Ґійом Фай. Конверґенція катастроф

Ґійом Фай. Конверґенція катастроф

Зміст

Вступ: Вибуховий коктейль

1. До краху Земної екосистеми

2. До зіткнення цивілізацій 

Вступ: Вибуховий коктейль

«Сучасний світ подібний поїзду, набитому боєприпасами, що мчить в тумані безмісячної ночі з погашеними вогнями».
  — Роберт Ардрі [1]

Серія «драматичних ліній» наближається одна до одної та сходиться, як притоки річки з ідеальним узгодженням (між 2010 та 2020 роками) до точки зламу та занурення в хаос. З цього хаосу, який буде надзвичайно болючим в глобальному масштабі, — може виникнути новий порядок епохи після катастрофи й, отже, нова цивілізація, народжена з болю.

Перша — це злоякісне переродження Європейської соціальної структури. Колонізація Північної півкулі з метою постійного заселення народами глобального Півдня [2], яка стає все більш серйозною, попри обнадійливі твердження ЗМІ, небезпечна вибухонебезпечними ситуаціями: провалом багаторасового суспільства, все більшого расизму всіх видів з різними громадами, що стають все більш племінними; проґресивними етнічними та антропологічними метаморфозами Європи, справжнім історичним катаклізмом; поверненням бідності до Західної та Східної Європи; повільним, але неухильним зростанням злочинної діяльності та вживання наркотиків; постійною дезінтеграцією сімейних структур; занепадом освітньої інфраструктури та якості академічних програм; порушенням передачі культурних знань і соціальних дисциплін (варварством та втратаю необхідних навичок); зникненням масової культури та більшою деградацією мас культурою видовищ.[3] Все це вказує нам на те, що європейські нації рухаються до Нового Середньовіччя.[4]

Але ці фактори соціального розпаду в Європі будуть посилюватися економічною та демографічною кризою, яка лише посилиться й закінчиться, масовою бідністю. До 2010 року кількості активних працівників не буде достатньо для фінансування виходу на пенсію «дідусів-бумерів». Європа розвалиться під тягарем старих людей; тоді її зістарені країни побачать, що їх економіка сповільнюється й буде обмежена платежами за охорону здоров’я та пенсійними допомогами для непродуктивних громадян; крім того, старіння населення висушить технічний та економічний динамізм. Крім цих проблем, економіка буде все більше нагадувати Третій Світ через неконтрольовану імміграцію некваліфікованого населення.

Третьою драматичною лінією катастрофи сучасності стане хаос глобального Півдня. Витісняючи свої традиційні культури індустріалізацією, нації Півдня, попри оманливе та крихке економічне зростання, створили соціальний хаос, який лише погіршиться.

Четверта лінія катастрофи, яку нещодавно описав Жак Атталі [5], — це загроза світової фінансової кризи, яка буде набагато серйознішою, ніж криза 1930-х років та призведе до загальної рецесії. Передвісником кризи стане обвал фондових ринків і валют Далекого Сходу, як і рецесія, що вразила цей регіон в цей час.

П’ята лінія катастрофи — це зростання фанатичних релігійних культів, головним чином, Ісламу. У відповідь на цю агресію Іслам радикалізувався, так само як він вже знову став релігією панування і завоювання, відповідно до своїх традицій.

Шоста лінія катастрофи: протистояння  Північ-Південь, що має теологічні та етнічні корені, з’явиться на горизонті. Все більше ймовірності, що воно замінить ризик конфлікту Схід-Захід, якого ми до сих пір уникали. Ніхто не знає, яку форму воно прийме, але воно буде серйозним, тому що буде ґрунтуватися на колективних викликах і почуттях, набагато сильніших за стару та штучну партизанську полярність США та Радянського Союзу, капіталізму і комунізму.

Сьома лінія катастрофи — це неконтрольоване збільшення забруднення, яке не загрожує Землі (яка все ще має чотири мільярди років, щоб дивитися вперед та може почати еволюцію знову з нуля), а фізичному виживанню людства. Цей крах довкілля є плодом ліберального та еґалітарного міту (колись і радянським мітом) про всесвітній промисловий розвиток та динамічну економіку для всіх.

До всього цього ми можемо додати ймовірний крах сучасного Європейського Союзу, який стає все більш некерованим, ризики, пов’язані з розповсюдженням ядерної зброї в Третьому світі, та ймовірність етнічної громадянської війни в Європі.

Конверґенція (збіжність) цих факторів в серці глобалізованої та дуже крихкої цивілізації дозволяє нам передбачити, що XXI сторіччя буде не «проґресивним» продовженням сучасного світу, а підйомом іншого світу. Ми повинні усвідомлено підготуватися до цієї трагічної можливості.

Віра в чудеса

Ми маємо справу з загальним передсудом, успадкованим від еґалітарних і гуманітарних утопій, таких як філософія проґресу, згідно з якою «ми можемо мати все одночасно», та що реальність ніколи не має негативних наслідків.

Люди вірять, що можуть мати свій торт та з’їсти його одночасно. Вони уявляють собі, згідно з ліберальною вірою, що «невидима рука» спонтанно відновить гармонійну рівновагу. Я наведу кілька прикладів віри в чудеса:

— Віра в те, що догма необмеженого економічного розвитку кожного народу можлива без масового забруднення довкілля та екологічних катастроф, які зруйнують сам цей розвиток. Це ілюзія необмеженого розвитку.

— Віра в те, що вседозволене суспільство не породить соціальних джунглів, і що ви можете отримати водночас лібертаріанську емансипацію та самодисципліновану гармонію. Ми бачимо, як ця драма розігрується в катастрофі наших шкіл, де насильство, невпевненість, невігластво й безграмотність виникають з ілюзії проґресивної освіти, освітнього методу, що відкидає будь-яку форму дисципліни для своїх учнів.

— Віра в те, що можна буде зберегти пенсійні системи та соціальні й медичні допомоги, залишаючись вірним в період демографічного спаду ідеалу «солідарності розподілу». Це ілюзія комуністичної концепції солідарності.

— Віра в те, що великомасштабна іноземна імміграція сумісна з «цінностями Французької Республіки» та збереженням цивілізації націй і народів Європи; і що іслам може стати світським та злитися з республіканськими цінностями. Вірячи також в те, що ми можемо оновити працездатне населення, імпортуючи іммігрантів, коли ці іммігранти є некваліфікованими одержувачами соціальної допомоги, котрі стають нашою турботою. Уявляючи також, що, легалізувавши статус мас нелегальних іммігрантів, ми зможемо їх асимілювати й уникнути прибуття нових мас, хоча ми спостерігаємо абсолютно протилежне. Це ілюзія переваг імміграції.

— Вихваляючи асиміляцію та інтеграцію чужинців, бажаючи зберегти й підтримувати їх особливі риси, самобутню культуру, пам’ять та тубільні звичаї. Це комунітарна ілюзія, одна з найшкідливіших, яку особливо плекають «етноплюралістичні» інтелектуали.

— Гадаючи, що, списавши борг країн Третього світу, ми зможемо стимулювати їх економічне зростання та запобігти виникненню нової заборгованості у майбутньому. Це ілюзія щодо Третього світу.

— Вимагаючи водночас відмовитися від атомних енергетичних програм й замінити їх електростанціями, що використовують природний газ, вугілля та нафту, одночасно виступаючи за скорочення викидів забруднювальних газів. Це екологічна ілюзія.

— Вважаючи, що світова економіка, заснована на короткострокових спекуляціях, заснованих на комп’ютеризованих ринках, та що заміняє грошово-кредитну політику примхою фінансових ринків, гарантуватиме тривале «нове зростання». Це ілюзія нової економіки.

— Віра в те, що демократія та «республіканські цінності» будуть зміцнюватися шляхом усунення «популізму», тобто прямого волевиявлення народу.

Я міг би зробити список довшим. У всіх цих питаннях віра в чудеса може бути пояснена невиправним оптимізмом секулярної релігії еґалітарного проґресизму, але також і тим фактом, що, хоча вона й зайшла в безвихідь, панівна ідеологія не наважується заперечувати свої догми або вносити несамовиті зміни, чіпляючись за ідею, що «цей шторм ніколи не прийде».

Все це пояснюється софізмами фальшивих експертів, чиї висновки завжди зводяться до того, що все йде добре і стає краще, та що ми тримаємо ситуацію під контролем. Вони подібні водієві, котрий мчить на червоне світло й виправдовує це тим, що чим швидше він їде, тим менше часу проводить на перехресті й, отже, зменшує ризик зіткнення.

Людина, хвора тварина

Пол Маклін, [6] Конрад Лоренц, [7] Артур Кестлер [8] і Жан Ростан [9] зрозуміли, що людина — це хвора тварина, наділена занадто великим мозком. Можливо, на еволюційній шкалі совість — хвороба, а розум — тягар. Людина втратила зв’язок зі своїми природними інстинктами виживання. Ми не були на землі довгий час, і, можливо, з точки зору життя або Геї [10], ми невдалий вид, невдалий експеримент; і що, особливо руйнуючи екосистему, яка підтримує його, самогубна людська раса прискорює своє власне зникнення.

Наш неокортекс, який деякі біологи порівнюють з пухлиною, недостатньо функціонує в симбіозі з нашим рептильним мозком. Це «церебральна шизо-фізіологія», джерело хаотичної та саморуйнівної культури: воєн, релігійного фанатизму, шаленої експлуатації природи, аберантного демографічного розмноження або, з іншого боку, катастрофічно низького рівня народжуваності, зриву природного добору й т.д. — Homo sapiens sapiens не заслуговує того імені, яке він собі дав. Він не «мудрий», лише розумний. Але він, можливо, загине од цього надмірного інтелекту, який штовхає його до надлишку, гібрису, [11] та змушує втратити всякий інстинкт колективного виживання й усяку здатність «відчувати» небезпеки, котрі накопичуються.

Притча про Голема, або машина, що збожеволіла

Людство втратило контроль над стрімким розвитком технологічної та глобалізованої цивілізації, що зародилася в XIX сторіччі. Ми повинні згадати притчу про Голема, єврейську алегорію з Праги, в якій глиняна фігура, викликана до життя магією, вислизає від свого творця, стає автономною і неконтрольованою сутністю, а потім починає поширювати жах.

Сьогоднішній маленький Жуль Верн [12] помиляється. Оптимістичні й недалекоглядні механіки, вони тільки погіршують ситуацію. Більш того, вони не контролюють машину й гадки не мають, куди вона прямує. У літаку дійсно є пілот, але він переконаний, що керує локомотивом.

Серед неминучих тенденцій, що діють сьогодні, є й інші ризики, які сьогодні непередбачувані, але які зроблять справи гірше (чи, можливо, краще, але це менш імовірно), або ж створять нові тенденції чи руйнівні явища. У всякому разі, важко побачити будь-які позитивні ознаки. Всі індикатори блимають червоним.

У футурології є лише два типи екстраполяції з поточних тенденцій, які можна зробити з високим ступенем ймовірності: слабкі та сильні. Сьогодні прогнози, як правило, ґрунтуються на слабких екстраполяціях. До останніх відносяться, наприклад, прагнення до економічного зростання, лінійний та безперервний технічний проґрес, наукова цивілізація, утвердження демократії в усьому світі (хто говорить нам, що Європа буде «демократичною» у 2030 році?); довготривалу роль організації Об’єднаних Націй; ефективність антибіотиків у наступному сторіччі тощо.

Нас менше хвилюють сильні екстраполяції, які мають хороші шанси здійснитися в найближчі двадцять років: демографічний дисбаланс Півночі та Півдня, котрий буде масово зростати; неминуче старіння корінного європейського населення; зростання масової імміграції в багаті країни; погіршення забруднення довкілля, потепління атмосфери й виснаження ресурсів, яке посилюється незалежно від того, які заходи можуть бути прийняті сьогодні на глобальному рівні (а вони не приймаються); зростання могутності Ісламу; загострення соціальної дезінтеграції в Європі за етнічною ознакою й т. д. Всі ці сильні екстраполяції спрямовані в бік руйнування системи, ми могли б назвати «песимістичними».

Теорія «Більярдної Кулі»

Нинішня імпліцитна ідеологія, панівна у світі, особливо на Заході, все ще продовжує офіційно сповідувати утопію, успадковану від еґалітарної філософії Просвітництва (XVIII ст.), позитивізму[13] та сцієнтизму (XIX ст.): створення становища, коли через кілька десятиліть на планеті буде жити близько восьми мільярдів осіб з хорошим рівнем життя й демократією для всіх. Все це нагадує більярдиста, який уявляє, що після чотирьох-п’яти підбирань його м’яч автоматично впаде в лунку. Ці професори балістики грають у гольф, але вони цього не знають.

Це квазівпевненість у тому, що ця уперта віра в проґрес та сучасність, концепції, які політичні класи Заходу завжди бурмочуть і які повністю застаріли, ніколи не досягне своїх цілей. Мрія розвалиться вщент. Гальмівні сили, фізична стіна, роблять цю ідеологію схожою на масу інтелектуального заціпеніння й віри в чудеса.

Згадані вище вимогливі параметри, засновані на припущенні, що нинішні реалії збережуться, та що поточні прогнози на майбутнє будуть реалізовані, не беруться до уваги. Ніхто не дивиться ні на приладову панель, ні на покажчик рівня палива. Має значення тільки короткострокова перспектива, але чи надовго? Більшість еліт не піклується про довгострокову перспективу або навіть про середньострокову перспективу в цій цивілізації тут і зараз. Доля майбутніх поколінь взагалі не цікавить осіб, які приймають рішення. Вони піклуються лише про свою кар’єру.


Їм допомагають фахівці у всіх областях, які практикують постійну дезінформацію та цензуру песимізму, користуючись старим добрим методом оптимістичного самонавіювання Куе: [14] «Все йде погано, тому, щоби заспокоїти себе, я кажу, що все йде добре». Насправді песимізм був би переконливішим, позаяк він спонукає людей покращувати ситуацію й намагатися вилікувати хворобу. На жаль, я думаю, що вже занадто пізно. Ми пройшли точку неповернення.

Більшість інтелектуалів, представників ЗМІ, політиків та бізнесменів дотримуються мови утопічного оптимізму, чіпляючись за свої догми й грубо пародіюючи реальність: «Республіканська асиміляція проґресує та буде прогресувати у Франції»; «ми знаходимося на шляху до контролю над масовою нелегальною імміграцією»; «ісламізм згасає»; «ми знаходимося на шляху до перемоги у війні з тероризмом»; «економічне зростання відновиться в наступному році, та через економічний підйом безробіття знизиться» (коли настане завтра, загладжування її нічого не буде коштувати); «ми збираємося встановити демократію на Близькому Сході»; «ми можемо припинити використання атомної енергії та зменшити забруднення довкілля коштом більш ефективного використання інших ресурсів, навіть якщо ми повернемося до електростанцій, що використовують нафту, природний газ і вугілля»; «ми знайдемо гроші, щоб оплатити витрати на медичне страхування без збільшення державного боргу»; і так далі.

Ми щоразу йдемо вперед або шляхом брехні й спотворення об’єктивної ситуації, або свідомо ігноруючи характеристики й зміни, що відбуваються.

Якщо еліти всіх мастей вдають, що вірять в цю нісенітницю, то громадська думка (колись ми говорили «Народ») усе менше й менше її підтримує. Песимізм присутній всюди, як якесь передчуття прийдешнього апокаліпсиса. Уже в 1995 році опитування IFOP[15], опубліковане в лівій газеті Libération, показало, що на питання: «Через десять років ми будемо жити в кращому світі?» — 64% опитаних відповіли негативно. Вони не помилилися.

«Теорія катастроф» та «дискретно-структурні метаморфози»

У своїй «теорії катастроф» французький математик Рене Том [16] пояснював, що «система» (будь то фізико-хімічна, механічна, кліматична, органічна, соціальна, цивілізаційна й т.д.) — це завжди крихка сукупність, яка може зненацька, без жодного попередження, у результаті накопичення факторів зануритися в хаос. Це знаменита «краплина води, яка змушує чашу переповнитися». Кожна система нестабільна, й кожна цивілізація смертна, як і все у Всесвіті. Але іноді колапс буває несамовитим та раптовим. Протягом тривалого часу система може бути надірвана зсередини ендемічною кризою; вона довго тримається, а потім раптово все перевертається. Тут ми знаходимо закон вірусної та бактеріальної біології: інкубація відбувається повільно, але остаточна атака відбувається блискавично. Дерево, вочевидь, у доброму здоров’ї, падає вниз під час першої бурі, хоча ніхто й не підозрював, що його нутрощі були з’їдені.

Історія пропонує нам приклади раптових та непередбачених крахів: цивілізація індіанців після іспанського вторгнення або Єгипетська імперія, що зіткнулася з нападом римлян. Я захищаю тезу про те, що саме це й чекає сьогоднішню глобальну цивілізацію в найближчі двадцять років. Ми зіткнемося з дуже несподіваним переломним моментом, що виникає в результаті одночасного зближення великих криз. Легко уявити собі вражаючі та швидкі історичні реверсування.


Завжди потрібно остерігатися сюрпризів, цих непередбачених та часом дискретних перетворень, які все перевертають з ніг на голову. Вони радикально змінюють структуру системи, не видаючи гучного ґвалту, й раптово їх наслідки вибухають та змінюють все. Це те, що сьогодні прямує до нас. Це «дискретно-структурні метаморфози».

Ми віримо, що ми все ще живемо у світі X, коли ми вже у світі Y, і картковий будиночок старого світу валиться без попередження. Ці метаморфози не завжди потрапляють на перші шпальти газет; вони відбуваються без зайвого шуму. Вони складають інфраструктуру історії, а не її ефемерну поверхню.

Заснування П’ятої Республіки, [17] падіння комунізму, результати американських виборів й т. д., — є подіями, залежними від надбудови. З іншого боку, те, що ми назвали «дискретно-структурними метаморфозами», матиме незліченні наслідки. Протягом цілого покоління вони були все більш частими й бурхливими. Вони перетворюють обличчя нашої цивілізації.

Нумо згадаймо деякі випадки. У Франції та Бельгії, а незабаром і в інших країнах число активних послідовників ісламу скоро перевищить число християнських церков; почалося винищення Європи в результаті радикального етнічного видозмінення її населення; іспанська мова вже зрівнялася та навіть обігнала англійську на американському південному заході; близько двадцяти країн володіють технологією виробництва ядерної зброї; у ряді західних країн традиційна сім’я руйнується, а демографічна кома триває; «економіка казино», суто спекулятивна й нерегульована, поширюється по всьому світу, особливо в Китаї, який все ще називає себе «комуністичним»; антибіотики все менш ефективні проти бактеріальних епідемій й так далі.

Ми не контролюємо жодну з цих структурних метаморфоз. І дуже мало людей усвідомлюють силу їх взаємодії.

Ми повинні перестати вірити в чаклунів: техно-наука збожеволіла

Еліти, що керують західним світом, надмірно дипломовані «експерти», вішають нам локшину на вуха. Вони не володіють ні стратегією, ні мистецтвом аналізу й задоволені своєю тактикою. Справжні проблеми ніколи не досліджуються. Вирішення — риторичні або виборчі. Хороші апостоли, бюрократи зі ступенем МБА (Магі́стр ділово́го адмініструва́нняприм. перекл.) з престижних шкіл, — це лише майстри слова. Ніякого поліпшення не передбачається. Невблаганна хода Голема продовжується.

Ноша «бездіяльності» — найважча. Але експерти й фахівці (колись звалися «вченими») втішають нас. Вони грають ту ж роль, що й чаклуни в стародавніх суспільствах.


Ніхто більше не керує наукою й технікою, і вони не лише не покращують стан людини, як раніше, але й погіршують його, зокрема, виснажуючи ресурси та руйнуючи довкілля. Сучасний міт про «розвинення», який більш ніж коли-небудь шанується у всьому світі, веде до його протилежності — гігантському регресу, гонитві на дно. Не з’явилося ні влади, ні міжнародного планування. Глобалізація — це анархія. Фоном цього фатального руху — є узагальнений індивідуальний споживацький підхід, прагнення до максимально можливого рівня життя, нестримний ентузіазм щодо вільного ринку, спекулятивної економіки та культу «приймати кожен день таким, яким він є».

Точно так само демократію слід розглядати як обтяжуючий фактор, оскільки цей тип режиму усуває будь-яку центральну владу, яка може, коли бачить наближення бурі, відреагувати в надзвичайній ситуації. Ліберальна демократія сприяє недалекоглядності, законам ринку й короткостроковим розрахункам окремих осіб або корпорацій. Якщо колись цей тип режиму був ефективним, то сьогодні він здається некомпетентним, як це показує кожен день, щоб зупинити зростання небезпек.

Міжнародні конференції по стану довкілля — це марна трата часу. Точно так само, як немає контролю над масовою імміграцією, так і знищення рибних запасів й нашого лісового надбання, збільшення викидів парникових газів, демографічний розрив між Північчю та Півднем тощо, виходять з-під контролю. Навіть ті наділені владою, які намагаються змінити катастрофічний хід подій, незалежно від того, представляють вони країни чи організацію Об’єднаних Націй, не досягають успіху в коригуванні напрямку руху вантажного судна, що йде під усіма вітрилами все швидше й швидше до рифів.


Але нас заспокоюють «експерти», й ми, як і раніше, захоплені техно-наукою, вважаючи, що вона розв’яже наші проблеми за допомогою якоїсь нової форми магії. Комп’ютери, електричні або такі двигуни, що мало забруднюють, органічне сільське господарство та фармацевтичні дослідження не допоможуть запобігти поверненню голоду й епідемій або експоненціальному зростанню забруднення довкілля. Але вже занадто пізно. Машина мчить. Інтелектуали й «філософи» десятиліттями твердили нам, що «міт про Проґрес» мертвий. Навпаки, він ніколи не був у такому хорошому стані, особливо в країнах Півдня, що розвиваються. Ми — жертви психологічного стану дереалізації, втрати почуття реальності того, що відбувається. Наші сучасники переконали себе в тому, що «катастрофа не може відбутися», та що ця цивілізація водночас вічна й постійно стає все краще та краще, що вона ніколи не зазнає зворотного ходу, й a fortiori [18] — краху. Це не лише можливо, а й станеться, причому дуже скоро.

Що втішає нас у цій похмурій ілюзії, це наше науково-технічне середовище, яке ми вважаємо незнищенним, в той час як ця глобальна цивілізація — гігант з глиняними ногами. Політики та експерти, які не володіють ні сміливістю, ні уявою, відкидають всяке радикальне рішення. Вони завжди вважають за краще невеликі рішення, тактичні або сфальсифіковані, компроміси, які радують легкоду́хий електорат, завжди з повагою до статус-кво. Вони вірять, як і Король Артур, що «ця фортеця неприступна», коли ніхто не охороняє стіни.[19]

Ознаки шторму, що насувається — або, радше, різних штормів, що насуваються одночасно: демографічних, стратегічних, соціологічних, економічних, екологічних — зарозуміло ігноруються. У Франції ми навіть використовуємо сюрреалістичний вислів «сталий розвиток»! Панівна ідеологія, яка називає себе раціоналістичною, дійсно магічна. У всіх областях вона грає роль «ідеології сну».


Ми не повинні забувати — і це одна з центральних тез цієї праці — що міні-катастрофи посилюють одна одну, множачи свої наслідки один на одного, породжуючи глобальну мега-катастрофу. Аварія  (наприклад, на літаку) — результат ряду причин, й ніколи не буває лише однієї: наприклад, поєднання технічної проблеми в управлінні, поганої погоди та помилки пілота.

Аналогічно і з ситуацією, яку ми переживаємо, або, вірніше, скоро будемо переживати. Наприклад, стихійні лиха, викликані глобальним потеплінням, посилюють голод, викликаний іншими економічними й демографічними причинами, і тим самим ще більше погіршують економічне становище та змушують населення Півдня емігрувати на Північ, тим самим ще більше дестабілізуючи Захід. Дедалі більша бідність в деяких країнах підживлює релігійний фанатизм, який, своєю чергою, ускладнює політичну нестабільність. І так далі.

Ця система є цілісною та інтерактивною, що пояснює прискорення настання точки перелому, позаяк безліч криз сходяться одночасно, й ніхто не може розглядати їх окремо.

 1. До краху Земної екосистеми

    Вже занадто пізно

Планеті Земля нічого не загрожує. Вона має мільйони років, щоби відновитися. Саме людський рід, деградуючи екосистему, піддає себе ризику. Нічого не буде зроблено, щоби зупинити нинішній розвиток подій, і вже занадто пізно. Прогноз негативний.

У той час, як людське населення продовжує зростати темпами, порівнянними з жадібністю «розвитку», екологічні ресурси та можливості продовжують кришитися. Давайте коротко підіб’ємо підсумки переломних моментів.

   1) Викиди парникових газів спровокують неконтрольовані кліматичні порушення. Їх швидкість перевершить нашу здатність пристосовуватися до них. Глобальне потепління, підвищення рівня океану, множення катаклізмів (повеней, посух, локальних серйозних похолодань й т.д.) будуть додані до всіх інших факторів дестабілізації, описаним в інших розділах.

   2) Вичерпання природних ресурсів. Запасів нафти, природного газу й вугілля не вистачить надовго в умовах потреб та витрат, що постійно зростають. «Поновлювані джерела енергії» не можуть компенсувати різницю. Людство живе сьогодні так, як нібито б воно було бенефіціаром ресурсів чотирьох планет. Додайте до цього повсюдне вирубування лісів, опустелювання цілих районів й прискорене скорочення рибних та сільськогосподарських запасів. Останні проблеми викликані неконтрольованим забрудненням та інтенсивною експлуатацією ґрунтових і морських запасів. Давайте не будемо забувати про стагнацію або деградацію питної води в результаті потрійного ефекту експоненціального збільшення водоспоживання, забруднення ґрунтових вод та зростання посушливих зон. Рахунок повинен бути оплачений дуже скоро.

В результаті цих явищ, ймовірно, виникне великий голод. Ці лиха будуть додані до інших ліній катастроф та зроблять їх ще гірше.

   3) Пандемії. СНІД, ймовірно, виявиться лише першим попередженням. Вони не контролювалася й продовжують розвиватися стійкими темпами. Цілком можливо, що вона вибухне раптово, особливо, якщо гігантська криза відбудеться до того, як запобіжні заходи зможуть вступити в силу. Ми починаємо бачити появу багатьох нових інфекційних захворювань, як вірусних, так і бактеріальних, штами яких легко мутують і які стійкі до всіх відомих антибіотиків (результат їх надмірного використання): потужні нові форми чуми, холери, туберкульозу, а також раніше невідомі патології.

Демографічний спалах людського роду за останнє сторіччя обумовлений скороченням смертності — особливо дитячої, викликаної проґресом медицини та гігієни. Але ця тенденція знаходиться в процесі звернення назад. «Наука», яка вважається всемогутньою, буде діалектично обійдена й відкинута наслідками її власних сил. Демографічна імплозія у XXI сторіччі неминуча.


Глобальна цивілізація, що руйнує свою планетарну столицю, не має шансів вижити. Як не дивно, населення Землі в цілому слідує Західній логіці прагнення до необмеженої максимізації багатства, яка, однак, суперечить родовій мудрості Індії або Китаю, заснованої на циклічному погляді на історію.

Планета Земля просто не здатна задовольнити потреби надмірно великого людства, котре завжди хоче більшого. Поняття «справедливості» та «несправедливості» більше не актуальні. Мораль зникає перед обличчям фізичних перешкод, в той час як ідеології заїкаються в порожнечі. Завжди можна сказати, що народи глобального Півдня мають «право» на ті ж свободи, що й народи Півночі, та несправедливо, що вони не можуть ними скористатися. Але цей суто моральний дискурс нічого не змінить у можливостях Землі. З початку індустріальної революції (близько 1850 року) ресурси Землі експлуатувалися людством занадто швидкими темпами. Руйнування відбуватиметься шляхом послідовних потрясінь, починаючи з 2010-2015 років.

 Як змінилися часи!

2 липня 2003 року Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) випустила попередження: «Клімат Землі руйнується». Тон панікерський та незвичайний для організації, що відрізняється крайньою обережністю й науковою стриманістю. Витяги з її останньої доповіді: «Останні наукові оцінки показують, що, позаяк середні температури продовжують збільшуватися в результаті зміни клімату, число й інтенсивність екстремальних явищ повинні збільшуватися».2003 рік й десятиліття 1993-2003 років виявилося найтеплішими в Європі з часу існування метеорологічних записів 200 років тому. У Сполучених Штатах в травні 2003 року відбулося рекордне число торнадо (562), у результаті яких загинула 41 людина. В Азії мусони, циклони й повені ставлять під загрозу їх крихку економіку. Температура не лише підвищується, але й прискорюється швидкість її підвищення. За останні 143 роки найтеплішими були 1998, 2001, 2003 роки, і кожен рік б’є рекорд попереднього.

ВМО прогнозує, без будь-якого певного порядку, кінець зимових видів спорту в Європі (з масовою втратою снігу) близько 2015 року, клімат тропічної Африки в Іспанії, починаючи з 2020 року ймовірність середземноморського клімату у Швеції, висихання долини Луари, нестачу питної води й так далі.


Два дослідження, опубліковані американським й австралійським дослідниками в березні 2004 року, свідчать про тривожне зростання світових викидів парникових газів, значною мірою обумовленому спалюванням викопного палива. На тлі загальної байдужості лунає ще один тривожний дзвінок.

Австралійські дослідники CSIRO (Commonwealth Scientific and Industrial Research Organisation — Державне об’єднання наукових та прикладних досліджень) підтвердили тривожне збільшення викидів CO2 (вуглекислого газу), які вважаються відповідальними за глобальне потепління, під час 2002 та 2003 років. У 2002 році в атмосферу було викинуто 18,4 мільярда тонн, а у 2003 році — 17,1 мільярда тонн, що на 40 відсотків більше, ніж 13,3 мільярда тонн, що викидаються в середньому щорічно протягом останніх десяти років. Ці результати були підтверджені американським NOAA (National Oceanic and Atmospheric Administration — Національне управління океанічних і атмосферних досліджень), яке відзначило різке збільшення концентрації CO2 в останні роки. Марк Жилле, директор Національної обсерваторії кліматичних змін (НОКЗ), вважає, що «було б дуже тривожно, якби аналогічні темпи зростання були підтверджені протягом більш тривалого періоду».

Нагадаємо, що з 1800 року концентрація вуглекислого газу зросла на 36%, чого, ймовірно, ніколи не було в історії земної екології. Три чверті викидів CO2 породжені коштом викопних видів палива (природний газ, нафта, вугілля), а решта є наслідками вирубки лісів й збільшення гігантських лісових пожеж, таких як ті, що нещодавно відбулися в Сполучених Штатах, Індонезії та Австралії. Таким чином, через неконтрольоване економічне зростання Азії, особливо Китаю, чиї запаси вугілля значні, ми можемо очікувати значного збільшення викидів CO2, пов’язаних зі збільшенням обсягів спалювання нафти й вугілля. Азійські країни не пов’язані Кіотським протоколом ,[20] ніякими зобов’язаннями щодо скорочення своїх викидів CO2.

Втім, не хвилюйтеся. Ця божевільна гонитва економічного зростання раптово закінчиться протягом XXI сторіччя через кліматичні катаклізми, які вони збираються спровокувати, але також, можливо, й через виснаження нафтових ресурсів, що з’являються на горизонті.

Зворотний відлік до «кліматичної бомби»

 Землі загрожують не лише локальні, короткочасні кліматичні події (періоди спеки, посухи, повені, циклони тощо), але й епохальні зміни клімату, більш руйнівні, ніж будь-які інші в минулому. Свідчення накопичуються: танення льодовиків повсюди у світі, посухи в Африці, тропічна спека в Європі, будівництво штучних островів на Мальдівах, задля протистояння чимраз вищому рівню океану, руйнування в Арктиці найбільшого льодовикового щита, котрому 3000 років, і так далі. Все це — не коштує уваги в порівнянні з найближчим майбутнім, особливо з виснаженням озонового шару, яке перешкоджає росту рослин та може прискорити винищення лісів й падіння врожайності сільськогосподарських культур.

Занадто пізно реагувати, позаяк тривалість життя парникових газів в атмосфері вимірюється сторіччями. Навіть якби ми зупинилися сьогодні або різко скоротили всі викиди парникових газів, ми не уникнули б прискореного глобального потепління через газ, викинутий у XX сторіччі. У всякому разі, нічого не робит

ься для того, щоб зупинити цей процес, і викиди продовжують зростати експонентними темпами через провал Кіотського протоколу, відмови Америки скоротити промислове забруднення та вражаюче зростання азійських господарств.

З огляду на це, цілком ймовірно, згідно з нашим сценарієм загальної катастрофи, викиди забруднювальних речовин раптово припиняться в районі 2020 року, але не добровільно! Це буде прямим наслідком гігантської економічної кризи та краху індустріальних суспільств. З усім тим, навіть після глобальної катастрофи, яка призведе до гігантського технологічного (й демографічного) занепаду всього людського роду, людям доведеться зіштовхнутися з жахливими кліматичними умовами, спадщиною мільйонів тонн забруднювальних речовин, викинутих протягом двохсот років.


МГЕЗК (Міжурядова група експертів зі зміни клімату), міжнародна наукова організація створена в 1988 році, яка спирається на науковий досвід усього світу, опублікувала з 1990 р., три доповіді, кожна з яких викликає більше занепокоєння, ніж попередня. За оцінками МГЕЗК, до кінця XXI сторіччя температура Землі може підвищитися від 1,4°C до 5,8°С. Жан-Марк Янкович — випускник École Polytechnique, провідний французький експерт зі зміни клімату, автор книг L Effet de serre[21] та L’Avenir climatique [22],— вважає, що за два сторіччя температура може піднятися ще вище й підвищитися на 10 градусів!

Він писав у журналі Terre Sauvage в лютому 2004 року:

«Двадцять тисяч років тому, в останній льодовиковий період, середня температура на Землі була близько 10°C, в той час як сьогодні ми досягли 15°C. І все ж у нас був лід товщиною в три кілометри над Скандинавією, океан нижче на 120 метрів та арктичний степ у Франції. Ще п’ять градусів означають просто епохальну зміну клімату, яка принесе температури, невідомі з часів появи людини на Землі. Ще на десять градусів — і, можливо, ми досягнемо температури, невідомої з тої пори, як на Землі існувало життя!».

Крім того, ця зміна буде відбуватися з фантастичною швидкістю, що виключить будь-яку адаптацію. Янкович вважає, що цей кліматичний катаклізм поставить під загрозу виживання частини людського роду та, ймовірно, призведе до виникнення тоталітарних режимів. Справді, зіткнувшись з драматичними змінами такого роду, демократичні режими безсилі:

«Токвіль [23] вже пояснював понад 150 років тому, що демократії недалекоглядні та не є системами, добре пристосованими до довгострокових викликів. . . . Він прекрасно пояснив, як демократія приносить індивідуалізм й масове споживання. Демократії можуть реагувати на безпосередні загрози, такі як війна. Але чи існують демократії, здатні впоратися з підступною, та незворотною загрозою? Це відкрите питання».


Янкович, бувши інженером, з деяким вимушеним оптимізмом вважає, що екстрене рішення буде охоплювати різке зниження рівня споживання, а також збільшення використання ядерної енергії (джерело, якої не виділяє забруднювальних речовин), а також підземних систем зберігання вуглекислого газу. Він не вірить у вітроенергетику, яка є показною не лише через її непомірну вартість, але й дуже низьку продуктивність нових вітряків у порівнянні з попитом на електроенергію. Він пояснює: «Наш соціальний проєкт повинен містити явне бажання взяти проблему у свої руки й відповідно адаптувати все (транспорт, житло, виробничу діяльність, бюджети, використання вільного часу, індивідуальні дії й т.д.), але сьогодні це далеко не так. Це вимагатиме не лише політичної мужності, а й великих зусиль з боку споживачів, а ми всі є споживачами. . . . Погана новина полягає в тому, що немає панацеї, яку ми могли б просто застосувати, щоб виправити проблему, продовжуючи споживати, як ми робимо це сьогодні. Відверто кажучи, трагедія полягає в тому, що навіть спосіб життя касира супермаркету або фабричного робітника сьогодні не є стійким».

Навіть якщо такий сценарій добровільного збереження та відповідальності відбудеться, цього буде недостатньо, щоб зупинити кліматичну катастрофу. А він не відбудеться. Ніхто не готовий знижувати або хоча б зменшувати приватні рівні споживання енергії, особливо в Третьому світі, «країнах, що розвиваються». Попри зростання «зелених» — самопроголошених екологів, котрі більшою мірою схожі на неотроцькістів, ніж захисників природи, — уряди всього світу не піклуються про питання, які ми щойно обговорювали, за винятком випуску декларацій або організації «семінарів» чи розробки боязких договорів, які ніколи не ратифікуються.


Ми побачимо, як вибухне кліматична бомба. Це поповнить лави всіх інших проблем та зробить їх ще гірше. Традиційне суспільство, засноване на досить простій технології, стійке до кліматичних ризиків, хоча б через незалежність від сільського господарства та культурне розмаїття. З іншого боку, сучасна цивілізація, вельми спеціалізована, гіпертехнологічна, глобалізована, залежна від високошвидкісних транспортних потоків, психологічно надчутлива до всяких потрясінь (навіть самих незначних), дуже крихка, коли зіштовхується з кризами. Медіа лише роздувають паніку. Виробничі та транспортні мережі, на які ми спираємося у всіх наших постачаннях, взаємозалежні й тому не здатні реагувати на люті потрясіння, особливо кліматичні.

Нумо згадаймо, що у нас були попереджувальні ознаки: два урагани грудня 1999 року, які обрушилися на Францію, багаторазові повені на півдні Франції, несвоєчасні (хоча й помірні) снігопади, які паралізували рух транспорту, спека 2003 року, що порушила політичний порядок, [24] й так далі. Але ці невеликі неприємності відкриють проломи в соціальній споруді та будуть незначні в порівнянні з тими, що, ймовірно, нас очікують.

Як відреагує наше суспільство, можливо, менш ніж через двадцять років, якщо Західна Європа почне переживати зими, подібні сибірським (через танення арктичного крижаного покриву, яке потягне за собою кінець теплого Гольфстріму), за яким навесні підуть проливні дощі, що викликають повені, а влітку посуха й спека як у Сахарі, не забуваючи при цьому про жахливі осінні урагани? Це буде вже не питання «нещасних випадків», а новий статус-кво для клімату. Цілком імовірно, що ці явища матимуть серйозні наслідки для економічної, психологічної та політичної рівноваги в такому крихкому й надчутливому суспільстві, як наше.

Неможливо, щоб менеджери й політичні еліти сьогоднішньої Європи, для яких характерна слабкість в прийнятті рішень та дивовижна людська посередність, а також повна відсутність турботи про довгострокову перспективу — одним словом, відсутність характеру — усвідомили або змогли б впоратися з такою ситуацією.


Очевидно, що сильні кліматичні катаклізми збільшать всі інші «лінії катастроф», особливо в країнах глобального Півдня, оскільки  вони заплатять найвищу ціну. Деякі області можуть стати майже непридатними для життя, коли їх спустошать засуха, спека та підвищення рівня океану, що тільки посилить масову імміграцію на Північ, і яка буде усе більшою мірою неправильно управлятися й сприяти серйозним руйнуванням.

 У боротьбі з глобальним потеплінням, утопії екологів

Через викиди парникових газів, особливо CO2, потепління атмосфери вже починає викликати значні кліматичні лиха. За словами Жан-Марка Янковича, інженерного радника й президента компанії X-Environnement, «наслідки можуть бути катастрофічними та незворотними». Насправді різниця в температурі між льодовиковою епохою та сьогоднішнім днем становила всього 5 градусів. Тоді середня температура була всього 10 градусів, а тепер вона стала 15 градусів за 10 000 років. Якщо парниковий ефект і глобальне потепління продовжаться (а вони продовжаться), температура Землі зросте на 5 градусів за сторіччя або навіть трохи менше: те, що відбувалося 10 000 років тому, тепер відбудеться менш ніж через 100 років. Подальший шок та кульмінаційні катаклізми матимуть небувалу лютість. Ми бачимо лише верхівку айсберга.

Провал «Кіотського протоколу», спрямованого на скорочення викидів забруднювальних речовин, який був викликаний, зокрема, короткозорим американським егоїзмом, показує нам, що абсолютно нічого не буде зроблено. Гірше того, навіть якщо дивом ці викиди стабілізуються або знижуються, температура буде продовжувати рости через забруднення довкілля в минулому. Тому ми точно знаємо, що в найближчі двадцять років ці викиди значно зростуть через безконтрольну індустріалізацію азійських країн, яким абсолютно начхати на екологію.

Європейські екологи пропонують смішні заходи — і чи будуть вони слідувати власним пропозиціям? — наприклад, скороченню особистого споживання, їзді на велосипеді замість водіння автомобіля, поїзді замість літака, вживання натуральних помідорів замість тепличних, скороченню споживання м’яса й так далі. Навіть якби ці пропозиції були добровільно прийняті значною частиною населення розвинених країн (що немислимо), ці «енергетичні заощадження» абсолютно нічого не змінили б у стані планети. Бо й тут вже занадто пізно. У XXI сторіччі ми зіткнемося з кліматичним шоком, сильнішим, ніж будь-коли переживало людство. І ця «лінія катастрофи» буде лише однією з багатьох інших. . .


Дозвольте мені навести приклад утопічного характеру екологів. Їх чудовий діагноз незвичайно чіткий, але вони все ще вірять, що «рішення» можливі: Серж Латуш, професор Університету Париж-Південь XI (Орсе), опублікував чудову книгу в травні 2003 року «Безмежна справедливість». [25] Його діагностика полягає в тому, що «ця Земля знаходиться в кінці своєї межі». Він вважає себе катастрофістом (як і я), тому що вірить в «педагогіку катастроф». Зі свого боку, я в це не вірю. Люди невиправні. За Латушем, «суспільство зростання породжує катастрофи». Він каже: «Наш спосіб споживання, і під нашим, я маю на увазі європейців, вимагав би від двох до трьох планет, якби він тривав в тому ж темпі. Те, як американці споживають, передбачає вісім планет! І все це працює тільки тому, що країни Півдня задоволені десятою частиною планети!»

Латуш дивиться на «зростання» як на злу відьму. Зростання виснажує довкілля, але без нього економіка впаде. Отже, ми потрапили в пастку: «Найменше уповільнення — це катастрофа: безробіття зростає, і немає більше грошей на культуру або довкілля». Таким чином, світ приречений на драматичний політ вперед.

Його рішення — це «дезростання», тобто, по суті, повторення теми «нульового зростання» самого передбачливого Римського клубу[26] в 1970-х роках. Його основною ідеєю було: «Ми повинні жити краще, маючи менше. Зростання пов’язане з величезними непрямими витратами, включаючи збільшення трафіку, забруднення довкілля, стрес та медичні витрати. Таким чином, дезростання ґрунтується на сумніві в наборі переконань, на яких заснована система: проґрес, наука, економіка». Таким чином, дезростання звеличує простакуватий спосіб життя, неообщинний і заснований на локалізмі (виробництво там, де людина споживає) та радикальній економії енергії. Одним словом, це революційна модель, яка повністю пориває з тим, що практикується скрізь у світі.


Це пропозиція дійсно дуже стара, позаяк вже американські хіпі сформулювали її в 1960-х рр. Проблема в тому, що, незалежно від її теоретичної значущості, така пропозиція абсолютно не має шансів бути конкретно виконаною або застосованою. Навіть бідні країни прагнуть тільки до одного: до споживання та зростання за західним зразком!

Професор Серж Латуш знає про цей факт, але він заплутується в суперечностях, коли він відповів в інтерв’ю в Libération (26 вересня 2003 року) згідно з загальноприйнятим Третім світом.

Питання: «Як ви застосовуєте концепцію “дезростання” в країнах, що розвиваються?»

Відповідь (збентежена):

«Дезростання, очевидно, не може бути застосоване у суспільствах, які не знають зростання. Ми, жителі Заходу, знаємо, що якщо китайці та індійці послідують нашому прикладу і кожен купить собі автомобіль, то планета перетвориться в кривавий нелад. Але яке право ми маємо забороняти їм доступ до тих же речей, якими насолоджуємося самі? Запропонуймо іншу модель для решти людства та знову відкриємо, що щастя можна створити, споживаючи безмежно менше».

Ми вражені утопічною наївністю цього почесного професора. Отже, ми збираємося переконати китайців й індійців відмовитися від масового споживання та прийняти «зелений» спосіб життя, подаючи хороший приклад? Безглуздя! Це раціоналістична ілюзія «педагогізму», ілюзія, глибоко вкорінена в лівій культурі. Цей екологічний менталітет розділяє лише невелика частина західної буржуазії, котра, більш того, навіть не практикує свої власні рекомендації!

У всіх країнах Півдня споживча мрія і прагнення до «розвитку» дуже сильні. Модель «дезростання» професора Латуша та всі аналізи, які призводять до її розробки, безумовно, не позбавлені проникливості. Але суспільство такого роду буде нав’язане не людською мудрістю (яка ніколи не існувала) і не «демократією» (яка завжди марна в надзвичайних ситуаціях), а примусом, який прийде від політичної тиранії або — що більш ймовірно — від загальної катастрофи. Професор Латуш прогнозує останній випадок з разючою проникливістю.

Історія вчить нас, що люди змінюють свою цивілізацію не після обдумування або з власної волі, а в результаті хаосу, який вони самі спровокували.

Бурхлива зміна клімату спровокує геополітичні землетруси

Для постійно  дедалі більшого числа вчених зміна клімату, викликана підвищеним потеплінням атмосфери (внаслідок викидів парникових газів), цілком може виявитися набагато більш радикальною та швидшою, ніж прогнозувалося. Це, ймовірно, матиме серйозні геополітичні наслідки. Кліматичні потрясіння, які нам незабаром доведеться пережити, будуть набагато суворішими, ніж ми можемо собі уявити. Прогнози настільки точні й тривожні, що фахівці Пентагону стурбовані та включають глобальне потепління атмосфери у свої стратегічні розрахунки, йдеться в дослідженні американського ділового журналу Fortune. [27] Автор говорить нам: «Загроза, яка прикувала їх увагу, полягає в наступному: глобальне потепління, замість того, щоб викликати поступові, що охоплюють сторіччя зміни, може підштовхнути клімат до переломної точки». Це явище вже почалося: 1997-2003 роки були найтеплішими роками в історії. Океанічна атмосферна система, від якої залежить клімат, може обернутися крахом, подібно кораблю, що гойдається на хвилях та перекидається без попередження. Якщо цей сценарій відбудеться — а ймовірність стає все більш та більш вірогідною — суспільства не встигнуть адаптуватися й світова геополітика перевернеться з ніг на голову.

Проби глибинних льодовиків Арктики показали, що раптові катастрофічні зміни клімату, що відбуваються протягом декількох років, вже відбувалися в минулому.


Як це не парадоксально, але глобальне потепління може перерости в сибірські зими в Європі та Північній Америці через переривання теплої течії Гольфстріму, викликаного таненням льодовикових паків за яким піде пекуче літо. Зараз ми переживаємо все більш м’які зими, але ця ситуація не триватиме довго. Північна півкуля також може зазнавати — фактично, це вже почалося — повторювані урагани й гігантські лісові пожежі, а також серію повеней та драматичних посух. «Помірний клімат» Західної Європи може тривати недовго.

Супутникові фотографії льодовикового покриву на Північному полюсі, зроблені НАСА, показують, що в період з 1970 по 2003 рік відбулося зменшення крижаного покриву на 30 відсотків. Аналогічна ситуація спостерігається і з льодовиками в високогірних хребтах. Девід Стіпп (David Stipp) пише в журналі Fortune: «За останнє десятиріччя накопичилися дані, які свідчать про те, що ймовірність різкої зміни клімату вище, ніж у більшості наукової спільноти, й, можливо, вся політична спільнота готова з цим погодитися». [28]

Щорічна доповідь американської Національної академії наук за 2002 рік підтверджує ці похмурі прогнози. У тому ж році на Всесвітньому економічному форумі в Давосі Роберт Ґаґосян, директор Океанографічного інституту Вудс-Хоул в Массачусетсі, попередив політиків усього світу про те, що необхідно враховувати серйозні наслідки майбутньої зміни клімату. Ці «політики з усього світу» піклуються тільки про голоси . . . Більшість вчених вже не ставлять собі питання, чи відбудеться кліматична катастрофа в XXI сторіччі, а коли саме.


Один з найбільш шанованих фахівців Пентагону з планування Ендрю Маршалл, який спеціалізується на «загрозах національній безпеці» з 1973 року та є теоретиком протиракетної оборони, і Пітер Шварц, консультант як Shell, так і ЦРУ, за допомогою кліматологів опублікували вкрай тривожну доповідь для Пентагону. [29] Доповідь завершується припущенням, що щось вражаюче може статися приблизно у 2020 році. Узагальнімо основні попередження цієї доповіді, які мають відношення до сценарію катастрофи.

Середні температури впадуть на п’ять градусів у Північній півкулі в Америці, Європі та Азії, але збільшаться на шість градусів у Південній Європі та Південній півкулі з 2010 по 2020 рік. Сільське господарство в усій північній півкулі буде страждати від ураганів та зливових дощів. Підвищення рівня океану через танення крижаного покриву в поєднанні з частими штормами може зробити ряд міст і селищ на узбережжі Північної Європи непридатними для життя й привести до їх евакуації, особливо в Голландії. На американському Півдні та Середньому Заході почастішають гігантські торнадо і пилові бурі.

Кліматичні потрясіння матимуть найсерйозніші наслідки в країнах Третього світу й глобального Півдня, що може збільшити розрив між багатими та бідними країнами. Посухи, вирубка лісів, закінчення регулярних мусонних сезонів і затоплення прибережних рівнин (явища, які вже відбуваються) приведуть до голоду, нестачі питної води й масового переміщення населення. Це, своєю чергою, призведе до загальної дестабілізації, яка прийме наступні форми, згідно з цією доповіддю, яку Пентагон направив в Білий дім:

1) Голод і неконтрольовані епідемії можуть виникнути у всіх країнах глобального Півдня, що призведе до руйнування їх сільського господарства, починаючи з 2010 року.

2) Ми можемо очікувати масову імміграцію в північні країни, більшу, ніж та, яку ми сьогодні зазнаємо, з нестійким тиском з боку зубожілих і голодуючих мас.

3) Китай, зокрема, постраждає від кліматичних потрясінь, особливо від ризику екстремальних повеней. У доповіді прогнозується дестабілізація обстави в найгустонаселенішій країні світу. Аналогічні ризики існують для Індії, Пакистану, Індонезії та Бангладеш, які стануть непридатними для життя в результаті підвищення рівня Світового океану.

4) Росія, що знаходиться в демографічній комі, але володіє значними природними ресурсами, може відчувати безперервний імміграційний тиск з боку всіх своїх південних сусідів. У більш загальному плані потік біженців збільшиться в десятки разів по всій планеті, створюючи нерозв’язні проблеми та провокуючи громадянські війни.

5) Всі ці явища призведуть до ядерних конфліктів в Азії, але також і в інших місцях, і «поширення ядерної зброї неминуче». [30]


Ця доповідь, адресована Пентагону, також передбачає певну кількість тривожних сценаріїв, заснованих на життєво важливій потребі людей у доступі до ресурсів, які стають все більш мізерними (продовольство від сільського господарства або рибальства, питна вода й викопне паливо).

1) Північна Америка (США й Канада) намагається створити блок, непроникний для масової імміграції, слідуючи логіці фортеці. Вона також ревно оберігає свої водні ресурси, яких позбавляє Мексику й Латинську Америку, які самі схильні до посухи.

2) Та ж сама логіка фортеці могла б надихнути всю Європу й Росію об’єднатися, щоб перекрити вибухові міграційні потоки біженців з Африки та Азії. В обох цих випадках тиск фактів змете мораль прав людини та відновить мораль «кожен сам за себе».

3) Швидка кліматична катастрофа плюс скорочення запасів нафти спровокують «агресивні війни [які], ймовірно, будуть вестися за продовольство, воду та енергію». [31] В атмосфері загальної небезпеки на планеті, починаючи з 2010 року, Корея (нині возз’єднана), Японія, Іран та інші країни будуть володіти ядерною зброєю. Старі способи мислення зміняться так само швидко, як і клімат.

Ні ринок, ні технічний проґрес не зможуть впоратися з цією гігантською кризою, яка буде ще більше підживлюватися зростанням могутності ісламських країн. Археолог Стівен Леблан, який викладає в Гарварді й цитується в доповіді, зазначив, що в минулому війни за мізерні ресурси були частиною людської кондиції. У найближчому майбутньому ми повернемося до цієї архаїчної ситуації, коли збройні конфлікти були причиною зникнення 25 відсотків населення.

Його дослідження показують, що кожен раз в історії людства, коли відбувалися жорстокі кліматичні зміни — особливо після останнього заледеніння — війна ставала єдиним рішенням для присвоєння мізерних ресурсів.


 Рекомендації доповіді Пентагону разючі. Вони насамперед засуджують повільність політичних і наукових спільнот у визнанні надзвичайної ситуації, а також їх нехтування тим фактом, що саме людська діяльність швидко змінює клімат Землі.

Він пропонує, не надто вірячи в це (тому що вже занадто пізно), вжити всіх заходів, щоб дослідити й зупинити це явище. Він рекомендує прийняти заходи для виживання, не замислюючись про моральні наслідки («стратегії без жалю»), навіть якщо вони є насильницькими, прагматичними й цинічними, і навіть якщо вони порушують ідеологію прав людини, щоб за всяку ціну забезпечити безпеку Північної Америки, а також її доступ до продовольства, води та енергії і її здатність захистити себе від хвиль іммігрантів, котрі рятуються від кліматичної катастрофи.

Мара нестачі

У журналі «Еколог» [32] економіст Девід Флемінг пророкує, що «безумовно, запасів сирої нафти на планеті вистачить ще на кілька десятиріч. Однак боротьба за доступ та прибуток між країнами й транснаціональними корпораціями вже стає все більш запеклою». Ґрунтуючись на останніх геологічних дослідженнях, він пише: «Потім, в середині десятиріччя 2010-2019 років, видобуток самої близькосхідної ОПЕК почне падати, а також почнеться зниження сукупного обсягу видобутку нафти й газу. . . . Можна очікувати, що це станеться у 2010 році або незабаром після нього. Це стане початком продажів для торговців, поставивши виробників під контроль. Наслідки будуть руйнівними. . .  Короткочасні збої в постачанні палива можна пережити; однак при тривалих перебоях глобальна ринкова економіка перестане існувати». На думку Флемінга, це і є причина американського неомілітаризму: «Таким чином, рішучість Америки вжити військових дій, щоб запобігти закриттю Близького Сходу як надійного постачальника нафти, може бути краще зрозуміла як випадок самооборони».


Якої ми повинні бути думки про «відновлювані джерела енергії»? Противники атомної енергетики регулярно пояснюють нам, що для того, щоб уникнути ситуації, коли відмова від ядерної енергетики призводить до будівництва гіперзабруднювальних електростанцій, що працюють на викопному паливі (нафті, вугіллю та природному газі), ми повинні звернутися до «відновлюваних джерел енергії», вираз повторюється як мантра. На жаль, факти вперті. Найбільша у світі вітроенергетична фабрика, що будується в Тасманії й оснащена 79 гігантськими вітряками з трьома лопатями кожна, Vestas V66, побудована в Данії, буде виробляти 130 мегаватів (МВт) енергії, або в сорок разів менше, ніж одна Французька атомна електростанція з чотирма реакторами типу Каттеном або Ножан-сюр-Сен (5200 МВт). І ці вітроелектростанції, що займають величезні площі землі, можуть бути побудовані тільки на дуже невеликій кількості ділянок, які користуються сильним і регулярним вітром.

А як щодо сонячних батарей? Щоб досягти потужності, виробленої одним середнім ядерним реактором (900 МВт марки Cruas-Meyse), потрібна була б поверхня суші цілої французької провінції! А як щодо «морських струмових турбін», побудованих англійцями? Ті, що заплановані для гирла річки Северн поблизу Брістоля, будуть виробляти . . . один мегават, а при повній потужності — 50 МВт. У цьому випадку, також, місць, де вони можуть бути побудовані у світі небагато. Пасивні чотири спіральних пілонів занурені в гирла річок і прив’язані до генераторів, які самі підключені до підводних електрофоретичних кабелів. Співвідношення виробленої енергії та загальних витрат на неї на 60 відсотків нижче, аніж ядерна енергетика. Тому відновлювальні джерела енергії можуть забезпечувати лише резервне енергопостачання.


Головною проблемою, вирішення якої важко знайти, є проблема «блакитного золота», тобто питної води, нестача якої починає відчуватися. У 2025 році на Землі проживатиме 8,3 мільярда осіб (на 45 відсотків більше, ніж сьогодні). Для цього населення буде недостатньо питної води, оскільки ресурси зникають, особливо в результаті масового забруднення, а також через наростальні посухи, викликані зміною клімату в країнах глобального Півдня.

Конфлікти та війни за контроль над гідрологічними й водоносними басейнами можна передбачити, як це зробила ВООЗ. Розглянемо озеро Чад, площа якого через опустелювання скоротилася з 25 000 км² до 2500 км². Приватизація водних ресурсів та спроби загнати ринок води у безвихідь діловими інтересами лише погіршать ситуацію.

З води на цій планеті лише 2,5 відсотка — прісна вода, але більша її частина замерзла або знаходиться занадто глибоко. Тільки 0,007 відсотка від загального числа доступно для людей. У період з 1900 по 2003 рік споживання води збільшилося у сім разів, або у два рази в порівнянні з темпами зростання населення, і 70 відсотків води використовується для зрошення сільськогосподарських угідь. Нині п’ята частина населення світу не має доступу до води. Ця частка може лише збільшуватися.


Земля ось-ось відчує нестачу води. Вже зараз в Італії, Греції та Іспанії існує серйозна проблема посухи й нестачі прісної води, особливо для зрошення. Забруднення підземних вод і річок ставить під загрозу продовольче постачання в усьому світі й робить використання «блакитного золота» дедалі дорожчим. Зі світовим демографічним зростанням дефіцит води стане смертельною зброєю.

Сьогодні понад півтора мільярда осіб живуть без доступу до чистої води. У 2025 році ця цифра складе 3 мільярди, розподілених по 52 країнам, причому не лише в Африці та на Близькому Сході, але й в Пакистані, Китаї, Індії та інших країнах. Щоб прогодувати своє  дедалі більше населення, уряди шалено розвивають сільське господарство (вирубка лісів і забруднення довкілля). Це погіршує ситуацію, позаяк сільськогосподарська діяльність витрачає водні ресурси.

Чотирнадцять найбільших індійських річок та 75 відсотків річкової мережі Китаю настільки серйозно забруднені, що риба в них вже не може вижити. 25 відсотків жителів Бангладеш поглинають миш’як кожен раз, коли вони втамовують свою спрагу. Ось лячний факт: сьогодні на Землі стільки ж води, скільки було 2000 років тому, але людське населення в тридцять разів більше.

«Водні війни» неминучі. Вони є важливим фактором у потенційних війнах між Індією та Пакистаном або Ізраїлем та його сусідами. Вода — це ще один фактор, що дестабілізує глобальну систему, стримати який буде неможливо.

Приклади екологічних катастроф

У 1995 році в доповіді вельми офіційної Ради Безпеки Російської Федерації говорилося, що російському населенню загрожує «екологічна катастрофа». Погано поховані радіоактивні відходи, забруднені ґрунтові води, зруйновані ліси тощо можуть спровокувати «виродження населення» у XXI сторіччі, якщо ці загрози не будуть зупинені. У доповіді зазначалося, що «Росії загрожує цілком реальний екологічний тероризм», який цілком може викликати не що інше, як «поступальне вимирання російського населення» протягом XXI сторіччя. Далі в доповіді говориться: «Оптимізм щодо майбутнього падає, захворюваність зростає, і є повідомлення про зростання числа вроджених вад розвитку». Додайте до цього демографічну кому, в яку впадає Росія і про яку я буду говорити в іншому місці.


Демографічний вибух у містах Третього світу більше не піддається контролю і являє собою нову лінію катастрофи. Ситуація в Манілі, столиці Філіппін, є символічним прикладом, який також зустрічається  в Мехіко, Лагосі, Бомбеї та інших містах. У Манілі, де до 2010 року проживало 16 мільйонів осіб, в результаті безконтрольного виїзду з сільської місцевості екологічна катастрофа починає створювати перешкоди для економіки та загрожувати здоров’ю її жителів.

Дев’ять громадських стоків, відкритих до неба, переповнені. Кількість вироблених щодня 5900 тонн сміття збільшується на 4,5 відсотка  на рік. Незаконні стоки забруднюють водопостачання й отруюють рибу в Манільській затоці, яка зникає під 800 тоннами сміття, які ллються в неї кожен день. Наперекір законодавчій забороні, спалювання відходів зростає і створює токсичні викиди. Управління водними ресурсами має катастрофічний характер: 54 відсотки водопостачання не регулюється. У постійно зростаючих міських нетрях, коли все частіше трапляються повені, все затоплюється й вода, яка в результаті цих повеней змішується зі сміттям, забруднює питну воду та створює жахливі санітарні умови.

Зростання населення на Філіппінах додасть цим проблемам ще більшої драматичної серйозності. У 2001 році в нетрях Тондо епідемія холери була насилу відвернена після загибелі майже п’ятдесяти жителів. Нездорові умови й бідність невпинно збільшують розрив між багатими та бідними й множать випадки соціальних потрясінь. Ці міські нетрі, не підключені до водопроводу, обслуговуються «водоносами», які беруть у вісім разів більше, ніж ті, хто підключений до водопровідної мережі. Ґрунтові води висихають або забруднюються, що робить «блакитне золото» дедалі рідкісним та дорожчим.

Наслідки для сусіднього сільського господарства полягають в тому, що зрошування більше не може практикуватися, і рис доводиться імпортувати з Таїланду. Філіппінський уряд абсолютно безсилий, повалений масштабом цих проблем.

Усі ці факти однакові в десятці величезних міст, які стали занадто великими в країнах Півдня. Вони заохочують всілякі внутрішні дестабілізації, не кажучи вже про спокуси масової еміграції на Захід.

І не забуваємо про епідемії

Де в усьому цьому СНІД? Все йде досить добре, спасибі. Пандемія не сповільнюється, а прискорюється. Ось цифри за 2001 рік: було зареєстровано 5 мільйонів нових випадків захворювання, 66 відсотків з яких — в Африці. 3 мільйони заражених мертві. У всьому світі зареєстровано 40 мільйонів випадків інфікування ВІЛ, і це число, ймовірно, нижче, ніж на ділі. Можливо, слід подвоїти число ВІЛ-позитивних та справжніх випадків СНІДу, оскільки в країнах Третього світу часто неможливо точно підрахувати число жертв СНІДу. В Азії епідемія стрімко зростає: 7,1 мільйона хворих та понад мільйон заражених; у Західній Європі налічується 560 000 хворих та 30 000 нещодавно заражених; а в США — 940 000 хворих і 30 000 заражених, і СНІД знову набирає обертів, оскільки люди вживають менше запобіжних заходів через «тритерапії», а також тому, що кількість внутрішньовенних препаратів зростає. У Росії епідемія стрімко розростається: в країні налічується 800 000 заражених, а темпи зростання 15 відсотків.

У Парижі кількість ВІЛ-позитивних пацієнтів починає зростати, хоча протягом ряду років вона скорочувалася й за останні три роки збільшилася на 25 відсотків. Було встановлено, що 0,86 відсотка населення Парижу, які пройшли тестування, заражені. Ця цифра нижче реальної, оскільки випробовувані, що піддаються ризику, проходять тестування частіше, ніж інші. Число тих, хто заражається, не усвідомлюючи цього й вважаючи, що вони захищені від небезпеки, ймовірно, велике. Найбільший приріст спостерігається серед жінок з 29 до 49 років та чоловіків з 30 до 49. На Іль-де-Франс[33] різко зріс «рівень ризику» (незахищені сексуальні контакти або з кількома партнерами, або внутрішньовенне вживання наркотиків), особливо серед молоді: 31 відсоток серед тих, хто молодше 25 років! Майже кожна третя молода людина займається незахищеним сексом …

У щорічній доповіді програми ООН ЮНЕЙДС говориться: «СНІД має всі шанси однозначно стати найбільш руйнівною хворобою, яку людство коли-небудь знало». З 1982 року епідемія СНІДу вже забрала життя 22 мільйонів людей, але, за словами д-ра Пітера Піота, виконавчого директора ЮНЕЙДС, «найгірше ще попереду».


З’явилася нова гіперстійка форма вірусу ВІЛ. Ретровірус ВІЛ набагато більш схильний до мутації, ніж вірус, вже відомий нам. Медикаментозне лікування (знаменита «тритерапія») дозволило в дуже значній мірі продовжити життя хворих на СНІД, а також боротися з трьома відомими формами ретровірусу — ВІЛ I, ВІЛ II та ВІЛ III, й тому, поряд з регулярним використанням презервативів, це сповільнило епідемію на Заході. Проте дослідники з Американського Національного інституту охорони здоров’я (NIH) та Каліфорнійського університету виявили в Сан-Франциско на початку липня 2003 року появу нової форми ВІЛ, яка стійка до всіх видів лікування.

Пояснення цьому полягає в тому, що величезна гомосексуальна «спільнота» в Каліфорнії більше не вживає запобіжних заходів, вважаючи, що СНІД був «переможений» тритерапіями. ВІЛ-позитивні люди, котрі більше не дбають про себе і не користуються презервативами, «перезаражують» своїх партнерів, які також є ВІЛ-позитивними. Потім ВІЛ-вірус мутує, стає сильнішим та непереможним. Ця ситуація вже зачіпає гетеросексуалів, котрі з тривожною швидкістю розвивають смертельну хворобу, не маючи ніякої можливості сповільнити поширення зарази, як це було на початку 1980-х років. Ця новина повинна бути пов’язана з прискореним поширенням СНІДу в усьому світі, про що ми вже говорили. Доповідь NIH підсумовує: «Все це означає, що Америка, ймовірно, ніколи не побачить кінця вірусу самотужки, якщо тільки не станеться прорив в результаті відкриття вакцини або остаточного лікування — двох вельми сумнівних гіпотез…. Висновок досліджень, проведених в Сан-Франциско, полягає в тому, що ВІЛ-інфекція стала ендемічною в Сполучених Штатах Америки».


Міжнародна конференція зі СНІДу, що відбулася в Барселоні на початку липня 2003 року, показала, що СНІД цілком може привести до того, що очікувана тривалість життя в країнах Африки на південь від Сахари знизиться до рівня нижче, ніж у XIX сторіччі. У Ботсвані 39 відсотків дорослих ВІЛ-позитивні, а тривалість життя становить 26-27 років, на відміну від 75 років у найгірший період колоніалізму. . . Кілька африканських країн ось-ось зникнуть з карти або повернуться до кам’яної доби. Звичайно, ми, європейці, повинні взяти провину на себе й вважати себе «відповідальними за цей голокост», за словами етномазохіста [34] Саймона Карра в «Незалежний». Проблема в тому, що всі вимирущі популяції мріють втекти в Європу. У Франції, наприклад, основними носіями й розповсюджувачами вірусу є африканці: за даними організації «Державна допомога Парижа», 79 відсотків нещодавно інфікованих — вихідці з країн Чорної Африки.


Повернення сифілісу не здивує нікого, окрім наївних. Раніше ми вірили, що він був остаточно викоренений. Він повернувся, як і туберкульоз та короста, і, можливо, дуже скоро, холера і чума. Причини завжди одні й ті ж: зниження використання профілактичних і противенеричних засобів, відсутність медичних оглядів у дуже великого контингенту іноземного населення, стан здоров’я та гігієна якого залишають бажати кращого. За даними Центру «Біженців» Сангатте, в Па-де-Кале, у квітні 2002 року спостерігалося кілька випадків корости (заразної шкірної хвороби). Пожежники, які потрапляють до Центру, повинні носити біозахисні костюми. [35]

Ось цифри по Франції: 1990 Рік: 0 випадків; 1999 рік: 9 випадків; 2000 рік: 29 випадків; 2001 рік: 139 випадків; з 1 січня 2002 року: 240 випадків, з яких 199 — у Парижі. 90 % заражених — гомосексуалісти або бісексуали, і 50 % — хворі на СНІД. Короста — це захворювання, що передається статевим шляхом, спричинене родом бактерій, званим трепонемами. Це було серйозною проблемою до відкриття пеніциліну в 1945 році. Але чи можна гарантувати, що нові, мутовані форми бактерій, які будуть стійкими до антибіотиків, не з’являться, як ми переконалися на прикладі інших захворювань?


І давайте не будемо забувати, що, за даними МОЗ, туберкульоз, який колись був викорінений завдяки антибіотикам, знову поширюється у Франції. Основними жертвами (та розповсюджувачами цієї хвороби) є іммігранти. У 65 відсотках зареєстрованих випадків йдеться про іноземців.

  2. До зіткнення цивілізацій

   Глобалізація війни

Уже бувши схильним до жахливої деградації екологічного стану свого земного середовища, людство з початку XXI сторіччя буде одночасно переживати великі конфронтації, інтенсивність яких буде набагато гірше, ніж у двох останніх «світових війнах». У всякому разі, вони не були «світовими війнами» в строгому значенні, позаяк вони велися на дуже обмежених ділянках поверхні Землі.

З іншого боку, те, що нам доведеться пережити, буде справжньою «всесвітньою» кризою, і, крім воєн в класичному сенсі, будуть громадянські війни й тероризм із залученням злочинних організацій. Все починає вимальовуватися, але логіка цих конфліктів ще не досягла серйозного рівня. Ми ще нічого не бачили. Ми відчуваємо подих ніжного, нездорового вітерця, який на кілька годин випереджає руйнівний циклон. Холодна війна, що протиставила Захід комунізму на чолі з СРСР, була свого роду боротьбою з тінню, протистоянням, заснованим на штучних полярностях, тобто ідеологіях. Створення страху стало грою, й, очевидно, нічого не сталося, і російський комунізм затонув (або вибухнув) без єдиного звуку. Те, що насувається, відрізняється за своєю природою. Ми повертаємося до архаїчного, тобто вічного стану людства, про який нас змусив забути короткий проміжок «сучасності», іншими словами, до суперництва народів, етнічних та культурних блоків і цивілізацій.


Фактично, не дивлячись на науково-технічну гомогенізацію світу або через неї, не дивлячись на спроби Заходу об’єднати людство в культурному плані, місцеві традиції та етнічні самобутності стають все сильніше у відповідь на це. Швидкість подорожей та комунікації, як і демографічна щільність світу, яка робить Землю схожою на переповнену станцію метро, створює потенційно вибухонебезпечну ситуацію з дуже давньої схильності до «зіткнення цивілізацій» — назва есею Семюеля П.Гантінґтона [36], чия здорова ідея знайшла відгук у всьому світі, тому що вона позначає реальну загрозу, яку всі особи, що приймають рішення, сприймають дуже чітко.

Це «зіткнення цивілізацій» прийме різні форми. Вона об’єднає всі форми війни та конфлікту. Ось основні лінії розлому:

   1) Глобальне протистояння з ісламом.

Подобається нам це чи ні, але Іслам вступив у свою третю фазу завоювання — до «Всесвітнього Халіфату». Перші два етапи відбулися в період з VII-XII сторіччя, а потім з XVI-XVIII. Йдеться про те, що уряди ісламських країн, котрі прозахідні з тимчасових розрахунків, не можуть довго маскуватися. Головна зброя ісламу — це його демографічна міць перед обличчям західних країн, що переживають депопуляцію. Це протистояння буде охоплювати планету і, скоріш за все, прийме форму громадянської війни, з епізодами класичної війни.

   2) Ризик війни між Китаєм та США.

Причини такої війни будуть пов’язані не лише з питанням Тайваню, але й з суперництвом за статус наддержави, особливо економічної наддержави. Китай — набагато серйозніший суперник для США, ніж зниклий СРСР.

   3) Небезпечне протистояння між Індією та Пакистаном.

Дві ядерні держави, що протистоять у всьому (від релігії до освоєння водних ресурсів і територіальних претензій), постійно знаходяться на порозі відкритої війни. Довгострокове примирення немислимо. Протистояння відбудеться між індійськими індусами та пакистанськими мусульманами.

   4) Пожежа на Близькому Сході.

Заражена рана на п’яті світу — це ізраїльсько-палестинське питання, котре лише погіршиться, позаяк ніщо не може зупинити просування до крайнощів супротивників цієї нерозв’язної ситуації, що протиставляє юдаїзм арабському ісламізму. Вторгшись до сусіднього Іраку, Вашингтон й «неоконсерватори» послідували абсурдному сприйняттю геополітики та змогли лише злегка загострити заражену рану. Після розпаду СРСР односторонній американський імперіалізм не припиняв дестабілізувати рівновагу у світі, особливо на Близькому Сході. Цей регіон незабаром запалає з такою інтенсивністю, яку ми поки не можемо собі уявити.


Світу загрожує полум’я війни, в цей парадоксальний момент, під час якого ведуться нескінченні розмови про «права людини» та «мир». ООН, перший проєкт світового уряду, продемонструвала своє безсилля всюди. Від Близького Сходу до Балкан, включаючи передмістя Європи та навіть Африки, ми зустрічаємося з логікою етнічного й націоналістичного протистояння, яка спростовує панівну ідеологію, натхненну благочестивими надіями християнського універсалізму.

Ніщо не зупинить поширення ядерної зброї між державами й терористичними групами. У всіх країнах Третього світу (протилежність вихолощеній Європі) етнічні та націоналістичні пристрасті підсилюють народ.

Загальна атмосфера цього людства, цієї планети, цієї цивілізації, що наближається до свого кінця, — це повсюдна бійка. Запобігти цьому неможливо, так само як ніщо не зупинить конфлікт, про який говорилося вище, тому що вже занадто пізно, і ми досягли точки неповернення.

На шляху до самого войовничого сторіччя в історії

Перед лицем війни виявляється певна кількість суперечливих парадоксів:

1) Пацифізм, універсальна світська релігія американо-орієнтованого Заходу, поряд з доктриною толерантності  до нульових втрат на війні, супроводжується посиленням планетарного насильства, спровокованого, звичайно, ісламом, але також і «побічними» ударами Америки майже скрізь у світі з 1991 року, а також кривавим ембарго проти Іраку.

2) Після закінчення холодної війни була проголошена віра в «новий світовий порядок», «кінець історії», мир у всьому світі, що характеризується демократією і торгівлею (Pax Americana). Нині XXI сторіччя готує для нас, мабуть, саму войовничу ситуацію за всю історію людства. Величезні війни XX сторіччя будуть меншими за ті, які доведеться пережити нам та нашим нащадкам.

Ці чинники добре відомі: фактичне завоювання шляхом масової імміграції з країн Третього світу на Північ з супутніми етнічними громадянськими війнами, котрі спровокує імміграція; відродження Ісламського джихаду у світовому масштабі від Гібралтару до Індонезії, з волею в десять разів більш войовничою, тому що вона архаїчніше, в порівнянні з волею колишнього СРСР; можливість зіткнення між Китаєм та Сполученими Штатами за контроль над Тихим океаном; але й на планеті, котра стала перенаселеною та свідком поширення ядерної зброї, множачи всілякі конфлікти між державами; не забуваючи про те, що після 11 вересня ми живемо в епоху макротероризму і що ми, дуже ймовірно, станемо свідками актів ядерного тероризму з руйнівними дестабілізаційними наслідками.

3) Не дивлячись на публічно проголошене прагнення до миру в усьому світі під своєю егідою (або під егідою НАТО), лицемірні Сполучені Штати мають життєво важливу економічну потребу в розвитку свого військово-промислового комплексу та, отже, в підтримці фронтів всюди, подібно незагойним ранам.

4) Крім того, дві основні фігури на початку цього сторіччя, США та Іслам, є двома змагальними універсалізмами, двома маніхейськими месіанськими культами, агресивними, але спорідненими. Обидві функціонують в режимі релігійного фанатизму (Біблія і Коран), обидві постулюють абсолютне Добро та Зло, рай і пекло, великих або маленьких дияволів, і, крім того, функціонують згідно з імперіалістичною логікою, прямою та насильницькою (не приглушеною, як в колишньому СРСР). Цей «хрестовий похід воїнів за Добро та розширення» з’являється в їх обох видіннях світу.


Отож, все змушує нас повірити в те, що замість мирної глобалізації (мрії про «світову державу») в XXI сторіччі ми зіткнемося з войовничої глобалізацією. Пройшовши через епоху континентальних воєн, що перетворилися у світові війни та які час від часу поверталися, ми тепер побачимо, що за нею наступить епоха глобалізованої війни, ендемічної та різноманітної за формою, котра буде протиставляти держави іншим державам, Іслам іншим цивілізаціям — американо-орієнтованому Заходу, і так далі. Війна прийме личини класичних воєн, громадянських воєн на вулицях, терористичних воєн, економічних та інших типів.

Цього слід було очікувати. Людська природа войовнича, і цю рису не можна викорінити, бо вона вроджена. У минулому, коли цивілізації й народи були відносно розділені та змішувалися лише зрідка, конфлікти неминуче мали обмежений характер. В наш час, в цьому першому глобальному сторіччі, коли цивілізації, етнічні самобутності й розбіжні інтереси не зникли, розчинившись в загальному плавильному котлі, а, навпаки, утвердилися та загострилися, і коли технологія дає велику здатність вести боротьбу, можна передбачити тотальну війну в самому серці людства. Нам належить пережити перманентний стан конфлікту, котрий буде приймати різні форми, з яких ми вбачаємо лише початок, та який автоматично призведе до краху й розпаду нинішнього світопорядку в результаті серйозних потрясінь, пов’язаних один з одним, — з урахуванням вкрай крихкого характеру глобалізованої економіки.

Терор як мистецтво жити

Фактично, у зв’язку з нападами 11 вересня на Сполучені Штати, котрі ознаменували собою реальний початок XXI сторіччя, тероризм змінив свою природу. Це неотероризм. Новизна полягає в тому, що тепер він може створювати масові вбивства, в той час, як раніше він обмежувався менш ніж двома сотнями смертей за операцію, коли найбільш смертоносною була можливість вибуху бомб на борту пілотованих літаків в повітрі. Використання витончених технологій створило цю нову ситуацію. Це дозволяє нам відродити розмежування Карла Шмітта між умовним «воїном» та «партизаном» і сказати, що відтепер партизан буде розглядати свій статус та ступінь небезпеки зіставними, а точніше, що перевершують статус і ступінь небезпеки військового апарату держав. [37]

Давайте не будемо приймати бажане за дійсне. Ми знову побачимо масштабні терористичні акти, вчинені ісламістськими фанатиками (або іншими), на цей раз із застосуванням біологічної, хімічної або ядерної зброї. Саме таким чином тероризм робить свій кривавий вхід в історію, вже не як незначна загроза, а як серйозна загроза, рівна та, можливо, навіть гірша, ніж загроза ядерної війни між державами.

Які грізні небезпеки нас очікують? Їх всього сім:

1) Збільшення числа нападів терористів-смертників на літаки, в тому числі на невеликі приватні літаки та гвинтокрили, що відхилилися від маршруту й завантажені вибухівкою. У зв’язку з цим запобіжні заходи в боротьбі з повітряним піратством сумнівні за своєю ефективністю.

2) Атаки з використанням літаків або бомб на землі з метою ураження ядерних реакторів.

3) Біотероризм, що розсіює штами бактерій, не надто вбивчий в реальності, але з дуже істотним психологічним ефектом.

4) Розсіювання в замкнутих приміщеннях (як в токійському метро сектою «Аум Шінрікьо» [38]) отруйного газу або отруєння каналів питної води. Ефект буде аналогічний № 3.

5) Напади з використанням транспортних засобів, керованих терористами-смертниками, які містять понад сто кілограмів вибухових речовин, що прокочується по центру великих міст. Їх буде так само неможливо запобігти, як і напади в Бейруті на французькі та американські казарми. [39]

6) Вибухи примітивних або мініатюрних атомних бомб у великих містах або значних об’єктах. Цей сценарій був передбачений в 1980-х роках політологом Жюльєном Фрейндом. [40]

7) Вибухи радіологічних «брудних бомб», виготовлених з переробленого плутонію в міських районах з руйнівними наслідками потужного випромінювання.

На закінчення ми ще повернемося до всіх цих форм тероризму. Підбиваючи підсумки, можна виділити три види тероризму: мікротероризм (менше ніж 200 смертей); макротероризм (тисячі смертей), який був урочисто відкритий 11 вересня в Нью-Йорку; та ґіґатероризм (10 000 смертей і вище), який ми ще не бачили, але, можете бути впевнені, побачимо.


Найбільшу небезпеку становить ґіґатероризм у формі ядерних атак, поруч з якими запуски цивільних літаків у вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру цілком можуть виявитися не більше ніж невеликим бджолиним укусом в порівнянні з двома формами ядерного тероризму (атомними та «брудними бомбами»). З усіма їхніми нещастями, американцям шалено поталанило: якби один з викрадених літаків замість цього врізався в атомну станцію, [41] радіації було б достатньо, щоб евакуювати більшу частину східного узбережжя Сполучених Штатів — включаючи Нью-Йорк та Вашингтон — на п’ятдесят років!

Іншими словами, ядерний тероризм може поставити на коліна таку наддержаву, як Сполучені Штати, що вимагатиме дуже невеликих коштів у порівнянні з величезною цінністю досягнутої військової мети. У цьому полягає радикальна новизна неотероризму й причина його здатності долати запобіжні заходи сучасних держав. У той час як бомбардування бомбами з лазерним наведенням або крилатими ракетами по військових цілях, виявленим в країнах, котрі, буцімто, «допомагають терористам», коштують чималих грошей і дають мізерні результати, «дріб’язкова» операція зі скромними засобами (навіть не вартістю одного винищувача-бомбардувальника F-18) може мати катастрофічні результати. В цьому й полягає перевага неотероризму: величезна ефективність з точки зору витрат та результатів.

З моменту розпаду СРСР стало відомо, що ядерне паливо продається практично по прилавках мереж російської мафії, а науковці з колишнього СРСР продають свої послуги будь-кому, хто може їх оплатити. Крім того, з Пакистану, який володіє ядерною зброєю, трапляються «просочування»; це «ісламська бомба», якою хвалився бен Ладен.

І потім, внаслідок свого роду зараження, теракти 11 вересня та що виникнули за ними події, безумовно, дали ідеї групам фанатиків, котрі не обов’язково є мусульманськими або навіть «політичними» в класичному розумінні: мережі усілякого роду пришелепкуватих, злочинні угруповання або екстремістські рухи крайніх лівих або крайніх правих (як, наприклад, вибух в Оклаго́ма-С́іті, вчинений американськими «ополченцями» крайніх правих), диковинні неонацистські або ново-ліві революції та псевдорелігійні секти. Все можливо. Ґіґатероризм не вимагає великих витрат, й за умови, що терористична група, що складається всього з декількох сотень людей, буде добре організована й виучена, у неї є технічні засоби для дестабілізації планети з населенням в декілька мільярдів осіб. 


Неотероризм — це як вірус, що протистоїть леву. Могутній лев не може виявити мікроскопічний вірус, але вірус може вбити лева, а не навпаки. Жан де Лафонтен передбачав цю ситуацію у своїй байці «Лев і комар». Слабкі кидають виклик сильним або ж божевільні кидають виклик сильним, як вам заманеться.

Однією з особливостей цього масового неотероризму є те, що на відміну від класичного тероризму він може дестабілізувати Захід та світову економіку, яка після глобалізації стала тривожно тендітною та вразливою. Це і є ефект доміно. Найпотужніші терористичні акти минулого не змогли вплинути на спекулянтів чи вкладників або змінити громадську думку. Дивно, що після терактів 11 вересня у кризу були кинуті цілі галузі економіки — від авіаперевезень до кінематографа та в тому числі навіть туризм. Все це було результатом паніки після терактів, посиленої засобами масової інформації. В той самий час, за однією з оцінок, була втрачена ціла точка зростання європейського ВВП (валового внутрішнього продукту). Безпрецедентно!

Відтоді збереглися два пам’ятні образи. Один з них — про президента Буша одразу після нападу, котрий виглядав переляканим в командному центрі, переповненому комп’ютерами й телевізійними екранами; інший — знятий на любительську відеокамеру — був Бен Ладен, оточений своїми помічниками, стоячий, як новий Мухаммед, в глибині печери, Калашников АКС-74У поруч з ним, одягнений в традиційний одяг бедуїна VIII сторіччя, кидаючи виклик своєму ворогові по всіх світових телеканалах. Це був підйом архаїки в самому серці хворої сучасності.


Я процитую уривки з інтерв’ю, проведеного Лютером Бліссетом з Полем Вірільо, французьким філософом, урбаністом й фахівцем зі «швидкості», яке було опубліковано Sinergias Europeas, іспанським бюро Synergies européennes, 6 жовтня 2001 року. Журналіст запитує у Вірільо, чи не вступили ми з 11 вересня в Третю світову війну. Прочитайте, як відреагував Вірільо: «XX сторіччя почалася з Першої світової війни в 1914 році. У 2001 році ми стали свідками першої глобальної війни. Різниця між ними в ступені. Перша світова війна обмежилася, головним чином, Європою, і зараз ми вступаємо в глобалізовану війну. Напад на Всесвітній торговий центр в Нью-Йорку відповідає нападу в Сараєво в серпні 1914 року» (тому що ці дві події підняли завісу для війни). Ми дійсно вплутуємося в Третю світову війну, але це буде війна нового типу й набагато серйозніша. Філософ Вірільо пояснює, що до цього часу ми мали справу з мікротероризмом, котрий не мав катастрофічних наслідків. Однак зараз ми маємо справу з «великомасштабним глобальним тероризмом, першим символічним знаком якого стало падіння Веж-близнюків Всесвітнього торгового центру. Цей великомасштабний тероризм триватиме та перетвориться в ядерний». Вірільо вважає, що ядерний тероризм може приймати дві форми: або «контрміську» (проти цивільного населення), або «контрцінну» (проти портів, заводів тощо.). Він вважає, що ядерний тероризм проти цивільного населення стане домінантною формою. Потім він робить наступне їдке зауваження: «Буш зі своєю протиракетною системою повністю помиляється. Він думав, що небезпека виходитиме від міжконтинентальних ракет, а насправді атака виходила з трьох літаків, які належали American Airlines! Я наполягаю: ми маємо справу зі справжньою війною, а не з „тероризмом“!» Так, звичайно, але на війні нам потрібен ворог. Це війна проти кого? Проти ісламу чи проти тіней? Вірільо, як завжди, пропонує блискучий аналіз, але його може бути недостатньо.

Давайте спочатку об’єктивно розглянемо його аналіз. Для Вірільо після падіння Берлінської стіни, війни в Перській затоці та в Косово, — які він називає конфліктами періоду «після закінчення холодної війни», — ми вступаємо в «новий період міжнародної війни», котрий він аналізує наступним чином: «Раніше існувала рівновага терору, яка продовжувалася аж до падіння Радянського Союзу. З падінням веж Всесвітнього торгового центру ми вступаємо в епоху незбалансованості терору. Все можливо, навіть немислиме!» На його думку, «Захід абсолютно не готовий до цієї нової форми війни», а потім додає: «Є дві форми війни: це класична та „істотна“ війна з арміями й „випадкова“ війна з непередбачуваними модальностями. У XX сторіччі класична війна могла перерости в підривну війну партизан, герильї місцевого терору. Але сьогодні ми вступаємо у таку форму війни, коли немає відкрито оголошених ворогів немає лінії фронту, в приховану війну». Підсумовуючи, це вже не «світова війна», а «глобалізована», сліпа,  без правил, без кордонів і святинь, в якій не буває низьких та навіть найжахливіших ударів, в суспільстві, «делокалізованому» й ожвавленому «швидкістю руху», де невидимий ворог завдає удару зсередини.

Вірільо пояснює, що Буш в замішанні, тому що він «не може виокремити чітко визначеного ворога». Іншими словами, Буш не наважується назвати Іслам, а замість цього абстрактний ворог — «тероризм». Вірільо пояснює, що класична територіальна війна а-ля Клаузевіц (війна між націями) застаріла, а теорія протиракетної оборони стала безглуздою до 11 вересня. Загроза була не там, де всі її очікували.

Вірільо дає дуже разючий аналіз, котрий, однак, повинен бути завершений, оскільки він виглядає недостатнім. З нашої точки зору, його «Перша глобалізаційна війна» протистоїть двом різним таборам. Вірільо забуває про історичний вимір. Він занадто багато соціолог. Іслам намагається вдертися в Європу уже 1300 років. У двох попередніх випадках він зазнавав невдачі, але вперто повертався до нападу й ніколи не впадав у відчай. Це ключовий елемент, яким Вірільо нехтує. Війна може змінювати форми та робить це вічно, але вона завжди протистоїть двом різним таборам: друг і ворог, ми та вони. Між ними немає милосердя. Подумаймо про вираз, що використовується у французькій та іспанській мовах, nous autres: решта з нас.


Боротьба з тероризмом, яку ведуть Сполучені Штати та інші західні країни, характеризується безсиллям, бо вони не наважуються чітко називати своїх ворогів (радикальний іслам), а також тому, що з наївності вони дозволяють мільйонам іноземних іммігрантів з країн Третього світу та ісламських країн оселитися на своїй власній землі, особливо в Європі. 52 мільйони мусульман, присутніх в Європі, від Ґібралтару до Росії, є розсадниками ісламістських терористів, набагато більш небезпечними, ніж терористичні мережі Близького Сходу! З іншого боку, європейці та американці абсолютно не бачать настання етнічної громадянської війни й демографічного затоплення, набагато серйознішого, ніж «тероризм». Руйнують народи не бомби та збройні напади, а етнічне затоплення. Навпаки, бомби й насильство можуть їх розбудити. Головною зброєю війни в усі віки було просочування, натуралізація й поступове захоплення влади інородцями. Битви й терористичні акти лише супроводжують це основний рух, але не є його змістом.

У Франції ґіґатероризм може супроводжуватися повторюваним мікротероризмом, як, наприклад, в Ізраїлі: щоденною терористичною пригодою, скоюваних замінованим автомобілем або нападом «камікадзе», зі «стратегією напруженості». Справжня боротьба з тероризмом повинна в першу чергу привести до скорочення, а потім і до знищення масової й організованої присутності Ісламу в тих областях, де він був відсутній — або більше не проявлявся — упродовж XX сторіччя. Це політика стримування, звели́чувана під час Холодної війни Пентагоном (Макнамарою) проти комунізму, котрий був незмірно менш небезпечний, аніж Іслам. Стратегія повинна полягати спочатку в стримуванні, а потім у відбитті Ісламу всюди, де він поширюється за межі своєї історичної території.


Чи може ісламський тероризм знову уразити Сполучені Штати? Експерти американського уряду бояться, що так і буде. Під прикриттям анонімності (в деяких випадках вони дійсно називали свої імена) вони розповіли про це Лізі Майерс з MSNBC News (16 вересня 2003 року). Ось стислий виклад суті їх страхів. Передусім, як і було абсолютно передбачувано, вторгнення в Ірак не послабило терористичні мережі; насправді, воно зміцнило й поширило їх. Політика Джорджа Буша, яка повинна була знизити ризик нападів на Сполучені Штати, лише посилила їх. В кінцевому підсумку, нова організація, яка підозрюється в скоєнні нападу на штаб-квартиру ООН в Багдаді, «Ансар аль-Іслам», як передбачається, спромоглася проникнути в Америку, котра, навіть ще більше, ніж до 11 вересня, є головною мішенню моджахедів. Цікаво, що ця організація є сумішшю радикально налаштованих курдів та арабів-ісламістів. «Немає сумнівів в тому, що „Ансар аль-Іслам“ вдало в’їхала в Сполучені Штати. Наша інформація змушує нас дуже нервувати», — пояснює агент ФБР Патрік Д’амуро. За наявними відомостями, терористи буцімто брали участь у визначенні точок атаки в шести великих містах, в тому числі в Нью-Йорку, Сан-Дієго та Лос-Анджелесі. Можливо, вони готують теракти смертників у великих масштабах. Експерт з тероризму М. Дж. Ґогель попереджає: «Вони можуть бути запущені в дію для здійснення звірства не тільки в США, але і в Європі».


Чи буде завтра нове 11 вересня? Слід очікувати гігантських ісламістських атак на Заході, згідно з застереженнями посла Саудівської Аравії в США принца Бандара ібн Султана. Загроза цілком конкретна. 17 червня 2003 року Еліза Маннінґгем-Буллер, директор MI5 (британської внутрішньої секретної служби), оголосила в ході виступу в Королівському інституті об’єднаних служб: «Ми стикаємося з реальною можливістю якогось нетрадиційного нападу… На жаль, з урахуванням широкого поширення технічних знань, необхідних для створення такої зброї, лише питання часу, коли груба версія хімічної, біологічної, радіологічної або ядерної зброї буде запущена у велике західне місто, і лише питання часу, коли ця груба версія стане чимось складнішим». Вона додала, що «Аль-Каїда» як і раніше здатна здійснювати смертоносні терористичні напади та що благодатний ґрунт для вербування потенційних терористів далеко не вичерпаний, що є ввічливим способом підкреслити абсолютно контрпродуктивний характер «доктрини Буша». А потім, на завершення, вона наважилася на цей уїдливий жарт: «Розірвати зв’язок між тероризмом та релігійною ідеологією дуже важко». Так що глава MI5 приймає тезу про те, що ісламізм обов’язково породжує тероризм.


Які шанси великомасштабних ісламістських атак на Захід? За даними розслідування Джеффрі Флейшмана, передрукованого в лондонському «Таймс» та «Лос-Анджелес Таймс», групи «Аль-Каїди», котрі вчинили антизахідний напад в Ер-Ріяді, проникли в Європу і Сполучені Штати. Принц Бандар ібн Султан, посол Саудівської Аравії у Вашингтоні, заявив: «Моє нутро підказує, що в Саудівській Аравії або в Америці відбудеться щось грандіозне». Він зазначив, що спецслужби «виявили значний потік розмов про терористичну діяльність, деякі з яких носять регіональний, але також і міжнародний характер», прослуховуючи відповідні мережі. Вторгнення в Ірак, ймовірно, реактивувало всі ці мережі. Принц налічував 350 активних саудівських бойовиків-терористів, які готуються до дії.

Згідно зі статтею в „The Guardian“, «Аль-Каїда повернулася й сильніша, ніж будь-коли». Джонатан Стівенсон з Міжнародного інституту стратегічних досліджень вважає, що перемоги, якими хвалився Буш у знищенні терористичних мереж, були зведені нанівець в результаті значного нового вербування після вторгнення в Ірак.

Це питання війни між Ісламом та Заходом?

Розв’язання цього дуже складне. Офіційно арабські та ісламські лідери заявляють: «Звичайно, ні!». Буш і його союзники, як і Путін, відлунням повторюють їх. Реальність набагато менш ясна. 

Західні, арабські та пакистанські лідери наполягають на тому, що не може бути й мови про «зіткнення цивілізацій», передбачене Семюелем П. Гантінґтоном. Точно так же Буш і Блер клянуться, що вони виступають не проти ісламу, а проти «тероризму». Це прекрасний евфемізм. Насправді вони виступають проти «мусульманського тероризму», одним словом, ісламізму. Ісламісти вірять, що логіка тероризму знаходиться в теологічній згоді з Кораном. Чи є це спробою вигнати реальність (спробувати уникнути нових терористичних атак), називаючи ворога абстрактним іменником «тероризм»? Ворог, однак, — це  в жодному разі не поняття, але хтось. Карл Шмітт писав: «Якщо ви відмовитеся назвати ворога, він назве вас». Дуже тривожний факт очевидний: мусульмани (арабські або азійські), як маси, так і формувачі громадської думки, по всьому світу, включаючи Європу, аплодували нападам 11 вересня й весняним 2002 року в російському Дагестані та Пакистані (спрямованим проти європейців), а також нападам палестинських камікадзе.

Давайте не будемо себе дурити. Багато мусульман, навіть потай значна частина їх еліти, схвалюють терористичну діяльність. Ми ведемо свого роду війну, в якій об’єктивно й неявно пущений в дію Іслам, навіть якщо в ній беруть участь не всі мусульмани, а лише войовниче крило, відоме як ісламістське.


Давайте не будемо себе вводити в оману. Сполучені Штати та, ймовірно, Європа в майбутньому десятиріччі знову стануть мішенню ґіґатерористичних операцій. Ось причини: 1) Присутність мільйонів мусульман в Європі створює феноменально живильне середовище для ісламістів. Ми обговоримо це питання пізніше. 2) Неефективність заходів безпеки, таких як система «Vigipirate»*, які носять лише показний характер й покликані заспокоїти населення. 3) Матеріальна нездійсненність стежити за всім, контролюючи всі 24 години з 24. Як можна охороняти від вантажівок-смертників, які нападають всередині міста, забитих вибухівкою? Як денно й нощно перевіряти кожен кілометр залізничної мережі TGV?** Як можна прочісувати одна за іншою валізи, завантажені в трюми літаків? 4) Слід також пам’ятати про неймовірну пористість кордонів між державами Європейського Союзу, а також про моральне заперечення проти «расового профілювання».

___________________
*Національна система Франції тривожного сповіщення про рівень терористичної загрози — при.перекл.

** TGV — французька мережа швидкісних електропоїздів, розроблена GEC-Alsthom (нині Alstom) й національним французьким залізничним оператором SNCF — прим. перекл.

Єдина ефективна стратегія боротьби з тероризмом — це превентивні заходи, спрямовані на те, щоб зірвати його атаки (позаяк вдалося зірвати заплановані атаки на Страсбурзький собор та американське посольство в Парижі). Однак це буде ставати все важче через два фактори: по-перше, мусульманської імміграції, котра дозволяє деяким з них нападати під захистом будь-якого європейського поліційного розслідування й посилати командос в Європу; та, по-друге, крайньої складності проникнення в ісламістські мережі. Ізраїльтяни, хоча й оснащені чудовими розвідувальними службами та агентами, прекрасно володіють арабською мовою, не зуміли ефективно проникнути в палестинські терористичні мережі на своїй власній території … Навіть коли він не досягає рівня дій, ісламістський тероризм дозволяє їм здійснювати  нестерпний тиск на європейські країни за допомогою прихованого шантажу. Зі страху перед нападами відбувається дискретна зміна зовнішньої політики, підтримуються мечеті й коранічні школи — політика страуса та «руху назад, щоб мати можливість краще стрибати».


Деякі імами визнають, що хочуть «завоювати Рим та Європу». Шейх Юсуф аль-Карадхаві, один з найвпливовіших релігійних лідерів сунітів в арабському світі, в проповіді, виголошеній в п’ятницю 13 грудня 2003 року, яка була ретрансльована по катарському каналу „Аль-Джазіра“, проголосив: «Іслам повернеться в Європу як переможний завойовник після того, як він був двічі вигнаний». Потім в Інтернеті він пояснив: «Пророк Мухаммад передбачив, що Константинополь, місто Геркулеса, буде завойований перед Римом. Константинополь був завойований в 1453 році Мухаммадом бен Мурадом. Ми будемо перехрещувати Рим, столицю Італії, Ромію, бо ми сподіваємося й віримо, що своєю чергою завоюємо її».* Саудівський імам Мухаммад ібн Абд аль-Раманаль-Аріф з мечеті Академії оборони короля Фахда оголосив: «Ми будемо контролювати землю Ватикану; ми будемо контролювати Рим й впроваджувати в нього іслам».

У проповіді, виголошеної у листопаді 2003 року в мечеті Аль-Нур в Хобаре (Саудівська Аравія), шейх Насер Мухаммед Аль-Насер оголосив, що після завоювання Константинополя, сьогоднішній Стамбул буде завоювати Рим. «„Друге завоювання“ [Рима] буде здійснено з волі Аллаха, і це неминуче».** Далі він стверджував, що необхідно буде вдруге підкорити Константинополь, реісламізуючи Туреччину. Хіба це не те, що ми бачимо? Аль-Назер так думає: «Є ознаки того, що вона знову буде завойована й повернеться в руки Ісламської держави».

___________________

*Ця фетва була спочатку розміщена в «Іслам Онлайн» 2 грудня 2002 року.

** Доповідь Ізраїльського близькосхідного інституту по дослідженню засобів масової інформації (MEMRI) на тему “Провідний сунітський шейх Юсеф аль-Карадхаві та інші шейхи-Геральд майбутнього завоювання Риму” (6 грудня 2002 року), розміщений за адресою: www.memri.org/report/en/0/0/0/0/0/0/774.htm#_edn7.

___________________

У повчанні, що проповідуються у Великій мечеті Аль-Акса в Єрусалимі, заступник міністра у справах віри та ісламу Палестинської автономії Юсуф Джумаа Саламех заявив, що ті, хто вважає, що експансія Ісламу припинилося із захопленням Константинополя, помиляються. Підтверджуючи, в згоді з Кораном, що експансія Ісламу не має меж та що наступним етапом було завоювання Європи, Саламех, як добрий ортодоксальний мусульманин, дійшов висновку: «Іслам у світі не досяг своєї межі, тому що в той день, коли він досягне його, світу не буде: сонце згасне, зірки зникнуть».* Імам Мухаммед Абд аль-Карім також проповідував у квітні 2004 року у Великій мечеті Хартума в Судані: «Пророк розповів нам про завоювання Константинополя, столиці Візантійської держави, і про завоювання Риму, де розташований Ватикан… Мусульмани напали на Індію, і Аллах завоював її для нас, поки не досяг кордонів Китаю. Мусульмани завоювали Константинополь, де знаходилося східне християнство, й в майбутньому для мусульман повстане могутній цар; через нього пошириться Іслам та Рим буде завойований…».**

___________________

*MEMRI, «Провідний сунітський шейх Юсеф Аль-Карадхаві та інші шейхи віщують майбутнє завоювання Риму».

**Там само

___________________

Ці слова виходять не від марґінальних та екстремістських «ісламістів», а від поважних міжнародних авторитетів в мусульманському світі, часто з репутацією «помірних». Що думають про них друзі «світського й толерантного Ісламу» та католицькі прелати, які часто є співучасниками цього розвитку?


Коментуючи французький переклад книги «Гнів і гордість», написаної знаменитою лівою італійською журналісткою Оріаною Фаллачі, Елізабет Шемла, есеїст та редактор сайту Proche-Orient.info, написала в газеті «Le Figaro» (8 й 9 червня 2003 р.): «Глибоко тривожить елемент в її роботі — це те, що вона наважується злитися на іслам. Це табуйована тема, par excellence в Європі, хоча ніхто не знає чому, якщо тільки це не вісцелярний страх, що вселяється мільярдом мусульман… Фаллачі представляє іслам як невпинне експансіоністське шукання священної території. Тому вона відмовляється розмежовувати мусульманські країни, — з яких вона підкреслює, що жодна з них не є демократичною, — і мусульманами, що влаштувалися на Європейській землі. Це дуже ясно при читанні її тексту. Неважливо, араби вони, африканці чи турки; суніти, шиїти, світські, агностики або атеїсти — хочуть вони того чи ні, але іммігранти — це розвідувальні партії військової сили, котрі одного разу будуть активовані (тобто п’ята колона). Для Фаллачі, в цей воєнний час, оголошений по всій Землі однією частиною мусульманського світу, щоб остаточно звернути все суспільства в іслам, відмінність між помірними й екстремістами вже є ознакою віровідступництва, відступу перед необхідною конфронтацією. . . Людям, які виступають проти Фаллачі, не вистачає сміливості, щоб почати цю важливу дискусію про майбутнє всіх юдеохристиянських та азійських суспільств. . . Уїдлива атака Оріани Фаллачі, аж ніяк не є симптомом якого б то не було популізму, який допомагає нам збагнути, — це скоріше нестерпний крик проти збочень декадансу».

У книзі пані Фаллачі не проводиться відмінності між агресивним ісламським комбатантом та звичайним мусульманином, і вона має рацію. З іншого боку, її напади на «арабів» недоречні. Пані Фаллачі відстоює абсолютний філо-американізм та саму крайню сіоністську позицію з войовничим екстремізмом. Якщо ми повинні аплодувати мужності та ясності її засудження Ісламу як серйозної загрози, особливо через реальність колонізаторської імміграції в Європу, її виступ був би переконливішим, якби вона уникла жагучого і мстивого тону, котрий завжди викликає підозри «ресентименту».


Чи дійсно існують плани завоювання та ісламізації Європи? Досі імміграція для постійного поселення й множення мусульман, здавалося, відбувалися природним чином. Тільки дуже ясні уми відкрили спільний проєкт завоювання. У нещодавно опублікованій книзі «En el nombre de Alà» два іспанських автори, Енріке Монтанчес та Педро Каналес (Монтанчес — репортер-дослідник журналу La Razòn; Каналес є кореспондентом в Магрибі для декількох іспанських журналів), стверджують, що існує таємний план реісламізації Європи, починаючи з відвоювання Андалусії імміграцією, план, спрямований Марокко й Саудівською Аравією. Передбачається, що Саудівська Аравія створила масивну систему фінансування мечетей в Андалусії (звідки мусульмани були вигнані у XVII сторіччі), в той час, як Марокко відповідатиме за оснащення батальйонів іммігрантів та виряджання їх, в першу чергу, в Сеуту й Мелілью, «ахіллесові п’яти» Іспанії.

Ще дві новини: 30 000 іспанців вже прийняли Іслам, а терористичні мережі, пов’язані з Саудівською Аравією, особливо «Аль-Каїда», «використовують Іспанію як логістичний плацдарм для атак на цілі в Європі». Католичка* Ізабелла, яка звільнила Іспанію від мусульманського ярма, напевно, перевертається у своїй могилі…

*Ізабелла I Кастильська (1451-1504), відома як «католичка», була королевою Іспанії в 1492 році, коли була успішно завершена 800-річна Реконкіста, в ході якої всі мусульмани та юдеї Іспанії були вигнані або звернені в католицизм.


Відповіддю всім тим, хто мріє про світський та помірний Іслам, хто вважає, що фундаменталісти — меншість і що Іслам не намагається завоювати Європу, є зізнання видатного мусульманського лікаря Мухаммада Ібн-Ґуаді, ісламського дослідника зі Страсбурзького університету, в провокаційній статті із застереженням: «Іслам завжди був політичним!» (Le Figaro, 17 червня 2003 року). Загальне послання його статті полягає в тому, що Франція повинна звернутись в Іслам, а ідеали республіканського секуляризму й асиміляції неможливі. „Переговори“ з реальним Ісламом — це непрактичний варіант.

Він пише: «Не може бути ніяких „світських мусульман“, не може бути ніяких перетворень в ісламі просто тому, що поява ісламу сама по собі є перетворенням… Ті, хто бажає діалогу між мусульманами та християнами, схоже, забувають, що іслам дійсно підтверджує більш ранні одкровення, але його мета — виправити ці одкровення… Поняття розділення церкви та держави, що зустрічається в реформованому християнстві, абсолютно невідоме ісламу. Релігійні інститути невіддільні від цивільних. Духовне невіддільне від мирського». Мусульманський професор правильно пояснює, що Іслам — це передусім політична й соціальна доктрина. «Іслам завжди був політичним. Єдиною формою політичної організації, відомої мусульманам, є Ісламська держава». Автор додає, що арабський націоналізм, ефемерна форма, запозичена з Заходу, — мертва.

Саркозі повинен серйозно задуматися над цими чесними і ясними заявами: «Шокує це людей чи ні, той факт, що мусульмани можуть заявляти, що Коран відкидає закони Французької Республіки, є абсолютно вірним в ісламі. Зусилля мусульман, котрі сподіваються примирити іслам з секуляризмом, марні». А тепер сповідання волі до підкорення Європи: «Мусульмани не можуть опинитися в немусульманських країнах, не сприймаючи їх як територію, де повинні панувати ісламські закони. Тут проблема Франції у двох словах». Згадаємо також цей незвичайний уривок, де наш обізнаний професор асоціює себе з Беном Ладеном і таким чином стискає шию абсурдній дисертації „двох ісламів“, одному помірному, іншому фанатичному: «3 листопада 2001 року бен Ладен проголосив мережі „Аль-Джазіри“: ‚За жодних обставин ми не повинні забувати про цю ворожнечу між нами та невірними, бо ця ворожнеча заснована на віросповіданні‘. На жаль, він мав рацію».

Ібн-Ґуаді не терорист й не екстреміст, а шановний професор з зарплатою від французької держави. Він одкриває карти. Подякуймо йому за те, що він зізнався нам, що його «віра» оголосила нам війну.


Наші ісламофільські інтелектуали й політики знову будуть дуже роздратовані. Щоденна газета «Сіднейський ранковий вісник» (Sydney Morning Herald) отримала секретне 44-сторінкове керівництво, опубліковане Джемаа Ісламія (Jemaah Islamiyah) (ісламістська мережа Південно-Східної Азії, яка базується в Індонезії) під назвою «Загальний путівник по боротьбі». Там ми читаємо: «[У нас] любов до джихаду (священної війни) на шляху Божому й любов до смерті мученика… [Нашими ворогами є] сатанинські демони та сатанинські люди». Мета полягає в тому, щоб нести Іслам «на всі чотири сторони світу». Тут не може бути й мови про „захист“ бідних мусульман, «що піддаються нападу юдеїв-хрестоносців».

Керівництво описує всесвітню організацію терористичних бойових структур та пояснює, як планувати напади й таємно спілкуватися. Воно наполягає на необхідності політичного та релігійного навчання і військового вишколу всіх мусульманських добровольців у світі. Один з членів «Джемаа Ісламія», „свідок“ кривавого нападу на Балі, запевняє нас, що «це керівництво — найважливіший текст після Корану». Терористи в Балі* слідували інструкції до останньої літери.

___________________

*12 жовтня 2002 року популярний нічний клуб на індонезійському острові Балі піддався вибуховому нападу, в результаті якого загинули 202 людини, в тому числі 88 австралійців та інших іноземців, і ще сотні людей отримали поранення. Кілька членів угруповання «Джемаа Ісламія», як стверджується, здійснили цей акт. Через тиждень Усама бен Ладен опублікував заяву, в якій стверджувалося, що напад було скоєно як відплату за підтримку Австралією «війни з терором та інших злочинів проти мусульман. Один з терористів, Алі Ґуфрон, був названий автором «Загального путівника по боротьбі».


Чи проґресує «світський іслам»? Всупереч мріям європейського політичного класу, котрий хоче мати справу зі «світським та помірним ісламом», якого ніколи не існувало, окрім як в їхніх фантазіях, ісламістські організації підіймають голови у Франції та Бельгії й тепер відкрито говорять про застосування шаріату (ісламського закону) в Європі на шляху до завоювання.

На нещодавній конференції в Бурже фундаменталісти Союзу ісламських організацій Франції (UOIF), що набирає все більшого впливу, заявили, що їх члени ніколи не будуть голосувати за кандидатів, які відкидають застосування мусульманського закону (мечеті, коранічні школи, незліченні виключення з секуляризму Французької Республіки) в районах з великою кількістю мусульманського населення.

Така логіка Ісламу: зняти маску «поміркованості», як тільки вони відчують себе достатньо численними.

В Бельгії спостерігається такий же тиск з боку фундаменталістів. Новий президент бельгійського мусульманського уряду (новонавернений викладач фламандського університету Омар Ван ден Брок) у своїй книзі «L’islam occidentalement?» (Іслам на західний лад?), виклав фанатичне бачення завоювання Європи Ісламом, яке повністю узгоджується з Кораном. Він пише: «Відправною точкою є безумовне застосування базових ісламських принципів… Ця жива віра автоматично має на увазі індивідуальну покору божественному закону, шаріату та, отже, велінням Корану». Потім цей фламандський новонавернений, котрий нині є головою впливової ісламської організації, вихваляє пелену, критикує змішання рас в ім’я (хворобливого) мусульманського пуританства та пояснює, що Іслам «не може прийняти поділу світу на нації». Іншими словами, тут відверте сповідання віри в кінцеву мету Ісламу, — у Всесвітній Халіфат, тобто всесвітню Ісламську державу. Арабські мусульмани прекрасно розуміють, що немає гірше фанатиків, аніж європейські новонавернені, яких оживляє «завзяття новонаверненого» — колабораціоністів, яких часто вербують екстремістські рухи.


Звіт Renseignements Généraux* від 5 серпня 2003 року вказує на те, що департамент** Ессона є розсадником фанатичного мусульманського пієтизму, руху Таблігі Джамаат. Ця група, як передбачається, не тільки сприяє новонаверненню, а й пропагує ісламістські покликання, тобто терористів, та дуже добре представлена в тюрмі «Флорі-Мерожіс». З 3600 в’язнів-чоловіків 1000 — це іноземці, які емігрували з мусульманських країн, а 80 — ісламісти, запроторені до в’язниці за тероризм, які присвячують себе прозелітизму й вербуванню. Повідомляється також, що в цьому департаменті (а, отже, і в інших місцях) «новонавернені являють собою тривожне явище, що швидко поширюється» та є благодатним ґрунтом для зростання екстремізму. «Якщо звернутися до національних досліджень, які оцінюють близько 30 000 – 50 000 новонавернених на всій території», то тільки в Ессоні їх буде 2 000. Ісламський центр Еврі-Куркурона «претендує на два-три навернення за тиждень». Цифри досягають одного на день для провінції (у 20 разів більше числа звернень мусульман в християнство), і ці новонавернені здебільшого «занурилися в християнську культуру та освіту». Вони небезпечні? Відповідь: «Навернені, вже глибоко занурені в релігійний фанатизм таблігійців, утворюють розсадник, куди ісламістські джихадисти приходять ловити рибу… звернення в іслам тендітних особистостей, поза сумнівом, пов’язане з ризиком залучення до екстремістської діяльності». Чи є вони потенційними „валізниками“?*** «Новонавернені тим більше цінуються радикалами, тому що їх французька національність полегшує їм перетин кордонів, роботу в ролі маріонеток та постачання матеріально-технічної підтримки». Новонавернені діяли всередині терористичної мережі “Беґгал“, яка, на щастя, була ліквідована як раз вчасно, перш ніж вона змогла здійснити напад терориста-смертника, спрямований проти американських інтересів в Парижі.****

___________________

*Центральне управління генеральної розвідки було розвідувальним підрозділом французької поліції. У 2008 році воно було об’єднано в нове управління.

**У Франції різні провінції називаються департаментами.

*** Французькоюporteurs de valiseцей термін використовувався для позначення французів, зазвичай комуністів, які допомагали алжирським партизанам в алжирській війні 1954-62 років.

****У липні 2001 року в аеропорту Дубая був заарештований французький алжирець, на ім’я Джамель Беґгал за фальсифікацію паспорта. Невдовзі стало очевидно, що він намагався повернутися в Європу після проходження військового вишколу у «Аль-Каїди» в Афганістані. Під час допиту Беґгал зізнався в спробі передати інструкції Усами бен Ладена членам осередку у Франції, Нідерландах й Бельгії щодо одночасних нападів на посольство США та американський культурний центр в Парижі. Французька влада почала своє  розслідування 10 вересня 2001 року. В результаті були арештовані багато підозрюваних терористів в семи європейських країнах і Об’єднаних Арабських Еміратах, багато з яких, як було встановлено, володіли великою кількістю вибухових речовин та інших інструментів, пов’язаних з цим нападом.


Багато європейських мечетей дійсно є центрами пропаганди громадянської та священної війни, спрямованої на завоювання Європи, а також на поширення постійного захисту ісламського тероризму. І вони дозволені, з найповнішою сліпотою, верхами Європи.

У Великобританії оплоті ісламізму в Європі, фігура «британського ісламу» Абу Хамза аль-Масрі, який, на думку американців, пов’язаний з терористичними мережами, є гуру Великої мечеті (місткістю 1500 осіб) в Фінсбері-парку на півночі центральної частини Лондона. Він відкрито проповідує джихад, а його п’ятничні проповіді продаються на касетах й передаються в усі мусульманські країни через Інтернет. Ось деякі з його висловлювань: «Обов’язок кожного мусульманина — боротися з будь-яким законом, який не надихається Богом [тому дійсний тільки шаріат, а не європейський закон]; ми повинні боротися з кожним кафі́ром [немусульманином] без будь-яких відмінностей, і для тих, хто добровільно вступає в бій, буде особлива нагорода та привілейоване місце в раю, в той час, як мусульмани, які залишаються вдома без бою, будуть займати лише незначне місце». Ця інформація, яка повністю відповідає Корану, руйнує віру у відмінність між „мирним ісламом“ та „агресивним ісламізмом“.

З інших промов Абу Хамзи випливає: «Я проповідую іслам не так, як хотілося б Заходу, але так, як цього хоче Бог. Деякі імами хочуть “модерувати“ іслам, щоб догодити Заходу, але не я. Я сповідую іслам таким, яким він є, тобто борюся проти Заходу…. Я не належу до мереж Бен Ладена, але я поділяю деякі їхні погляди. Мої співчуття та мої молитви звернені до талібів, і це не злочин».*

___________________

* «Таймс», 6 Травня 2002 Року.

___________________

Деякі мусульманські режими (до яких Абу Хамза відноситься як до нечестивих тиранів) звернулися до британської влади з проханням заборонити Абу Хамзі проповідувати. Очевидно, марно… В той самий час британці одночасно підтримують хрестовий похід Буша проти «осі зла» та санкціонують діяльність на своїй землі аванґарду світового джихаду. Це самогубство.


Професор Гарвардського університету і колишній член Ради національної безпеки Білого дому Семюель П. Гантінґтон у своїй книзі «Зіткнення цивілізацій та перетворення світового порядку» передбачив етнополітичний конфлікт цивілізацій в XXI сторіччі. Він заявив в інтерв’ю: «[Існує] серйозний конфлікт між мусульманськими та немусульманськими товариствами. Якщо подивитися на межі великого блоку (sic) мусульманських країн, що тягнеться від Марокко до Індонезії, то можна побачити, що уздовж кордонів мусульманського світу йде безперервна боротьба. Боснійці проти православних сербів та хорватів-католиків на Балканах, греки проти турків, вірмени проти азербайджанців, росіяни проти чеченців, росіяни проти мусульман Центральної Азії, Індія проти Пакистану. У більш загальному плані, існують також конфлікти між мусульманами й католиками на Філіппінах та в Індонезії, між євреями й арабами на Близькому Сході, між християнами та мусульманами в Судані».* Він міг би додати зіткнення в Нігерії й на Березі Слонової Кістки, а також… Європі. В Рубі, Марселі, Бірмінгемі, Брюсселі та Франкфурті лінія фронту просунулася вглиб серця Європи.

___________________

* Гектор Фелісіано й Діяна Суліц, «Про конфлікти й глобальну політику» в New Straits Times (17 березня 1997 г.).

___________________


Чи є ймовірність виникнення Ісламської Республіки у Франції? Засновник „Вільного Права“ (la Droite libre) кабілець* Рашид Качі пише у своєму есеї „La République des laches„**: «Дебати про завісу залежать не стільки від релігії, скільки від тактики, мета якої залишається насамперед політичною. Йдеться про те, щоб привести французьке суспільство до достатнього занурення в Іслам, щоб, зрештою, ця релігія могла впливати на законодавство Франції. Впровадження завіси в державні школи є лише одним з етапів цього процесу. Як тільки цей принцип буде прийнятий, ісламісти піднімуть свої ставки ще вище. Хіба ми не чули, щоб вони в ім’я рівності всіх релігій перед законом вимагали, щоб французькі школи й суспільство приділяли мусульманським святам таку ж увагу, як і католицьким».

Качі не обговорює проблему демографії. Які аргументи він буде використовувати, коли мусульмани будуть в більшості, що насправді відбувається? Очевидно, що він ніколи не закликає до „депортації“, але він міркує тверезо, коли критикує розхлябану політику Саркозі: «У цих людей є політичний проєкт, який полягає в створенні мусульманської громади у Франції та управлінні нею з метою її остаточного панування над нацією. Це їх прагнення. Не сумнівайтеся в цьому ні на хвилину».

Китай проти США

Китай готується до війни, але проти кого? Спочатку неспростовні факти: Китайська Народна Республіка збільшує свій військовий бюджет в найбільшому відсотковому співвідношенні серед всіх країн на Землі. 6 березня 2001 року Пекін оголосив про збільшення військових витрат на 17,7% у 2001 році, що доведе їх до 141 млрд юанів, або 19 млрд євро, або 120 млрд франків. За оцінками західних експертів, реальні військові витрати Китаю «у два-три рази перевищують офіційні цифри» (Le Monde, 7 березня 2001 р.). Це разюче збільшення найбільше за двадцять років та являє собою тринадцяте послідовне збільшення більш ніж на 10%.

На відміну від Європи, яка роззброюється та скорочує свої військові бюджети, Китай знаходиться в процесі переозброєння з масовим збільшенням своєї військової міці, вище, аніж Німеччина в період з 1933 по 1940 рік і збільшення в Сполучених Штатах після Перл-Харбору.

Навіщо Китай це робить? Завжди було відомо, що країна, яка переозброюється, робить це по одній з двох причин: або вона відчуває загрозу й хоче захистити себе, або вона хоче напасти. Чи хоче Китай напасти на Тайвань, щоб знову завоювати його? Ні, тому що йому не потрібно так сильно переозброюватися, щоб повернути Тайвань, і він вважає за краще стратегію «переконання». Китай хоче повернути Тайвань мирним шляхом, погрозами, а не прямою силою. Війна зруйнує успішну економіку Тайваню, яка потрібна Китаю. Китай розглядає Тайвань як майбутній «автономний регіон», як Гонконг.

Французький кореспондент Режис де М. пропонує: «Потрібно порівняти китайський військовий бюджет та депопуляцію Росії». Значить, Китай хоче напасти на Росію? Очевидно, що Китай може претендувати на частину Східного Сибіру, в яку просочуються китайські іммігранти. Пригадується китайсько-російський конфлікт через Амура в 1960-х роках. Однак це не геополітична турбота Китаю. Піднебесна відчуває загрозу з боку Росії не більше, ніж з боку Індії (тим більше, що росіяни до цього часу постачають китайців зброєю, зокрема, винищувачами-бомбардувальниками Су-25). В інтересах Китаю підтримувати хороші відносини з цими двома континентальними державами. Тоді чому Китай переозброюється?

Тому що китайці відчувають можливість великого конфлікту у двадцять першому сторіччі з Великою таласократичною наддержавою — Сполученими Штатами. Китай, країна, яка (як і Франція) є одночасно морською та континентальною, збагнула, що Тихий океан — в цей час знаходиться під американським контролем — стане центром серйозних непорозумінь. Давайте не будемо забувати, що двома військовими наддержавами до 2015 року будуть Китай та Сполучені Штати. Так що Китай передбачає ситуацію, аналогічну тій, що була під час «холодної війни» між Заходом й СРСР в період 1947-1991 років. В контексті цього переозброєння Китай взагалі не нарощує свою територіальну міць (як це було б при гіпотезі конфліктів на його континентальних межах), але як би випадково: 1) зміцнює свій військово-морський і підводний флот у відкритому морі — Пекін планує запуск авіаносців — і свої військово-повітряні сили; 2) удосконалює свій ракетний і ядерний потенціал, готує військові шпигунські супутники, 3) ревальвує свою валюту, щоб мотивувати свою армію. Китайці готуються до «постмодерністського» типу конфлікту, в центрі якого — електронна війна, ракети, літаки та підводні човни. Цей конфлікт неминуче матиме (частково) ядерний аспект. Пентагон прекрасно розуміє ситуацію. Нещодавня криза, пов’язана з авіаційною «аварією» між літаком-розвідником ВМС США EP-3, який був змушений приземлитися в Хайнані, й винищувачем J-8 Народно-визвольної армії Китаю,* підтверджує початок серйозних суперечок між двома головними водними фронтами Тихого океану, які зведуть Єврейсько-Арабські конфлікти Близького Сходу до статусу регіональних сварок.

___________________

*Цей інцидент стався 1 квітня 2001 року неподалік китайського острова Хайнань. Пілот китайського літака був убитий, і напруженість у відносинах між двома країнами злетіла до небес. Однак двозначно сформульовані вибачення з боку Сполучених Штатів дозволили розрядити цей інцидент.


Які реальні причини створення американського протиракетного щита? У презирстві до угод з ядерного роззброєння SALT — та формально не погоджуючись з Китаєм, Росією і Францією — Буш хоче забезпечити свою країну щитом протиракетних перехоплювачів, здатних збивати ядерні боєголовки, запущені проти американської території ще в польоті. Тим самим він порушує «рівновагу терору», яка запобігла ядерну війну завдяки «взаємно-гарантованому знищенню» (MAD), заснованому на неявному пакті між ядерними державами, згідно з яким агресор, котрий впевнений, що буде знищений у відповідь, відмовляється від запуску власної ядерної зброї. Однак, якщо країна — в цьому випадку Сполучені Штати — володіє протиракетним щитом, вона може вести війну будь-якого типу проти іншої ядерної держави, не побоюючись ефективної відплати.Вони кажуть нам — і все коментатори удають, що вірять в це — що американці хочуть захистити себе від можливих ракетних ударів «держав-злодіїв» в майбутньому: Північної Кореї, Лівії, Ірану, Іраку тощо. Цей мотив можливий, але вторинний. Насправді є всі ознаки того, що Пентагон передбачає велику конфронтацію з Китаєм протягом двадцяти років та має намір володіти засобами ураження (не обов’язково із застосуванням атомної зброї) без ризику руйнівної ядерної відповіді на американській землі.

Давайте не будемо забувати, що американська таласократія, не дивлячись на її офіційну ультрапацифістську й гуманітарну мову, є «імперсько-меркантильною нацією», заснованою на війні та її збройних силах. Державам, що об’єдналися, потрібна війна («просто війна», хрестовий похід проти зла, очевидно), не тільки з економічних причин — збройова промисловість є локомотивом технологічного, промислового та фінансового капіталізму, але й для того, щоб зберегти свій міжнародний статус «захисника і правителя» світу.

З 1941 року жодна країна не проводила більше військових операцій і бомбардувань за межами своїх кордонів, ніж Сполучені Штати — й не боялася вторгнення на свою територію. Тепер все змінюється. Америка має справу не з маленькими країнами, В’єтнамом, Панамою, Сербією тощо, а з величезною країною — Китаєм, страшним претендентом, який, маючи 1,25 мільярда жителів, може пережити масові втрати від ядерних ударів (як зазначив Мао), та в цей час оснащений ракетами дальнього радіуса дії! Ця перспектива набагато гірше, аніж конфронтація з відсутнім Радянським Союзом…

Радикально порушуючи політику Клінтона, президент Буш на початку березня 2004 року заявив: «Китай — конкурент, а не стратегічний партнер».

Війна, можливо, матиме своїм театром і центральною ставкою домінування на Тихому океані, і в кінцевому підсумку приведе Сполучені Штати та Китай в протистояння, можливо, вже у 2010 році. Який буде привід? На підставі яких розбіжностей вона виникне? Зараз цього ніхто не знає. Однак на відміну від недалекоглядних й малодушних політиків Європи, у яких «більше немає ворогів», які більше не відчувають загрози з боку кого-небудь, які радісно роззброюються, для яких військові тепер не що інше, як поліція для гуманітарної інтервенції, американські стратеги читали Клаузевіца; вони думають про довгострокову перспективу і знають, що завтра війна завжди можлива між двома великими державами, навіть якщо вони не знають точних приводів, які будуть сьогодні. Питання в тому, якби такий гігантський конфлікт стався, на чий бік встали б Європа, Росія та Індія?


Не дивлячись на нові форми, що приймуть конфронтації упродовж XXI сторіччя, такі як повторювані акти тероризму, ґіґатероризм й громадянські війни, цілком можливо уявити собі класичні війни між великими державами.

Френсіс Фукуяма, американський професор політології в Університеті Джорджа Мейсона у Вірджинії й консультант RAND Corporation, є автором бестселера «Кінець історії та остання людина», в якому він пророкує загальне умиротворення планети при правлінні лібералізму й демократії західного зразка. А все-таки в інтерв’ю, яке він дав «Le Figaro» (13 січня 2000 р.), він визнав, що не може виключити сценарій війни між великими державами.

Фукуяма сказав: «Тайвань може стати джерелом запальної іскри між Китаєм і США. Між Росією та НАТО не так вже й складно знайти привід для війни. Отож, це ще не кінець історії». Тепер уважно прочитайте ці слова, де Фукуяма, більш ніж за півтора року до терактів 11 вересня 2001 року, здається, якщо не заперечує, то, принаймні, накладає жорсткі обмеження на свою теорію „кінця історії“: «Все може трапитися. Масштаби ризиків зростатимуть, тому що терористи й держави-злодії мають доступ до все більш смертоносних технологій. Але я не думаю, що раптовий удар, навіть дуже кривавий, може змінити обличчя Землі або напрямок історії. Я можу помилятися. Теракт, який вб’є мільйон осіб, безсумнівно, змінить наше ставлення до центрального питання про особисті свободи. Це була б історія, за моїм визначенням. Її, звичайно, не можна виключати».

Фукуяма, однак, з разючою наївністю все ще вірить — з тоном суто ідеологічної віри — що «історія завершиться демократією». Навпаки, XXI сторіччя стане сторіччям громового посилення історії. Фукуяма розуміє поняття «історія» в геґелівському сенсі, тобто як значущі події, котрі призводять до великих соціальних й політичних змін, таким як Французька революція, наполеонівські війни, дві світові війни, падіння комунізму тощо. Здається, він думає, що такі події будуть ставати все більш рідкісними, хоча вони будуть відбуватися все частіше! Ісламська революція в Ірані, напади 11 вересня 2001 року, громадянська війна в Ізраїлі: ці потрясіння найвищою мірою творять історію. Ми побачимо й інші. Саме під час «холодної війни» історія, здавалося б, була зафіксована, заморожена. Тепер же вона відновила свій подальший курс, швидший, божевільніший і безконтрольніший, ніж будь-коли. Аж ніяк не бувши царством кінця історії, XXI сторіччя буде сторіччям гіпер-історії, за умови, що історія розуміється в геґелівському визначенні, наведеному вище, позаяк ми, ймовірно, будемо свідками загального падіння людства із сучасності, яке покладе край циклу, окресленому в середньовіччі та розпочатому в XVI сторіччі.

Коли у всіх є ядерна зброя

Які будуть наслідки нової американської ядерної доктрини? Сполучені Штати стверджують: «Робіть те, що я говорю, а не те, що я роблю, з усіма суперечностями, що випливають з цього. Вони хочуть зв’язати ROW (Решта світу) з нерозбавленим вільним ринком через Всесвітню торговельну організацію. Вони практикують протекціонізм (ніхто не наважується відповідати санкціями!), як видно з їх тарифу на імпорт сталі.

Точно так же Пентагон хоче повалити ядерну доктрину. Відкинувши в сторону теорію стримування, згідно з якою ядерна зброя може бути використана тільки для відповіді на атаку того ж типу, Сполучені Штати планують застосувати мініатюрні атомні бомби проти «держав-злодіїв» «осі зла», незалежно від того, володіють вони ядерною зброєю чи ні, при першому ж ударі. Такий план, за словами Роберта Стойкерса, «видає дедалі більше розчарування військово-промислового комплексу та американського керівництва нездатністю знищити терористів, які напали на Америку». Це також свідчить, згідно з лондонською „The Times“ (12 березня 2002 рік), про безсилля американських сухопутних військ, яких зневажають афганські „союзники“, і які в ході недавньої операції „Анаконда“ визнали GIs «нездатними вести бойові дії та зацікавленими тільки в тому, щоб уникнути жертв».

Одним із наслідків цієї нової доктрини стало відновлення ядерного поширення, яке Сполучені Штати намагаються за всяку ціну запобігти. Насправді багато держав, відчуваючи себе під загрозою американських ядерних ударів, будуть відчувати спокусу придбати бомбу. Мадлен Бантінґ в „The Guardian“ стверджує: «[Як] пам’ять про 11 вересня неминуче згасає, і це не так ісламістські викрадачі, як американські бомби змушують світ відчувати себе небезпечним місцем», яке створює загрозу дестабілізації світу. Ах! Американці, котрі разом з Френсісом Фукуямою вважали, що після розпаду Радянського Союзу вони збираються створити всесвітній Pax Americana та «кінець історії», навпаки, збираються створити узагальнений Bellum Americanum і прискорення історії.


Чи намагається Саудівська Аравія придбати ядерну зброю? Іран та Північна Корея, можливо, не єдині шипи в ногах Сполучених Штатів. Як передбачуваний наслідок безрозсудного й катастрофічного вторгнення в Ірак, Саудівська Аравія намагається вберегти себе від американського безумства, створюючи ядерний арсенал! Цей кошмарний сценарій, при якому найбільш фундаменталістська держава на Землі отримає ядерні боєголовки, став предметом секретної доповіді, розкритої Шотландією в неділю.* Очевидно, що ця доповідь була спростована саудівцями.

___________________

* «Експерти попереджають про ядерну загрозу Саудівської Аравії» в Шотландії у неділю (21 вересня 2003 року)

___________________

Не виключено, що доповідь була «просочена» саудівськими спецслужбами, щоб справити враження на американців, які перейшли від статусу привілейованих союзників до статусу імперіалістичної загрози. За словами Деніеля Ніпа, британського експерта, директора з досліджень в області Близького Сходу та Африки у Королівському Об’єднаному інституті в Лондоні, саудівці розглядають серед інших можливостей можливість американського нападу.

Цей сценарій додав би ще один елемент до хаосу на Близькому Сході, який все більше перетворюється у світову порохову бочку. Ймовірно, у Саудівської Аравії є фінансові кошти, щоб купити бомбу, навіть без допомоги саудівських вчених. Джудіт Яф, експерт з Вашингтонського університету національної оборони, визнає, що адміністрація Буша лякає саудівців.

Вона пояснює: «Ми застерігали, що, оскільки ми тепер єдина у світі наддержава, якщо хтось загрожує нам, ми маємо право на превентивний наступ. Наступне питання: хто буде наступним після Іраку? Складається враження, що ми хочемо переробити Близький Схід під себе, починаючи з Іраку. Багато хто говорить, що наступною метою буде не тільки Іран або Сирія, але й, можливо, Саудівська Аравія чи держави Перської затоки, навіть Єгипет. Всі країни регіону мучаться цим питанням». З кожним днем накопичуються докази того, що американська пропаганда війни й дестабілізаційна зовнішня політика все частіше провокує неконтрольовані реакції.


 Міністр оборони Росії Сергій Іванов пояснює, що американське вторгнення в Ірак призведе до посилення міжнародної військової нестабільності: «У міру розвитку ситуації навколо Іраку, керівництво Пхеньяну прийшло до висновку, що гарантувати свою територіальну цілісність й незалежність можна тільки володіючи засобами стримування… Події показали, що багато країн починають діяти на свій розсуд, не піклуючись про міжнародне право. У цьому сценарії немає нічого хорошого». Іншими словами, наслідки американської інтервенції будуть полягати в тому, що кілька країн Третього світу, особливо мусульманські, будуть прискорювати свої таємні програми зі створення ядерної та хімічної зброї, щоб стримати американські „поліційні“ операції.

 Сльози Ізраїлю

Чи є апартеїд єдиним рішенням для Ізраїлю? Нинішня політика уряду Шарона й розпалювання громадянської війни розцінюються як самогубство дедалі більшим числом ізраїльтян, які вірять в те, що війна буде програна й Ізраїль ніколи не зможе оговтатися від неї. Ось теза, яку ми відстоюємо: з моменту створення єврейської держави й, особливо після війни 1967 року,* сіоністська політика в регіоні була геостратегічно дурною.

___________________

*Шестиденна червнева війна 1967 долі почалася з раптового нападу на Єгипет й закінчилася захопленням Ізраїлем великих ділянок території Єгипту, Йорданії та Сирії, що більш ніж подвоїло його розміри й додало йому набагато більш безпечні позиції проти його ворожих сусідів.

___________________

Щоби розібратися в питаннях, почнімо з вивчення деяких публічних заяв. 5 березня 2002 р. Аріель Шарон оголосив: «Ми повинні зосередитися на одному питанні, завдаючи максимально сильного удару по палестинцях. Це те, що нам потрібно, удари. Вони повинні зрозуміти, що вони переможені». Знаменитий журналіст Зеєв Шифф написав в той же день в газеті „Haaretz“: «Схоже, що наближається день жахливої війни, яка тут розгортається, коли всякий, хто прийде знищувати ізраїльські сім’ї, включаючи дітей та немовлят, повинен буде врахувати, що Ізраїль завдасть шкоди його сім’ї, а не лише майну». Вперше єврейський ізраїльський інтелектуал теоретизує в популярній пресі про вбивство невинних людей в ім’я lex talionis, «око за око»…

Палестинці відповіли. Марван Барґгуті, глава ФАТХу на Західному узбережжі, написав: «Результати кровопролитних вторгнень Ізраїлю в табори — нульові. Їм вдалося лише вбивати мирних жителів та зруйнувати будинки, нікого не зупиняючи. Політика Шарона — це величезний провал». Абу Лейла (один з лідерів Організації визволення Палестини й НФВП) сказав: «Ізраїльська громадська думка розуміє, що політика Шарона, заснована на військовому вирішенні, є повною ілюзією. Замість безпеки, обіцяної Шароном, незахищеність ніколи не переставала рости. У війнах такого типу ні навчання, ні оснащення не мають великого значення. Що дійсно важливо, так це моральний дух. І моральний дух ізраїльської армії тоне, як камінь».

Глава ізраїльської опозиції в Кнесеті Йоссі Сарід відповів: «Ми вступили в кривавий племінний конфлікт. Тепер це око за око й два зуби за один зуб». Нарешті, остання публічна заява, підбиває сама по собі підсумок трагічної безвиході, в якій опинилися сіоністи: колишній прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу (суперник Шарона, який переграє його) недавно підтвердив, що необхідно «вигнати Арафата й повністю відкинути ідею створення палестинської держави». Позиція Нетаньягу є дурною та самогубною для євреїв Ізраїлю.


Ідея палестинської держави вперше була запропонована Сполученими Штатами в Раді Безпеки ООН на початку березня 2002 року, що свідчить про те, що американці, захисники Ізраїлю, усвідомлюють геостратегічну глупоту своїх протеже. Фактично, офіційною позицією єврейської держави (що все більш протистоїть місцевій громадській думці) є теорія «Великого Ізраїлю», фанатичне заснування колоній на арабській землі й відмова від створення палестинської держави з власними кордонами. Ця позиція заснована на небажанні Ізраїлю втратити контроль над територіями, котрі він окупував в 1967 році. Але ця позиція закінчується геополітичним абсурдом, який підпише свідоцтво про смерть єврейської держави. Насправді нинішня ситуація перекриття — як і на Балканах — «палестинських зон», «зон, колонізованих ортодоксальними євреями», та вже деформованої території, наданої ізраїльтянам в 1948 році, не рахуючи присутності, що бентежить ізраїльських громадян — арабів і мусульман, перетворює цю країну в леопардову шкуру, яка абсолютно некерована. У короткостроковій перспективі, зіткнувшись з партизанською війною з палестинцями, які завдають ударів там, де вони хочуть, жорстокі й незграбні військові дії ЦАГАЛА будуть такими ж ефективними, як і дії GIs у В’єтнамі.


Тому ізраїльські уряди, всупереч будь-якій логіці, вважають за краще жити разом з арабськими мусульманами на території, яку вони контролюють (навряд чи). Вони панують за допомогою насильства над бідним, набагато більш плідним в демографічному відношенні населенням, чиї ісламські партизани-терористи будуть отримувати все більшу допомогу від арабських держав, що оточують Ізраїль! Цей аберантний колоніальний задум може зазнати невдачі.

Парадоксально, але вимога палестинців про створення незалежної держави, від’єднаної від Ізраїлю, — це єдиний шанс для виживання Ізраїлю. Чому? Якби єврейська держава була розумною, то вона проводила б політику тотального апартеїду, яку можна підсумувати в трьох пунктах:

1) Демонтаж всіх ортодоксальних єврейських колоній на Західному березі та в Газі.

 2) Створення незалежної палестинської держави в секторі Газа й на Західному березі (або в східній частині Західного берега). Ціною витіснення єврейського й мусульманського населення єврейська та палестинська держави будуть моноетнічними й герметичними: ніякого більше змішування, ніякої розбещеності.

3) Залишаться питання про ізраїльських арабів та Єрусалим. Ізраїльські араби, які в цей час складають меншість, більше не будуть створювати проблем після зникнення «ізраїльського гноблення». Що стосується Єрусалиму, то євреї повинні повністю відмовитися від перетворення його у свою нову столицю через релігійний фанатизм. Єрусалим — символ книжкового монотеїзму — повинен бути переданий під міжнародну адміністрацію згідно з «правом анклавів, забезпечених екстериторіальністю», запропонованим Організацією Об’єднаних Націй в 1949 році.

З огляду на свою величезну військову перевагу, єврейській державі — при постійній підтримці Пентагону — нема чого боятися ні з боку свого палестинського сусіда, ні з боку інших арабських мусульманських сусідів. Навпаки, вона могла б направляти й домінувати над ними в економічному плані. Повернувшись до своїх кордонів 1967 року, Ізраїль цілком життєздатний. Його пронизлива експансіоністська мова не приносить нічого, але викликає релігійні фантазії. Крім того, арабські лідери люб’язно погодилися з правом Ізраїлю на створення територіальної держави на землі Юдеї й Самарії… Ізраїльтяни повинні зробити наступний крок: одна країна для євреїв, інша для мусульман, з чітко визначеними, ясними та ретельно охоронюваними кордонами, позаяк тотальний апартеїд є ключем до миру між різними народами.


Навряд чи це мудре рішення візьме гору, враховуючи фанатизм залучених сторін й геополітичне невігластво нинішніх ізраїльських лідерів. В такому випадку немає ніяких сумнівів в результаті: Ізраїль програє війну, а євреї, можливо, випробують на собі долю алжирських французів. Сподіваюся, цього не станеться.

У будь-якому випадку, етнорелігійні громадянські війни, що десятиріччями епідемічно палають в цій частині Близького Сходу, повинні дати привід для роздумів у Франції інтелектуалам єврейського або арабського походження — правим чи лівим, які оспівують етнічне змішання, „етноплюралізм“,* „комунітаризм“** та інші мрії. Хіба не саме мудре правило, сформульоване Платоном й Аристотелем: «кожному свою землю на своєму терені»?

___________________

*Етноплюралізм належить до соціальної ідеології, яка розглядає наявність безлічі різних етносів, що живуть разом в стані рівності, — як ідеал.

** Комунітаризм — це соціальна теорія, яка закликає до того, щоб суспільство було розділене на окремі, але автономні спільноти, засновані на етнічній або релігійній єдності, щоб існувати пліч-о-пліч, при цьому місцеві органи влади мають переважну силу над центральними. ЇЇ підтримують Ален де Бенуа та його колеги з французьких нових правих.

___________________


Ізраїль підірваний своєю демографією. В історії демографія має набагато більше значення, аніж армії чи багатства. У 1950 році налічувалося 1,37 мільйона ізраїльтян, з яких 167 000 або 12% були євреями. У 2001 році налічувалося 6,5 мільйона ізраїльтян, з яких 1,48 мільйона не були євреями (арабські громадяни Ізраїлю), або 23%.

В цей час налічується 3,5 мільйона палестинців (ізраїльські негромадяни) в порівнянні з 0,95 мільйона осіб в 1967 році. В цілому араби-мусульмани (незалежно від того, чи є вони ізраїльськими громадянами чи ні) складають 50 відсотків населення всієї території (Ізраїль плюс окуповані території) в порівнянні з 37 відсотками в 1967 році. Чисельність неєврейського населення єврейської держави з 1960 р., збільшилася більш ніж у два рази, не зважаючи на масову єврейську імміграцію, яка нині вичерпалася. За 24 роки число палестинців на окупованих територіях збільшилася в чотири рази через арабський демографічний динамізм та низький рівень єврейської народжуваності.

 Ці незбалансовані показники народжуваності по обох групах тільки збільшуються, як це сталося в Косово на шкоду сербам, не кажучи вже про палестинських біженців в сусідніх країнах, які також розростаються з повною швидкістю. В районі Ізраїлю плюс на окупованих територіях 51 відсоток арабів складають молоді люди у віці до 20 років в порівнянні з 34 відсотками євреїв. При таких темпах та якщо нічого не зміниться, то у 2025 році на Західному березі й в Газі, де в цей час проживають 3,5 мільйона арабів, буде 7,4 мільйона осіб.

Ізраїльський уряд повністю поінформований про цю статистику й дуже занепокоєний цією демографічною бомбою уповільненої дії. Він знає, що через двадцять років (якщо єврейська народжуваність не знизиться та не відбудеться масового виходу) 6 мільйонів ізраїльських євреїв будуть оточені більш ніж 100 мільйонами мусульман по всьому Близькому Сходу. В цьому випадку в районі Ізраїлю плюс на окупованих територіях араби становитимуть явну більшість. Через населення, що перекриватиметься військова політика «їжака» й «фортеці» буде неможлива, а можливість застосування ядерної зброї, як крайньої міри у випадку відкритої війни буде втрачена.


Так невже Ізраїль приречений на зникнення? Держава Ізраїль нині знаходиться в дуже тривожному демографічному та геополітичному становищі. Громадяни Ізраїлю, які є арабами-мусульманами, відтворюються у два рази швидше єврейських громадян. Не рахуючи палестинців, ізраїльські громадяни — араби й мусульмани (нащадки 160 000 арабів, що залишилися в Ізраїлі після війни 1948 роки) — вже становлять 20 відсотків ізраїльтян! Імміграція євреїв з Росії (та інших країн) вичерпалася. Значне число ізраїльських євреїв емігрують до Сполучених Штатів. Коротко кажучи, держава Ізраїль, не дивлячись на колонізацію арабських територій ортодоксальними євреями, фактично знаходиться в оборонному стані.

 У довгостроковій перспективі, якщо врахувати боротьбу за демографічну владу, й не дивлячись на величезну іноземну допомогу з боку США (18 млрд доларів на рік), «Фортеця Ізраїль» — не в змозі вистояти проти ваги своїх арабських сусідів. Серед євреїв усього світу існують три непримиренні школи.

Перша позиція — це позиція Любавича, ортодоксальних євреїв з діаспори, котрі вважають, що створення держави Ізраїль було помилкою, тому що воно «зневажало» поняття Землі Обітованої, зводячи її до завоювання території та держави, подібної іншим народам. Для них юдаїзм не має території. Обраний народ всюди вдома, а ізраїльська держава нечестива. Бути євреєм — свідчити про релігію й народ відповідно до кочівництва.

Друга позиція — це позиція ортодоксальних націоналістів «крайніх правих», застереження, що досить недоречне. Вони хочуть втриматися, чого б це не коштувало, колонізувати «окуповані території», зміцнити релігійну державу. Це антимусульманська стратегія «Фортеці Ізраїль». Вона заснована на очікуванні, що американський захисник і спонсор піде на це, та що єврейсько-американська громада згодна з цією політикою, яка не зовсім ясна.

Третє місце займають «ізраїльтяни-модерністи», звані лівими й лейбористами. Вони складають більшість єврейського ізраїльського населення. Вони вважають, що їхня політика реалістична, й дотримуються такої позиції: Ізраїль повинен стати світською державою, і його здоров’я полягає в економічному пануванні сусідніх арабських країн, що допомагає їм розвиватися.

Якщо так буде продовжуватися, то війна між юдеями та мусульманами (попри спонсорований американцями «мирний процес») закінчиться перемогою мусульман. Зрештою, Ізраїль приречений з демографічних причин…


Чому держава Ізраїль ризикує зазнати воєнної поразки? Не лише з демографічних причин, а й тому, що війна ввергне ізраїльську економіку в рецесію, і євреї в кінцевому підсумку врятуються втечею з країни, підірваною тероризмом, а також тому, що ізраїльська армія ЦАГАЛ не в змозі перемогти у міській війні в палестинських районах, не дивлячись на свій величезний бюджет, технологічні пристрої й величезну ударну міць. Йдеться про провал технології гелікоптерів і танків проти примітивної зброї вмотивованих комбатантів в міському театрі військових дій. Детально це було показано в роботі вченого в галузі воєнної історії Жана-Луї Дюфура «La Guerre, la Ville et le Soldat». ЦАГАЛ — жертва того, що експерти називають «асиметричною війною». Армія, навчена й оснащена для боротьби з іншого армією лицем до лиця, не може перемогти міських партизанів без уніформи. Такий був досвід Наполеона в Іспанії.

Кожна реакція у відповідь, розпочата Цагалом з використанням танків, вертольотів, F-16 та броньованих бульдозерів (прикра з точки зору аналізу витрат і вигод), породжує у палестинців нові покликання до боротьби й мучеництва та об’єктивно зміцнює їх. Для перемоги у війні ізраїльтяни могли б використовувати техніку килимового бомбардування, як це зробили росіяни в чеченському Грозному, і розправитися з арабами, але дипломатично це неможливо.

 Ось що написав Дюфур в березні 2004 року на вебсайті „Libération“ під назвою „Цагал в міській пастці“: «Найслабший — не той, про кого ви подумали. Час має для палестинців не більше значення, ніж жертви. Колись Хо Ші Мін попереджав французів: „Ви можете вбити десять моїх людей, в той час, як я вб’ю лише одного з ваших. Навіть при такому співвідношенні ви програєте, а я підкорю“. Прихований військовий геній палестинців, або ж просто їх тупа удача, полягає в застосуванні цієї стратегії в міських районах».

У ізраїльтян є дві можливі стратегії: масова депортація арабів (включаючи арабів, що є громадянами Ізраїлю) з абсолютним апартеїдом держави-фортеці  або масовий виїзд: з валізою або в труні. Компромісне рішення «світу, переговорів та співжиття», особливо між юдеями й мусульманами, виявляється в основному дурною утопією.

Два приклади, що змусять нас замислитися

Міжнародна преса не обговорює це питання — це табу, — але після закінчення апартеїду та створення чорного уряду, Південна Африка повільно занурюється у варварство. Першими від цього страждають, звичайно, самі чорношкірі. Деякі з них (як це сталося в Родезії, Алжирі та інших країнах) починають сумувати за «Білою Владою»… Безробіття потроїлося після скасування апартеїду, а рівень злочинності сьогодні найвищий у світі: 12 000 вбивств та 50 000 зґвалтувань на рік. 95% жертв — чорношкірі. Під посиленою охороною ополченців багаті білі живуть в містах, оточених електрифікованими парканами з колючого дроту. Ситуація парадоксальна, але зрозуміла. З моменту інавгурації влади чорношкірих різниця в рівні життя чорношкірих і білих збільшилася на 10% на користь білих, й де-факто апартеїд став набагато більш помітним, аніж при старому де-юре апартеїді.


Чи є реальний шанс, що Сполучені Штати розпадуться або будуть розділені? Чарльз Труксільо, професор чикано в Університеті Нью-Мексико в США, вважає, що через 80 років, коли в декількох штатах південно-західної частини США з’явиться мексиканська більшість завдяки імміграції, вони відокремляться через простий виборчий тиск і сформують Північну республіку (Республіку Північ — північ, тобто Мексику), до складу якої увійдуть Техас, Нью-Мексико, Аризона, Каліфорнія та південь Колорадо. Столиця нової країни буде перебувати в Лос-Анджелесі, а її офіційною мовою буде іспанська.

«Процес неминучий і, в будь-якому випадку, необхідний», — заявляє Труксільо. «Мої молоді учні будуть жити до кінця своїх днів, вільні й суверенні, на своїй новій іспаномовній батьківщині — Республіці Північ». Це буде реванш битви при Аламо, коли Техас звільнився від Мексики… Американські штати мають право на відокремлення від решти союзу після референдуму. До 2020 року латиноамериканці складуть більшість в шести південних штатах США, включаючи Флориду, яку професор Труксільо міг би додати до своєї республіки дель-норте.


Який статус іспанської мови в Сполучених Штатах? ЇЇ невблаганне зростання викликає скрегіт зубами. У Санта-Марії (Каліфорнія) під час засідання шкільної районної ради з питань політики один з членів ради пішов, тому що батьки учнів ставили свої питання іспанською мовою. У Сан-Дієго директор середньої школи наполягав на тому, що батьки повинні говорити зі своїми дітьми тільки англійською, навіть вдома. В одній зі шкіл Аризони нове правило вимагає, щоб в класах, кафетеріях і залах розмовляли лише англійською.

Проте все більше й більше американців вивчають іспанську мову — фактично 50 % студентів в класах з вивчення іноземних мов. У деяких школах Каліфорнії, Аризони й Массачусетсу навчання англійською мовою практично зникло! За розпорядженням президента Клінтона адміністрація школи повинна поставляти двомовні брошури. У Лас-Вегасі й Фініксі поліціянти, які вивчають іспанську мову, отримують щомісячний бонус у розмірі 100$. Іспанська мова все більше стає мовою бізнесу. Очікується, що з 1990 по 2007 рік купівельна спроможність іспаномовного населення зросте на 315%. За статистикою, яка викликає більше занепокоєння в англомовних, лише 4 млн з 35 млн латиноамериканців вільно говорять англійською. Їм не потрібно… Кількість іспаномовних телеканалів ніколи не перестає рости, те ж саме можна сказати й про рекламу іспанською. Деякі групи політичного тиску намагаються нав’язати англійську мову як єдину офіційну мову США, як французьку у Франції. Це заздалегідь програна битва. Доменіко Мачері, професор мов в Каліфорнії, пророкує, що у 2020 році «Сполучені Штати будуть двомовними, як і Бельгія».

 Повернення титанів

Сто років тому Європа була на піку своєї могутності, хоча й була розділена на суперницькі нації. Європейська цивілізація панувала в усьому світі, як ніхто інший з початку записаної історії. Але Тарпейська скеля знаходиться поруч з Капітолієм.* Три покоління по тому панування стало підпорядкуванням через внутрішні завоювання з боку Третього світу та Ісламу, американського сюзеренітету, серйозного етичного й культурного занепаду, глобальної втрати суверенітету європейських націй, які були розбавлені Європейським союзом без узгодженості або волі, і так далі.

Хто на початку XX сторіччя міг передбачити цей фантастичний і катастрофічний поворот?

___________________

*Тарпейська скеля була скелею, розташованою недалеко від місця проведення Римського форуму на Капітолійському пагорбі в Стародавньому Римі. За часів Римської республіки, а потім й імперії, небезпечні злочинці та фізично або розумово відсталі люди були страчені там, бувши скинутими зі скелі.

___________________

Деякі люди, хоча й далеко не всі, передбачали це, оскільки черв’як був в яблуці, і вірус був введений. Європейський колоніалізм пробуджував у своїх підданих політичне самоусвідомлення. Нині бурхливо розвиваються тенденції до економічної модернізації та демографічної потужності заснулих або відсталих цивілізацій глобального Півдня, і вони не зазнають невдачі, якщо будуть пробуджені потрясінням, щоби в кінцевому підсумку здобути перемогу над нами. Шовінізмам тріумфальних європейських національних держав вдалося спровокувати суїцидальну внутрішньоєвропейську громадянську війну лише у двох актах (1914-1918 і 1939-1945). Марксистська думка, дегенеративні художні школи та ідеологічні отрути, що протистоять всім нашим традиціям, стали поширюватися, підриваючи основи грізного спорудження європейської цивілізації. Ідеал великої родини вже був похитнутий буржуазним індивідуалізмом.

Сто років потому ми одночасно перебуваємо в ситуації перед-імплозіі та пред-вибуху. І Європа явно не єдина зацікавлена сторона. Підбиймо підсумок, чого нам слід очікувати, не за горами, у перші десятиріччя XXI сторіччя:

1) У Європі, особливо у Франції, спалахне етнічна громадянська війна, під прапором якої виступить Іслам. Вона вже почалася в розпливчастій, але ясній формі — війна внутрішніх завоювань, яка націлена на те, щоб зробити наш континент новою мусульманською землею (Дар аль-Іслам), де люди європейського походження покликані стати підлеглими меншинам, а населення, яке прийшло з Півдня, має намір стати більшістю. Якщо ця ініціатива буде успішною, то це буде випадок повного й простого зникнення європейської цивілізації, котра народилася 3500 років тому.

2) У світовому масштабі ми станемо свідками глобального Ісламського наступу, як на європейському (від Франції до Балкан) і африканському фронтах, так і на російському, центральноазіатському, індійському субконтиненті та на Далекому Сході.

3) Американська наддержава може тільки слабшати, особливо перед лицем грізного зростання китайської могутності. З огляду на атавістичний мілітаризм США, не можна виключати серйозного протистояння американців і китайців. З усім тим, ми можемо розраховувати на те, що незграбний мілітаризм Америки, який без успіху розпалює пожежі, ніколи не домагаючись успіху в ліквідації своїх призначених ворогів, розмножить вогнища війни по всьому світу.


Кожен з цих конфліктів нагромадженням одного на іншого (не кажучи вже про повернення тих рухів в Ісламі, які прагнули до завоювання згідно з доктринами своїх предків, цієї спрощеної, жорстокої та примітивної цивілізації, абсолютно несумісної з іншими великими цивілізаціями) створить загальну пожежу в XXI сторіччі на Землі, яка буде глобалізованою, а не світовою війною.

Види воєн, які ми можемо очікувати, будуть тотальними й глобальними, в Європі та всюди. Вони будуть змішуватися й доповнювати класичні конвульсії між національними державами (Індія — Пакистан, Китай — США й т.д.), ймовірно, включаючи в себе ядерні удари, релігійні війни, громадянську війну та дві форми тероризму: мікро- й макротероризм.

В Європі, відкритій чотирьом вітрам, дедалі більша присутність іммігрантів з мусульманських країн дозволяє нам передбачати неможливість уникнути великих терористичних атак в Європі, які будуть сприяти створенню атмосфери заколоту. Грядуща економічна криза, — спровокована старінням населення, — лише посилить серйозність ситуації.


Одна з новацій полягає в тому, що найрізноманітніші мафії, як і мережі Ісламського терору, збираються приєднатися до дикого танцю загальної криміналізації планети.

Як це не парадоксально, але саме в той час, коли йде загальна балаканина — зі сльозами на очах — про світову державу, міжнародне право й міжнародні суди про «злочини проти людяності» та інші «військові злочини», а також про необхідності прав людини й людської солідарності, ми вступаємо в сторіччя, де пацифістська ідеологія ніколи не була сильніше, але війна, у всіх її різних формах, ніколи не буде так широко поширена. Перенаселена планета палатиме від пожеж. Кожен тип конфліктів буде збільшуватися в кількості й змішуватися з іншими — для створення вищої анархії.

 Ставлення до верховенства права (коли мова йде про нього) як до абсолютного монарха призведе лише до краху всього права, і тільки в наших мріях воно може замінити абсолютну монархію сили й насильства, яка буде законом XXI сторіччя. В результаті загальнопланетарна незахищеність призведе до того, що всі «сили порядку» будуть придушуватися. Це станеться на тлі прискореного руйнування екосистеми та глобального потепління, яке спровокує кліматичні катастрофи.

 Цей опис не охоплює посилення ізраїльсько-палестинського конфлікту, який, ймовірно, закінчиться поразкою єврейської держави.

                                           *  *  *

«Закон війни» припинить своє існування. Більше не буде чіткої межі між війною та миром. Все буде війною, від мікросвіту до макросвіту, від повсякденного життя кожної людини до міжнародних відносин. Ця ситуація буде діалектично нормальною: перенаселена планета, де ідеологія «сучасного» Заходу, вперто чіпляючись за свої помилки, хоче об’єднати всі народи в утихомиреній і схрещеній світовій державі, завершиться, шляхом інверсії, загальним вибухом.

При діалектичному повороті ідеологія терпимості, добробуту, laissez-faire* та загального космополітизму (двома її майстрами були Кант і Руссо, обидва значно більше заразливі, аніж Маркс для розбитих мрій) поступиться місцем гігантському закону джунглів. Ми напевне увійдемо в епоху, котра буде нагадувати раннє середньовіччя, але в десять разів більш насильницьку.

___________________

*Laissez-faire, буквально «нехай роблять», — це будь-який тип економічної системи, яка вільна від усього, крім самого мінімального державного регулювання.

___________________

Ми не можемо знову зібрати нинішню планетарну цивілізацію воєдино. Нашим дітям доведеться пережити фантастичне перетасування й роздачу карт. Безпрецедентне насильство чекає їх. XXI сторіччя буде сторіччям вогню та крові, кінцем циклу. Певна річ, паризькі інтелектуальні кретини ні на секунду не підозрюють, що відбувається. Вони не знають історичного прогнозу погоди. Вони не знають, як побачити грядущі шторми.

Переклад: Семеній Олександр «Античний»

поділитись