Мішель Уельбек: Нарцисичне падіння Франції

«Я дивлюсь на обидві сторони і все, що я бачу, це темрява».

Я використовую цю цитату Паскаля (Думки, 229), тому що я не збираюся обстоювати позитивну правду чи захищати думки критиків. Я бачу ситуацію, яка, як Паскаль пише в наступному реченні: «не пропонує нічого, окрім сумнівів і тривоги».

Попросивши мене надати оцінку прославленому «Листу Генералів» Вілл Ллойд із UnHerd слушно зауважує: «Що здається найбільш незвичним у фурорі, який здійснив лист, це те, що настільки мало людей поставили під сумнів передумову листа – що Франція знаходиться на межі колапсу».  

Це справді дивно. Чому Франція? Чому Франція, а не будь-яка інша європейська країна, коли інші, схоже, перебувають у більш-менш подібній ситуації, а деколи й у гіршому становищі?

Я міг би із самого початку визнати, що не маю відповіді на це таємниче питання (хоча я добре знаю Францію і я – француз). Я намагатимусь уникати заплутаних понять, на кшталт «психології народів»; але це буде важко.

З точки зору ісламського тероризму, це правда, що деякий час Франція була під прицілом ІДІЛ, яка вважала (не без підстав), що Франція напала на них, здійснивши інтервенцію в Сирію та Ірак. Але ці дні вже позаду, і якщо взяти до уваги останнє десятиліття, то ми бачимо, що Великобританія, Іспанія, Бельгія і, меншою мірою, Німеччина також зазнали смертоносних атак терористів. Насправді важко знайти у світі країну, яку б пощадило насилля ісламістів.

Чи справді злочинність і насильство, пов’язане з наркотиками чи ні, спричиняють у Франції більше руйнувань, аніж в інших європейських державах? Не маю жодного уявлення, але це здивувало б мене; якби це було направду так, французькі журналісти не оминули б можливість на цьому наголосити.

У Франції панує неявна, але широко розповсюджена атмосфера самобичування – це ніби висить у повітрі, як газ. Будь-хто, відвідуючи Францію і дивлячись телевізор, не може не бути враженим одержимістю її чиновників, журналістів, економістів, соціологів і різноманітних експертів: вони проводять більшу частину свого часу порівнюючи Францію з іншими європейськими країнами, з метою приниження самої Франції.

Зазвичай достатньо лише вказати на Німеччину; але інколи Німеччина не має таких хороших показників, відтак вони посилаються на Скандинавію, Нідерланди та, рідше, Великобританію. Якою б не була тема, неодмінно можна вказати на країну, яка краща за нас; але такий надзвичайний захват від мазохізму дивує.

Це лише деталь. Що вже казати про важливу тему, відколи це не лише симптом занепаду, але занепад власною персоною – занепад у самій своїй суті – звісно ж, це демографія. Нещодавно політиків і коментаторів були занепокоєні, дізнавшись про «сумарний коефіцієнт народжуваності» (тобто кількість дітей на одну жінку) знизився у Франції до 1.8[1].

Така цифра була би мрією для країн Південної Європи: для Італії, Іспанії, Португалії та Греції, де показник на рівні 1.3[2]. Ще гірша ситуація в Азії, у тих частинах світу, які розвинені технологічно, і якими захоплюються. Коефіцієнт у Сингапурі та Тайвані становить 1.2.

Південна Корея має лише 1.1. Ця країна ризикує втратити десяту частину свого населення до 2050 року; якщо це триватиме, в них буде лише один шанс на виживання: анексія Північної Кореї, у якій коефіцієнт на рівні 1.9. Я жартую, але це справедливо.

З коефіцієнтом 1.4 японці фактично майже зводять кінці з кінцями, що дивує, оскільки найцікавіші новини про зниження народжуваності зазвичай надходять із Японії. Ці новини настільки божевільні, що не наважусь їх повторити (але неймовірне часом буває правдою):

  • Старих людей у Японії, очевидно, настільки багато, що їх більше ніде розміщувати, тож їм самим доводиться шукати спосіб порушити закон, аби жити у в’язниці.
  • Повідомляється, що уряд Японії повинен транслювати порнографічні відеоролики в прайм-таймі на громадському телебаченні, щоб стимулювати сексуальні апетити японських пар. Зрештою, трахання призводить до підвищення кількості дітей.

У Франції, вочевидь, ми не зовсім опустилися до такого рівня, принаймні не повністю. Правда полягає в тому, що одержимість французами ідеєю занепаду далеко не нова. Жан-Жак Руссо десь стверджує (чи це Вольтер? Мені лінь перевіряти; цих авторів нудно читати. У будь-якому випадку, це хтось із них), що рано чи пізно – «це відомо напевне»: ми будемо поневолені китайцями.

Франція іноді нагадує мені одного з тих іпохондричних стариганів, які не перестають скаржитися на своє здоров’я; тих, хто постійно каже, що цього разу вони дійсно стоять однією ногою в могилі. Люди зазвичай саркастично відповідають на це: «Побачиш, він іще нас усіх переживе».

З одного боку, здається, що Сполучені Штати Америки звели оптимізм у принцип життя. Можна сумніватися в обґрунтованості цього ставлення. Коли Джо Байден стверджує, що «Америка знову готова очолити світ» (тут знову мені лінь шукати точну цитату; Байден іще більш нудний, аніж Вольтер), я відразу інтерпретую це як:

  • Америка незабаром розпочне нову війну;
  • Як завжди, вона не перестане поводитись, як шматок лайна;
  • Вона витратить багато грошей, підсилюючи майже універсальну огиду до самої себе; це дозволить Китаю зміцнити свої позиції.

Ні, ми направду маємо справу не з «французьким самогубством» – згадуючи назву книги Еріка Земмура – а із самогубством Заходу, а точніше самогубством сучасності, оскільки азіатські країни це також не обійшло стороною. Але питомо французьке – це лише усвідомлення цього суїциду. Проте якщо ми погодимося відкласти на мить окремий випадок Франції (і це було би справді розумним), висновок стає кришталево ясним: неминучий наслідок того, що ми називаємо прогресом (на всіх рівнях: економічному, політичному, науковий, технологічний) – це самознищення.

Відмовляючись від усіх форм імміграції, азіатські країни вибрали звичне самогубство, без ускладнень і турбот. Країни Південної Європи опинилися в тій же ситуації, хоча хтось і замислюється, чи свідомо вони її обрали. Мігранти опиняються в Італії, Іспанії та Греції – проте вони лише проходять через, не допомагаючи розібратися в демографічній кризі, хоча жінки в цих країнах часто дуже бажані. Ні, мігрантів нестримно тягне до найбільших та найтовстіших сирів – країн Північної Європи.

Я міг би мимохіть зазначити думку лівих / прогресистів / гуманістів: ми маємо справу не з самогубством, а з регенерацією. Етнічний склад, щоправда, змінюється, але все інше по суті лишається незмінним: наша республіка (точніше в Європі, це переважно наша монархія), наша культура, наші цінності, наше «верховенство права», усе таке інше. Я іноді чую, як цю думку захищають (хоча все рідше).

45% французів, які вірять, навпаки, у наближення громадянської війни, допомагають показати (і це звучить майже солодко), що Франція залишається нацією балакунів.

Для ведення війни потрібні двоє. Чи збираються французи брати до рук зброю для захисту своєї релігії? Вони не мають ніякої релігії вже досить давно; і в будь-якому випадку, їхня колишня релігія – з того розряду, коли ти підставляєш горло ножу м’ясника.

Чи була б це війна для захисту своєї культури, способу життя, системи цінностей? Про що саме ми говоримо? І якщо припустити, що вони існують, чи варто за них боротися? Невже нашій «цивілізації» досі є чим пишатися?

Мені здається, Європа перебуває на роздоріжжі. Читання Паскаля мені дуже допомагає: але, як і він, я не бачу «нічого іншого, окрім приводу для сумнівів і тривоги».

Мішель Уельбек

Джерело

Переклала з англійської Анна Врядник


[1] Сполучені Штати і Росія мають однакові показники – 1.8; Китай має коефіцієнт 1.7.

[2] Ці цифри за 2019 рік взяті з інформаційного бюлетеня «Population et sociétés», виданого Institut National d’Études Démographiques; їхні дані, в свою чергу, походять зі звіту, опублікованого Департаментом із соціальних питань ООН. Цей бюлетень також включає прогнози чисельності населення країн до 2050 року. Вони, мабуть, базуються на певному відсотку імміграції, що пояснювало б відмінності від того, що випливає із рівня народжуваності. Таким чином, населення Сполучених Штатів значно збільшується (також у Франції, хоча і набагато менше), тоді як населення Росії та Китаю зменшується повільно; у 2050 р. найбільш населеною країною у світі повинна бути, з великим відривом, Індія.

поділитись