Ґійом Фай

Ґійом Фай: Марс і Гефест, або повернення історії

Дозвольте мені повідати вам «археофутуристичну» притчу, засновану на вічному символі дерева, порівнюваного з ракетою. Але перш ніж ми перейдемо до неї давайте-но спершу оглянемо похмурий лик прийдешнього століття.

XXI століття стане століттям заліза й штормів. Воно не буде схожим на ті гармонійні й мирні пророцтва, що робилися у 1970-х. Світ не перетвориться на глобальне село, яке передбачав Маршалл Маклюен у 1966 році, або на планетарну мережу (network planer) Білла Ґейтса, і йому не загрожує кінець історії в стилі Френсіса Фукуями: ліберальна глобальна цивілізація, керована з єдиного центру. Це буде століття змагання народів і етнічних ідентичностей. І, як це не парадоксально, народами-переможцями будуть ті, хто лишаться вірними чи повернуться до цінностей та реалій своїх предків — біологічних, культурних, етичних, соціальних і духовних — водночас будучи лідерами технічної науки.  XXI століття стане епохою, коли європейська цивілізація, прометеїчна й трагічна, від самого початку надзвичайно крихка, піддасться метаморфозі або ж вступить на шлях безповоротного згасання. То буде вирішальне століття.

На Заході, XIX та XX століття були епохою віри у звільнення від законів життя, віри у власну всемогутність – після того, як людина ступила на Місяць, вважалося за можливе почати ходити на голові. Дуже ймовірно, що  XXI століття розставить усе по своїх місцях і ми «повернемося до реальності» –  можливо, через біль і страждання.

XIX й XX  століття стали свідками апогею буржуазного духу, цієї духовної віспи, жахливого й викривленого симулякру елітарної ідеї.  XXI  століття, вік штормів, побачить одночасне оновлення концепцій народу та аристократії. Буржуазна мрія розсиплеться у результаті розпаду її фундаментальних принципів і дріб’язкових обіцянок: щастя не можна досягти через матеріалізм та споживацтво, тріумф транснаціонального капіталізму й індивідуалізм. Щастя не походить з безпеки, миру чи соціальної справедливості. 

Культивуймо песимістичний оптимізм Ніцше. Як писав П’єр Дріє ла Рошель: «Якщо порядку вже не існує, то варто створити новий». Чи буде початок  XXI століття заважким? Хіба всі індикатори вже не досягли червоної зони? Тим ліпше. Вони пророкували кінець історії після колапсу СРСР? Ми ж спостерігаємо її якнайшвидше повернення: громове, войовниче та архаїчне. Іслам відновлює свої завойовницькі війни. Американський імперіалізм зірвався з ланцюга. Китай та Індія хочуть стати наддержавами.  XXI століття пройде під подвійним знаком Марса, бога війни, та Гефеста, бога що кує мечі, повелителя технологій і хтонічного полум’я.    

До четвертої епохи європейської цивілізації

Європейська цивілізація — не варто вагатися, називаючи її найвищою цивілізацією з існуючих, наперекір солодкавим етномазохістам ксенофілам — зможе вижити у XXI столітті лише через агонічну переоцінку деяких своїх принципів. Вона виживе, якщо залишиться вірною своїй одвічній метаморфічній особистості: змінюватися, залишаючись собою, культивувати укоріненість і трансцендентність, відданість своїй сутності та грандіозним історичним амбіціям.

Перша Епоха європейської цивілізації об’єднує античність і середньовіччя: час зародження та зростання. Друга Епоха — це період від Доби географічних відкриттів до Першої світової війни: час становлення. Європейська цивілізація підкорює світ. Але, як Рим чи імперія Александра, її пожирають її ж блудні діти – Захід та Америка, а також ті народи, які вона (поверхнево) колонізувала. Третя Епоха європейської цивілізації починається у трагічному прискоренні історичного процесу, з Версальського договору та по завершенню громадянської війни 1914-1918 років: настало катастрофічне XX століття. Чотирьох поколінь було достатньо для руйнування вікових напрацювань попередніх сорока поколінь. Історія нагадує тригонометричні асимптоти «теорії катастроф»: троянда в’яне на піку своєї краси; ураган завдає удару раптово, розриваючи сонячний, теплий і спокійний день. А Тарпейська скеля знаходиться поруч з Капітолієм!

Європа стала жертвою свого власного трагічного прометеїзму, своєї відкритості світу. Жертвою надлишкової імперської експансії: універсалізму, адже забула про етнічну солідарність, хоча не варто забувати і про дріб’язковий націоналізм.

Четверта Епоха європейської цивілізації починається прямо тут і зараз. Це буде ера відродження чи загибелі. XXI століття стане доленосним часом, століттям життя чи смерті для всієї цивілізації, спадкоємиці споріднених індоєвропейських народів. На відміну від адептів релігії пустелі, європейські люди у глибині своїх сердець знають, що призначення й провидіння не всемогутні над людською волею. Як Ахілл, як Одіссей, істинний європеєць не простягається на коліна перед богами, але стоїть перед ними гордо й прямо. Неминучості в історії немає.

Притча про Дерево

У дерева є коріння, стовбур і листя. Вони зародок, душу й тіло.

1. Корені являють собою зародок, лат. germen, біологічну основу народу та його територію, його батьківщину. Корені не належать нам, вони переходять у спадок від предків до нащадків. Вони належать народові, духові його предків, і походять від народу, вони — це те, що греки називали ἔθνος, а німці — volk. (Саме тому будь-яке расове змішування є надмірною розтратою капіталу, що мусить передаватися у спадок, і через це є зрадою перед народом). Якщо зародок зникає, то майбутнє народу перестає існувати. Якщо пошкоджується чи зрубується стовбур, то Дерево ще може відновитися. Навіть зранене, Дерево продовжить рости, за умови що його Корені, його стародавня основа, лишаються цілими, а ґрунт продовжує насичувати його сік. Але якщо корені порубано, а ґрунт забруднено, життя Дерева скінчиться. Саме тому територіальна колонізація й етнічне виродження нескінченно більш серйозні та смертельно небезпечні, ніж культурне або політичне поневолення, після якого народ все одно зможе відновитися.

Корені, за діонісійським принципом, ростуть і проникають в ґрунт новими розгалуженнями: демографічною життєздатністю та територіальним захистом Дерева від бур’янів. Корені, «germen», перебувають у безперервному русі. Вони поглиблюють свою суть, як зауважив Гайдеґер. Корені є в один і той же час «традицією» (те, що передається через покоління) та ἀρχή(джерелом життєдайної сили, вічного оновлення). Відтак, корені є проявом глибокої пам’яті предків й вічної діонісійської юності. Остання має стосунок до фундаментальної концепції поглиблення.

  2. Стовбур це σῶμα (давньогрецькою «тіло») Дерева, його тіло, культурне й психічне вираження народу, що постійно оновлюється, живлячись соком з коренів. Воно не тверде, але й не желеподібне. Воно наростає концентричними шарами та прагне вгору, до небес. Сьогодні ті, хто бажає нейтралізувати та знищити європейську культуру, намагаються «законсервувати» її, неначе у формаліні, як пам’ять про минуле для «неупереджених» дослідників, чи просто скасувати цю історичну пам’ять для молодих поколінь. Вони виконують роботу лісорубів. Стовбур зростає і змінюється на землі, що його тримає та живить, з плином віків. Сьогодні ж Дерево старої європейської культури викорчуване й зрубане. Десятирічний дуб не схожий на тисячорічний дуб. Але це той же самий дуб. Стовбур, що не боїться блискавці, перебуває під знаком Юпітера.

  3. Листя. Найтендітніша і найпрекрасніша частина Дерева. Воно відмирає, в’яне та повертається – як сонце. Воно росте у всіх напрямках. Листя це Ψυχή, тобто цивілізація, реалізація та розкіш нових форм творіння. Вона — сенс життя Дерева, його самовтілення. Ба більше, за яким законом діє листя? Законом фотосинтезу. Так би мовити, «утилізації сили світла». Сонце живить листя, яке своєю чергою виробляє життєво необхідний кисень. Так, квітуче листя кориться аполлонічному принципові. Але обережно! Якщо крона росте безладно й дико (як європейська цивілізація, яка захотіла стати світовою Західною цивілізацією та поширитися на всю планету), то вона стане легкою жертвою бурі, як погано закріплений парус, і Дерево буде звалене, його вирве од землі разом з коренями, що живили листя. Крона мусить підстригатися, вона мусить підкорятися дисципліні. Якщо європейська цивілізація хоче вижити, то їй не треба намагатися поширити себе на всю Землю, і не треба розкривати свої обійми для всіх жителів світу… наче крона, яка надмірно розростається на всі боки чи дозволяє душити себе ліанами. Вона має сконцентрувати себе у власному життєвому просторі, який ми звемо Євросибіром. Звідси постає важливість імперативу етноцентризму, слова неполіткоректного, але якому життєво необхідно надати перевагу перед «етноплюралізмом» та фактично мультиетнічній моделі суспільства, яку просувають шахраї чи ошуканці, аби знітити дух опору бунтівної молодіжної еліти.

Можна порівняти триєдину метафору Дерева з метафорою унікального європейського винаходу – ракети. Палаючий реактор — це корені та їхнє хтонічне полум’я. Циліндричне тіло нагадує стовбур Дерева. Та капсула, що несе живлені сонячними панелями супутники або кораблі, аналогічна листю Дерева.

Чи є простим збігом той факт, що всі п’ять великих серій ракет, збудованих європейцями, у тому числі й експатріантами зі США, отримали імена Аполлон, Атлант, Меркурій, Тор і Аріадна? Дерево — це народ. Як ракета, він  здіймається до неба, але походить з землі, з родючого та доглянутого ґрунту, з якого вилучені усі паразитичні корені. На стартовому майданчику ракети підтримується ідеальна чистота й порядок. Так само, як хороший садівник знає, що для того, щоби дерево виросло високим і сильним, ґрунт має бути очищений від бур’янів, які висушують корені, стовбур має бути звільненим від паразитичних ліан, що душать його, а дико чимраз більші або слабенькі гілки мають бути підрізані.

Від присмерків до світанку

Це буде вік метаморфічного відродження Європи – як Фенікса, або ж її зникнення як історичної цивілізації й перетворення на космополітичний та стерильний Луна-парк, тоді як інші народи збережуть свою самобутність і примножать свою могутність. Європі загрожують два взаємозалежні віруси: вірус втрати своєї самобутності, самозабуття та внутрішнього засихання, й вірус надмірної «відкритості до інших». У  XXI столітті Європі, аби вижити, доведеться перегрупуватися, тобто повернути собі пам’ять про власну історію, і знову почати слідувати своїм фаустівським та прометеївським амбіціям. Такими є вимоги coincidentia oppositorum, збіжності протилежностей, або ж подвійній потребі у пам’яті та волі до влади, спогляданні й інноваційній креативності, укоріненості й оновленні. Гайдеґер та Ніцше…

Початок XXI століття буде тими сутінками світу, що зводять у відчай, про які говорив Гельдерлін. Але у темряві ночі ми знаємо, що Сонце повернеться вранці,sol invictus. Після присмерку богів неминуче настане світанок богів. Наші вороги завжди вірили у Великий Вечір, і їхні прапори несуть на собі зірки ночі. Навпаки, на наших прапорах виблискує зірка Великого Світанку, з розбіжними променями, з колесом, квіткою полудневого сонця.

Великі цивілізації знають, як повертатися з темряви занепаду до відродження: іслам і Китай тому приклади. Сполучені Штати — це не цивілізація, а суспільство, глобальна матеріалізація буржуазного суспільства, комета, з могутністю настільки ж безцеремонною, як і ефемерною. Америка не має коренів. Вона не є нашим справжнім суперником на сцені історії, вона — лише паразит.

Час завоювань давно минув. Настає час реконкісти, зовнішньої та внутрішньої: відвоювання нашої пам’яті та нашого простору: і якого простору! Чотирнадцять часових зон, над якими ніколи не заходить сонце. Від Бреста до Берингової протоки — це воістину Імперія Сонця, місце народження та експансії індоєвропейських народів. На південному сході мешкають наші індійські кузени. На схід — велика Китайська цивілізація, якій належить вирішити, друг вона нам чи ворог. На захід, на іншій стороні океану — Америка, чиє споконвічне бажання полягає у запобіганні нашому об’єднанню. Але чи буде вона завжди в змозі запобігти йому?

І, на півдні, лежить наша головна небезпека, яка відроджується з глибин віків – загроза, з якою ми не можемо шукати компромісів.

Лісоруби стараються зрубати Дерево, серед них багато зрадників та колаборантів. Ми зобов’язані захистити нашу землю, вберегти наш народ. Починається зворотний відлік. У нас все ще лишився час, але його небагато.

І потім, навіть якщо вони зрубають стовбур чи його звалить буревій, то корені збережуться, завжди плодотворні. Досить однієї жаринки для відродження вогню.

Ясна річ, вони можуть зрубати дерево й розчленувати його труп, як у пісні сутінків, і європейці під анестезією не зможуть відчути болю. Але земля родюча, й однієї насінини вдосталь, аби знову почати рости. У XXI столітті ми зобов’язані підготувати наших дітей до війни. Ми зобов’язані дати правильну освіту нашій молоді, нехай лише малій її частині, як майбутній новій аристократії.

Сьогодні нам треба більш як висока моральність. Нам необхідна гіперморальність, та сама ніцшеанська етика для важких епох. Коли людина захищає свій народ, своїх власних братів і дітей, вона захищає найголовніше. Вона слідує правилу Агамемнона, Леоніда, й Карла Мартелла: перемогу здобуває закон меча, чия бронза чи сталь відбиває відблиски сонця. Дерево, ракета, меч: три вертикальних символи тягнуться од землі до неба, до світла, од Землі до Сонця, підживлені соком, вогнем і кров’ю.

Переклад: Олександр Античний, під ред. Сергія Заїковського

поділитись