Сіджизмондо Малатеста

Сіджизмондо Малатеста: історія Вовка Романьї

Ренесанс – епоха надзвичайна, і чи то справді настільки сповнена протиріч і контрастів, чи то в цьому винна лише наша неможливість сповна осягнути її феномен. Про його внесок у скарбницю світової історії та культури годі й говорити. Складно уявити, щоб у тій частині світу, до якої докрокувала система народної освіти, більш ніж поодинокими були випадки, коли людина не впізнала би найвідоміше творіння Леонардо да Вінчі, багатостраждальну Джоконду, яка вже котре десятиліття мружиться від спалахів фотоапаратів в одному відомому паризькому музеї. Що тут казати, доля спадку Ренесансу – не просто бути музейним експонатом, він набагато ближчий до людей і щораз вторгається у їхні життя. Хтось встиг вдосталь настраждатись? Скажуть, що він пройшов дев’ять кіл Пекла, відсилаючи таким чином до Данте. А якщо трапиться якась масштабна епідемія, кожен другий поспішає бігти перечитувати «Декамерон» Бокаччо. Тобто культура і, власне, мистецтво першими займають своє місце в асоціативному ряді, коли мова заходить про Ренесанс.

Однак ми згадали про протиріччя. Які ж протиріччя можна простежити в ситуації, коли є творець, його твір і визнання, котре виказують їм крізь віки? Та в цьому і справа. Людину, яка ледве знайома з епохою, на початку можливо переслідуватиме спокуса уявляти її як якусь величну галерею, чиї стіни поволі увішують новими творами та відкриттями. Але такий погляд втратить багато, а саме – життєві підвалини, які так чи інакше дозволили людському духу відлитись у нових формах. Це тло, на якому розвивався італійський Ренесанс: плетіння змов, інтриги, отруєння, закулісні вбивства конкурентів і набридлих посіпак – темна сторона загального й показового явища суверенітету ренесансної особистості.

Фрідріх Ніцше визнавав, що в людській історії були епохи, котрі демонстрували більші чи менші ознаки здоров’я, і Ренесанс очікувано був серед лідерів, в ньому Ніцше віднайшов одного зі своїх так званих «віртуозів життя» – Чезаре Борджіа. Цей останній разом зі своїм батьком, до речі папою римським, Олександром VI, безумовно, найвідоміший з-посеред тих, хто вдавався до вищезгаданих речей. Та є людина менш знана, ніж сім’я Борджіа, проте вона аніскільки не поступається в, так би мовити, ексцентричності обраного для себе шляху – це Сіджизмондо Пандольфо Малатеста, і саме про нього після такого довгого, втім вимушеного, вступу ми говоритимемо далі.

У кроуліанській телемі є девіз, такий собі етичний кодекс для усіх її сповідників – «Роби, що волієш» (Do what thou wilt). Ці самі слова запросто могли б припасти до душі й Сіджизмондо Малатесті. З поправкою на те, що свідчення про нього ми переважно черпаємо із першоджерел авторства людей, котрі були, скажемо так, не дуже прихильними до нього, сам його життєвий шлях та діяння – це  нібито один великий план реалізації імморалізму, в якому автор намагається дійти краю й ледь не свідомо формулює рішення максимально жорстко та помпезно розпрощатись зі старою мораллю, звісно християнською. Що тільки йому не приписують. Не те, щоб такій славі втілення чистої кровожерливості й інших вад міг би позаздрити, наприклад, якийсь Влад Цепеш-Дракула, але пан Малатеста складе гідну конкуренцію будь-кому. Тим паче порівняння з такою світовою знаменитістю як волоський князь Цепеш в даному випадку не є випадковим і недоречним. Останній є щонайкращим прикладом того як лиха слава біжить по світу поперед самих дійсних людських діянь, так і народжуються потім легенди про тисячі посаджених на палю чи послів, яким гвіздками поприбивали шапки до голів. Тому, за такою самою логікою, звичайно, можна і припустити, що принаймні якась частина з того, в чому звинувачують Малатесту – це все ж вигадки його недругів, зокрема папи римського Пія ІІ.

Та зробімо невеличкий відступ і почнемо спочатку. Ми сказали – говоритимемо про Сіджизмондо Малатесту, та зовсім забули детальніше представити нашого героя. 19 липня 1417 року в місті Брешія у Пандольфо ІІІ Малатеста народився син Сіджизмондо. Сім’я була непроста, але справою впродовж не одного покоління вони займались досить таки звичною для тогочасної Італії – були кондотьєрами, ватажками найманих загонів, котрі підписували контракт із якимось містом та відправлялись побивати його ворогів. Із часом ці полководці, в разі великих успіхів, отримували й власні володіння, та за умов роздробленості Італії робота знаходилась постійно. Так і Сіджизмондо долучився до військової справи і, як повідомляють, вже в тринадцять років керував власною армією.

Часи були веселі, армії найманців регулярно гамселили одна одну по всій території Апеннін, окрім самих італійських міст у міжусобицях брали участь й Франція та Іспанія, котрі також хотіли зміцнити свої позиції на півострові, скориставшись з політичного хаосу. Лицарські обітниці, вірність сюзерену? Скажемо так, про них дещо забули, та нема чим тут і дорікнути, адже нічого не вдієш, нова епоха, нові звичаї.

Послідовність і відданість ідеям, коли вони йдуть всупереч інтересам миттєвості – це напевно не про цю добу та не про цих людей. Та знову ж таки, тоді ми знали би зовсім іншу історію, а можливо й відмінними були б ті самі витвори мистецтва, візитівка Ренесансу. Ось, наприклад, наш герой. Його зображення присутнє на одній з частин фрескового циклу в Капеллі Волхвів у Флоренції. Здавалося б, використовуючи біблійний сюжет, Медичі переслідували мету увіковічення передусім власної сім’ї.

Звісно, там присутні й декілька інших відомих сучасників Медичі, та за які саме заслуги серед них опинився Сіджизмондо Малатеста? Вважається, що пояснення досить просте, справа в тому, що в 1444 році він перебував на службі в арагонського короля Альфонсо V Великодушного, до того часу ж він вже встиг послужити й Мілану і самому папі римському. Загалом, гроші було сплачено, і Малатеста повинен був разом із іспанською армією йти на приступ Флоренції, тож у володарів міста, знаючи репутацію молодого кондотьєра як вправного і звитяжного воїна та лідера, були приводи для занепокоєння. Та в останній момент Малатеста розвернув свої сили й зруйнував флорентійські плани Альфонсо V. Тож як акт вдячності з боку Козімо Медичі портрет Сіджизмондо з’явився у зображені процесії. До того ж флорентійські володарі розуміли, що треба користуватися будь-яким шансом зберегти прийнятні стосунки зі своїм «рятівником», знаним полководцем, але, як бачимо, не дуже надійним компаньйоном.

Щоправда, навряд чи навіть така вигідна зрада самостійно забезпечила би Сіджизмондо місце в Капеллі Волхвів, якби вона не була підкріплена ще однією досить поширеною для цієї доби властивістю – меценатством та особистою освіченістю загалом. Адже що могло бути більш статусним тоді, ніж протегувати талановитим митцям та філософам й творити довкола себе цілий окремий світ з людей вільного духовного виробництва.

Тож перед нами не просто один з найбільш вправних воєначальників свого часу, а ще й витончений естет і переконаний еллінофіл, у дворі його замку в місті Ріміні кипить життя, запрошуються архітектори й художники, складаються поеми, відбуваються диспути, Басініо Басіні перемагає на літературній дуелі Порцеліо Пандоне, котрий стверджував, що можна складати гарні вірші латиною, не знаючи при цьому давньогрецьку – ось які теми тривожать серце правителя міста. Здається, все в дусі тогочасної Італії.

Але нагадаємо, це людина, котру звинувачують в багатьох гріхах, і така лиха слава принесе Сіджизмондо Малатесті прізвисько Вовк Романьї. На нього буде накладено анафему, опудала із його лицем і написом «Ось я, Сіджизмондо Малатеста, син Пандольфо, король зрадників, ненависний Богові та людям» за наказом папи римського Пія ІІ палитимуть в центрі Риму, і за виконанням цієї задачі нібито слідкуватиме сам Микола Кузанський. З чого така неприязнь?

Почнемо з того, що одіозність для представників роду Малатеста не була в новинку. Предок нашого Вовка, якого звали Малатеста де Веррукьо, наприклад, взагалі, з легкої руки Данте Аліг’єрі, відправився спочивати на восьме коло Пекла у «Божественній комедії», а все тому що свого часу досить жорстоко розправився із суперниками своєї сім’ї.

Якщо все ж довіряти неприхильним до нашого героя джерелам, то століття для роду Малатеста пішли на користь різноманітності, і в звинуваченнях, висунутих Пієм ІІ проти Сіджизмондо, останній вже фігурує як розпусник, вбивця, кат, злодій, зрадник, вбивця священнослужителів, насильник і ще в багатьох іпостасях. Кількість і характер звинувачень та чуток – деякі з яких можуть змусити ніяковіти навіть, здавалося б, найбільш індиферентних до християнської чи модерної світської моралі людей – тягнуть на те, щоб говорити про Сіджизмондо Малатеста як про італійський еквівалент Жиля де Ре. Тільки тоді як останній, теж за офіційною версією, в своїх шуканнях дійшов до справжніх людських жертвопринесень, намагаючись вийти на контакт із демонічним світом, Вовк Романьї був щонайбільше помічений у симпатіях до платонізму та язичницьких мотивів. Але кого тоді не цікавила античність? Тож проблема, очевидно, не в цьому.

Потрібно визнати, причини підозрювати правителя Ріміні в невибагливості у виборі засобів для досягнення поставлених цілей та відсутності пієтету до сакральних для християн елементів, заповідей та інститутів, дійсно були. Так, наприклад, завжди згадують історію його подружнього життя. Одружений Сіджизмондо Малатеста був тричі. Першою його дружиною була Жиневра д’Есте, другою – Полісена Сфорца. Сталось так, що як одна, так і інша ненадовго затримались на цьому світі й померли з інтервалом майже в десятиліття. Першу було отруєно, друга ж загинула, як кажуть, за невідомих обставин. І от питання, чи це дійсно випадковий збіг обставин, чи все ж Сіджизмондо, будучи людиною заклопотаною, не мав зайвого часу на розлучення, а цей процес був ой яким непростим у ті часи? Остаточної відповіді на нього немає. Достеменно відомо тільки, що його третій дружині Ізотті дельї Атті пощастило більше, й вона навіть пережила свого чоловіка.

Однак той факт, що друга дружина Малатеста була нехай народженою поза шлюбом, та все ж Сфорца, нащадком роду міланських правителів, та її таємнича загибель не могли лишитись без уваги, особливо з боку самих міланців. На додачу до цього досить активно ширились чутки про той рівень свободи у висловлюваннях та управлінні містом, який собі дозволяв Малатеста, християнським благочестям там і не пахло. Згідно з чутками, Ріміні перетворився на такий собі Фіуме розливу середини XV століття із характерною розкутістю в повадках – місто-карнавал. Це повинно було привернути увагу папського престолу, однак найбільш імовірною версією, що пояснювала би причини сварки із намісником святого Петра, видається наступна. Пій ІІ був одержимий ідеєю нового хрестового походу проти мусульман, котрі захопили Константинополь, для її реалізації він потребував злагоджених дій італійських правителів і миру між ними, однак Вовку Романьї це не припало до душі, феодальний розбрат його влаштовував – це він продемонстрував несвоєчасним для Ватикану конфліктом з одним із сусідів. І нехай зеніт папської влади лишився давно позаду, але просто закрити очі на таке, коли об’єкт гніву до того ж дошкуляє далеко не одному лише понтифіку, було неможливо.

Тож у 1460 році Ватикан відлучає Сіджизмондо Малатесту від церкви, далі відбувається та сама сцена із показовим судом на римських вулицях і спаленням опудал, а потім на приступ Ріміні та інших володінь опального правителя вирушає хрестоносне військо, до формування якого доклались Ватикан, Неаполь, Мілан та Урбіно. Так-так, хрестовий похід планувався проти турків і тоді ледве збирав бажаючих, а зрештою поквапливо рушив на одного з номінально «своїх».

Ситуація, погодьтесь, не з найкращих. Сам факт накладення анафеми в середньовіччі – це вже неабияка проблема, в ХІ столітті самому імператору Священної римської імперії Генріху IV довелось провести три холодні зимові дні під воротами Каносси, аби вимолити прощення у папи Григорія VII. Та віра у потойбіччя і властиву йому природу, очевидно, диктує і сам життєвий стиль: недарма ж Малатесту прозвали Вовком, він міг жити і покладаючись лише на себе, тож справи релігійні не дуже переймали його, адже що з них людині, котра не вірила у потойбічний світ і воздаяння, а тому і вирішила взяти сповна від світу поцейбічного.

Так він дав гідну відповідь військам супротивникам, хоча і був змушений поступитися територіями на користь переможців. Головне, Ріміні залишалося за ним, тож він і надалі міг продовжити звичний плин життя ренесансного правителя, покровителя мистецтв та античного відродження.

Але тепер найцікавіше, тут треба знову пригадати, що в 1453 році турки-османи захопили Константинополь, це абсолютно точно була етапна подія в європейській історії, світ змінювався на очах, християнські країни, здавалося б, повинні були не пробачити такої поразки і згуртуватися довкола принципової проблеми, саме так і вважали римські папи: Миколай V, Калікст ІІІ і Пій ІІ сподівалися, що їхні намагання будуть підтримані європейськими країнами. Останній був найближчим до здійснення своїх чаянь, однак не зміг побачити це на власні очі, оскільки помер від розчарування. Кажуть, що європейські правителі просто витягували з наївного папи золото на потреби армії, годуючи його обіцянками скорої готовності, а самі витрачали його на власний розсуд. Звісно, формально хрестовий похід все ж розпочався, ще в 1463 році Венеціанська республіка зіштовхнулась із турками, що і заклало іскру надії в серце Пія ІІ, котрий оголосив початок нової війни за віру. І приблизно в той самий час, коли Пій ІІ помирав у розпачі, на арену цієї війни – котра по суті мала стати відправною точкою великого спротиву наступу ісламу, а в історіографії називається просто і невибагливо турецькою-венеціанською війною – виходить той самий Сіджизмондо Малатеста, чоловік, який заслужив на яскраву характеристику людини, для якої християнська віра, смирення та інші чесноти були не просто порожнім звуком, а об’єктами, над якими можна й поглумитись. Але такі були часи, і венеціанці мислили абсолютно прагматично, коли запрошували Малатесту на службу.

Ніякий Константинополь він, звичайно, не відвоював, та й венеціанці чомусь не надто поспішали надміру допомагати йому людським ресурсом та продовольством під час походу, але він зміг відбити у турків Спарту, де зробив собі символічний дарунок – зі Спарти він переніс мощі неоплатоніка Пліфона й перепоховав їх у своєму місті Ріміні. Це був останній яскравий акт в житті Сіджизмондо Малатеста, далі Греції йому зайти не вдалось, а через кілька років, у 1468-му, він спокійно помер в своєму замку у Ріміні смертю, на яку, з точки зору його противників, він явно не повинен був розраховувати.

Так і закінчилось життя Вовка з Романьї, людини, яка відобразила досить локальний дух часу, що розгортався в ренесансній Італії. Нам та і наступним поколінням, котрі натраплятимуть на історію цього кондотьєра, напевно, не судилося дізнатися, що є правдою, а що вигадкою в чутках, поширених довкола його персони.

Та в цьому і немає потреби, оскільки в будь-якому випадку можливо зазирнути за межі тексту документів та історичних довідок, як це зробили, наприклад, Езра Паунд і Анрі де Монтерлан, котрі зверталися до сюжетів, пов’язаних із Малатестою. За цими межами знаходиться людина-симптом, людина титанічної природи, яка зводить в абсолют лише власну волю та мірилом вчинків для якої є виключно вона сама.

Автор: Іван Калюга

поділитись