Ґійом Фай: Еллада

Vouloir, n° 97/100, 1993

Зіткнення світоглядів

Метафізична думка, що виникає з монотеїзму й закінчується гуманізмом, бажала остаточно визначити буття, «пізнати» його, тим самим чітко й остаточно зафіксувавши цінності. Метафізика, пориваючи з досократівською грецькою філософією, розглядала буття світу як суще, як вищу цінність. Вона уявляла себе як Sein (Буття-в-собі), але не як Wesen (Буття-Становлення). Французьке слово «être» не передає цього подвійного значення. Шукати — й удавати, що знаходиш — буття як Sein (εἶναι по-грецьки) означає знецінювати його, це означає початок «довгого шляху до нігілізму». Філософія духу (Geist; платонівський νοῦς) бере верх над філософією життя і дії, над «творінням», над ποίησις. З цього випливає зовсім інакша антропологія: для світогляду метафізичної й гуманістичної традиції Людина є завершеною істотою, позаяк вона причетна до вищих цінностей (чи то Бога, чи «законів», чи «великих моральних принципів»), які самі по собі є завершеними, пізнаваними, стабільними, універсальними. «Таємниці більше немає», — сказав про це Гайдеґер. Замкнута в сутностях і принципах, людина втрачає свою загадку: ось що таке гуманізм. Це відмова від будь-якої можливості перевершити людину. Людські «цінності», виражені раз і назавжди, потім тягнуть за собою ризик забуття чи табу.

Замкнута в сутностях і принципах, людина втрачає свою загадку: ось що таке гуманізм. Це відмова від будь-якої можливості перевершити людину.

Звідси — вічно помітне в історії розділення між цінностями, наполегливо проголошуваними монотеїстичною та гуманістичною філософіями, і поведінкою, яку ці філософії породжували. На релігійному рівні обмеження людської діяльності «законами», і неосяжним, але чітко визначеним і обмеженим Богом, котрий безумовно має бути при цьому ще й всемогутнім, має тенденцію перетворювати релігійні узи на інтелектуальні стосунки, на λόγος, ставлячи під загрозу в довгостроковій перспективі силу міфа. Спіноза, Лейбніц, Паскаль і Декарт є прикладами трансформації релігійної метафізики в логіку; треба згадати amor intellectualis dei[1] Спінози, виведення Лейбніцом атрибутів Бога, доказ існування Бога як причини у Декарта або, трохи заглибившись у релігійний нігілізм, торгашеське парі Паскаля, який вирішує перетворити божественне на ставку. Бернар-Анрі Леві цілковито мав рацію, проголосивши водночас у Testament de Dieu як біблеїзм, так і атеїзм, затверджуючи при цьому вірність давньоюдейській метафізичній релігії, плавильному котлу інших монотеїзмів, який першим сформулював перевагу λόγος над μῦθος.

Вічний запитувач

Навпаки, грецька традиція, що починається з Анаксимандра й Геракліта, і яка блукатиме як світогляд, будучи приховано присутньою у всій європейській історії аж до Ніцше, відмовляється обмежувати буття. Вважається, що воно — як Wesen (буття-в-становленні), як γίγνεσθαι (перевтілюване становлення) — ніколи не визначається. У грецькій мові слово «істина», за словами Гайдеґера, — ἀλήθεια, означає «не до кінця розкрите». Істина це не слова біблійного Яхве: «Я Єдиний, Я Істина».

Істина — це те, на що падає сяйво людської волі, те, що підіймає завісу світу, ніколи показуючи одну й ту саму реальність.

Грецька філософія, як і Гайдеґер, мала незліченну кількість слів, що використовувалися для «осмислення буття». Ми ніколи не зможемо відповісти на питання буття, так само як ніколи не зможемо пізнати «сутність річки», яка вічно мінливо протікає під мостом. Світ у бутті-становленні завжди залишається «темним», а людина — вічним запитувачем, твариною в постійному пошуку «ясності». Людство, каже Гайдеґер, характеризується δεινότατον, «занепокоєнням»: переживати світ — це вічно ставити собі питання про нього, змушувати світ розкриватися та змушувати себе виходити за межі спокою, цієї ілюзії знання про те, де ми перебувамо та куди йдемо.

Священність та відкритість світу

Грецька міфологія, яка пропонує нам видовище вічних баталій між мінливими богами та безстрашними воїнами людства, завжди палко охочих порушити божественні закони, аби вберегти своє життя чи закони своєї спільноти, становить собою світанок цього європейського світогляду. Кінець історії, через примирення з метафізичним божественним, достеменно відомим й осягнутим, цьому світогляду є глибоко чужим. Ця концепція світу — єдина, що дозволяє нам уявити собі фундамент надгуманізму: людина, переходячи від одних історичних циклів цінностей до інших, на кожному епохальному етапі трансформує природу своєї Волі до Могутності згідно з Вічним Поверненням Одного і Того ж. Космос лишається загадкою, він — «пітьма в безперервному розкритті», так само як і сучасна фізика. Міф продовжує перебувати в серці світу; ця бажана й прийнята неможливість пізнати й визначити буття світу надає йому авантюрного й ризикованого характеру, а людській діяльності — трагічного й самотнього виміру вічної нескінченної битви. Священне, у найсильнішому сенсі цього слова, зможе проявитися у світі: воно знаходиться на дистанції між людською волею та «відчуженістю» від світу, добре помітною в сучасних науково-технічних досягненнях. Священне не зводиться до якогось принципу (морального чи божественного) або до істотних атрибутів буття (Бога), але живе воно за фактом людини, світу. Священне подібне до ти значень, які надавалися людиною своєму оточенню: світ, каже нам Гельдерлін, переживається як «священна ніч». Не треба заспокоювати себе пошуками «сутності буття», прелюдії до кінця історії, позаяк людина цього грецького світогляду бажає для себе саме занепокоєння. Відтак, вона приймає себе цілісною людиною, завжди перебуваючи на шляху до надлюдини, оскільки відповідає своїй відкритості світу (Weltoffenheit, про що говорив Ґелен), вписаній у її фізіологію та перевіреній сучасною біологією.

Прагнення до буття як Sein, пошук метафізичного й морального абсолюту можна, відтак, розглядати як притаманні людині як такій, а гуманізм філософськи випливає з цього як нелюдська, чи радше хвороблива ідеологія. Саме в історичності (Geschichtlichkeit) та світськості (Weltlichkeit) те, що греки називали ὤν, а римляни existentia, пролягає шлях, яким ми можемо вибрати — йти чи не йти.

Йти по цьому шляху, йти глибше Holzweg – лісовою стежкою, слідами лісника, що ведуть не інакше, як «у саме серце священного лісу», про який так таємничо розповідає Гайдеґер, — ось що значить знову возз’єднатися зі світанком Греції: підібрати нитку, розрізану християнством, та «витягнути її з небуття». Стежина не веде до міста, де відпочивають торговці, але, стривожено, спрямовує нас назустріч пригодам. «Пригода», тобто те, що на згині шляху «виринає з майбутнього»: історія.

Ось у чому полягає сенс намагання Ніцше, а потім Гайдеґера, а за ними, без сумніву, і багатьох інших: відновити в Європі, в технічну епоху, цей світогляд, несформований і недовершений древніми греками, але зробити це інакше, сором’язливіше, знаючи, що навіть цю роботу доведеться починати заново. Ми – люди сутінок, народ Гесперії (Abend-land), (у порівнянні з Грецією досократиків, що воліла би бути світанком світогляду) і нас чекає робота, яка не має нічого філософського в інтелектуальному сенсі цього слова: утвердити у якості самосвідомості Європи часів технічної цивілізації перевтілену форму цього світогляду, або ж релігії грецького світанку, виведеної з небуття Ніцше та Гайдеґером.

Переклад із французької: Олександр Античний, під ред. Сергія Заїковського


[1] Аmor intellectualis dei (лат.) — інтелектуальна любов до Бога. — прим.перекл.

поділитись