Історію походження ідеї гармонії сфер також досліджував Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Син Нікомаха, придворного лікаря царя Філіппа Македонського і Фестиди. Засновник школи перипатетиків, що увійшла у світову духовну культуру як напрямок аристотелізму. У 367-347 роках навчався філософії в Афінах під егідою Платона аж до його смерті.
Аристотель критично поставився до існування гармонії сфер. Стагиріт підійшов до цього питання як вчений, а не теоретик. Зокрема, філософ вважав, що вперше ця ідея була зафіксована і оформлена у повноцінне вчення у Філолая Кротонського (бл. 470-після 388 до н.е.). Той був типовим піфагорійцем, астрономом, який створив перше комплексне для античності уявлення про Всесвіт. Аристотель стверджував, що послідовник Піфагора зафіксував у писемному вигляді музично-числовий Космос, зі сферами, котрі були розташовані одна до одної відповідно до числових і гармонійних відносин. Стагиріт пояснює будову Всесвіту за Філолаєм наступним чином:
«Філолай [поміщає] вогонь посередині навколо центру, який він називає Гесте (вогнищем) всесвіту, будинком Зевса, матір’ю і вівтарем богів, зв’язком і мірою природи. І ще інший вогонь, – вогонь, що лежить вище за все й осяйний (Всесвіт). Центральний [вогонь] є першим за своєю природою; навколо нього танцюють в хороводі десять божественних тіл: небо, розташоване за сферою нерухомих зірок, п’ять планет, за ними сонце, під сонцем місяць, під нею земля, під останньою Антихтон (Антиземля), за ними всіма вогонь Гестії, що займає місце навколо центру. Отже, найвищу частину периферичного (вогню), в якій знаходяться елементи в стані досконалої чистоти він називає Олімпом, простір же рухається паралельно Олімпу, в якому розташовані п’ять планет разом з сонцем і місяцем [він називає] Космосом; лежачу ж під ними підмісячну частину [простору], що навколо землі, де знаходиться область мінливого народження, [він називає] Ураном. І щодо розташованих в порядку небесних тіл буває мудрість, щодо ж безладного світу народжуються [речі] – чеснота, [причому] перша з них досконала, друга недосконала. Всі стихії теж пронизані цим музичним числом. Піфагор каже, що є п’ять тілесних фігур, які називаються також математичними: з куба [вчить він] виникла земля, з піраміди – вогонь, з октаедра – повітря, з ікосаедра – вода, з додекаедра – сфера всесвіту [тобто ефір]»[1].
Аристотель намагався відтворити першопочаткову модель, котру запозичив Платон для свого тексту. На нашу думку, теорія Філолая виглядає більш науково, аніж історія, котру описав Платон. Ймовірно саме тому вона захопила увагу Стагиріта, який зміг піддати її аналізу та критиці у своїх текстах.
Зокрема, у вище поданій цитаті зображується піфагорійське вчення про будову Всесвіту, що пояснює суть вселенської гармонії за Піфагором. Згідно із Філолаєм, гармонія – це числова пропорція, яка також має свою числову пропорцію і все інше, що людина здатна пізнати. Усе, що існує осягається через числа, і числа володіють речами. Головний принцип: із простого виникає складне. Кожному арифметичному числу Філолай надавав не тільки геометричні, але і фізичні якості (колір, форму, характер тощо). Втіленням досконалості, завершеності, повноти буття вважалася декада – не випадково саме 10 небесних тіл нараховує система світу, описана філософом. На думку Аристотеля, Філолай у своїх трактатах викладає не свої власні думки, а загальні ідеї, які стосуються піфагорійської школи філософії.
Погоджуючись з ідеями Філолая і, відповідно, всіх піфагорійців, Аристотель вважає, що вчення про небесну гармонію або гармонію сфер небесних тіл (які рухаються в космосі) говорить нам про те, що через певні гармонічно впорядковані інтервали виникають звуки, які постійно впливають на нас, проте ми не сприймаємо їх цілеспрямовано. Планети віддалені одна від одної на відстані інтервалів семи- або восьмитонової гами. Тому наш слух не здатний сприйняти їх дуже чітко. Щодо відповідності висоти тону до розташування планет, піфагорійці, за Філолаєм, позначали найбільш віддалені небесні тіла найменшим числом, і з ними були пов’язані найбільш низькі ступені звукоряду. Саме такий підхід не сподобався Аристотелю. Щодо цього він виступив із наступною критикою концепції гармонії сфер:
«Теорія, згідно з якою рух світил народжує гармонію, тобто що видавані ними звуки об’єднуються в співзвучні інтервали, при всій привабливості та оригінальності, все-таки хибна. Деякі вважають, що рух настільки величезних тіл за необхідності має виробляти звук, оскільки його виробляють земні тіла, ні за розмірами, ні по швидкості руху не порівнювані з небесними. І якщо Сонце, Місяць і всі зірки настільки великі за кількістю і величиною, рухаються з такою швидкістю, то не може бути так, щоб вони не виробляли звуку найбільшої сили. Виходячи з цього, а також з того, що швидкості світил, що відповідатимуть їхнім відстаням від Землі, мають відношення співзвучних інтервалів, вони стверджують, що з кругового руху світил виникає гармонійне звучання. А оскільки безглуздо уявити собі, щоб ми цього звучання не чули, то вони пояснюють це тим, що звук присутній із самого моменту нашого народження і тому не відрізняється від протилежної йому тиші: адже звук і тиша розпізнаються у порівнянні. Тому з людьми відбувається те ж саме, що і з ковалями, які внаслідок звички до гуркоту, його не помічають»[2]
Аристотель досить
скептично розглядав вчення піфагорійців про небесну гармонію і загалом відмовлявся
від нього. На відміну від Платона, для Аристотеля космологічна інтерпретація
музичної гармонії залишилася неприйнятною. Однак, тут варто відзначити ідею,
яку Аристотель також не сприймав серйозно. А саме, «ми цього звучання не чуємо,
вони (піфагорейці) пояснюють це тим, що звук присутній із самого моменту нашого
народження і тому не відрізняється від протилежної йому тиші». За Філолаєм,
цим звуком проймається душа під час свого переродження і сходження з
астрального світу до земного життя. Така ідея знайде своє відродження у
творчості італійського Мислителя Марсіліо Фічіно і його теорії астральної
магії. Однак це вже зовсім інша історія.
[1] Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1: От эпических космогоний до возникновения атомистики, Москва, 1989, с. 432-446.
[2] Аристотель, О небе, Аристотель. Сочинения Т. 3.,Москва, 1981, с. 323.
Автор: Віталій Щепанський
