«Радістю і здивуванням сповнюють мене Ваші змагання. З усіх подвигів сучасного світу … видаються мені найбільшими! Аби тридцять мільйонів українців підняти до рівня свідомого, освіченого народу, отрясти з вікового гноблення, треба проробити неймовірну роботу. Відколи я довідався про це … – моє життя стало повнішим, а віра в людство зміцніла»
Бйорнстьєрне Бйорнсон, норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії. У листі до редакції «Ruthenische Revue», 1903 р.
Ментальний, історичний, ідейний зв’язок двох окремих національних матриць, української та норвезької, може бути очевидною. Певна річ, що геополітичні та соціально-культурні особливості конкретної країни акумулюють власну специфіку, але близькість вибраних країн зумовлена рядом факторів, серед яких – схожість соціально-політичних та історичних умов розвитку. Саме детальна реконструкція різноспрямованих та водночас взаємопов’язаних і суперечливих процесів українського та норвезького народів демонструє щільність загострення в обох країнах паралельних інтенцій до національної мови, історії, самосвідомості, філософії, які в свою чергу, порушують ключові питання самобутнього характеру і продукують схожі ідейні зв’язки.
Передусім, історичну модель розвитку і становлення філософських традицій України та Норвегії визначає включеність обох філософських шкіл в широкий цивілізаційний контекст; тенденції якого хоч і спровокували стрімкий рух національної думки, але одразу не стали сприятливими для розстановки акцентів на власних філософських традиціях та виробленні позиції національного способу філософствування. Тому швидше можна говорити про таку спільну рису двох філософських візій, як софійність, котра почасти протиставляється професійному, класичному, філософському академізму (наприклад, німецькій чи французькій парадигмі філософствування), і є характерною як для української, так і для норвезької філософської історичної парадигми.
Через історичний вимір можна позначити ментальне середовище, де норвезька і українська філософія радше розвивала редукційні теорії навколо досвіду суб’єктивності людського «я», аніж зверталася до розробки свідомого та раціонального ставлення до світу. Чіткі паралелі можна віднайти не тільки у змісті філософської думки, але й формі, способі, стилі викладу філософської системи, що казуально випливає із вище згаданої софійності. Яскравим прикладом є один із найбільш відомих сучасних норвезьких мислителів, Юстейн Горднер, котрий здобув популярність саме своїми публіцистичними та художніми творами [2, с. 36-36]. Звичайно ж, паралельно маємо до прикладу і український пласт філософії, переважно представленої в непрофесійній сфері – художній літературі та публіцистиці.
Значний вплив на простір скандинавської філософії, що властиво й для вітчизняної філософської думки, склала потужна релігійна традиція. Християнська етика та теологія стоїть в авангарді філософської проблематики навіть у працях першого «академічного» норвезького мислителя Нільса Трешоу [2, с. 7-8]. Схожим чином, як і українське філософствування позначилося синтезом філософії та богослів’я і рухалося, розвиваючись за цим вектором певний час.
Тривалий час процес формування норвезької філософської думки відбувався в колапсі у зв’язку із мовним питанням. Адже первинна філософська лексика будувалася перш за все на данському термінологічному дискурсі. Як відомо, боротьба за національну мову з філологічної галузі перейшла в політичну та стала тим стрижнем, довкола якого відбувалися націотворчі процеси. Тим самим, боротьба між прихильниками риксмолу та ландсмолу надала значний імпульс розвитку норвезької культури.
Тож можна із долею очевидності говорити про паралельність історичних, зокрема, мовних процесів в Україні і Норвегії: українська, за тим принципом і норвезька мови, довгий час вважалися діалектами, боролись за право на існування. Загалом, українсько-норвезькі літературні зв’язки певний період минулого століття розвивалися в руслі загального так званого «розширення слов’яно-скандинавських культурних взаємин у другій половині ХІХ ст.» [1]. І спорідненість на різних рівнях вітчизняної та норвезької культур можна окремо відзначити на кінці ХІХ – початку ХХ ст., коли українська та норвезька література пройшла складний шлях розвитку, що співпадає в основних рисах із загальноєвропейським.
Надзвичайно продуктивною виявилася межа минулого століття для норвезької літератури, український інтерес до якої був «розбуджений Франком». Як і в українській літературі, так і в літературі скандинавській, в цей період спостерігається збіг за часом конкретних позицій реалізму, виникнення й розвиток нереалістичних течій – символізму, імпресіонізму, неоромантизму.
На цьому витку розвитку норвезька література спромоглася, з одного боку, зберегти власні самобутні риси, а з іншого – засвоїти кращі досягнення провідних на той час літератур Європи. Таке органічне поєднання національного й зарубіжного літературно-художнього досвіду притаманне й українським письменникам, які творили в кінці ХІХ – початку ХХ ст., і намагалися здолати замкнутість національної літератури в контексті загальноєвропейської культури.
Один з трьох норвезьких нобелівських лауреатів з літератури, а саме Бйорнстерне Бйорнсон, як насамперед захисник «української справи», говорив про розуміння зі сторони норвежців української проблематики, звертаючи увагу на те, що впродовж своєї історії вони теж зазнали утисків щодо рідної мови, контроверсійних питань тлумачення історії [1]. Однак, здобувши незалежність раніше, ніж українці, зокрема 1905 р., готові стати підтримкою та мотиватором до дії, вплинути на піднесення духу свідомої української спільноти.
Що й свого часу відбувалося: лауреату Нобелівської премії, який закликав, прямо спонукав європейців до появи сумління щодо прав українців на вільний розвиток своєї мови та культури, активно писали українські інтелектуали з Відня і Варшави, Парижа і Риму.
Стаття про рідкісну небайдужість і піклування голови Ради Ліги Націй Й.Л. Мовінкеля щодо України, що описувала трагічний 1933 р., завершувалася словами:
«Чи дасть цей акт пана Мовінкеля реальні наслідки? Великих надій на це не покладаємо. Але моральний ефект колосальний і безперечний. Ім’я Мовінкеля стане одним із наймиліших українському серцю. Так само глибока симпатія назавжди пов’язуватиме Україну з Норвегією. В біді пізнаємо друзів» [1].
Персоналії таких масштабів, котрі переймалися долею України і однозначно варті історичної данини – вдячності і пошани. До таких варто згадати також Фрітьофа Нансена, котрий був справжнім громадянином світу і, використовуючи свої дипломатичні зв’язки, активно допомагав у порятунку голодних в Україні в 1921—1922 рр.
Загалом, ХХ століття знаменувало собою нову добу в історії України і Норвегії – відродження у всіх сферах буття: політичній, економічній, духовно-культурній, державотворчій. Це ще раз виокремило і показало дивовижні історичні та культурні паралелі.
Тому особливо на сучасному етапі для України є цікавим норвезький досвід вагомих здобутків у соціально-економічній, політичній та науково-освітній сферах, розбудові громадянського суспільства, досвід міжнародних відносин. Норвегія конкретними діями й успішно реалізованими проектами в Україні підкреслює, що готова до широкого співробітництва та поглиблення двосторонньої співпраці.
- Гнать І. Троє норвежців, які перейнялися долею українців [Електронний ресурс] / І. Гнать // Слово Просвіти – Режим доступу до ресурсу: http://slovoprosvity.org/2010/08/05/троє-норвежців-які-перейнялися-долею/.
- Щепанський В. Норвезька філософія: науковий нарис / В. Щепанський. – Рівне: О. Зень, 2012. – 87 с.
Автор: Віталій Щепанський
