Гессе та Схід
Майже кожна розмова про Гессе починається з констатації того, що основною рисою його творчості було прагнення до синкретизму ідей китайської, індійської та християнської філософії. Фундаментом символічного наповнення творів письменника є синтез переосмислення буддизму («Сіддхартха»), даосизму та філософії І-Цзін («Гра у бісер», «Паломництво у країну Сходу»), індуїзму («Індійський цар», «Дитинство чаклуна») й християнської філософії («Нарцис і Гольдмунд», «Деміан») з особистими пошуками автора. Друга особливість творчості Гессе – глибока індивідуальність. Сам письменник називав свою літературну діяльність «тривалою спробою розповісти історію свого духовного розвитку» та «біографією душі».
Один факт того, що «Гра у бісер» була написана за часів Другої Світової, вже багато чого говорить нам про цілі твору й пояснює деякі особливості самої Касталії, свідчення про те, що «Деміана» було написано за часів, коли Гессе був змушений протиставити себе суспільству, пояснює позиціонування героя, історія мандрівки до країн сходу розкриває мотиви написання «Нареченої». Тому звернемося до питання про те, що саме, коли та яким чином пригорнуло увагу письменника до країн Сходу.
Дитинство і захоплення Індією
Важко сперечатися про те, що більше вплинуло на Гессе: Індія чи Китай. На сторінках його творів, у межах майже кожного твору, можна зустріти звеличення індійської мудрості. Він часто використовує такі вирази, як: «близький для мене світ індійської духовності», «потяг до індійських таємниць», «духовна батьківщина», дія деяких творів відбувається саме в Індії. Китайська культура згадується набагато рідше і, на перший погляд, не є предметом захоплення автора.
Сам Гессе завжди наполягав на тому, що саме індійська культура лежить в основі його базових ідей та робіт, будучи для нього важливою так само, як християнство та даосизм. Корінь захоплення Гессе Сходом загалом лежить у його дитинстві: його дідусь та батьки довгий час прожили в Індії як протестантські місіонери. Німецькій дослідник Гюнтер Бауманн стверджує, що вони знали різні індійські мови. Дім письменника був повен індійського одягу, картин і статуй богів, про що ми дізнаємося не тільки з біографічних досліджень, а вже з оповідання «Дитинство чарівника». Його дід, Германн Гендер був відомим сходознавцем та цікавився санскритом. Мама розповідала йому невеличкі жарти часів її перебування в Індії, а батько любив читати йому буддійські тексти самостійно перекладаючи їх англійською чи німецькою.
Г. Бауманн, виділяючи три стадії захопленості Гессе східними культурами вважає, що першу з цих стадії слід вважати ще родом із дитинства, з 1877 року. Цей період він позначає як неусвідомлене прагнення до сходу, дещо романтичне ставлення до всього східного загалом. Це почитає змінюватись у 1904 року, коли Гессе переїжджає до Гайенхофену та починає жити як професійний письменник. У цей період він захоплюється вивченням німецької філософії, та перш за все філософії Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше. Філософські ідеї Шопенгауера, що також формувалися під впливом буддизму та індуїзму, дали Гессе підставу для переосмислення свого ставлення до сакральних текстів Індії та стали початком формування нового підходу до цих текстів. Цей новий підхід передбачав переосмислення індійських та китайських ідей у контексті європейської філософії та сучасних йому історичних реалій. Таким чином, світоглядні підстави «Останнього літа Клінгзора» починають формуватися вже відтоді.
Поворот до китайської думки
Друга важлива пора цього періоду творчості Гессе – поворот до китайської філософії. Вперше Герман Гессе зустрічається з китайською культурою у 1907 році, коли батько звертає його увагу на Лао-цзи. Його біограф Дж. Мілек стверджує, що до цього він ніколи не цікавився китайськими релігіями. У 1907 році він читає праці Олександра Улара про Лао-цзи, у 1910 – переклад «Дао де цзина», зроблений Джуліусом Грілсом (Julius Grills). У тому ж 1910 році Гессе читає переклад «Бесід» Конфуція, зроблений найвідомішим із перших перекладачів китайської літератури на європейські мови вченим – Ріхардом Вільгельмом. Саме тексти Кун-цзи були першою серією Ріхарда Вільгельма, перекладеною німецькою мовою. У період із 1910 по 1915 рік у Німеччині виходить багато перекладів китайських текстів, друга така «перекладацька хвиля» припадає на ранні двадцяті та тридцяті роки.
Гессе стверджує, що від самого початку китайська культура справила на нього незабутнє враження. Він відчував глибоку спорідненість змішану з «почуттям конкуренції та небезпеки». Європейцям він радив розглядати Китай як «рівноправного конкурента, який може стати як другом, так і ворогом, який може бути або надзвичайно корисним, або небезпечним». Тобто щодо китайської філософії вже не має того романтичного захоплення, яке відчутне до філософії індійської, і, можливо, саме тому ми майже не знаходимо у творах слідів саме такого, романтичного ставлення до Китаю.
На цьому етапі аналізу історії та причин захопленості Гессе китайською культурою постає питання про те, чим саме китайська філософія привабила до себе увагу письменника, або що він знаходить у ній такого, чого немає в індійській. Гессе вважав, що, на відміну від індійської, китайська філософія не відчужена від життя, вона проста та практична, не перевантажена екзотичними метафізичними термінами, обидва полюси життя приймає як рівноправні, розвиває мудрість гармонії взаємодії духу та почуттів. Джозеф Мілек вважає, що сприйняття індійської філософії виразилось через аскетизм, присутній у характері та деяких періодах життя Гессе, сприйняття китайської – допомогло письменнику прийняти себе та націлитись на самовдосконалення.
Сам Гессе так розповідає про це: «Стародавня індійська мудрість та образ мислення вже деякий час справляють на мене сильний вплив. Однак я завжди відчував деяку незадоволеність та розчарування. Я шукав у індійському світі те, чого там і не могло бути, певну мудрість, я відчував, що там може бути ця мудрість, однак не знаходив її в жодному слові». Він бачив в індійський філософії ідеали покірності, аскетизму та втечі від життя. Порівнюючи свої враження від індійської та китайської філософії, він пише: «Якщо в Індії похвальних висот досяг аскетизм та доброчесність, то у Стародавньому Китаї не менш значних висот досягла така духовність, для якої природа та дух, релігія та повсякденне життя не ворожі, а дружньо протилежні, рівні в своїх правах».
З цієї цитати можна зрозуміти, яку саме мудрість шукав Г. Гессе – це твердження про єдність світу, прагнення до синкретизму, яка починає оформлюватись у цей, другий період сприяння письменником східної філософії.
По мірі пізнання письменником китайської філософії з’являються твори Гессе, у яких не згадується даосизм, даоські діячі чи ідеї, але які зазнають впливу даоської філософії: «Поет» (1914), «Das Haus der Träume» (1920), «Казки: Фальдум» (1915), «Важкий шлях» (1917), «Перетворення Піктора» (1921). Та твори, де китайські поети, герої та назви літературних творів вплетені у канву оповідання: «Гра у бісер», «Паломництво до країни Сходу», «Останнє літо Клінгзора», «Кнульп».
«Останнє літо Клінгзора»
Повість «Останнє літо Клінгзора» знаменує собою початок третьої фази осмислення письменником східної філософії. У цей період Гессе остаточно формує своє ставлення до філософій Сходу. Як свідчить Г. Бауманн: «відкриває для себе світ такої духовності, яка не пов’язана будь-якими культурними та географічними рамками». Сам Гессе, вже в 1921 році так говорить про це: «Різниця між Сходом, якій я обожнюю, та слабким й страждальним Заходом вже неважлива для мене. Я більше не хочу примушувати себе слідувати шляхом східної мудрості та культури. Я зрозумів, що тисячі сучасних шанувальників Лао-цзи знали менше про Дао, ніж Ґете, який ніколи не стикався зі словом «Дао». Я знаю що і в Європі, і в Азії є певний світ вічних цінностей, інтелекту та духу, які мають право бути причетними до цього світу Європи та Азії, Вед і Біблії, Будди та Ґете. Саме тут початок моєї школи магії, яка розвивається й досі. Цей вид навчання розвивається завжди. Але я закінчив зі своїм прагненням до Азії та Втечею від Європи. І тільки тоді Будда і Дао-де-цзин зазвучали чітко та знайомо для мене, тільки тоді вони припинили ламати мені голову». Початок формування такого світогляду ми бачимо вже в повісті «Останнє літо Клінгзора».
Ця повість написана влітку 1919 року. Дослідники називають це літо одним із найбільш плідних літ у житті Гессе. У 1937 році він так пише про цей період: «Після страждань та бідувань війни, після краху, який я відчув тоді у моєму особистому житті, ці перші повоєнні часи були плідними для мене, оскільки я міг, через декілька років відчуження від роботи, знову цілком вільно жити заради творчості, наодинці, без служби, без родини». Під «крахом в особистому житті» мається на увазі епізод із Марією Бернуллі, яка потрапила до психічної лікарні. «Клейн та Вагнер», «Душа дитини» і «Сіддхартха» написані приблизно у цей же період. Його неймовірна активність спадає вже восени, і до того, як приходить зима, він знову стає відчуженим, повністю занурюючись у плани своїх наступних творів.
По-перше, слід наголосити на тому, що це глибоко особистий твір. Сам герой твору говорить: «Я народився другого липня», тобто в день народження самого письменника. На сторінках повісті зустрічаються трохи змінені назви міст, у яких тоді жив Гессе: Карено, Лагуно. У широкому сенсі ця повість – роздум письменника про життя художника у мінливому світі пристрастей та практичності. У певному сенсі, всі твори Гессе присвячені саме цій тематиці. Але в кожному творі митець у широкому сенсі – тобто творча особистість загалом – розглядається в окремих ракурсах, окремих ролях, кожен такий аналіз базується на певному культурному фундаменті. На сторінках твору простежуються алюзії на життя і творчість Ґете, Луї Муайя, Шамза аз-Діна Мухаммеда Хафіза та Ван-Гога. У творі відчутний вплив філософії гедонізму, дуалізму, європейської та християнської містики, (саме ім’я «Клінгзор» – це не тільки ім’я легендарного вчителя мінезінгерів, але й ім’я чаклуна у «Парцифалі» Вольфрама фон Ешенбаха та ворога лицарів Граалю у Вагнера). Нас цікавить саме китайська складова того універсуму ідей, що лежать в основі цієї повісті.
Лі Бо та Ду Фу: біографічні алюзії
Перш за все увагу читача приваблюють імена двох китайських поетів, що зустрічаються вже на перших сторінках твору та грають важливу роль впродовж усього сюжету. Вони представлені як близькі друзі та однодумці головного героя: «Лі Тай Пе, автор дуже глибоких застільних пісень, був його улюбленцем, і в хмелю він часто називав себе Лі Тай Пе, а одного зі своїх друзів – Ту Фу». Цікаво, що поступово ці образи втрачають чіткі межі, та деякі біографічні факти життя Лі Бо стають фактами з життя Клінгзора. Водночас, Гессе досить достовірно описує інші біографічні аспекти Лі Бо щодо самого героя та насичує текст алюзіями на його власне життя.
Так, однією з основних тем твору є проблематика смерті. Щодо самого Лі Бо Гессе декілька разів у творі згадує відому легенду про те, що поет відійшов до іншого світу, побігши за віддзеркаленням місяця в річці. Цей епізод він згадує як ідеальний, бажаний для Клінгзора спосіб переходу до іншого життя. У другому епізоді Гессе пише про те, як Клінгзор (на якого переносяться деякі риси образу Лі Бо) пише вірш до Ту Фу, і поет відповідає йому тим самим. Зрозуміло, що це теж є прямою алюзією на відомий епізод історії китайської поезії, коли Лі Бо та Ду Фу писали вірші один одному.
Присутні й менш очевидні асоціації на життя Лі Бо. Так, на початку твору написано: «Виникли плітки, що він хотів покінчити із собою. Інші плітки – а вони завжди чіпляються до суперечливих особистостей – не менш безпідставні, ніж ця. Багато хто вважає, що Клінзгор вже декілька місяців страждав на душевну хворобу, один дуже розумний мистецтвознавець намагався пояснити разюче захоплення його останніми картинами цим буцімто божевіллям». Ми знаємо, що кінець життя Лі Бо викликає суперечки вже в його сучасників: Лу Ю вважає, що Лі Бо помер через хворобу, Лі Цзилун свідчить, що він потонув у річці, проте точні обставини відходу поета до іншого світу невідомі донині.
Продовжуючи цю думку, Гессе пише: «Більше підстав, аніж ці балачки, мають кумедні плітки про його потяг до алкоголю». Відомо, що Лі Бо був прозваним «генієм вина». У Китаї чимало поетів із давніх-давен мали тяжіння до вина, але жоден із них не досягав репутації «генія вина». Сергій Торопцев говорить: «Нащадки, крім хіба що невеликої кількості людей, на кшталт сунських Вана Аньши і Су Че, проявляли великий інтерес до взаємин Лі Бо з вином. Цікавило людей, однак, не скільки випив Лі Бо, а його здатність, випивши, створювати разючі вірші». Прикладу Лі Бо слідує і Клінгзор, що любить провести час за келихом вина у компанії друзів та оспівує «сп’яніння життям». Образи спалаху, горіння та згасання, квітучого липневого літа й сп’яніння життям є характерним способом виразу цього сп’яніння. Відмітимо також, що в повісті почуття художника часто описується за допомогою природних образів, перенесення почуттів героя на весь навколишній світ.
Біографічні алюзії приховані й у способі життя, яким живе Клінзгор. Художник часто зустрічається з друзями, любить мандрувати з ними та вести бесіди на філософські теми, про боротьбу чуттєвого та духовного начал, роль та місце творчості в сучасному світі. Все це нагадує образ життя самих Лі Бо та Ду Фу, які також зустрічалися та мандрували разом. Філософські бесіди, які ведуть друзі, нагадують так звані «чисті бесіди» – суперечки, що вели між собою поети, художники та каліграфи епохи Шістьох Династій. Такі поети відносили себе до течії «фен-лю», що перекладається як «вітер та потік». Цим словом у період Лючао відзначали образ художників – і творчих особистостей загалом – що протиставили себе тогочасному суспільству та жили у своєрідному відлюдництві, проводячи час за прогулянками, бесідами та написанням віршів.
«І як чудово, і болісно, і незрозуміло було це почуття в грудях, ця любов, тріпотлива жадібність до кожного строкатого шматочку життя, ця солодка, шалена потреба дивитися і створювати і одночасно таємно, під тонким покровом, глибоке знання дитячості та тлінність всіх його справ!»
– з повісті «Останнє літо Клінгзора»
Особливо яскраво у творі виражені наступні ідеали «фен-лю»: ідея природності, нестриманості поривів і свідомої демонстрації почуттів, ідеал відлюдництва та життя заради мистецтва. Зупинимось на одній із цих ідей – на ідеї свідомої та вільної демонстрації почуттів, характерної для Клінгзора. Таке ставлення і поведінка були однією з фундаментальних ідей кодексу життя «фен-лю».
Широко відомий епізод з одним Ван Цзи-ю, який, піддавшись пориву, поїхав уночі до свого друга, але, як тільки порив схлинув, повернувся додому. Свободу вираження почуттів «мін-ши» – представники течії «фен-лю» протиставляли конфуціанській скутості та стриманості. З цієї точки зору цікавий один епізод у романі, де Клінзгор, який «не може приховувати те, що в нього на серці» протиставляється своєму другові Луї Жорсткому, що «не любить нападів слабкості».
Окрема глава у творі присвячена музиці. Проблеми музики як джерела гармонії світу лейтмотивом проходить через багато творів Гессе. Зрозуміти витоки цієї ідеї простіше за все з висоти «Гри у бісер».
Так, у передмові Гессе каже: «У казковому Китаї “стародавніх імператорів”, пам’ятається нам, музиці відводилася в державі і при дворі провідна роль; добробут музики воістину ототожнювали з добробутом культури, моральності, навіть імперії. Якщо музика деградувала, то це було незаперечною ознакою загибелі правління і держави. І поети розповідали страшні казки про заборонені, диявольські та чужі небу тональності, наприклад про тональності Цзин Чан і Цзин Цзе, про “музику загибелі”: як тільки в імператорському палаці пролунали її блюзнірські звуки, потемніло небо, затремтіли і впали стіни, загинули владика і царство».
Тональність Цзин Цзе згадується і щодо Клінгзора. Як свідчить сам Гессе, ці ідеї він почерпнув із твору «Весни та осені» Люя Бувея. Ми можемо припустити, що іншим джерелом цієї ідеї для Гессе стали переклади Вільгельма Ріхарда, і передовсім переклад І-Цзина, де також зачіпається тема музики.
Більшість критиків, які аналізують повість «Останнє літо Клінгзора» (Н. Гучинська, В.В. Малащенко), основним мотивом твору називають боротьбу чуттєвого та духовного, аполлонічного та діонісійського начал у житті художника. «Китайські алюзії» в таких інтерпретаціях виявляються лише фоном розгортання основної дії. Однак наш аналіз дозволяє припустити, що повість «Останнє літо Клінгзора» є прикладом синтезу не тільки європейської філософії з власними пошуками автора, але зразком порівняння китайського та європейського погляду на життя художника. Адже саме у творчості Германа Гессе ми можемо бачити яскравий приклад впливу китайської парадигми «фен-лю» на розвиток європейської філософії.
Автор: Олександра Бібік
