Італієць Данте Аліг’єрі відомий усьому світу передусім як автор «Божественної комедії». Знаковість даного твору у світовому літературному процесі сприяла тому, що фігура Данте-поета прикувала до себе усю можливу увагу, облишивши у тіні не менш яскравий образ Данте-мислителя, зокрема політичного. На даний «титул» він заслуговує абсолютно по праву, адже логічні побудови, які постають перед очима читача у таких його працях як «Бенкет» та «Монархія», виказують в авторі зовсім не дилетанта.
Поетові, котрий надзвичайно чутливо переживав кризові часи, що нависли над його батьківщиною, не лишалося жодних шансів лишитися осторонь політичних перипетій. Народившись у середині ХІІІ століття, Данте застає Італію загрузлою у чварах та політично роздробленою, що дублювалося й ідейним розбратом. Суспільство роздирала ворожнеча двох угруповань – ґвельфів та ґібелінів – котрі готові були вручити долю Італії до рук одного з суверенів, папи римського чи імператора Священної римської імперії відповідно. Проте, дезінтеграція прогресує, й із часом виокремлюються й менші угруповання, котрі прагнуть компромісів чи загострення ворожнечі, дедалі більше розділяючи італійське суспільство. Данте бере активну участь у політичному житті рідної Флоренції, приймаючи сторону білих ґвельфів, такої собі «партії миру» серед прихильників папства, що прагнули порозуміння та співробітництва із імператором. Проте поразка партії змушує поета покинути Флоренцію, що стає справжньою трагедією для нього.
Вимушений назавжди розлучитися із малою батьківщиною, Данте кочує між італійськими містами, подорожує й іншими європейськими країнами. Саме у Парижі його застає звістка про підготовку військового походу імператором Священної римської імперії Генріхом VII, метою якого було проголошено об’єднання італійських земель, що не могло не імпонувати поету. Сподіваючись на своє швидке повернення до Флоренції, Данте починає роботу над трактатом «Монархія», ставлячи за мету обґрунтування необхідності імператорської влади, що об’єднала би під своєю владою першочергово Італію та все людство загалом.
Захист права імператора на панування означав необхідність руйнування аргументації головних опонентів таких ідей, тож іншим аспектом праці було ствердження окремішності світської та духовної влади.
Середньовічні теократичні тенденції, що черпали натхнення у надбанні Августина Блаженного та остаточно оформились у працях Фоми Аквінського, насправді були явищем недовговічним та залежним від особистих амбіцій римських пап. Довгий час папський престол лишався об’єктом плетіння політичних інтриг, могутні європейські монархи прагнули контролювати його.
Ситуація змінюється із понтифікатом Григорія VII, котрий вступає у боротьбу за інвеституру з імператором Генріхом IV, чиє «ходіння у Каноссу» засвідчує колосальний вплив наступників апостола Петра у світських справах Європи. Сучасник Данте папа Боніфацій VIII був фактично останнім з понтифіків, хто намагався на практиці відстоювати верховенство церкви у світських справах. Ним була видана булла «Unam Sanctum», якою пропагувалося вчення, відповідно до якого церква одноосібно володіла «двома мечами», світським та духовним, що свідчило про посередництво папи при сходженні влади від Бога до монарха. Боніфацій став особистим ворогом усіх білих ґвельфів, посприявши поразці їхнього угруповання.
Проте, як із іменем Григорія VII пов’язаний світський тріумф папства, так із іменем Боніфація VIII, який помер у 1303 році, асоціюється початок безсилля, символічно втілений у легенді про приниження понтифіка наближеною особою французького короля Філіпа IV. Подальша сторінка історії папства являється однією з найбільш ганебних. Так званий Авіньйонський полон характеризувався повною залежністю влади римських пап від французьких монархів.
Таким чином, логічним здається й порядок розгляду питань у «Монархії», на перше місце висувається саме апологія імператорської влади, в якій аргументація здається спрямованою на захист від світських противників, адже складно уявити, що така людина як Данте могла не відати про кардинальні зміни у становищі папського престолу. Звісно, це не рятує самих понтифіків від помсти поета, який навіки вкарбував їхні імена у своїй «Божественній комедії», гостинно надавши у користування як Клименту V, першому з авіньйонських пап, так і ненависному Боніфацію VIII передостаннє коло пекла. Та численні європейські монархії, ведені всюдисущою жадобою, також поставали на шляху до ідеалу Данте, вони здавалися йому заснованими ніяким чином не на основі права, а такими, що носили узурпаторський характер. Тож саме всесвітня імперія розцінювалась як єдиний шлях до влагодження політичних питань наряду із необхідністю повноцінної реалізації людської природи.
Витоки антропології Данте знаходяться у вченні про «двоїсту істину», зачатки якого у протилежних виглядах містились у доробках близькосхідного аристотелиста Аверроеса та Фоми Аквінського, котрі прагнули встановити ієрархічні відносини між філософією та теологією. Аверроес відстоював першість філософського знання, вважаючи, що релігійні сюжети та догмати, які не пройшли випробування раціональним поясненням, необхідно, хоч і не відкидати, але трактувати в алегоричному дусі. З легкої ж руки Фоми Аквінського терези відносин розуму та віри були змушені похитнутись в іншу сторону, відтепер філософія опинялася у ролі «служниці» теології.
Данте старанно згладжує гострі кути та займає проміжне положення між двома мислителями, істини філософії та теології є для нього абсолютно самодостатніми та автономними. Людина уявляється горизонтом між тлінною та нетлінною природою, таким чином вона єдина серед усіх родів сущого наділена двома кінцевими цілями. Свою нетлінну природу людина реалізує через віру, будучи керованою духовенством, що в свою чергу об’єднане під владою єдиного римського понтифіка.
Існування окремої цілі земного існування повертає людині можливість віднайти благо у поцейбічному житті. Тепер немає необхідності сприймати життя лише як випробування чи покарання за гріхи своїх першопредків, чия тінь як Дамоклів меч постійно нависає над історією, та сподіватися виключно на гідне відшкодування після смерті. Нарешті держава знову може бути формою щасливого співіснування, адже первородному гріху вдалось породити всього лише перепони, які необхідно усунути на даному шляху.
У пошуках мети земного буття Данте занурюється у дослідження людської природи. Використовуючи аверроїстську термінологію, мислитель визнає людину наділеною особливою рисою, потенційним інтелектом, який обумовлює здатність до пізнання. Такі посилання на засуджений церквою філософський напрямок, котрий відкидав можливість безсмертя та воскресіння душі, породили й відповідні питання до самого Данте. Проте, італієць лишався благочестивим християнином, поняття потенційного інтелекту було використано ним для обґрунтування єдності людського роду, проте не через аверроїстський принцип приналежності до єдиної божественної душі, а через різні рівні його актуалізації, від індивідуального до вселюдського. Адже дійсно просто було прийти до висновку, що пізнання окремо взятої людини є надзвичайно обмеженим, їй доступні лише певні фрагменти світу, чия повнота відкривається лише перед таким само тотальним суб’єктом, котрий прагне пізнати цілісність – людством. Саме це універсальне об’єднання повинно стати завершальним у висхідному ряді плодів політичної природи людини, так як воно приречене принести найвище благо – повноту пізнання.
Данте береться обмірковувати шляхи, які б дозволили реалізувати людську єдність. Його роздуми несуть на собі печатку довгих та болючих переживань за долю батьківщини, яку заполонили міжусобиці. Об’єднання Італії означає настання миру на спраглих землях Апеннінського півострова, тож саме поняттям миру озброюється Данте для творення своєї концепції, що повинна була б впорядкувати земне життя. Людина найбільш здатна до мислення у стані спокою, коли її не відволікають зовнішні подразники, і вона дозволяє своєму духу відправлятися у далекі мандрівки, осягаючи таїни буття. Тож необхідність миру з’являється із екстраполюванням внутрішнього спокою на міжлюдські відносини, а повнота пізнання є можливою лише за умови всесвітнього миру. І саме імперія здається тим засобом, який єдино здатний реалізувати дану потребу.
У своїх аргументах на користь імператорської влади Данте слідує за Аристотелем – якщо ми погоджуємось із існуванням єдиного людства, неможливо полишити його у некерованому стані. Тож ідеальним правлінням як і на всіх щаблях соціальних утворень, є правління одного і кращого. До того ж, думка про необхідність імператорської влади визріває й з юридичного аспекту, адже там де панує розбрат, необхідна наявність суду. Малі держави утримують у межах своєї юрисдикції лише обмежені території й вступають у відносини конфронтації між собою, тож повинна з’явитися влада наддержавного характеру, яка б влагоджувала дані суперечки. Влада імператора може бути виключно всеосяжною, простягаючись над усіма людьми. Тільки так може знищитись поділ на свій-чужий, котрий і підживлює ту саму жадобу, рушій нечистих помислів та дій. Для імператора все являється своїм, для нього банально не зайдеться зовнішніх об’єктів бажання, тож єдиною турботою лишиться впорядкування внутрішніх справ та робота на загальне благо, що забезпечить панування таких чеснот як справедливість, порядок та свобода. Остання подається у класичному гуманістичному руслі, заключаючи мету людського існування у собі самому, вона дозволяє людині стати на шлях перманентного самовдосконалення. Саме у такій всесвітній імперії отримує шанс на втілення аристотелівське визначення тотожності хорошого громадянина й хорошої людини.
Єдиний монарх у такій імперії, втілюючи верховенство справедливості й права, залишає можливість гнучкості у встановленні законів на місцях, зважаючи на колосальні території із різнорідним населенням, що знаходиться під протекцією імператора. Тому для зручності імперія може бути складена з багатьох частин, від королівств до менших утворень.
Змалювавши усі ті перспективи, що очікують людину в разі реалізації імперської ідеї, Данте довершує свою апологію визначенням окремішності шляхів, якими рухаються держава та церква, володіючи протилежними цілями. Його аргументація розгортається з неабиякою майстерністю, на допомогу мислитель закликає як біблійні сюжети, так і аристотелизм, засвідчуючи, що перша справжня імперія, Римська, була заснована як на розумі, так і на божій волі. Тут Данте пориває із Августиновим визнанням язичницьких держав шайками розбійників, як таких, що не відають єдиного можливого права – божественного, реанімуючи основу його античного еквівалента – народне благо.
Врешті-решт Данте нищить позицію папського престолу щодо «двох мечів», вириваючи світський меч із рук церкви. Монарх отримує владу безпосередньо від Бога і є його намісником на землі, що опікується усім людом на його шляху до осягнення земного блага. Римський понтифік же повинен слугувати виключно провідником та наставником до вічного нетлінного блаженства. Данте також критикує одну з основ світських домагань католицької церкви, так званий «дар Константина». Не відаючи про фальшивість документа, яка буде доведена пізніше, мислитель свідчить про неправомірність такого подарунку та хибність позицій обох сторін. Імперія передує імператору, тож він не володіє повноваженнями ділити її чи будь-яким чином самовільно обходитись із її частинами. Так само і церква, нібито прийнявши у дар території Західної римської імперії, вийшла за межі своїх повноважень, встановлених божественною волею.
Захистивши світську монархічну владу від домагань папського престолу, Данте робить перший крок на шляху секуляризації, яким у подальшому рушать європейські країни. Втім, основною заслугою італійського поета і мислителя у даному контексті є творення першої світської теорії всесвітньої громадянськості. Ґенеза такої універсальної єдності тепер бере початок не з приналежності до абстрактної спільноти обраних, Божого граду, що знаходилась під егідою християнської церкви. До своїх висновків Данте приходить саме як політичний мислитель, а не богослов.
Автор: Іван Калюга
