Томіслав Суніч: Homo economicus: битва всіх проти всіх

Вперше українською публікується уривок із книги Томіслава Суніча, хорватського політолога, соціолога культури та письменника, ідеолога «нових правих». Книга Суніча «Проти демократії та рівності: європейські нові праві» – перше англомовне дослідження на тему політичного руху нових правих у Європі, видане в 1992 році.

ІІІ. Homo economicus: битва всіх проти всіх

Проти лібералізму нові праві висувають різнопланові звинувачення, втім основна їх частина спрямовується проти ліберальної концепції рівності і проти ліберального намагання суцільно підпорядкувати всю політичну арену царині економічної діяльності. Тому в цьому розділі буде розглянуто як нові праві та деякі інші автори, такі як Отмар Шпанн, Карл Шмітт, Луї Дюмон, Мюррей Мілнер і Ентоні Флю обходяться з ліберальною вірою у економічний прогрес і рівність економічних можливостей, та чому, згідно з новими правими, лібералізм беззахисний перед комуністичним тоталітаризмом, у такий спосіб ми підготуємо підґрунтя для нашого останнього розділу, присвяченого опису комуністичного тоталітаризму новими правими.

В лібералізмі і соціалізмі автори, чиї ідеї ми обговорюватимемо в цьому розділі, вбачають два різні відгалуження єдиної віри в егалітаризм і економізм. В очах нових правих, враховуючи, о лібералізму не вдається досягти економічної рівності, життєздатною та найбільш імовірною стає «рівність у бідності». Цю довершену рівність у бідності французький філософ Клод Полен називає комунізмом.

Автори нових правих відмічають, неприйняття лібералізмом історичного матеріалізму, наряду із сентиментальною підтримкою прав людини та людської гідності не зовсім відповідають нерівності та егоїстичній природі правил ліберального ринку. Гійом Фай, соціолог із середовища нових правих, стверджує, чим більше сучасні ліберальні суспільства дотримуються ідеї універсальних людськи прав і гідності, тим більше, як це не дивно, вони тяжіють до легітимації своєї владної структури через безжалісну економічну конкуренцію та моніторинг фідуціарної діяльності всього політичного організму. «Як ні в яку іншу епоху, – пише Гійом Фай, – гроші, які є саме засобом в суспільних та економічних відносинах, засобом нагляду та управління стали основним критерієм; фактично мовою західної цивілізації». [1]

Луї Дюмон, автор, якому нові праві значною мірою завдячують розробкою власної критики лібералізму, вважає економізм та егалітаризм природними продуктами секуляризованої юдеохристиянської догматики і зазначає: «як із релігії народжується політика, так і політика, в свою чергу, породжує економізм». [2] Звідси, у ліберальній доктрині, пише Дюмон у своїй праці «Від Мандевіля до Маркса», людська гонитва за щастям починає асоціюватися з долученням до економічної діяльності. Дюмон пише:

«Заміщення людини як особистості на людину як соціальну істоту стало можливим завдяки тому, що християнство свідчило, що людина є істотою моральною. Так став можливим і перехід від цілісного суспільного ладу до політичної системи, що зведена за згодою в якості надбудови над онтологічно заданим економічним базисом». [3]

Шлях спостереженням Дюмона ще у ХХ столітті торував Вернер Зомбарт, який у своїй «Квінтесенції капіталізму» писав, що лібералізм стоїть на двох стовпах – економіці та етиці, оскільки для ліберального політика економіка є довершеним вираженням моралі. Бути долученим до економічної діяльності для індивіда, зазначає Зомбарт, це як забезпечити собі «мирське спасіння». [4] Зі спостережень Зомбарта можна зробити висновок, що ліберальні суспільства схильні перемати досить вороже ставлення до традиційних форм політики, і насправді, як припускає Шмітт, першорядною метою лібералізму є усунення поняття політичного та заміна його на поняття економічного. Шмітт пише:

«За жодних обставин ніхто не може вимагати від будь-якого члена економічно детермінованого суспільства, устрій якого в царині економіки спирається на раціональні процедури, пожертвувати життям в інтересах раціональних операцій». [5]

Гійом Фай вважає, що економічна діяльність у лібералізмі перебуває у причинно-наслідковому зв’язку з вірою у правову рівність. Він пише: «Із початком XVII століття егалітарна ідеологія закладає передумови для політичної науки, що вже не сприймає народ як особливу історичну реальність». [6] Відтепер, продовжує Фай, для лібералізму всі індивіди взаємозамінні. «Важливі механізми (системи), інституції і закони, націлені на продукування однакового ефекту будь-де». На місце політичної та історичної свідомості лібералізм висуває практичну свідомість, мета якої полягає в тому, щоб прищепити кожній особі єдину раціональну поведінку, що складена з безкінечних і повторюваних економічних операцій. [7] Зрештою, нагадує де Бенуа у своїй книзі «Die entscheidenden Jahre», «суспільство торговців (ліберальне) приречене загинути, адже ніхто в середині нього не бажає помирати за нього». [8]

Багато хто з консервативних авторів, включно і з новими правими, прослідковують, попри очевидні ідеологічні відмінності між марксистським соціалізмом і класичним лібералізмом, лібералізм часто надає подібну до «марксистської» детерміністську інтерпретацію історії і політики. Згідно із де Бенуа, якщо є щось, щодо чого ліберали і марксисти перебувають у дійсній згоді, то це їхня спільна ворожість до політики сили та історії. Як наслідок, і ті і інші припускають, що найкращі ліки для суспільних і політичних проблем лежать у царині економіки. В передовиці, опублікованій в Éléments, йдеться про таке:

«Якими б не здавалися їхні економічні системи, соціалістське та ліберальне суспільства сходяться в одному наріжному моменті: вони є економічними системами. Будучи заснованими на виключно економічній концепції світу, ці системи у підсумку пропонують єдиний людський ідеал: економіку ринку та вільний обмін у випадку першої, центральне планування та націоналізацію – другої». [9]

Слідом за Шміттом Фай зауважує, політика в ліберальних системах часто розглядається як щось принизливе, як pis aller, прикрість – дещо, здатне сприяти постійній напрузі, стати причиною небезпечної соціальної поляризації й врешті-решт зруйнувати мирне існування ліберальної демократії. Гійом Фай стверджує, що особливо в лібералізмі панує переконання, що економічне зростання здатне самостійно розв’язати всі суспільні й політичні протиріччя. У своїй книзі «Contre l’économisme» він пише:

«Враховуючи, що економіка в марксизмі та лібералізмі стала розглядатися як єдиний засіб досягнення соціальної справедливості, що розуміється ними як зрівняння матеріальних умов, результатом стала поява почуття ще більшої несправедливості, ніж раніше. Насправді економіка за визначенням являється місцем панування. Намагатися витворити з неї засоби емансипації – це абсурд, який провокує суспільну шизофренію, вже відому нам». [10]

Якщо ліберальні країни часом спіткають деякі суспільні і політичні труднощі, провина за ці труднощі покладатиметься на «надмірну» політичність і відхід від священних економічних правил. Відповідно, всякий слід політики необхідно стерти і замінити її аполітичної економікою. Так само і попереднє поняття держави необхідно замінити на Minimalstaat чи stato neutrale,  як називав її Шмітт. Спираючись на спостереження Шмітта, де Бенуа пише:

«Ринок репрезентує модель, що повинна продемонструвати найменшу з можливих владу, тобто мінімум політичного. Така дійсна передумова його ефективності. Помилки чи збої системи завжди пояснюються твердженням, що й досі існує надто багато [політичної] влади». [11]

В лібералізмі, продовжує де Бенуа, індивіди функціонують виключно як ізольовані економічні одиниці, історична чи національна приналежність яких часто розглядається як звичайний пережиток минулого. Подальше сповідування історичної чи національної свідомості, любов до своєї триби чи клану можуть виявитись підозрілими або навіть шкідливими для суспільства, в межах якого всі міцні переконання загрожують зробити економічні операції нестабільними.

Деякі консервативні критики лібералізму, як Отмар Шпанн, на якого часто посилаються нові праві, ще у ХХ столітті писали, що замість того, щоб зупиняти зростання соціалізму, лібералізм насправді прискорює його проліферацію (прим. перекладача – те ж саме, що й розростання). У своїй критиці Шпанн прослідковує, ліберальна економічна гра передбачає рівність всіх людей, нерівність результатів цієї гри вказує на те, що економічні суперники знаходились в нерівному положенні від самого початку гри. Умови, блага і товари різняться в кожній країні, те ж саме і талантами людей, які долучені до ліберального ринку. Внаслідок цього в процесі ліберального економічного розвитку, як свідчить Шпанн, матеріальна нерівність зростатиме все далі, доки ліберальна економічна діяльність буде поширюватись. Як можуть ліберали продовжувати дотримуватись концепції природних прав, цікавило Шпанна, коли ліберальні системи приймають економічну нерівність як даність, та і як сприятливий фактор для економічного зростання? Шпанн наполягав, що прибічники природних прав, до яких себе, здається, приписують ліберали, за жодних умов не можуть допустити, аби кожен індивід долучався до економічної конкуренції, виходячи з різного положення. Насправді ж, відповідно до Шпанна, природними правами передбачено, що всі люди повинні бути рівними, незалежно від того, якими є їхнє матеріальне становище. Шпанн зазначає:

«Безсумнівно, сутністю капіталізму є індивідуалізм, та не той індивідуалізм, що виростає з природних прав – тобто, індивідуалізм, який по суті виключає конкуренцію і війну всіх проти всіх (bellum omnium contra omnes) та який, на додачу, своїм початковим договором (Urvertrag) скасовує право сильнішого на перемогу. Сутність капіталізму – макіавеллістський індивідуалізм, що обдаровує переможця лаврами перемоги». [12]

Продовжуючи аргументи Шпанна, нові праві кажуть, що зрозуміло, чому від самого свого зародження лібералізм завжди піддавався атакам з боку як консервативних, так і лівацьких опонентів. З позицій соціалістів, лібералізму не вдалося достатньо просунутись у справі реалізації рівності; для консерваторів же лібералізм вже зайшов занадто далеко в її реалізації. Варто було лише проголосити ліберальну економічну свободу, як конспіратори всіх сортів взялися до її підриву. З позицій нових правих, лібералізм протирічить собі, коли проголошує соціальну та політичну рівність, нехтуючи при цьому економічною рівністю. Він готує підґрунтя для чогось, що він тепер відмовляється доводити до свого логічного історичного завершення.

Ці аргументи, схоже, вторять спостереженням Шпанна, який писав: «в даному випадку вірним є твердження, яке часто можна почути, що лібералізм і соціалізм – це одного поля ягоди». [13] Можна було б додати, що соціалізм, імовірно, має більш непримиренну логіку.

Зіткнувшись із неймовірним багатством, що оточує його, відірваний від коріння та атомізований індивід надалі не буде в змозі позбавитись боязні економічної незахищеності, незалежно від ступеня його політичної і правової рівності. Шпанн відмічає, допоки економічна діяльність лишалася підпорядкованою царині політики, у рядового індивіда було принаймні якесь відчуття захищеності, якою б скрутною навіть не була його економічна позиція. Тепер же, в суспільстві, що зламало всі органічні та ієрархічні сплетіння й замінило їх анонімним ринком, людині немає місця. Як зазначає Шпанн: «людство може змиритись із бідністю, оскільки буде бідним і лишиться таким назавжди. Але із втратою статусу (Stand), екзистенційною незахищеністю, втратою коріння та небуттям маси вражених цим людей не примиряться ніколи». [14] Як результат, соціальна аномія, апатія, все більше почуття непевності, що в часи великих економічних потрясінь може покликати до життя всі види тоталітарних спокус.

Нові праві приходять до висновку, що економічний редукціонізм лібералізму веде до вилучення практично всіх інших сфер людської діяльності, особливо тих, що відносяться до царини культурних і духовних прагнень. «Судити про систему на основі ефективності її економіки, – пише де Бенуа, – означає насправді взяти економіку за модель чи бажаний зразок». [15] Схожих поглядів дотримуються й інші консервативні автори, котрі, хоча й визнають неймовірну динаміку економічного зростання за лібералізму, не соромляться називати лібералізм, як це робить Шумпетер, системою «творчої деструкції». [16] На думку Клода Полена, чий доробок ми розглянемо у наступному розділі: «виживання ліберальної економічної системи роблять можливим невпинні спроби бігти наввипередки із самою собою». [17] Ці погляди також поділяє консерватор Ернст Форстхоф, який писав, що модель ліберального розвитку стикається з протиріччями, оскільки я модель безупинно породжує нові потреби та нові розчарування. Форстхоф зауважував:

«Ані винахід автомобіля, ні винахід літака чи радіо не задовольнили людські потреби. Натомість, вони створили нові. Сьогодні більш ніж половина робочої сили в Сполучених Штатах залучена у виробництво товарів, незнаних на межі минулого століття». [18]

Нові праві переймаються питанням можливих масштабів та границь ліберальної економіки. Що станеться, якщо ліберальні суспільства спіткає руйнівний фінансовий крах? Що станеться, якщо виникне раптове скорочення економічних можливостей, слідом за яким рушить скорочення популярних потреб для більш егалітарного розподілу багатств?

Рівність економічних можливостей або можливість бути нерівними?

Багато хто з-поміж консервативних авторів вказував на деякі серйозні вади у ліберальній концепції економічних можливостей, концепції, яка постулює, що всі люди входять в економічну гру рівними. Ми вже побачили, що, за Шпанном, що економічне змагання не може проводитись у такий спосіб, щоб їхні долі було анульовано, а все програне пробачено після кожного раунду їхніх економічних операцій. Ліберальна концепція економічних можливостей лишатиметься позбавленою сенсу, доки вона не визначатиме умови та обставини, за яких така можливість проявлятиме себе. Так, як пише Джон Шаар у своїй «Рівності можливостей і не тільки», рівність можливостей є досить оманливим уявленням, яке, будучи вірно зрозумілим, повинно було б читатись як: «Рівність можливостей для всіх розвивати ті таланти, що високо цінуються певними людьми у певний час». [19] Іншими словами, слідуючи за логікою Шаара, якщо капризи ринку визначатимуть, що деякі предмети, товари або людські таланти є більш затребуваними чи більш ходовими, ніж інші товари і таланти, це неминуче призведе до того, що деякі люди відчують на собі разючу нерівність і несправедливість. Шаар пише:

«Це властиво будь-якому суспільству, і це формує нездоланний бар’єр на шляху до повного розвитку принципу рівних можливостей. Кожне суспільство заохочує одні таланти і суперництво та перешкоджає іншим. За доктриною рівних можливостей, єдиними людьми, які можуть реалізувати себе та повністю розвинути свої здібності, є ті, хто вміють і прагнуть робити те, що від них вимагає суспільство». [20]

Зрештою, непередбачувана поведінка ліберального ринку може значною мірою грати на руку окремим особам, в той час як іншим вона завдаватиме збитків. Ба більше, роблячи проблему ще гіршою, стверджує Шаар, аполітична та нейтральна Minimalstaat, котра на початку розглядалась як найкращий засіб протидії ідеологічним конфліктам і політиці сили, може за певних обставин посилити несправедливість, спричинену ліберальним суспільним договором, що може мати руйнівні для всього суспільства наслідки. Ці розвідки Шаар резюмує у таких словах:

«Людина, яка безоглядно поринає у це змагання починає розглядати себе як предмет чи товар, цінність якого встановлено не виходячи з його внутрішніх ціннісних стандартів, а тим значенням, яке інші приписують позиції, яку він займає. Так, коли догмат рівності можливостей ефективно засвоюється особами членами суспільства, результат є по-людськи зубним як для переможців, так і для переможених. Переможцям легко спадає на думку, що вони вищі від звичайного людства, тоді як переможені змушені думати про себе як про щось недолюдське». [21]

Численні консервативні критики вважають, що безкінечна конкуренція ліберального ринку являє собою лякаючу для майбутнього лібералізму перспективу. Непередбачувана природа економічного зростання із його нестабільним ринком може спонукати більшість людей, як раніше зазначав Лоренц, вважати економічну захищеність і економічну рівність більш бажаними, ніж поняття свободи і вільної економічної конкуренції. Прикладом цього слугують слова Мюррей Мілнера з його книги «Ілюзія рівності»:

«Беззахисність статусу – необхідна складова суспільства, що має як помітну нерівність, так і рівність можливостей. Така беззахисність зазвичай продукує тривогу. Звідси, ми бачимо як із рівності можливостей з’являється комбінація занепокоєності власним статусом, але й послаблення статусної свідомості відносно інших. Наголос на рівності можливостей обов’язково робить структуру статусу текучою, а позицію особи в ній неоднозначною і незахищеною». [22]

Гонитва за багатством, із її непевними результатами, генерує небажані наслідки в політичній площині, особливо коли рівність можливостей, як припускає Ентоні Флю, перетворюється на відкриту боротьбу за ресурси, і коли різні люди починають використовувати ці ресурси по-своєму. Подібно до Мілнера у своїй «Політиці Прокруста» Флю зазначає:

«Рівні шанси в цьому сенсі не просто не обов’язково повинні бути, але й точно не є рівними ймовірностями досягнення успіху.
«Конкуренція», за якої успіх всіх учасників рівноможливий, являє собою гру шансу або лотерею, ніяк не істинне змагання». [23]

Мілнер додає:

«Така гонитва неминуче виснажує. Подовжена до безкінечності, вона може призвести до виснаження та колапсу». [24]

Жан Башлер приходить до ідентичних висновків у своєму нарисі «De quelques contradictions du libéralisme». Успіх, наряду із невдачею, як простежує це Башлер, завжди кумулятивний з тієї простої причини, що попередній успіх, що був чи то чиюсь спадщиною чи «товарним талантом», являє собою значну цінність для майбутнього економічної конкуренції. Це трюїзм, каже Башлер, що людина, яка починає з більшими статками безумовно має більше шансів на успіх, ніж людина без грошей. Він прослідковує:

«В питаннях економіки факти говорять самі за себе, там де не приймаються контрзаходи, в тому секторі панує невблаганний рух в бік монополії. До того ж, коли дипломатичний і стратегічний простір поділено між численними суверенними одиницями, неминучою зрештою стає імперська уніфікація. Всередині єдиного утворення багаті мають більше шансів стати заможнішими від бідних, адже сильні повинні підкріплювати власну потужність. У боротьбі за владу заможним віддається перевага, так само як сильні привілейовані в боротьбі за достаток». [25]

На основі попередніх спостережень нові праві намагаються вирішити такі проблеми: якими є границі ліберального економічного зростання, та чи загрожує свободі все зростаючий попит на рівність? Чи можна усунути віру в егалітаризм і економізм, щоб запобігти зростанню тоталітарної демократії? Та чи можна назвати суспільство, яке все більше використовує економіку як парадигму людського щастя, справді плюралістичним суспільством?

Для жодного зі згаданих вище авторів не характерне переконання, що нестримний егалітаризм та економізм можуть бути сумісними зі свободою. Як каже Башлер: «Хто б не обіцяв відновлення свободи разом із рівністю – це брехун, дурень або неук». [26] Фактично здається, що всі наші автори згодні, навіть якщо лібералізму вдасться стримати егалітарну динаміку та економічну нерівність, він все одно повернеться до позиції status quo ante bellum – тобто до вихідної точки, при цьому знаючи, що рано чи пізно його знов спіткають ті самі проблеми. В ліберальній Minimalstaat або l’état providence, як він її називає, Клод Полен вбачає перехідний ступінь на шляху до істинної «тиранії всіх проти всіх, що зветься комунізм». [27]

Саме цей «терор всіх проти всіх» ми розглянемо тепер, аби усвідомити опис тоталітаризму новими правими.

Примітки:

1. Guillaume Faye, ‘La fin du bas de laine’, в журналі Éléments, no. 50, Spring 1984, p. 30.
2. Louis Dumont, From Mandeville to Marx: The Genesis and Triumph of Economic Ideology (Chicago: The University of Chicago Press, 1977), p. 16.
3. Ibid., p. 59.
4. Werner Sombart, The Quintessence of Capitalism (New York: Howard Fertig, 1967), особливо ‘Holy Economy’, pp. 105-120.
5. Carl Schmitt, The Concept of the Political, p. 48.
6. Guillaume Faye, Le système à tuer les peuples (Paris: Copernic, 1981), p. 96.
7. Loc. cit.
8. Alain de Benoist, Die entscheidenden Jahre (Tübingen: Grabert Verlag, 1982), p. 53, та повний розділ ‘Wider den  Individualismus’, pp. 51-55.
9. ‘L’économie organique’, (без авторства), цитована у Pour une renaissance culturelle, під редактурою П’єра Віаля (Paris: Copernic, 1979), pp. 54-55.
10. Guillaume Faye, Contre l’économisme (Paris: Le Labyrinthe, 1982), p. 10.
11. Alain de Benoist, Die entscheidenden Jahre, p. 34, та цілий розділ ‘In der kaufmännischmerkantilen Gesellschaft geht das Politische ein’, pp. 32-38.
12. Othmar Spann, Der wahre Staat (Leipzig: Verlag von Quelle und Meyer, 1921), p. 120.
13. Loc. cit.
14. Ibid., p. 123.
15. Alain de Benoist, Die entscheidenden Jahre, p. 72, та цілий розділ ‘Der Ökonomismus führt zum Egalitarismus und Kommunismus’, pp. 65-73.
16. Joseph A. Schumpeter, Capitalism, Socialism and Democracy (New York: Harper and Row, 1975), p. 165 та скрізь у розділі ‘Decomposition’.
17. Claude Polin, Libéralisme, espoir ou péril? (Paris: La Table ronde, 1984), p. 27 та скрізь.
18. Ernst Forsthoff, Der Staat der Industriegesellschaft (Munich: Beck Verlag, 1971), p. 35.
19. John H. Schaar, ‘Equality of Opportunity and Beyond,” в «Equality», p. 230. Порівняйте з Robert Nisbet, ‘The Pursuit of Equality’, Public Interest, no. 35, Spring 1974, pp. 103-120. Також ‘The Fatal Ambivalence’, Encounter, December 1976, pp. 10-21.
20. Schaar, ibid., p. 236.
21. Ibid., p. 235.
22. Murray Milner, The Illusion of Equality (Washington and London: Jossey-Bass, 1972), p. 10.
23. Antony Flew, The Politics of Procrustes (New York: Prometheus Books, 1981), p. 111.
24. Milner, op. cit., p. 11.
25. Jean Baechler, ‘De quelques contradictions du libéralisme’, Contrepoint, no. 21, May 1976, p. 45.
26. Ibid., p. 49.
27. Claude Polin, ‘Le libéralisme et l’état providence ou le double dépit amoureux’, Contrepoint, no. 50-51, 1985, p. 69.

Автор: Іван Калюга