права людини: до проблеми

Права людини: до проблеми

Поняттям «права людини» в наш час оперують усі – політики, правозахисники, громадські активісти й просто пересічні громадяни. Втім, досить часто в це поняття кожен вкладає свій власний зміст, несвідомо або інколи маніпулятивно розширюючи чи звужуючи їх коло. Тому для того щоб успішно їх реалізовувати в суспільстві й запобігати їх порушенням, важливо розуміти справжній та повний зміст цього поняття.

Теорія права каже нам, що права і свободи людини і громадянина – це правові можливості (надбання), необхідні для існування й розвитку особи у взаємодії з суспільством та державою, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними та рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів. Варто більш детально зупинитися на ознаках прав людини:

1. Права людини – це її правові можливості (надбання).

Вони окреслюють певну сферу можливостей індивіда у взаємовідносинах з іншими людьми, суспільством та державою, а тому є невід’ємною складовою його життєдіяльності як члена суспільства. Важливим є той факт, що права людини напряму корелюються саме з соціальним буттям людини. Це логічно випливає з їх суті – деякі права неможливо реалізувати поза межами суспільства, а сам факт їх реалізації має двосторонній характер і передбачає покладання обов’язків на інших членів суспільства або держави.

2. Права і свободи людини і громадянина визнаються як «природні».

Права і свободи людини і громадянина не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але вони визнаються природними тому, що вони пов’язуються лише з фактом народження та існування людини. Водночас соціальна зумовленість змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від рівня економічного, соціального, духовного та культурного розвитку, а також потреб суспільства.

3. Права і свободи людини і громадянина є невід’ємними.

Передусім вони невід’ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є правовим надбанням людини. Права і свободи є невід’ємними в екзистенційному сенсі як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як повноцінний суб’єкт суспільних відносин, бути соціально та юридично дієздатною. А в державно організованому суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають ключові аспекти життєдіяльності людини в її відносинах з суспільством і державою.

4. Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку.

Людина як соціальна істота, що позбавлена прав, є не лише безправною у вузькому юридичному розумінні, а й не має можливостей для задоволення своїх потреб та інтересів. Тому перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування та розвитку особи. Прикладом таких прав є закріплене у ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло, право на безперервне поліпшення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цього пакту право кожного на справедливі й сприятливі умови праці, яке включає: справедливу зарплату, задовільне існування для працівників та їх сімей, умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни.

5. Права людини і громадянина мають бути загальними і рівними для кожного.

Права людини є загальними, оскільки є притаманними всім людям і формалізуються суспільне життя в єдиному ключі як суб’єктів права.

Але права людини повинні бути не тільки загальними, а й рівними для кожного. При цьому правова рівність тлумачиться в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності й правах та як рівність перед законом і судом.

6. Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою в обсязі міжнародних стандартів.

Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим кроком до їх утвердження і реалізації. Однак, держава повинна також докладати зусиль для гарантування, охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає основні цивілізаційні характеристики.

Так, згідно з приписами Конституції України права і свободи людини і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності Української держави, а їх утвердження й забезпечення розглядаються як головний обов’язок держави. Міжнародні стандарти у сфері гарантування прав людини, їх зміст та обсяг закріплені в основних міжнародних документах про права людини: Загальній декларації прав людини 1948 р., міжнародних пактах про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Історія питання

Родовід прав і свобод людини і громадянина розпочинається від ідей про природне право, що виникла ще за часів Стародавньої Греції. Зокрема ж, античні філософи акцентували на соціально орієнтованому характері  прав людини.

Аристотель

Величезний вплив на мислення європейської цивілізацій справив Арістотель (384–322 до н. е.). Він, як і його попередники, зокрема софісти, вважав природним правом таке право людини, яке зумовлене її природною організацією.

Визначна роль Аристотеля в концептуалізації проблеми природних прав полягає також і в тому, що він зробив спробу сформулювати основні природні права людини. Базовим серед них він справедливо називав право на державницьке життя. Він вважав державу як найвищу, досконалу форму прояву людської природи, розуміючи її як найкращу форму людського спілкування та спільної життєдіяльності людей як істот. Арістотель трактує державу як «політичне спілкування» людей, що організуються заради загального блага. Держава – продукт природного розвитку, походить від первинних спілкувань – родини, селищ, об’єднання яких і утворює державу.

Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» та не може існувати поза державним життям, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїть вище природи родини, індивіда. Також, для Арістотеля держава – це об’єднання виключно вільних громадян (раби і «варвари» – не громадяни), спільно керуючих справами полісу на основі справедливості. Власне кажучи, держава– це не стільки орган управління, скільки спосіб розгортання колективістської сутності природи людини, досконала форма людської ієрархії. Того, хто навчився жити державницьким життям, давньогрецький філософ відносив до категорії людей, а того, хто жив поза державою, в розумовому відношенні називав або надлюдиною, або нелюдом.

До основних природних прав людини давньогрецький мислитель відносив право власності. «Природним для всіх людей є прагнення наживати статки з усяких рослин і тварин», – зазначав він. На його думку, це природньо для будь-якої людини, яка прагне присвоювати і володіти. Так само природним для людини має бути протилежний процес – відчужування. Звідси – природне право людей на обмін результатами власної діяльності.

Називає Аристотель й інші природні права: право на їжу, на відпочинок, на удосконалення своєї душі та тіла. І все ж, очевидно, найвищим, смисловим, кінцевим природним правом людини Аристотель вважав право на вільну розумову діяльність. Цей висновок він зробив на основі ідеї найвищого досконалого розгортання людської природи, а таким є, безсумнівно, розумова, духовна сутність людини. Найкращою ж розумовою діяльністю є не кожна з них, а лише та, яка здійснюється невимушено, без зовнішніх впливів, за покликом душі й самого розуму. Таким природним правом Аристотель називав чисте споглядання, споглядання як блаженство.

Подібні думки видавали і його попередники, зокрема Сократ (469–399 до н. е.).  В умовах затяжної політичної та суспільної кризи після закінчення Пелопоннеської війни він дійшов висновку: ніяка реформа неможлива без оздоровлення особистості, без морального єднання суспільства. Пошук і визначення позитивного сенсу життя, покликання людини, шляхів і способів її самореалізації, досягнення високого морального ідеалу – головне в сократівському вченні про людину. Він вірить у можливість досягнення людиною такого ідеалу через розум, знання, доброчинність. Суспільству потрібні щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі, доброчесні люди – суспільство добробуту. Тому що суспільство – це сукупність індивідів, єдине «Ми», в якого одна мораль і мета. Досягти індивідуального щастя всупереч суспільству неможливо.

Платон

Платон (428-348 до н. е.) у своїй праці «Держава» розвиває ідею Сократа про взаємозв’язок особистості й суспільства та доходить висновку: ідеальній, моральній, справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава й законодавство. «Справедлива держава і справедлива людина… нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Справедливість, як і законодавство, має природне походження. З потреб людей у справедливості (а отже у праві) він виводить і походження держави, її сутність:

«…Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб жити спільно і подавати один одному допомогу: таке спільне поселення й одержує в нас назву держави. …Її створюють наші потреби».

У Середньовічній Англії протистояння короля із баронами та лицарями завершилося прийняттям у 1215 р. Великої хартії вільностей, що обмежувала абсолютну владу монарха і передусім його майнові права, закладала підвалини принципів відповідності вини і покарання, презумпції невинуватості, проголошувала право вільно пересуватися по території Англії, покидати країну та повертатися до неї тощо.

На шляху утвердження прав і свобод людини було чимало юридичних документів, серед яких такі, як англійська Петиція про права 1628 р. та Білль про права 1689 р.

Вся Петиція зводилась до таких чотирьох пунктів:

1) Довільне збирання податків. За законом Едуарда I жоден податок не міг бути запроваджений без згоди парламенту. За законом Едуарда III жодна позика не могла надаватись з примусу. Однак, на той час поширились випадки примусового стягнення податків, не схвалених парламентом, що потрібно було врегулювати;

За законом Едуарда I жоден податок не міг бути запроваджений без згоди парламенту. За законом Едуарда III жодна позика не могла надаватись з примусу. Однак, на той час поширились випадки примусового стягнення податків, не схвалених парламентом, що потрібно було врегулювати;

2) Особиста недоторканність англійських підданих. Відповідно до Великої хартії, жодного англійця неможна заарештувати, ув’язнити, конфіскувати його володіння, оголосити поза законом чи покарати іншим чином без вироку суду, що потрібно було відновити;

3) Довільне започаткування надзвичайних військових судів (Martial Law). Застосування у мирний час військового права й суду визнавалося незаконним;

4) Розквартирування військ. У мирний час військові загони вимагали від жителів надання їм житла та провіанту, що у Петиції просили заборонити.

Декларація незалежності США від 4 липня 1776 р. проголошувала, що всі люди створені рівними й всі вони наділені своїм Творцем невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода та прагнення до щастя, і що уряди встановлюються для того, аби забезпечити ці права, а влада виводиться зі згоди тих, ким вони управляють.

Французька Декларація прав і свобод людини 1789 р. робила акцент на природному характері рівноправності і свободи людей, передбачаючи встановлення відмінностей на основі загальної користі, та проголошувала як природні й невід’ємні права на свободу, власність, безпеку й опір пригніченню. Вже в перших 10 поправках до Конституції США, які дістали назву Білля про права, права і свободи людини і громадянина набувають конституційного авторитету. Не можу не зупинитися на 2-й поправці, яка гарантує право на зброю для громадян США й досі наявний певний правовий вакуум з даного питання в нас.

Одним з ключових документів нашого часу є Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. У 1966 р. також ООН приймає два міжнародних пакти про громадянські й політичні права та про економічні, соціальні й культурні права, що разом з Декларацією складають так звану Хартію прав людини.

Україна ратифікувала основні міжнародні документи про права людини й тому згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства.

Вперше на конституційному рівні в Конституцію України було включено окремий розділ ІІ, спеціально присвячений даній тематиці: «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина». Стаття 3 Загальних положень Конституції України, які характеризуються підвищеними конституційними гарантіями, закріплює як вихідну засаду правової, демократичної, соціальної державності положення про те, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності Української держави, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини розглядаються в Конституції України як головний обов’язок держави. Так, не допускається згідно з Конституцією України внесення до неї змін, якщо вони спрямовані на ліквідацію або обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Покоління прав і свобод людини і громадянина

З точки зору часу та конкретно-історичних умов виникнення тих чи інших прав і свобод людини і громадянина в класичній теорії права виділяють три їх покоління.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на традиційних ліберальних цінностях права та свободи, які визначали межі втручання державної влади у сфери громадянського суспільства і особистого життя людей за результатами буржуазних революцій ХV–ХVІІІ ст. ст.:

  • право на свободу думки, совісті і релігії;
  • на рівність перед законом;
  • на участь в управлінні державою;
  • на недоторканність особи тощо.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, – Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (1679, відповідно до якого судді були зобов’язані за скаргою особи, яка вважає свій арешт або арешт будь-кого іншого незаконним, вимагати термінового подання арештованого в суд для перевірки законності арешту або для судового розгляду; ув’язнення обвинуваченого могло проводитися тільки за пред’явленням наказу із зазначенням причини)  і Білль про права (1689).

До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін. Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини також Велику хартію вольностей (1215), де, зокрема, говориться:

«Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув’язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена… як за законним вироком рівних їй та за законом країни».

Також,  до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) – юридична пам’ятка литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін., відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов’язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. У міжнародно-правових документах, передусім у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, конституціях розвинутих країн Європи та Америки, соціально-економічні права набувають всебічного розвитку й дістають юридичне закріплення. Зокрема, у Пакті визначаються такі права:

Стаття 1 – право на самовизначення народів;

Стаття 6 – право на працю;

Стаття 7 – право на справедливі та сприятливі умови праці;

Стаття 8 – право на створення профспілок і страйки;

Стаття 9 – право кожної людини на соціальне забезпечення;

Стаття 10 – захист сім’ї, материнства і дітей;

Стаття 11 – право на достатній життєвий рівень (включає право на житло і на харчування);

Стаття 12 – право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я;

Стаття 13 – право кожної людини на освіту;

Стаття 14 – план дій щодо введення обов’язкового безкоштовного загальної початкової освіти;

Стаття 15 – право на участь у культурному житті, користування результатами наукового прогресу та захистом інтересів, пов’язаних з власною творчістю.

Третє покоління прав і свобод людини і громадянина формується після Другої світової війни. До нього належать такі права і свободи, особливість яких полягає в тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно:

  • право на мир;
  • на безпечне для життя і здоров’я довкілля;
  • на соціальний та економічний розвиток;
  • на гуманітарну допомогу;
  • на користування спільним спадком людства;
  • на міжнародне спілкування тощо.

Зараз ведуться розмови про четверте покоління прав людини. Втім, ті категорії, що намагаються зарахувати до прав людини в рамках цього нового покоління не є цілком однозначними та обговорюються в суспільстві. Так, до їх переліку намагаються включити права на:

  • на доступ до Інтернету;
  • незалежне від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами;
  • евтаназію;
  • штучне запліднення;
  • трансплантацію органів;
  • клонування;
  • зміну генетичного коду;
  • використання віртуальної реальності;
  • зміну статі;
  • одностатеві шлюби;
  • вільну від дитини сім’ю.

Окремі із зазначених речей (наприклад, інтернет) є досить буденними та не викликають жодного обговорення. Інші ж (віртуальна реальність, трансплантація органів чи штучне запліднення) не були ще широко впровадженими, водночас мають практичну користь та знаходять підтримку серед більшості суспільства, оскільки в рамках належного регулювання можуть бути використані для досягнення загального блага. Треті ж не мають однозначної підтримки в суспільстві, а тому передбачають різні підходи у світових державах до їх впровадження.

Зокрема, питання права на евтаназію вже давно викликає дискусії з морально-етичної сторони. Чи допустимим є фактично вбивство людини на її власне прохання та в яких ситуаціях воно може таким бути? Питання відкрите, хоча існує ряд ситуацій, наприклад у випадках тяжких хвороб, коли життя об’єктивно приносить людині більше страждань. Що ж до України, то це питання прямо заборонене ч. 4 ст. 281 Цивільного кодексу, в якій зазначено: «Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя».

Проблеми прав людини в сучасності

 Говорячи про право на незалежне від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами варто не забувати, що моральні або релігійні погляди окремих осіб можуть бути неприйнятними, шкідливими або прямо небезпечними у суспільствах, а тому повинні розглядатися в кожному конкретному випадку. Так, наприклад, друга сура Корану під назвою «Аль-Бакара» містить такі положення:

«191 аят. Вбивайте їх (многобожників), де б ви їх не зустріли, і виганяйте їх звідти, звідки вони вас вигнали. Спокуса гірше, ніж вбивство. Але не боріться з ними у Заповідною мечеті, поки вони не стануть битися з вами в ній. Якщо ж вони стануть битися з вами, то вбивайте їх. Це заплата невіруючим!

193 аят. Боріться з ними, поки не зникне спокуса і поки релігія цілком не буде присвячена Аллаху. Але якщо вони припинять, то ворогувати слід тільки з беззаконниками».

Відповідно, досить жорсткі заклики до боротьби з особами, які не сповідують іслам, можуть нести певну небезпеку для суспільства в цілому. На жаль, існує й низка прикладів того, як натхненні відповідними словами люди вчиняють терористичні акти або інші злочини в ім’я своєї релігії.

Питання клонування, як і змін генетичного коду, є питанням категорій етики і моралі та викликає переважно теологічні дискусії, оскільки творення живих істот вірянами вважається прерогативою вищого трансцендентного начала – бога. Так само, клонування чи зміна генетичного коду на практиці можуть бути використані як на користь людству, так і на шкоду.

кадр із х/ф «Ґаттака», реж. Ендрю Нікол (1997)

Зокрема, досить ілюстративно зображаються ці питання в художній творчості, наприклад кінематографі. Так, фільм «Ґаттака» Ендрю Нікола, знятий 1997 року демонструє суспільство, у якому можливе програмування генетичного коду та усунення будь-яких дефектів ще на стадії народження. Це насправді демонструє можливий позитивний вплив таких технічних досягнень на життя людини.

Водночас, такі питання, як право на одностатеві шлюби, право на зміну статі та право на вільну від дитини сім’ю викликають чи не найбільші дискусії. Говорячи про право на вільну від дитини сім’ю варто розуміти, що правове поле, зокрема в Україні, не передбачає обов’язку народження дітей у сім’ях. Проте продовження роду є запорукою збереження і розвитку суспільства. Тому, по суті, кожен член соціуму має певні зобов’язання перед ним, які виражаються в тому щоб відтворювати й розширювати те суспільство, членом якого він є.

Питання зміни статі не відповідає ряду ознак прав людини, про які ми говорили раніше. Так, не викликає сумніву суперечливість такого «права» природі людини, зокрема визначеній природою її біологічній статі. Ця ж суперечливість виключає той факт, що таке право є необхідним для нормальної життєдіяльності людини у суспільстві. Навіть навпаки – у разі, якщо суспільство прямо визнає зміну статі як девіацію, її реалізація може ускладнювати соціальну взаємодію людей у такому суспільстві.

І дуже гостро зараз стоїть питання права на одностатеві шлюби. Прихильники такого права наголошують на тому, що це є вже звичною практикою країн західного світу й вбачають у відсутності такого права дискримінацію. Проте, якщо розібратися, то з правової точки зору вимоги прихильників такого права є не усуненням дискримінації, а боротьбою за нові, додаткові права.

Дуже гарно це бачення навів мій друг, адвокат Віталій Коломієць, який дав критичний аналіз інфографіці про права людини, нібито недоступні для гомосексуальних людей.

Зокрема, він зазначив, що назагал наше суспільство подається як таке, де процвітає «нерівність» і «дискримінація», хоча юридично цього немає. Зокрема, наводиться такий опис пунктів, передбачених у інфографіці:

1) Законодавчий захист проти дискримінації забезпечений на рівні Конституції, зокрема це стаття 24 та кримінальна відповідальність, передбачена у ст. 161 КК України, а також норми інших численних законів, зокрема ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації».

2) Писаного права на реєстрацію партнерства не існує. Отже, не може бути дискримінації за нормою, що не існує. Вимога до впровадження інституту одностатевого партнерства чи іншого партнерства відмінного від шлюбу є вимогою впровадження додаткового права і відповідно, надання нових гарантій з боку держави і суспільства.

3) Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом (згідно ст. 355 ЦК України). Закону, який би забороняв набувати чи здійснювати право спільної власності гомосексуальній людині немає. Таке право може набуватися і здійснюватися згідно з договором між співвласниками.

4) Право на спадкування майна доступне через правовий інститут заповіту. Заповіт можна написати на будь-якої особи й тут відсутня  будь-яка дискримінація. Вимога спадкування за законом для партнера – це знову ж вимога додаткового права.

5) Право на аліменти – це право одного з подружжя. Навіть не беручи до уваги, що інститут аліментів це первісно інститут утримання дитини і непрацездатної (у зв’язку з вагітністю, народженням та доглядом за дитиною) матері. Оскільки метою союзу гомосексуальних партнерів не є зачаття й народження дітей, а швидше взаємне піклування, то й правові наслідки такого союзу повинні бути відмінними від подружжя, базовою метою якого є взаємна відповідальність та обов’язки, які випливають із зачаття, народження й виховання дітей. Більше того згідно ст. 21 Сімейного кодексу «проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя».

6) Право не свідчити в суді (передбачене у ст. 63 Конституції) доступне кожній гомосексуальній людині. Вимога включити гомосексуального партнера до переліку близьких родичів – це вимога нового права, а не дискримінація.

7) Право виступати довіреною особою в разі недієздатності може бути реалізоване в загальному порядку інституту опіки та піклування, визначених главою 6 Цивільного кодексу, де відсутні будь-які обмеження за ознакою сексуальної орієнтації.

8) Право на розпорядження тілом після смерті доступне через заповідальне розпорядження, що передбачене у ст. 1240 ЦК.

9) Право на спільне батьківство виникає зі шлюбу. Індивідуальне право на батьківство доступне в повній мірі для повнолітніх дієздатних осіб незалежно від сексуальних орієнтацій.

10) В інфографіці наведений пункт про т. з. «право на соціальне забезпечення». Втім, питання звучить досить нечітко, адже в будь-якому випадку мова йде про одностатеве партнерство, одночасно немає жодних юридичних обмежень для шлюбу гомосексуального чоловіка та гомосексуальної жінки.

І на завершення з цього питання, важливо розуміти, що кожному праву кореспондують певні обов’язки з боку інших людей або суспільства. Наприклад, праву на життя кореспондує обов’язок усіх інших членів суспільства утриматися від посягань на життя людини. Оскільки людина є істотою соціальною, то як вже було сказано на початку, варто розглядати її права в контексті саме взаємодії з суспільством. Надання ж нових прав породжуватиме відповідні нові обов’язки для суспільства, зокрема надавати певні гарантії з реалізації таких прав, аналогічні до гарантій для сім’ї.

Однак, з позиції загального інтересу суспільства, одностатеве партнерство жодним чином не може дорівнювати традиційному шлюбу, оскільки не передбачає народження дітей для відтворення і збереження того ж суспільства. Тому, запровадження інституту одностатевого партнерства накладає додаткові зобов’язання на державу і суспільство не забезпечуючи його інтереси натомість. Оскільки загальне благо є вищим, ніж права індивіда, то зовсім не дивним факт несприйняття таких змін у нашому суспільстві.

Класифікація прав, свобод й обов’язків людини і громадянина може проводитися залежно від різних критеріїв.

У Конституції України, так само як у конституційному законодавстві багатьох інших країн, застосовуються терміни «право людини» та «свобода людини». Ці поняття слід розрізняти. Їх термінологічні відмінності сформувалися історично з часів французької Декларації 1789 р., але значною мірою були нівельовані більш пізніми документами про права людини, зокрема Декларацією прав людини 1948 р.

Передусім слід підкреслити, що між «правами» і «свободами» як юридичними категоріями немає різких відмінностей, оскільки і права, і свободи окреслюють певні можливості людини в різних галузях її життєдіяльності, які гарантуються державою. Проте між ними можна встановити відмінність на основі ступеня визначеності можливої поведінки та механізму державного гарантування. Термін «право» застосовується тоді, коли йдеться про конкретні можливості поведінки (право на працю, на відпочинок, на освіту, на соціальний захист тощо). Коли ж треба підкреслити більший простір вибору варіанту поведінки саме на власний розсуд і під власну відповідальність, використовується термін «свобода».

Тож невипадково Конституція України визначає правові можливості людини через «свободу» лише тоді, коли йдеться про реалізацію творчих здібностей, що залежать передусім від потенціалу та рис особистості. З іншого боку, гарантування свободи на відміну від забезпечення права не передбачає якогось певного державного механізму. Основною гарантією свободи є невтручання у сферу її реалізації з боку держави та інших суб’єктів. Таке положення, наприклад, сформульовано у ч. ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України:

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди…».

Інші юридичні можливості людини і громадянина визначаються в Конституції через «право» – можливість конкретної поведінки, що гарантується певними юридичними засобами та формами, в тому числі через «право на свободу» (право на свободу, на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо). В останньому випадку свободу слід розуміти як соціологічну категорію, а право – як категорію юриспруденції.

За критерієм належності до громадянства країни слід розрізняти права і свободи людини і права і свободи громадянина.

Так, згідно зі ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Тому при формулюванні статей, що стосуються прав і свобод людини, Конституція використовує терміни «кожний», «усі», «ніхто», «особа», «ті, хто». Таким чином, визначаються права і свободи людини як автономного індивіда, реалізація яких обумовлена передусім приватним інтересом і здійснюється за допомогою інститутів держави або громадянського суспільства. До таких прав і свобод належать право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на вільний розвиток своєї особистості, на свободу думки, свободу світогляду й віросповідання тощо.

Разом з тим частина прав і свобод розглядається в Конституції України як юридичні можливості тільки громадян України, правовий статус яких обумовлений наявністю постійного політико-правового зв’язку між особою й Українською державою – громадянством. Тому ці права і свободи громадянина охоплюють сферу взаємовідносин індивіда й держави, насамперед публічних інтересів. Це, зокрема, права та обов’язки, які стосуються участі в управлінні державою: право на громадянство й на зміну громадянства, на свободу об’єднання в політичні партії, на участь у референдумах, право збиратися мирно, без зброї, право рівного доступу до державної служби тощо. Крім того, виключно надбаннями громадян Конституція України вважає також деякі неполітичні права і свободи: право на участь у професійних спілках, на соціальний захист, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на захист інтелектуальної власності.

Залежно від характеру свободи, що відбивається в правах або юридичних свободах, розрізняють негативні та позитивні права і свободи людини і громадянина. Якщо свободу розуміють як відсутність примусу та обмежень для її реалізації з боку будь-кого й передусім держави, такі права і свободи вважаються негативними. До них слід віднести право на життя, на повагу гідності, на свободу та особисту недоторканність, на житло, на судовий захист тощо. Негативні права і свободи людини і громадянина вважаються основними в тому розумінні, що є фундаментом для існування людини як такої, розвитку її особистості, а їх визнання і забезпеченість (невтручання з боку держави) є абсолютно необхідним для держави, сформованої на засадах демократії і верховенства права. Саме тому в ч. 2 Конституції України встановлено неможливість обмеження таких прав і свобод людини за будь-яких умов, у тому числі за умов воєнного або надзвичайного стану.

Якщо ж реалізація свободи, вираженої в праві, є неможливою без відповідної забезпечувальної діяльності з боку держави, то такі правові можливості відносять до категорії позитивних прав і свобод. До них включають так звані «соціальні права»: право на працю, відпочинок, соціальний захист, охорону здоров’я та ін. Реалізація позитивних прав чи соціальних намірів безпосередньо залежить від рівня економічного розвитку держави, наявності певних матеріальних ресурсів, виконання державою спеціальних соціальних функцій.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості її потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особисті, політичні, економічні, гуманітарні та права на соціальний захист.

До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на охорону здоров’я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень – свій і сім’ї.

До категорії особистісних прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування і вибору місця проживання.

Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об’єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управлінні державними справами, в референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.

Розглядають як економічні права право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.

Гуманітарні права і свободи людини – це право її на освіту, на користування досягненнями культури та мистецтва, свобода творчості, авторські права.

До прав на соціальний захист Конституція України відносить право на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло.

Юридичні обов’язки

Втім, теорія права передбачає, що кожному праву кореспондують і відповідні обов’язки. Віктор Гюго свого часу казав:

«Усвідомлення права розвиває усвідомлення обов’язку. Загальний закон – це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого».

Так, відповідно до ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Юридичні обов’язки є необхідним компонентом взаємодії держави, права та особи. Вони є умовою нормального функціонування держави і суспільства, правопорядку, виконання договірних зобов’язань. Єдність прав і обов’язків людини і громадянина розглядається як один з важливих принципів правового статусу людини і громадянина.

Юридичні обов’язки це передбачені законодавством вид і міра належної поведінки людини і громадянина, яка гарантується державою. На відміну від прав і свобод як можливостей певної поведінки особи для задоволення своїх інтересів, обов’язок спонукає людину до необхідності діяти певним чітко визначеним чином для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших осіб. Змістом юридичного обов’язку є конкретні види належної поведінки (наприклад, сплата податків, військовий обов’язок, повернення позики, оплата за надану послугу тощо).

Проте юридичний обов’язок вказує не лише на необхідність конкретної поведінки, а й на її міру. Категорії «вид» і «міра» показують внутрішню сутність обов’язку, оскільки безмірних (невизначених) правових обов’язків не існує. Будь-яке право прагне до встановлення чіткого, формально визначеного суспільного порядку. Саме на конкретні вид і міру поведінки покликаний орієнтуватися суб’єкт обов’язку.

Коло обов’язків людини і громадянина досить широке. У цьому зв’язку можна говорити про професійні юридичні обов’язки (наприклад, лікарів, педагогів, юристів), обов’язки державних службовців, сімейні, трудові та ін.

Зі сукупності обов’язків особливо вирізняються конституційні (основні), особливістю яких є те, що людина в них виступає членом суспільства, звільненим від демографічних, індивідуальних та професійних характеристик. Конституційні обов’язки є основними не тільки за формою (тому що вони закріплені в Основному Законі), а й за змістом. Вони опосередковують найбільш важливі, корінні, принципові взаємовідносини, що виникають між суспільством і особою, громадянином і державою. Основні обов’язки за своїм значенням – це загальні обов’язки, що стосуються кожного громадянина.

Однак принцип загальності й рівності не слід тлумачити як несення громадянами всіх, передбачених конституційними нормами обов’язків у рівній мірі, оскільки сам зміст деяких із них є таким, що певні обов’язки покладаються лише на окрему частину суспільства, окрему категорію громадян. Так, обов’язок відбувати військову службу стосується лише військовозобов’язаних, у той час як обов’язок захищати Вітчизну, її незалежність, територіальну цілісність, шанування державних символів є обов’язком усіх громадян України.

Так само й обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття стосується лише батьків дитини, й тільки в певних випадках, передбачених законодавством, цей обов’язок може бути покладено на піклувальників, опікунів, близьких родичів. Загальність основних обов’язків також означає узагальненість їх формулювань, які деталізуються й розкриваються в нормах законодавства країни.

Основні обов’язки закріплені у нормах Конституції та є базою для інших юридичних обов’язків, які повинні встановлюватися «на основі та на виконання Конституції і законів України», а відтак, на основі цих конституційних обов’язків. Згідно з ст. 92 Конституції України основні обов’язки громадян регулюються виключно законом.

Для будь-якого свідомого громадянина важливо знати коло своїх конституційних обов’язків. Так, за Основним Законом України:

Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23).

Кожен має право на повагу до його гідності (ст. 28).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Повна загальна середня освіта є обов’язковою (ст. 53).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України (ст. 65).

Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66).

Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67).

Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Підсумовуючи наведене, варто зазначити, що права людини – це ті правові властивості, які необхідні для нормального співжиття та повноцінної взаємодії з суспільством та державою. Обсяг і зміст цих властивостей визначається в законодавстві України, передусім в Основному законі – Конституції, а також у міжнародних договорах, зобов’язання за якими взяла на себе наша країна.

Разом з тим, сама сутність прав людини передбачає їх соціально зумовлений характер, відповідність інтересам всього суспільства. Тому фактично неможливим є визнання права індивіда всупереч загальним інтересам і загальному благу.

Іншим важливим аспектом, про який потрібно пам’ятати – що права мають дуалістичну природу, а тому кожному праву обов’язково кореспондує певний обов’язок. І знати та виконувати свої обов’язки, як і розуміти та вимагати дотримання своїх прав – це і є та умова, яка передбачає суспільство відповідальних та свідомих громадян.  

Автор: Віктор Шендибило