовували Гомерівські уявлення про чесноти, аби представити свого володаря, Сіджизмондо, як ідеального ренесансного воїна.
Далі буде.
Переклад: Іван Калюга
