«Месьє ле Публік»: слідами таємничих паризьких віршописців

Як у часи відсутності періодики, інтернету й медіа формувалась суспільна думка? Пісні та вірші були газетами для неписемних. І хто збагнув творчість, як інструмент впливу, збагнув і цілі, які з ним можна досягати.

Ми знаємо, як у минулому людські маси стривожувалися під впливом тих чи інших подій. Народи жадали кумирів, втім легко зрікалися їх, лишаючи лежати на узбіччі історичних, вагомих та не дуже подій. Революції, бунти, протестні перфоманси, акти самоспалення, гостре слівце гнівних фельєтонів та «кухонних» політичних дебатів, хвалебні оди або замовчування, готовність переступити через нагальне в очікуванні здійснення масштабнішого.

З перспективи наук про суспільство, всіма цими теренами подій блукає привид феномену громадської думки. Озвучена вголос, вона бриніла, окутана цілою палітрою обертонів. З часом їй у володіння віддавалися нові платформи та виразники й сьогодні її торкнутися простіше всього — вона завжди на відстані простягнутої руки. Громадська думка сьогодні не припиняє впливати на погляди суспільства, формуючись в інформаційному полі медіа та повсюдних соціальних мереж. 

Перші згадки про термін

Як би хто не бажав інакшого, феномен громадської думки в історії дійсно бував могутнім, нехай досить гнучким. І це, мабуть, єдине, що із найбільшою певністю можна сказати про громадську думку. Адже теоретичні суперечки щодо природи цього соціального інституту неквапно точаться вже цілу вічність.

З якого часу, історичного періоду, ми можемо говорити про громадську думку як факт? Вона є реактивною чи навпаки вкриває творчі енергії? Які її кількісні параметри? Як вона формується і яка роль індивіда у ній? Якою мірою на результат впливає вихідний набір досвіду (класова приналежність, освіта, морально-релігійний фон) і дещо більш безумовні, особистісні, фактори? Як, розуміючи строкатість, щонайменше майнову й ментальну, людських мас, всьому цьому переліку вдається підточити собі гострі кути та подекуди централізовано бити в певну точку?

Візьмемо, наприклад, проблему відправної хронології. Одні джерела стверджують першість у використанні терміну «громадська думка» за Іоанном Солсберійським у його творі «Полікратик». У такому випадку, йде мова про витоки терміну з ХІІ століття. Інші ж віддають право першості у концептуальному осмисленні Монтеню. Своєю чергою Юрґен Габермас висуває тезу про те, що не може бути й мови про жодну громадську думку, доки не сформовано специфічну «громадську сферу», маючи на увазі фактично буржуазну, яка уможливить вільний обмін і передачу інформації. Така сфера, за роздумами Габермаса та його прибічників, могла виникнути тільки у XVIII столітті.

Юрґен Габермас — німецький філософ і соціолог

Останній приклад наводить на те, що існують підходи, які відмовляють в самому існуванні розглянутого феномену до певного часу, але не намагаються встановити крапки відліку, де назва громадської думки ввійшла в ужиток.

Втім якщо так, нові питання надходять самі. На чому ж грали народні трибуни в давньому Римі? Як функціонував еллінський остракізм? Чому Нікколо Макіавеллі приділяв увагу формуванню іміджу свого державця, а Джордано Бруно радив магу-правителю вправлятися в атракції, лишаючись незримим у своїх діях?

Концептуальне осмислення громадської думки

В нашому випадку на краще, здається, тимчасово переступити через саму теорію громадської думки. Саме так, аби не втратити слід її реальної, а не концептуальної, зробив американський історик Роберт Дарнтон у своїй книзі «Поезія і поліція. Громадська думка і комунікаційні мережі в Парижі XVIII століття», якій ми присвячуємо цей огляд.

У своїй праці Роберт Дарнтон відправився в подорож із детективним присмаком вулицями французької столиці, яку лише кілька десятиліть відділяли від великого зламу, що прийде із революцією.

Можливо зараз складно уявити, але раніше інформацію, якій вдалося здобути увагу, не можна було просто лишити на потім, поповнивши нагромадження відкладених матеріалів, які чекатимуть свого часу, роками обіцяючи собі повернутися до них. Якщо вже дуже кортіло, доводилось переписувати вручну, або ж заучувати. Інакше ж ризикували втратити слід інформації назавжди. Невелика деталь, та насправді зовсім інший світ.

Саме у цей далекий світ ми й занурюємось із «Поезією і поліцією»: на міських площах і ринках, посеред тотального гамору музики тішать публіку виконанням пісень. Щось заучується на слух, а щось є частиною більшого народного доробку, як великого поетичного масиву, здебільшого на гострі теми, які існують в химерній циркуляції. Десь втрачаючи, десь набуваючи нових строф, все це зачитують просто один одному чи на більших приватних зібраннях, сумлінно переписують в різних закладах, від забігайлівок до університетських кафедр, передаровують і вимінюють.

Роберт Дарнтон розумів, що має справу із розгалуженою інформаційною мережею, яка живе своїм життям. Одначе таке відкриття, напевно, було несподіванкою для однієї з основ його праці – сил паризької поліції у XVIII столітті.

Роберт Дарнтон — американський історик та спеціаліст з історії друку та книжкової культури Франції

Швидке розповсюдження поезії

Під’єднавши усі можливі ресурси та тисячі донощиків, які розбрелися містом, поліції вдалося вийти на слід і схопити першого звинуваченого, студента-медика, Франсуа Боні. Клубок почав розплутуватись. Затриманий, заперечивши своє авторство, вказав на людину, від якої отримав вірша. Та ж людина, священник Жак Едуар видав і свої джерела. Далі так було з кожним наступним. Всіх їх гостинно приймали стіни Бастилії.

Розслідуючи справу, поліцейські відкрили для себе, як поезія подорожувала із рук у руки. Стало зрозуміло, що знайти автора надзвичайно складно, тим паче зважаючи на масовість явища. Населенню в часи відсутності популярної періодики, яке до того ж в основній масі було неписемним, а все ж бажало бодай якось реагувати на управлінські справи, безпосередньо вплинути на які не могло, подобалось дещо політизувати частину свого дозвілля, складаючи й слухаючи злободенні вірші. 

Як і очікується від хорошої праці, «Поезія і поліція» побічно зачіпає й інші проблематики, як-от мнемонічні техніки, що побутували у Франції XVIII століття і, очевидно, характерні й для попередніх часів.

Якщо писемна людина могла дозволити переписати собі якийсь із віршів, зокрема запам’ятавши його, неписемним же залишався фактично тільки слух. Тож одна з найпопулярніших технік полягала в тому, що нові твори виконували, покладаючи на старі, добре відомі, мотиви, про що свідчать віднайдені Робертом Дарнтоном архівні документи, де під назвою віршів подекуди трапляються приписи-поради та під який акомпанемент їх слід виконувати. Так знайома ритміка і мелодика сприяли тому, що діставшись вулиць, нові твори швидше закарбовувались у пам’яті публіки й поширювались ледь не з вірусною швидкістю.

Результат поетичного перфомансу

Головне, що необхідно почерпнути з «Поезії і поліції» – це методи формування громадської думки, які вимальовуються з результатів поетичного дослідження. 

Почнемо з того, що перший вірш, який і дав початок «справі чотирнадцяти», за автором якого полювали поліціянти, мав припис «на вигнання мсьє де Морепа». Опала Жана-Фредеріка де Морепа, який до 1749 року обіймав посади держаного секретаря у справах військово-морського флоту та держаного секретаря королівського двору, була результатом придворних інтриг. Поетичні зразки, які вдалось простежити поліції і які торкались проблем «вищого світу» й не тільки Морепа, часто могли вказувати на обізнаність у деталях, які не могли бути відомі пересічному королівському підданому. Тож аби вистежити їх авторів не вистачало знання Парижа із його прихованими течіями, потрібно було ще й знати Версаль.

Жан-Фредеріко де Морепа — французький громадський діяч

Так ми підводимо до того, що можемо назвати одним зі згаданих методів формування громадської думки. В цьому випадку простий люд, в середовищі якого поширювалась поезія, виступав у ролі медіатора або ж важеля впливу на придворні справи. Близькі до придворного життя особи віршували й за своїми каналами розповсюджували власні творіння, сподіваючись зіпсувати конкурентам імідж або ж просто сублімувати свою злість на певних персонажів королівського двору. 

У даному ключі, суспільство фактично мислило умовно «чужими» категоріями, які, однак, дуже швидко асимілювалися.

До іншої категорії можемо віднести ті випадки, коли ця ж громадська думка брала витоки у боротьбі опіній самого народу, в тому, що народжувалось у побутових розмовах на предмет тих подій політичного життя, про які було відомо загалу. Тим паче коли окремі події потрапляли у народну свідомість не у формі звісток про щось далеке, а коли їхній вплив можна було безпосередньо відчути, чи на власні очі побачити їхній перебіг.

У розглянутий Робертом Дарнтоном період, паризьку публіку непокоїв цілий ряд питань. По-перше, невдалий для Франції Аахенський мир, яким завершилась війна за австрійську спадщину. По-друге, згода Людовика XV на вигнання за межі країни принца Карла Едуарда Стюарта, претендента на шотландський і англійський престол, і досить підступна її реалізація – сцена того, як народного улюбленця посеред ночі затримують озброєні люди, сколихнула почуття парижан. Вони стали обговорювати й оспівувати трагічну долю принца, як історію хороброго одинака. Одинака, якого врешті-решт здолало безчестя країни, що спершу прихистила, а потім настільки ж невимушено прогнала.

Окрім цього, і це, певно, найбільш очікувано, значна частка вуличної поезії переймалась проблемами народних статків. Порожнеча у кишенях мало сприяла некритичній і беззастережній лояльності будь-якій волі своїх правителів, та й в усі часи люди прагнули жити краще і користуватися більшим комфортом.

В середині XVIII століття для цього було вдосталь тем: після війни казна була порожня, тому король вирішив не скасовувати додатковий податок, що вводився на час війни, а просто перейменував, дещо підправивши цифри. Так на постійній основі судилося з’явитись так званому «vingtième», (податку на нерухомість, що складав двадцять відсотків від прибутку). 

Деякої пікантності невдоволенню тим, як король опікується добробутом своїх підданих, додавали ще й витрати, які двір дозволяв собі на користь офіційної фаворитки короля, маркізи де Помпадур. До всього, Помпадур перейняла на себе велику частину управлінських справ, що лише підігрівало бажання бодай гострим словом похулити винуватицю народних бід та ще й негідну короля простолюдинку.

Луї-Себастьян Мерсьє про розуміння оточення

Загалом, це лише основні лінії, якими блукала творча енергія народу протягом досить стислого проміжку часу.

А так: «Немає такої події, що не «реєструвалася» б у пісні цими насмішливими людьми», — писав у 1781 році паризький письменник і драматург Луї-Себастьян Мерсьє. У своїх «Картинах Парижа» він не без долі суб’єктивності, за пів століття до масштабної, та вже художньої, реалізації замислу Бальзака, занотував те, що відкривалось споглядачу на паризьких вулицях, коли той перелаштовував свій розсуд на розуміння оточення.

Луї-Себастьян Мерсьє — французький письменник

Авторству Пера Мерсьє належить також ім’я, яке він дав поміченому явищу – це «месьє ле Публік». Не народ, а саме «месьє ле Публік». Цим, здається, вказано саме на функціональний аспект описуваного явища, активну сторону його буття, адже просто станове чи якесь інше визначення народу в умовах абсолютної монархії не здатне було описати головний момент – акт публічного говоріння на гострі теми.

Говорив «месьє ле Публік» постійно, на всі доступні теми та будь-де. До того ж його вигляд, за Мерсьє, можна було б описати тільки так: «з (селянським) довгим волоссям і у мереживній сорочці (придворного), шапочці (священника) на голові та з (дворянською) шпагою на поясі, в короткому плащі (робітничого) і з червоними шпорами (аристократа), (офіцерськими) еполетами, хрестом у лівій петлиці і (чернецьким) капюшоном на правому плечі».

Саме цю химеру і вдалось по слідах поліцейської гонитви вистежити Роберту Дарнтону. І побачене дало право говорити про те, що в середині XVIII століття суспільство ще не було готовим до Великої французької революції. Суспільству бракувало радикалізації. Якщо й траплялись різкі твори, то лише одиниці. 

До того ж ніякого послідовного руху до революції радше за все і не могло бути, адже в дискурсі тисячоголосого і тисячоликого «месьє ле Публік» не йшлося про одну універсальну істину. 

Щастям було просто мати свою думку і мати можливість її висловити. Очевидно, для багатьох було достатньо такої форми, що нагадує психологічну розрядку.

А до того, чим і як жив «месьє ле Публік» надалі, і який його стан сучасний, ми обов’язково повертатимемось і, напевно, не раз.

Автор: Іван Калюга

поділитись