Індоєвропейський стандарт: інтерв’ю з Андрієм Поцілуйком

Колись давно українські націоналісти випускали теоретичні журнали, що не поступалися «Елементам» та «Кризі» Алена де Бенуа, не боялися проголошувати курс на Європу тисячі прапорів та навіть запрошували до себе одноокого Alföðr’а європейський правих Жана-Марі Ле Пена. Одним із активних учасників тих подій є Андрій Богданович Поцілуйко, колишній дописувач легендарних «Орієнтирів» та дослідник індоєвропейської міфології.

Поговорили про творчий шлях пана Андрія, його поточні дослідження, перспективи розвитку культурно-антропологічного напрямку в індоєвропеїстиці та спогади часів СНПУ.

  • Розкажіть про Ваші інтереси, чим займаєтеся нині та Ваші творчі плани?

На даний момент я є доцентом кафедри гуманітарної та соціально-економічної підготовки одного з львівських технічних вишів. Закінчив аспірантуру ЛНУ при кафедрі теорії та історії культури. Захищався у київському Інституті філософії з релігієзнавства в Колодного. Певний час викладав у ЛНУ, зокрема й спецкурс з індоєвропейської міфології.

Нині досліджую специфіку індоєвропейської ініціаційної культури, адже відомо, що та чарівна казка, яку ми всотуємо змалечку і структура, яка ретельно описана в так званому покажчику Аарне-Томпсона, це суто індоєвропейська казка. Саме її дослідив Пропп як віддзеркалення ініціаційних практик, написавши відомі  «Морфологія казки» й «Історичні корені чарівної казки». Те ж саме робив і Юнг, розробляючи на базі цих матеріалів свою концепцію  ініціації-індивідуації. Він вважав, що описані там практики майже тотожні дзенським та даоським методам, а також алхімічним європейським практикам, описував індивідуацію термінами тетрасомії (нігредо, альбедо, цітрінітас, рубедо)… Якщо в дисертації я займався соціофункціональним аспектом ІЄ міфології, то зараз акцентую увагу на її трансперсональному аспекті. Хоча з іншого боку соціальне і трансперсональне – речі нероздільні. Три ключові індоєвропейські міфоепічні теми, вичленовані індоєвропеїстами, однозначно слід трактувати, як аналог індивідуації (аналог ініціаційного трансформуючого зняття протиріч, «асиміляції тіні»), адже соціум мислився антропоморфно… як тіло, умовно кажучи, «Пуруші». Казка відображвє ініціацію-індивідуацію окремої людини, а епос – індивідуацію-ініціацію етносу, соціального організму…

Тобто я досліжую нероздільну цілісність, просто акцентую увагу на її різних аспектах.

Непрофесійно, на аматорському рівні, цікавлюсь соціобіологією і етологією. Хоча за службовими обов’язками доводиться викладати по суті історію філософії, але філософом (в аристотелівсько-геґелівському академічному сенсі) себе не вважаю. Мені ближчий натуралістичний дискурс. Я біогуманіст, генний детермініст… і не тому, що я такий затятий матеріаліст (я радше скептик і агностик у плані епістеміології: мені близький англосаксонський прагматизм і інструменталізм. Реальність непізнавана, але є більш чи менш ефективні моделі її опису) просто подобається бавитися чітким і зрозумілим дискурсом, який досить ефективний для розуміння тваринного начала єства сапіенса.

Трансперсональний вимір я залишаю без своїх трактувань… просто констатую, що у індоєвропейців були того чи іншого типу духовні практики і вважалося, що за їх допомогою можна було досягти  таких-то і таких містичних досвідів чи магічних властивостей.

 Художніх текстів майже не читаю, хоча поважаю людей, які тим живуть… це особливо важливо в плані «пропаганди й агітації», реалізації грамшистської гегемонії, за що респект «Пломеню». Я не згідний з персонажем Єшкілєва, що «піпл хаваєт ніжнімі чакрамі». Я б сказав, що він живиться «естетичними чакрами», а якою буде та естетика, то вже залежить від митців. Фільми Куросави і Кетано, наприклад, і комерційні, і в той же час визнаються високочолими критиками.

  • Ваша перша освіта – хімічна. А це далекувато як від Дюмезіля, так і від правої ідеології. Що змусило звернутися до індоєропеїстики?

Все дуже просто. Я з дитинства захоплювався міфологією. Спочатку казки, про які тільки-но розповів… далі легенди та міфи стародавньої Греції та Індії, що досить таки масово видавались у совдепії (дуже сильно вразив один момент з індійських міфів: жебрак-аскет міг заявитись у палац магараджі, а останній учтиво і смиренно його приймав). Ну і звісно ж, зацікавився питанням: а де ж міфологія слов’ян? Оскільки, книжок, аналогічних вищезгаданим індійським та грецьким, не було, то доводилося читати наукову літературу типу «Міфології слов’ян» Гейштора. Став читати все, що стосується міфології та етнічної історії… скажімо так, нашого походження.

За своєю натурою я, звісно, гуманітарій, а не технар, і хотів вступати на історичний. Але в часи навіть пізньої совдепії історичний був елітним факультетом, де вчилися діти партійних бонз, і тому конкурс був шаленим. Без блатів не було шансів, до того ж я подивився, скільки в білетах було питань по історії ВКПБ, і мене мало не знудило… Мозок такого насильства над собою міг не витримати. Оскільки мені досить легко давалась хімія, то рішення прийнялось само собою. Інженерний фах для хліба насущного, гуманітаристика як хобі.

Це з одного боку. А з іншого, мене зацікавила культурна антропологія і зокрема ті її напрямки, які пов’язані зі структуралізмом. Якщо взяти тексти Дюмезіля, то там дуже багато «валентності» і «функціональності». Візьмемо хоча б цей уривок:

«Вообще не будет неожиданным констатировать, что соответствующие тексты – для этой ли серии людей или для других – взяты из гимнов или из фрагментов гимнов, обращенных к божествам, которые либо по своей теологической основе, либо по случаю, заставившему поэта прославлять их или молить, оказываются трехвалентными или омнивалентными, причем эта омнивалентность часто выражается – генерализующими терминами или без них – через те же три функции. Тип божества, основоположно омнивалентного и трехвалентного, представляет Агни. В любом месте, в любой вещи Агни находится у себя дома, и целый гимн (Ригведа 2,1) посвящен его отождествлению с большей частью богов”. Но в более специальном плане он троичен по отношению, например, к трем уровням вселенной и к богам этих уровней. Так и в соответствующих гимнах, хотя их число невелико, больше всего трех-функциональных формул».

(«Верховные боги индоевропейцев», С. 159-160)

Агні тут виступає як елемент, що може мати різну валентність! Особисто для мене основний доробок Дюмезіля – це аналог загальних формул трьох класів речовин, а те, що я окреслив у своїй дисертації – це ключове поняття, аналогічне хімічному терміну «функціональна група», яке я назвав загальноіндоєвропейським соціофункціональним релігійно-міфологічним архетипом. З таких «функціональних груп» і складаються ті структури, які Дюмезіль зобразив у свої таблицях. Так що хімічні структури і міфологічні не такі вже й далекі… адже логіка є в основі природи будь чого. Недарма у Геґеля категорії логіки є онтологічними сутностями. Про генетику і меметику багато написано, а генетика – це ж молекулярна біологія, яка і є хімією біополімерів… Після закінчення вишу я пропрацював 4 роки в науководослідному інституті за спеціальністю, а згодом у Львівському університеті відкрилась магістратура, де можна було отримати другу вищу освіту з філософії , чим я і скористався… після чого умудрився ще й вступити до аспірантури.

Ще один важливий момент, який дав мені політех, – це можливість безпосереднього «польового» культурно-антропологічного досвіду. Це був початок веселих 90-их, а в політеху навчалися представники всіх можливих рас і народів. Я мав можливість бачити навіть рідкісну койсанську расу, і можу судити про етнопсихологію різних етносів не як книжний ботан «нє відавший жизні», а як антрополог-практик на основі феноменологічного досвіду, тому мої соціобіологічні переконання – це результат не лише книжної теорії. Гуртожиток, де жили іноземці всіх регіонів третього світу, дозволяв сформувати  досить реалістичні уявлення про «гарлеми» і фавели.

  • Вас можна назвати одним з небагатьох учених, хто підходить до вивчення українського фольклору та міфології з дійсно серйозною теоретичною базою. Чому, на Вашу думку, індоєвропеїстика як окрема наука в Україні знаходиться в такому занедбаному стані?

Я би не сказав, що ситуація у нас, як то кажуть на Галичині, «нендза і розпач». Я б розділив індоєвропеїстику на культурно-антропологічну і лінгвістичну. Так, у нас немає, на жаль таких відомих індоєвропеїстів, як Іванов, Топоров чи Гамкрелідзе, але на рівні кандидатських і докторських робіт лінгвістичні індоєвропейські студії у нас розвиваються. Досить погуглити, щоб переконатись у цьому, зокрема роботу в цьому напрямку проводить О. Гуцуляк. Про рівень робіт не можу компетентно судити, бо є не філологом, а представником культурно-антропологічного  напрямку.

Зі свого боку можу сказати, що роботи Залізняка і його учнів із реконструкції архаїчних індоєвропейських елементів воїнської культури, які збереглись у нашому фольклорі та козацькій традиції, є дуже сильними. Навіть у покійного академіка Поповича, попри його антинаціоналістичні переконання, була любов до нашої індоєвропейської архаїки. Його дослідження паралелей між нашими фольклорними мотивами та вченням про стихії грецьких досократиків (яке мало ІЄ міфологічну основу) є, на мою думку, доволі цікавим. Є в нас і свої українські «брати-Грім» – Костянтин та Михайло Рахно. Особливо я б виділив працю Костянтина, присвячену реліктам метафізичних уявлень про Фарн у «Слові о полку Ігоревім», яка на мою думку написана на рівні кращих зразків світової індоєвропеїстики. Є цікаві праці Яценка, Балушка, Кульбаки, Ковтун, Тиховської. Єдине чого бракує – то це популяризації та перекладів. Наприклад, я не бачу перспектив здивувати світ працями українських філософів. Бо для цього треба бути віртуозом слова, володіти мовами домінуючих у світі націй. А українська культурна антропологія, яка аналізує фольклор, що містить архаїчні індоєвропейські структури, може зацікавити певні наукові кола у Європі, адже це і їхній Urgrund. І рівень її, на мою думку, є вповні достойним. Тому основна проблема – в перекладачах і талановитих популяризаторах. В цьому плані у мене великі надії на «Пломінь».

Чого далеко ходити? От визнаний не маргінальний, а мейнстрімний професор Клочко дослідив Мергелеву Гряду і дійшов до сенсаційних висновків, що змушують по новому глянути на наш енеоліт. Тепер цю гряду сєпари вщент бомбами рознесли і ніхто цього не помітив, зате всім шкода Нотр-Дам… Хоча його справді шкода. Атлантида у нас під ногами, проте нажаль поки що не виявилось талановитих людей, які б зуміли її «розпіарити». «Кадри вирішують все» – така сама аксіома, як і «гвинтівка породжує владу».

«Воля прокладає шлях»… Відсутня воля – то відсутній і результат.

До того ж, не бачу великої проблеми в тому, що індоєвропеїстика у нас інституційно не оформлена… Було би краще, щоб держава просто не переобтяжувала  викладачів безглуздою паперовою роботою і ми б більше часу займатись тим, що нам цікаво, об’єднуючись у неформальні клуби за науковими інтересами. Я був би радий, якби держава не те щоб допомагала, але хоча б просто не заважала дихати своїм безглуздим бюрократизмом та маразматичними вимогами.

  • Складається враження, що всі українські переклади статей метрів індоєвропеїстики належать Вашому перу (Едгар Поломе, Брюс Лінкольн, Жан Одрі). Наскільки тонкою є грань між академічною наукою і політичною ідеологією?

Наскільки тонкою є ця грань? На мою думку, теоретично можливими є три варіанти: науковець у ставленні до фактів наче детектив; наче адвокат; науковець – поет-міфотворець у стилі Гомера. Себе відношу до розряду адвокатів, а живого і незаангажованого детектива якось ще не доводилось зустрічати…

Йдеться про гуманітарну науку, яка, до речі, в англосаксонській системі терміном science не позначається… для неї застосовують терміни scolarship і humanities.

Хоча поетико-міфотворчий підхід теж для мене має значення. В ті часи, коли я навчався в політеху, культурна антропологія була моїм хоббі. І от містично-синхроністичним чином мені у руки потрапили два тексти: книга Бонгарда-Лєвіна і Грантовського «Від Скіфії до Індії» і «Велес книга», опублікована в журналі Дніпро. У першій детально описано культ ритуального давньоарійського психоделічного напою сома-хаома, а в другому йдеться про слов’янський священний напій суру. Паралелі та спільні риси мене дуже вразили і я написав статтю. В той же період на військовій кафедрі політеху нам читав «Історію українського війська» славнозвісний Валентин Мороз (який нещодавно помер). Я набрався хоробрості і дав йому почитати свій рукописний текст статті. Він запросив мене прийняти участь у конференції «Україна у просторі й часі», яку він організовував у Львівському університеті. Оскільки Велесова книга не визнається більшістю авторитетних науковців, то мене це бентежило, і я про це йому сказав. На що він спокійно відповів: «”Слово о полку Ігоревім” також не визнається багатьма західними авторитетами». Тут мене й осінило, і я став «морозівцем». Хоча я намагаюсь рахуватись із академічними правилами і канонами, щоб текст максимально відповідав вимогам системи, але для мене найголовнішою є ідейно-виховна функція гуманітаристики. Скальд співає про славу предків і надихає воїнів на подвиги! Це для мене головне не лише в мистецтві, але й гуманітаристиці.

Далі чудесним чином на конференції виявився присутнім Максим Розумний – на той час редактор відділу соціальних проблем журналу «Наука і суспільство». Він зацікавився моїм текстом і згодом опублікував статтю «Священний напій давніх аріїв». Тоді журнали видавалися багатотисячними накладами і це мало для мене велике психологічне значення.

  • Ваша дисертація має назву «Загальноіндоєвропейські міфологічно-релігійні архетипи та їх вияв в українській духовній традиції» і присвячена аналізу українського фольклору з позицій теорії Жоржа Дюмезіля. До яких висновків Ви прийшли та наскільки наша архаїчна культура відповідає матеріалам інших індоєвропейських народів?

У моїй дисертації слід виділити два моменти. Перший – це окреслення протоструктур, які, як я вже сказав, можна співставити по аналогії з хімічними функціональними групами. Це «дослідження загальноіндоєвропейських соціофункціональних релігійно-міфологічних архетипів у рефлексії української духовної традиції, під якими ми розуміємо спільноіндоєвропейські міфологічні праобрази верховних богів із притаманною їм системою функцій, які є метаструктурами, вихідними для формування міфологічних образів, фактично засвідчених у конкретних індоєвропейських традиціях. Це взірцеві, парадигматичні соціально-рольові моделі, суспільно-рольові схеми, що втілюють відповідні соціальні функції».

Друга частина – це виявлення в українському фольклорі відображення так званих загальноіндоєвропейських міфоепічних тем, які вичленив Дюмезіль. Це можна порівняти з невідкритими свого часу хімічними елементами таблиці Мєндєлєєва, які він спрогнозував, теоретично передбачив і які потім відкрили інші науковці. Перша тема це, по суті, основний індоєвропейський міф, який ретельно дослідили Іванов і Топоров, яким просякнутий будь-який індоєвропейський фольклор і епіка… А от дві інші теми: «тема міжфункціонального конфлікту», тобто війни між станами, і «тема трьох гріхів воїна» – не такі розповсюджені, але в нашому фольклорі їх можна чітко простежити, чим я власне і займався.

Загалом, наш фольклор повністю відповідає тезі Романа Якобсона, висловленій на VII конгресі антропологічних наук у Москві: «Що стосується значущості слов’янських даних порівняльно-історичної міфології індоєвропейських народів, то стає все переконливішою не раз повторювана останнім часом теза про більш фольклорний рівень слов’янської і балтійської міфології в порівнянні з більш культивованими і ретушованими міфологічними системами індійського, іранського, грецького, римського, кельтського і германського світів. Саме відсутність вченої, літературної обробки дала можливість більш консервативним слов’янським і балтійським віруванням затримати доісторичні елементи, що важко дешифрувати в міфологічній традиції інших індоєвропейських народів».

Треба ще обов’язково згадати добрим словом покійного професора Юрія Павленка, він був офіційним опонентом мого дисеру… Хоча індоєвропейська тематика не основна в його творчості, але він добре розумівся в тій царині та визнання ним мого трактату було для мене психологічно дуже важливим.

  • Звернемося трохи до політики. Свого часу Ви були одним із найперспективніших ідеологів української «нової правиці», а дещо з Ваших цитат досі активно використовується як страшилка для homo soveticus. Що змусило залишити політику?

Почнемо з того, що політиком у класичному розумінні слова я ніколи не був. Формально я навіть не був членом СНПУ. Мої відносини з структурою були аналогічні тим, які зараз складаються з «Пломенем». Я відчував атмосферу, яка відповідала моєму духові та зустрів людей, які готові були публікувати мої думки. СНПУ була на той час досить розкрученою організацією, а теоретичних розробок на відміну від УНСО у них не було. Тож я сказав про це Парубію, і додав, що у мене є знайомі, які могли б написати такі й такі статті, у вас є свої кадри (сам він тоді писав, до речі, дуже непогану дисертацію з соціопсихології… він дуже добре орієнтується в текстах Лєбона, Берна, Фрома, Фрейда, Перлза, Юнга, хоча через нечітку дикцію з нього роблять посміховисько). Тоді він організував конференцію, матеріали якої стали змістом журналу «Орієнтири».

Так при СНПУ організувалася вільна тусовка мислячих людей, які спілкувались, дискутували і на основі цих дискусій писались статті в «Орієнтирах». Інтелектуальним стержнем нашого неформального клубу був Ярослав Андрушків. Це надзвичайно різнопланова людина, яка орієнтується в різноманітних царинах знань. Попри те, що я все своє життя обертаюсь у середовищі професури, жоден інтелектуал не справив на мене такого враження, як цей чоловік. Він на професійному рівні розбирається в класичній німецькій філософії та є одним із засновників української федерації шотокан карате (він же був і сенсеєм Пилата (прим.: засновник бойового гопака) в період, коли той займався карате). Вже цих фактів досить, щоб мати уявлення про цю людину. Проте основний його інтерес – це психологія. Думаю, що Парубій інтелектуально формувався значною мірою під його впливом. Одним словом, душею клубу був «сенсей», а Парубій відповідав за матеріалізацію думок у формі журналу.

Згодом він все більше став зайнятим практичною політикою, ставши заступником голови обласної ради, і журнал перестав виходити. Клуб повністю перетворився в простір для дискусій. Мене в той час поглинула робота над дисертацією і я став нечастим гостем клубу.

В 2004 організація трансформувалась. В ній залишився близький мені по духу Андрій Холявка. Він надзвичайно ерудований в історико-філософському плані. Думаю, в країні таких людей одиниці, якщо вони взагалі є. Він постійно моніторить інтелектуальні дискурси і в курсі справ найновіших змін в інтелектуальному пейзажі Європи та Америки. Це наче «людина-гугл»: якщо поруч Андрій, то гугл зайвий.

Політична пропаганда та ідеологічно-теоретичні розробки це, все-таки, не тотожні речі… Це як академічна консерваторська класична музика і «прикладна», що виконується на весіллях і корпоративах. В принципі, без поглибленої теорії можна й обходитись, зосередившись на прикладних політичних питаннях.

Тож середовища, аналогічного «Орієнтирам», уже не стало, і я зосередився на академічних дослідженнях і перекладах, які публікував на «Бриколажі». Одним словом моя активність у нульових перетекла на «Бриколаж» і «Політономію». Статті я передавав через того ж Холявку. На даний момент відчуваю віяння «арійського духу» від «Пломеня», тож планую співпрацювати, якщо у вас буде інтерес до моїх розробок.

Загалом я розглядаю політичний рух не лише як структуру, організацію, а перш за все як субкультуру. Не певен, що ці слова справді належать Лаоцзи, але я цю думку повністю поділяю: «світом правлять не ідеї, а знаки та символи». Первиною є воля, яка виражається перш за все в музиці і естетиці стилю. Це добре розумів Грамші з його ідеєю гегемонії. Гегемонія завжди детермінує владу та є первинною.

Стосовно моїх «страшилок», якими компрометують людей, що стали на сьогодні відомими державними мужами, то я не закликав кого-небуть прямо-таки геноцидити. Я просто хотів виразити елементарний меседж: «до вовка не можна повертатись спиною». Є українське прислів’я – «з москалем дружи, а камінь за пазухою держи». Як казав інструктор одного мого друга, що пройшов через пекло Карабаху, «наша помилка, що ми вважаємо, що вони ставляться до нас як до людей, бо ми ставимось до них як до людей… а це зовсім не так», і показав понівечені тіла. Цього було досить. Але це надто радикальний метод переконання. Зараз ми маємо заповідник архантропів імені Чезаре Ломброзо у Донбабве і нікому не треба пояснювати, що таке високопримативний сапієнс.

Я чітко розумів ще у 2002 після виходу фільму «Брат 2», що москаль готується до війни, і писав в «Орієнтирах», що якщо ми не будемо культивувати дух героїки, не будемо масово створювати патріотичні парамілітарні структури, то прийде час і браття «ніжно постукають чоботами у вікна наших осель». Капітан очевидність не підвів.

  • «Бриколаж», до речі, свого часу був досить цікавою дискусійною платформою як для правих, так і для лівих.

Дискусії в рамках Клубу при СНПУ були власне дискусіями однодумців, а не полемікою людей діаметрально протилежних поглядів. До того ж, полеміку з лівими мені важко уявити. З їх боку я спостерігав лише емоційні вокалізації і мавпячий стьоб, а не логічну аргументацію. Змагатись у бабуїнських метаннях фекаліями я не бачу сенсу. Змагатись із ними можна лише на рівні естетики і поетики, творячи свій контент, так як це робить Скрутон… одна лише назва його книги повністю ілюструє цей принцип: «Придурки, обманщики, провокатори: мислителі нових лівих» (Fools, Frauds and Firebrands: Thinkers of the New Left).

Тож я не витрачав енергію на онлайн-платформах, а просто передавав через Холявку на «Бриколаж» переклади статей індоєвропеїстів. Всі ці статі Ви можете знайти на стрічці в нашій групі «Традиціоналістичний науковий клюб» на самому її початку.

  • Стосовно «нових правих»: Ви ледь не перша людина в Україні, що заговорила про Алена де Бенуа. Як Ви познайомилися з його творами?

Стосовно Бенуа і мене як начебто «перспективного ідеолога нових правих», то я дуже невисокої думки про свою публіцистику. Просто на той час інтернет ще не був настільки потужним як зараз і інформація ще не була настільки доступною, тож для політичного дискурсу того часу нові праві були диковинкою. І навіть та інформація, яку я міг подати, була чимось свіжим. Я черпав інформацію з вторинних джерел. Чого гріха таїти – це були тексти Фадєєвої, а згодом і Дугіна. На сьогодні такий рівень джерельної бази викличе сміх і глум, але це було чверть століття тому. Тож про науковий рівень підґрунтя моєї публіцистики я промовчу. Скажу лише, що на той час це було вповну адекватно. Кардинально ситуація змінилась у нульових. Стали доступними першоджерела. І тут основним спеціалістом став Холявка. Я ж зосередився виключно на академічній індоєвропеїстиці, а не на публіцистиці.

  • Хоча власну публіцистику оцінюєте й не дуже високо, проте як відреагували б, якби хтось вирішив видати таку собі ретроспективну збірку?

Стосовно збірки, то під грифом «мислителі епохи раннього інтернету» вважаю нормальною ідеєю, якщо хтось цим цікавиться.

  • Що пам’ятаєте про легендарний приїзд до України Жана-Марі Ле Пена та його виступ на 6-му з’їзді СНПУ?

У мене цей період асоціюється з роботою над «Орієнтирами», які мали вийти до приїзду корифея правого руху, особливо робота над вступним словом до журналу.

На самій зустрічі я був просто як один із глядачів у залі. Звичайно, що Ле Пен – людина харизматична, попри свій вік. Десантник і учасник реальних боїв, людина «довгої волі» з потужною аурою. Загалом, французи у мене повністю вписались у стереотипи Астерікса й Обелікса, якщо не Гаргантюа і Пантагрюеля: гедонізм, кураж, гусарство-мушкетерство, гострий гумор… Безпосереднього спілкування з Ле Пеном у мене не було, тому якоїсь цікавої інформації оповісти не можу.

Андрій Парубій та Жан-Марі Ле Пен
  • Повертаючись до СНПУ, розкажіть про цікаві спогади тієї доби.

Про «Орієнтири» я вже трохи розповів. Загалом скажу, що Патріот України мені подобався як субкультурне явище. Як прояв свого роду культурної революції. Бо допоки вулиця не стане «націоналістичною», то про жодну українізацію не може йти мова. Це розуміють і ліберали, тільки в схибленому фокусі: «українізація можлива тоді, коли українська мова проникне в блатняк», каже Іздрик, подібний вислів є і в Забужко. Треба віддати належне в цьому плані Парубієві. Дев’яності роки були дуже кримінальними. Доходило до того, що студенти повинні були платити «блатним» чи радше «пріблатньонним» за кришу в гуртожитку. Точно так само, як підприємці платили за кришу рекетирам. Парубій зламав ці правила в ряді вишів. Він зумів організувати студентів із Патріоту і вони буквально в боях відстоювали свої правила. Кримінальний світ відступив. В умовах нашої атрофованої правової системи патріотична парамілітарна субкультура – це єдиний шлях протистояння вуличному криміналу.

Крім того, при Патріоті, як при молодіжному крилі партії, діяла партійна школа. Окрім Парубія та Андрушківа, Пилат та його учні окрім тренувань із гопаку, читали лекції з історії, психології, тощо.

Спортивні та інтелектуальні клуби, братство духовно споріднених людей – це і є те громадянське суспільство, про яке так багато патякають ліберали, але реально здатні творити лише націоналісти.

Я сприймаю націоналістів як козацький субетнос українського народу. Як були козаки і гречкосії, так і залишились. Очевидно, така специфіка етносу.

До речі, окрім розборок із криміналом, парамілітарії СНПУ в ембріоні зачистили спроби формування лівого вуличного руху. Соціалісти і комуністи теж мали своїх міцних хлопців, які тренувались у залах і періодично двіжували на комуністичні свята. Після того, як їм міцно вломили на жовтневі, Парубій і ще ряд активних хлопців були під слідством. Це речі відомі, про все це писала преса. Якщо не буде правої вуличної субкультури, то нішу заповнить ліва стрітфайтерська субкультура, як це сталося на Заході… Де професуру пресують за навіть найобережніші біореалістичні висловлювання.

  • А як ставитеся до поточної діяльності Парубія? Чи можна сказати, що він зберіг щось від тих «нових правих» ідей до сьогодні?

Думаю, не міг не зберегти. Він писав вірші. Можливо вони і не дуже професійні, але ж видно, що щирі.

Просто гегемонія і дискурс – речі набагато потужніші та первинніші, ніж поточна політика і влада. Корчинський колись вдало порівняв президента з начальником ЖЕКу: така ж сама купа циркулярів, інструкцій, бюрократичних рамок. Звичайно ж, політики все це порушують, обходять, тощо, але все це – наче біг із гирями на ногах. Влада – це завжди несвобода, бо ти стаєш дуже залежним від обставин. Основне, я думаю, що він вважає корисним у своїх діях – це сприяння радикальному відриву від Москви… Європа, НАТО, будь-що, Сцилла, яка кромсає, але хтось залишиться і живим, тоді як Росія – це Харибда, яка знищує вщент.

Англосакси гнучкіші у своєму домінуванні. Так, саудити у зовнішній політиці та нафтовій економіці повністю залежні від США, але мають широку культурну автономію, яка толерує середньовічну шаріатську екзотику. Росія ж це Carthago delenda est, Ceterum censeo Carthaginem delendam esse.

Тому в обставинах, що склалися, раціональною тут і тепер, метою є створення білого, цивілізованого аналогу пуштунської зони племен в умовах слабкої неорганізованої держави. Це створення справді автономних громад. Адже громада – це соціально-культурно-територіально-економічне утворення. Треба брати приклад із бурів, які самоорганізовуються і виживають в умовах ще гіршої і ворожої держави. І зуміли створити цілий ряд автономних поселень типу Оранії.

А от «Пломінь» я сприймаю як зародок такого автономного націонал-традиціоналістичного кластеру, тож від душі бажаю потужного розвитку і розгортання.

Інтерв’ю взяв Сергій Заїковський

поділитись