додому фільм

«Додому»: Нова щирість в дебютній стрічці Нарімана Алієва

7 листопада 2019 року в український прокат вийшов повнометражний дебют Нарімана Алієва «Додому». Світова прем’єра відбулась на 72-му Каннському кінофестивалі в рамках конкурсної програми «Особливий погляд». Стрічка була дуже тепло прийнята глядачами, а директор фестивалю Тьєррі Фремо відмітив, що з таким дебютом режисер ще неодноразово повернеться до Канн. І хоча там нагород фільму зібрати не вдалось, подальша фестивальна доля «Додому» є дивовижною: гран-прі 15-ого Бухарестського кінофестивалю, «Золотий Дюк» на 10-му Одеському МКФ, приз за найкращий іноземний фільм на 7-му Міжнародному Босфорському кінофестивалі, нагороди за найкращий фільм, режисуру та акторську роботу від спілки українських критиків «Кіноколо». Стрічка дійсно гідна всіх нагород, але навіть, якщо про них забути, «Додому» все ще залишається потужним, надривним і дуже особистим кіно, яке в жодному разі не варто пропускати на великому екрані.

Фільм розповідає історію молодого кримського татарина Аліма (Ремзі Білялов), старший брат якого загинув на російсько-українській війні, та його батька Мустафи (Ахтем Сеітаблаєв), що приїхав з Криму забрати тіло сина на батьківщину і там поховати відповідно до мусульманських традицій. Так починається пронизлива Одіссея батька та сина, яким окрім фізичного шляху доведеться подолати ще і прірву в особистих стосунках. Загалом, це досить прямолінійна історія, і в іншому випадку це могло б бути одним із найслабкіших місць стрічки, як це зазвичай буває в роуд-муві, однак Наріман Алієв наповнює свою картину напівтонами і недомовками. Ким був старший син? Як саме він загинув? Чому зіпсувались стосунки батька і молодшого сина? Ці та інші питання виникають під час перегляду, і там де можна було б піти за принципом «куля в лоб – так куля в лоб», режисер залишає простір для розумів і фантазії глядача, немов надаючи можливість кожному з нас самостійно наповнити власними спогадами і переживаннями ці спеціально залишені напівпорожні місця в фільмі. Саме тому переживати за героїв стрічки починаєш із першої секунди, а герої ці, хоч у дечому архетипічні, але все ж такі живі, багато в чому суперечливі, однак дуже зрозумілі.

«Додому» – це передовсім кіно про двох людей, дві різні, але рідні долі. Батько – кримський татарин, що поважає традиції і не бажає виїжджати з власної батьківщини, яку він знайшов у ранньому дитинстві (його родина була виселена ще за часів Радянського Союзу). Молодший син – київський студент, якого минуле і все, що з ним пов’язане цікавить не дуже. В певній мірі він навіть уже більше українець, ніж татарин. Конфлікт між ними – неминучий не тільки тому, що це класична історія «батьки і діти», але і тому, що це конфлікт світів: прогресивного і традиційного. Це навіть підкреслюється в певних деталях – так Мустафа під час водіння не користується навігатором, тому в певний момент дорогу йому показує син Алім зі смартфоном.

Однак, і така тема вимагає дуже тонкого підходу, який у Алієва точно присутній. Можливо тому що це дуже особисте кіно і саме тому режисеру вдається наповнити його малопомітними нюансами, завдяки чому хочеться кричати: «Вірю!». Однак, все ж є в цій історії одне місце, де фільм трохи просідає – такий собі «сайд-квест» хвилин на 10-15 десь у середині, немов зроблений для того, щоб трохи розтягнути хронометраж. Формально він виконує свою сюжетну функцію, однак дуже відрізняється від решти стрічки за тоном. Можливо, такий хід був використаний для того, щоб не перевантажувати фільм і дати глядачу трохи «перепочити», однак він все ж відрізняється. І не можна сказати, що «Додому» має похмурий і депресивний тон весь свій час. Навпаки, не дивлячись на досить похмуру зав’язку сюжету, фільм переповнений надією, а неминучий конфлікт, згаданий вище, завершується розумінням і співпрацею батька і сина.

Фото з прем’єри

Це взагалі одна з маленьких перемог стрічки, яка розповідає про те, як спільне горе дійсно може виявляти найболючіші конфлікти, але разом із тим може й об’єднати. Саме тому «Додому» є дуже гуманістичною картиною – людське в ній здатне перемогти будь-що на світі, не нехтуючи при цьому цінностями та символами. Наріману Алієву вдається показати не тільки двох суперечливих героїв, а і власну націю, яку вони втілюють. І як будь-які герої, чи нація вони – не ідеальні. Інший молодий режисер міг би запросто почати (навіть несвідомо) засуджувати традиційність Мустафи, чи навпаки піти від зворотного і засудити молодого Аліма, за те, що він немов «зрадив» власній ідентичності. Однак, Алієв вочевидь любить і розуміє своїх героїв, а саме тому не стає для них суддею (хоча для режисера бути суддею у власному фільмі – це в принципі принизливий прийом) – йому більш цікаво досліджувати і показувати різницю між поколіннями, ніж давати їм оцінки та вішати ярлики.

А якщо вже говорити про головних героїв, то не можна не відмітити акторські роботи Ахтема Сеітаблаєва в ролі батька і Ремзі Білялова в ролі сина. Обидва актори грають відмінно, а режисер протягом фільму дає їм можливість відіграти різноманітні тони: від гніву та відчаю, до радості і умиротворення. Цікаво, що Ремзі Білялов взагалі непрофесійний актор і приходиться режисеру двоюрідним братом, проте це не заважає йому грати на рівних із таким досвідченим актором як Ахтем Сеітаблаєв. Можливо, тут допомогло і те, що акторам та режисеру вдалося створити справжню чоловічу хімію між персонажами. Адже з самого початку кожен із них досить скупо реагує на трагедію, окрім моментів, де герої на самоті, але чим далі на південь вони просуваються, тим більше відкриваються одне одному і глядачу. І є в цій батьківсько-синівській хімії щось по справжньому чесне (а тому і болюче), що, насправді, не так вже і часто буває не тільки в українському кіно, але і в світовому. Алієв же попадає «в яблучко» з відображенням таких відносин. Можливо Алім з Мустафою чоловіки різних епох, що живуть за різним укладом, однак вони все ще – рідня. А як це буває у рідних – навіть після найгіршої сварки ви все ще здатні підтримати одне одного, особливо заради спільної справи.

Взагалі, «Додому» Алієва досить органічно вписується таку собі «нову українську хвилю» хорошого кіно. Вся справа полягає в тому, що практично всі гідні українські стрічки останніх п’яти-шести років так чи інакше досліджують сім’ю. Наприклад, Марися Нікітюк, що працювала над сценарієм «Додому», у своєму повнометражному дебюті «Коли падають дерева» окрім реальності дев’яностих досліджувала тему сім’ї. Чи комедія Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» (яку мені вдалось подивитись на 3-му Київському тижні критики), не дивлячись на всі смішні жарти і геги, не соромиться заглибитись у стосунки головного героя і його матері. Або навіть «Брама» Володимира Тихого – на тлі поліської природи, містики і Чоронобиля, розгортається справжня драма між старою бабцею, матір’ю та сином. І навіть «житєйська комедія» Аркадія Непиталюка «Припутні» виявляється справжньою сімейною трагедією, що уміло схована в рамках жанру. Всі ці стрічки, як і «Додому» ріднить справжня чесність і нова щирість, якої так не вистачає багатьом українським стрічкам від «Донбасу» Лозниці до 90% всіх наших комедій, що експлуатують виключно вульгарщину (якої, наприклад, зовсім нема в стрічці «Мої думки тихі»).

Саме тому «Додому» Нарімана Алієва точно не варто пропускати в кіно. Це по-справжньому якісна, не сороміцька, тонка і сучасна стрічка. Вона, до речі, ще і дуже красиво знята, за що слід подякувати оператору Антону Фурсі. Так, можливо, це не ідеальне кіно, однак якщо вже в дебютній стрічці Алієв досяг таких висот, що ж буде далі? Думаю, що через декілька років ми дізнаємось відповідь на це питання. А поки що залишається побажати «Додому» успіху в оскаровській гонитві й успіху в українському прокаті, тим паче, що останнє залежить безпосередньо від усіх нас.

Автор: Кирило Пищиков

поділитись