Тукидід. Історія Пелопоннеської війни (ІІІ.81-83)

ІІІ

81. Тож одразу, як настала ніч, пелопоннесці хутко рушили додому, [пливучи] поблизу берега. Відступили ж вони, спершу перенісши кораблі через Левкадський перешийок, – щоб ніхто не помітив їх під час обходу [острова]. [2] Тоді ж таки, побачивши, що атенські кораблі підпливають, а ворожі відступили, керкирійці схопили та привели з-поза мурів до міста месенців. Вони також наказали спорядженим суднам вирушити до гілайського порту. І поки кораблі були в дорозі, керкерійці заходилися вбивати всякого з ворогів, кого лиш схопили. Вони також вивели на берег та перебили всіх, кого раніше переконали зайти на палубу. Згодом, пішовши до храму Гери, вмовили п’ятдесят чоловіків з числа благальників, постати перед судом і засудили їх на смерть. [3] Однак багато благальників не пристали на вмовляння [вийти з храму]: ті люди побачивши, що діється, стали вбивати один одного у храмі, деякі вішались на деревах, інші ж губили [себе], як хто міг. [4] Сім днів, доки Евримедон з шістдесятьма кораблями залишалися там, керкирійці вбивали тих своїх громадян, котрих вважали ворогами, винуватячи їх у посяганні на демократію. Проте насправді з деякими розправилися просто через особисту ворожнечу, а інших убили їхні ж боржники, адже були винні їм гроші. [5] Смерть тоді зійшла у всіх своїх подобах; сталось все те, що зазвичай буває у таких випадках – і навіть гірше. Адже і батько вбивав дитя, і благальників убивали, ледь відірвавши від святилищ; були навіть і такі, що померли замурованими у храмі Діоніса.

82. Так розгорався жорстокий розбрат¹, і ще страшнішим той розбрат здавався через те, що тоді вперше таке сталося. Адже згодом сколихнувся весь, так би мовити, еллінський світ, коли поділ був скрізь, і поборники народу вмовляли прийти на допомогу атенян, а олігархи – лакедемонян.  У мирний час ніхто б не мав ані приводу, ні готовности закликати чужоземців². Натомість в часі війни обидва [табори] ³ за допомогою союзників могли діяти як на шкоду суперникам, так і на користь собі. Тож ті, що прагнули змін, запросто знаходили нагоду [скористатися чужоземною допомогою]. [2]  Через розбрат випало на долю полісів чимало страшних бід.

Так було і буде завжди, доки залишатиметься тією самою природа людей – хіба що біди, залежно від обставин, різнитимуться видом чи силою [прояву]. У часи миру та добробуту, як поліси, так і окремі люди, мають добріші помисли, позаяк не насідає на них нагла скрута. Війна ж, відбираючи у повсякденного життя достаток, стає безжалісним вчителем та припасовує вдачу багатьох людей до їхнього становища.

[3] Тож розбрат ширився, і ті поліси, до яких він добирався пізніше, видно, навчені минулим, сягнули надзвичайного поступу у винахідливості задумів та химерності кар. [4] А заради виправдання вони перемінили звичне значення слів, якими описують свої вчинки. Так у нерозсудливій відвазі стали вбачати мужність відданої товаришам людини, в обачній неквапливості – причепурену слабодухість, у стриманості – прикриття боязгузтва, а у розважному підході до всякої справи – лиш ледачість. У безглуздому поспіху вбачали ознаку мужности, а в обережності задумів – лиш вдалий привід ухилитись від дій. [5] Люди лютої вдачі повсякчас здобувалися на довіру, а всякий, хто їм перечив, навпаки видавався підозрілим. Задумати який підступ та вдало його здійснити – риса людини проникливої, а втім, хто здатен викрити чужі наміри – у того розум ще гостріший: коли ж хто-небудь прагнув, щоб інші не вдавались до підступу, то такий чоловік і перед власною гетерією робився підривником, і ворожу бентежив. Одне слово, в пошані був той, хто вже вчинив яке-небудь лихо, поки інший його тільки-тільки змислив; так само й підмовника ставили вище від того, хто підступів не затівав.

[6] До того ж родинний зв’язок став для людей не такий міцний, як зв’язок зі своєю гетерією, адже вони ладні були без усяких зволікань наважитись на будь-що задля неї: позаяк не ради користи чинного законодавства існують такі спілки, а всупереч встановленим [законам], та породжені вони бажанням наживи;  взаємне ж довір’я у цих гетріях ґрунтувалось не на божественному законі, а на співучасті беззаконні. [7] Ті, на чиєму боці була сила, будь-яку доладну раду суперників приймали не так з благородних міркувань, як з перестороги.

Помститись іншому було ділом важливішим, ніж самому уникнути кривди; мирні угоди коли й укладали, то тільки з огляду на скрутне становище обох сторін, і держався той мир, доки одна зі сторін здобувалась на чиюсь підмогу: але навіть ті, яким укидалась нагода першими заскочити суперника зненацька, з більшою радістю мстили не відкрито, а нишком, скориставшись його довірою; вони зважали на безпеку, і на те, що, перемігши за допомогою омани, ще й прославились би як проникливі. А більшості легше, коли їх вважають за кмітливих лиходіїв, ніж за добрих дурнів, і тому першим пишаються, а другого соромляться.

[8] Причина ж цього всього – [жага] до влади⁴, зумовлена жадобою та шанолюбством: вона ж породила і запал до [політичного] суперництва. У всіх полісах провідники кожної [з ворожих сторін] прикривались красними словами: чи про народ та рівноправність, чи про помірковану аристократію.

Зі спільної справи, що їй обіцяли служити, вони мали один зиск. Всяким способом [намагались] здолати один одного у боротьбі, наважуючись чинити навіть найжахливіше, а як доходило до помсти, то карали набагато страшніше, ніж того вимагала справедливість чи користь полісу, обмежуючись завжди хіба власною насолодою. Ладні були і до несправедливого вироку [вдатись], і здобути владу за допомогою сили – аби негайно задовольнити жагу до перемоги. Тому й не думали навіть про пошану [до богів чи до співгромадян], а ті, яким вдавалось красними словами прикрити сповнені ненависти вчинки, здобували багато кращу славу. Натомість середній прошарок громадян⁵ нищили обидві [сторони]: одна – бо ті не стали в боротьбі на їх бік, а інша – через заздрість до їхньої вищости⁶.

83. Так через розбрат постало в еллінському світі всякого виду збочення, а порядність, головну рису благородної людини, взяли на посміх і упослідили. [Політичне] протистояння посіяло глибоку недовіру⁷ в думках [людей]: [2] адже не було ні такого надійного слова, ні страшної клятви, здатних покласти цьому край: ті, на чиєму боці була сила, виходили з міркувань, що сподіватись на певне становище – годі, і тому воліли самі убезпечувати себе від загрози замість на кого-небудь покладатись. [3] Гору переважно брали дурні: боячись, що завдяки гострому розуму суперники перевершать їх у промовах та підступах, вони вдавалися до рішучих дій. [4] Натомість тих, які самовпевнено гадали, що можуть передбачити [ворожий підступ], а отже зайве вдаватись до дій там, де досить і думки, – тих частіше заскакували зненацька і знищували.

Переклад: Віталій Залозецький

Науковий редактор: Назар Ващишин

Примітки:

1. Йдеться про громадянську війну на Керкирі, описану в попередньому абзаці. ↩︎
2. Себто атенців чи лакедемонян. ↩︎
3. Себто і демократи, і олігархи. ↩︎
4. Власне, це і є головна риса людської природи для Тукидіда, що спричинила громадянську війну на Керкирі зокрема та всякий політичний розбрат між людьми загалом. 
   Таке розуміння природи людини започаткувало дуже впливову традицію в історії політичної думки. Її найвідомішими послідовниками в модерну добу були Мак’явеллі та Гобс. У творах обох філософів ми можемо знайти відгомін цього спостереження Тукидіда. Так Мак’явеллі у “Володарі” пише: Справді, жадоба здобувати – це явище дуже природнє та звичайне. [Розділ ІІІ. Цитовано у перекладі Михайла Островерхи.] 
   Цю ж ідею розвиває у своєму “Левіятані”(1651) Томас Гобс (принагідно зазначу, що він був автором першого перекладу твору Тукидіда англійською мовою, який вийшов у 1628 році): Тож панівною схильністю всього людства я вважаю вічну та невпинну жагу до щораз більшої влади, яка припиниться лише по смерті.[Розділ XI. Цитовано у власному перекладі за текстом з онлайн-бібліотеки “The Project Gutenberg”] ↩︎
5. Концепція “середнього прошарку громадян” мала неабияке значення для античної політичної думки. Найповніше її викладає Аристотель у четвертій та п’ятій книзі “Політики”. Раніше у “Нікомаховій етиці” він виснував, що чеснота – це міра та середина, і тому найкращий спосіб життя – поміркований та серединний. Натомість у “Політиці” Аристотель пропонує застосувати цей принцип і до політичного життя:  
   Громадян всякого полісу можна поділити на три частини:  дуже багаті, вкрай бідні та громадяни посередині. Позаяк визнають, що міра та середина – це найкраще, то ясно, що і середній статок є найкращим з усіх.[Pol. 1295b5. Цитовано у власному перекладі за текстом з онлайн-бібліотеки “Perseus”.]
   Однак йдеться не просто про статки громадян: Аристотель розглядає їх як суттєвий чинник, що впливає і на характер громадян, і на політичне життя загалом. Для нього громадяни  середнього прошарку – найбільш помірковані та податливі до чесноти, адже їм найлегше діяти згідно з розумом[Pol. 1295b5]. Вони також  несхильні до чвар всередині полісу. Тому, на думку Аристотеля, середній прошарок громадян – це опора найкращого та найнадійнішого політичного ладу – політії[Pol. 1295b25–1296a15; 1302a10-15].
   Хай навіть Тукидід не мав за мету створити концепцію середнього прошарку, у цьому фрагменті він описує становище середнього прошарку у часі громадянських воєн. Через свою поміркованість вони страждали найбільше, адже їх вважали за ворогів обидві партії – і демократи, і олігархи. Тукидід, очевидно, симпатизує середньому прошарку громадян, адже згодом він так описуватиме раду П’яти тисяч, яка найбільше політично  сприяла саме  громадянам з цього прошарку:
   Тоді вперше, принаймні за мого життя, атеняни, здається, мали добрий політичний лад. Адже він став поміркованим та враховував і вимоги люду, і вимоги нечисленних [заможних громадян]. Такий лад відновлював поліс від дотеперішніх бід.[VII.92.2]
   Варто також зазначити, що концепція змішаного устрою, який спирається на громадян середнього прошарку, через Аристотеля та Цицерона істотно вплине на модерний республіканізм, ідею ліберальної демократії та середній клас як  її опору. ↩︎
6. В першому випадку йдеться про олігархів, а другому – про демократів. ↩︎
7. Для Тукидіда громадянська війна всеохопно впливає на життя громадян: вона не лише унеможливлює саме існування політичної спільноти, а й підриває зв’язок з родиною та богами; схиляє людей нехтувати всіма можливими нормами: всякими домовленностями, звичаями, чинним законодавством та божественними законами. І що найголовніше, для Тукидіда схильність до громадянської війни випливає з самої природи людини, з її жаги до влади, жадоби та шанолюбства.
   Тукидід, бувши істориком, не запропонував детальних настанов про те, як нам слід провадити наше політичне життя з огляду на так трактовану природу людини. Це вже буде справа його великого послідовника – Гобса. Левіятан необхідний винятково, щоб припинити bellum omnium contra omnes та гарантувати суспільний порядок. Інакше кажучи, політична теорія Гобса – це проект, покликаний інституційно унеможливити те, що описав Тукидід в епізоді про громадянську війну на Керкирі. ↩︎