Irish Republican Army

Повстанці Смарагдового острова: дуже коротка історія ІРА

Візьміть будь-яку людину, посадіть перед собою й не відпускайте, доки та не дасть відповідь, які організації асоціюються у неї зі словом «тероризм», але обов’язково чемно попросіть оминати увагою сучасних ісламістів всіх сортів, які в наші дні фактично окупували терористичну нішу інфопростору. Б’ємося об заклад, в більшості випадків першою буде озвучена назва Ірландської республіканської армії (ІРА). Якщо так, то абсолютно справедливо, адже ця спільнота любителів вибухівки та внутрішніх розколів, покликаних заплутати будь-кого, хто наважиться заглибитись в їхню історію – це не тільки черговий актор на сцені радикальної політики, це ще й значною мірою поп-феномен світового масштабу.

Не тільки драматичний резонанс довкола її діяльності, але й характерний стиль: всі ці настінні графіті й мурали в пам’ять про полеглих побратимів, балаклави й берети, світлини молодих жінок із гвинтівками у руках – в сукупності створили свою особливу естетику, яка була органічним продовженням культури волелюбних ірландців, що й підкупило весь світ.

Скільки фільмів знято, в яких армійці з’являлись у якості як хороших, так і поганих хлопців, де один відповідає за поставку великої партії зброї на батьківщину й подається як черговий злодій, просто із трагічним бекграундом, а інший, тим часом, змушує глядача співпереживати собі, вступаючи в останній бій із системою, прирікаючи себе на голодну смерть у тюремних застінках? Що ж тоді казати про музику, адже незліченна кількість композицій, продукту творчості середовища безпосередньо дотичного до ІРА та незалежницьких настроїв загалом, в яких могли й повстанську долю прославити й над британськими солдатами поглузувати, існує поряд із відомішими для широкого загалу прикладами. Навіть якщо все не нічого не важить на терезах реальної політики, самого факту столітньої історії боротьби організації достатньо, аби переконати, що вона вартує уваги. Тож ми ознайомимо читача із деякими сторінками цієї історії та принаймні спробуємо розплутати клубок спадкоємності ІРА. Отже, Erin go bragh і вперед!

Досить часто можна натрапити на думки, які висловлюють глибоку подібність між долями народів Смарагдового острова та нашої батьківщини. І правда, різної інтенсивності боротьба обидвох народів із державами-гнобителями – Британією у випадку Ірландії та Росією у випадку України – триває століттями і в обох випадках ще не добігла свого кінця, адже з’являються нові й нові покоління, які чітко знають, хто є ворогом. Можна стверджувати, що таке порівняння просто увійшло у звичку, адже скільки ще народів по всьому світу, які вперто виборюють право на самовизначення. Але паралелі між ірландською та українською історіями все ж мають право на існування. Окрім тривалого перебування під гнітом основного ворога тут знаходиться місце й для мільйонів жертв голоду, спричиненого політикою окупаційної адміністрації – в ірландській історії таким став голод 1845-49 років, що забрав мільйони життів та змусив тисячі людей емігрувати у пошуках кращого життя (так утворилася багаточисельна діаспора, особливо у США, яка до речі стала при нагоді в активні бойові часи). Також ми можемо прослідкувати й особливу позицію ірландців в ході світових воєн: у Першій вони масово саботували мобілізацію, адже щиро не розуміли, чому вони повинні вмирати за свободу Бельгії за британським наказом, коли ті, хто його віддають, нехтують свободою самої Ірландії; так як позиція ІРА як найбільш непримиренних борів за незалежність відносно британського панування лишалася незмінною й передбачала відкидання будь-якого співробітництва, вже Друга світова війна принесла із собою нові звинувачення у зраді та навіть плазуванні перед нацистами (нічого не нагадує?).

Що вже казати, якийсь патологічний потяг до чвар та вияснення відносин між «своїми» також характеризує ще один бік спорідненості між українськими та ірландськими борцями за незалежність.

Розкол міг би стати другим іменем ІРА: починаючи від Великоднього повстання 1916 року, яким відкривається існування організації, та особливо завершення війни за незалежність 1919-1921 років, історія ІРА – це історія дроблення єдиного утворення на менші, кожне з яких таврує минулих товаришів по опору як опортуністів та претендує на бутність виключно легітимним правонаступником тієї першої армії та її ідей, переважно викладених ще у Великодній прокламації. Перший такий розкол відбувся у 1921 році після підписання англо-ірландського договору, згідно з яким Ірландія фактично виборювала собі право на державність, але поки що у форматі домініону, в якому вона проіснувала до 1949 року, коли отримала повну незалежність. Здавалося б, що могло не сподобатись націоналістам, адже все нарешті зрушило з мертвої точки? Справа в тому, що Британія, скориставшись з великої чисельності протестантського населення в шести північних графствах, лишила їх під своїм контролем. Та цим вона прирекла себе ковтнути лиха у майбутньому, адже крім тих, хто вдовольнився синицею у руці, яка насправді вже була досить вагомим завоюванням – як мінімум тепер не всією територією країни могли роз’їжджати каральні загони британців – лишились непримиримі борці, які в будь-яких півмірах вбачали справжній програш своєї справи.

Для ірландського збройного опору ХХ століття історія і справді виявилась виразно циклічною, адже модель 1921 року повторюватиметься й у майбутньому. Абсолютно подібним чином у 1969 році відбулось утворення «тимчасової» ІРА, певно, найвідомішої серед усіх відгалужень. Її поява пов’язана із активізацією у 60-і північноірландського руху за громадянські права – католицьке населення вимагало згортання дискримінаційної політики місцевого уряду та Лондону, особливо акцентуючи увагу на місцевому виборчому законодавстві, яке фактично унеможливлювало перемогу католицьких кандидатів. Усі ці виступи супроводжувалися агресивною активністю з боку суперників ірландців, і це були не тільки сили поліції, на півночі острову Лондон міг покластися також і на досить чисельних лоялістів, які не гребували організовуватися у свої бойові союзи й нападати на ворогів корони. Тож окрім протистояння метрополії воєнні загони ІРА були покликані протидіяти всіляким Асоціаціям оборони Ольстера, Ольстерським добровольчим силам та Командос Червоної Руки.

Коли вулиці Деррі та Белфаста вкрились барикадами та запалали вогнями підпалених автомобілів, особливо коли почали з’являтись перші жертви каральних акцій лоялістів та поліції, виявилось, що керівництво ІРА невірно розставило акценти, було неготовим до такого розвитку подій, а отже і нездатним чинити адекватний спротив. Це стало причиною другого великого розколу в рядах організації, так з’явились дві ІРА – «офіційна» (Official IRA) та «тимчасова» (Provisional IRA). Іноді можна помітити тенденцію визначати причини доленосного розколу в площині ідеологічних питань, «правого та лівого», буцімто «тимчасове» крило здійснило такий собі правий поворот в армійських лавах, бути підтвердженням цьому ніби покликана дійсна марксистська природа «офіційної» ІРА. Справді, Кетан Гулдінг, армієць із великим стажем і майбутній лідер «офіційної» ІРА, користуючись однією із провідних командних посад, почав у 60-х активну кампанію із популяризації марксизму всередині організації, що неминуче приводило до розмиття поняття «ворога» й приділення меншої уваги основному комплексу причин північноірландського конфлікту: національному (ірландці проти британців та лоялістів) й релігійному (католики проти протестантів) факторам. Такий новий ухил неодмінно повинен був знайти протидію, й він знайшов її в обличчі Шона Макстівена, першого командира «тимчасової» ІРА й ревного католика, котрий ще до нового витка ескалації конфлікту почав гуртувати довкола себе опозицію до курсу Гулдінга. Та це не передбачало ніякого «поправішання», а радше дотримання курсу класичного ірландського республіканізму, в якому чільне місце посідало питання охорони ідентичності національної та релігійної.

Хай там як, але «тимчасова» ІРА одразу взялася до справи й наступні два десятиліття були надзвичайно насиченими на акти політичного насильства з обох протиборчих сторін. Першим пунктом до розгортання активної діяльності було вирішення питання постачання зброї, тут ірландські націоналісти в прийдешні роки знайшли немало союзників, серед яких фігурує колумбійський ФАРК, Організація визволення Палестини. Значну роль відіграла американська діаспора, яка закуповувала, а подекуди й просто викрадала з військових складів зброю для повстанців. Хтось, як баскська ЕТА, котра передала декілька десятків одиниць зброї, надавав допомогу, яку можна назвати радше символічною, такою, що засвідчувала єдність в національно-визвольному питанні, інших же, як-от лівійського лідера Муаммара Каддафі, Холодна війна та бажання насолити США та країнам-членам НАТО загалом підштовхували до продажів надзвичайно великих партій озброєння. Катер за катером ірландці доправляли тисячі одиниць боєприпасів, зброї та вибухівки на батьківщину. Подейкують, що лівійської вибухівки було настільки багато, що, використовуючи виключно її, ІРА на десятиліття забезпечила себе ресурсом для все нових вибухів, можливо, якби британським військовим не вдавалося перехоплювати деякі поставки, цієї вибухівки вистачило б і до самого Судного дня.

В той час як одні відчайдухи законспіровано відправлялись закордон за новими партіями зброї, інші налагоджували ситуацію вдома, опікуючись наглядом за цілою мережею, спадком минулого, який все ж потребував і нововведень. Заходи стосувалися контролю ситуації в регіонах та вирішення питання із фінансуванням. Не благодійниками-діаспорянами єдиними жила ІРА, аби забезпечувати стабільну роботу організації її бійці контролювали велику частину контрабанди, що проходила через острів, та, за деякими свідченнями, займалися паливними оборудками.

Питання ж контролю покладалося на кілька факторів, які можна узагальнити в двох пунктах:

  • безпосередня воєнно-безпекова потужність загонів ІРА: достатня кількість та укомплектованість загонів, їх забезпеченість спорядженням, боротьба з британською розвідкою всередині своїх лав, інфільтрація в лави лоялістських організацій.
  • лояльність населення: в цьому питанні ІРА не те, що не мали проблем, а фактично перебували в ідеальній ситуації, велика частина католицького населення шести графств, яке не перебувало на службі в ІРА, було надзвичайно прихильним до неї, в багатьох районах авторитет ІРА витіснив офіційну адміністрацію, зі своїми проблемами жителі без усякого примусу могли звертатися до організаційних органів. Британський уряд нічого не міг вдіяти із цим, своїми ж намаганнями він часто лише погіршував свою ситуацію, так практика інтернування (ув’язнення лише за наявності підозри) у 70-х вилилась у те, що велика кількість людей, котрі навіть не замислювались над тим, щоб безпосередньо допомагати ІРА, вступали у контакт з її справжніми бійцями у в’язницях і, відбувши строк, долучалися до боротьби.

70-і роки загалом – це такий собі «золотий вік» європейського тероризму на будь-який смак і колір, червоних анархістського, комуністичного, чорного фашистського та націоналістичного спрямування. Тож і в тривалу історію ІРА цей період вписаний особливим чином. Це був час особливо гострого протистояння із Лондоном, коли Північна Ірландія підпала під прямий контроль з британської столиці, а вулиці її міст наводнили ворожі військові, час тотального неспокою та справжньої герильї. Кожна необачна дія військових отримувала різку відповідь, сам же британський контингент перебував у постійному страху, адже кожен знав, що повстанці можуть атакувати в будь-який момент. Символічні акти помсти за вбитих ірландців-католиків (як-от після Кривавої неділі січня 1972 року), мінування автівок, швидкі напади на військові та поліцейські патрулі, вибухи на базах, методична робота снайперських груп – у справу пішло все, що тільки можна.

Тих же, хто потрапляв у руки британців, очікували тюрми та нові випробування. Спочатку до них просто застосовували так звані «п’ять способів», комплекс винахідливих тортур, які не вимагали рукоприкладства. Коли про них дізналася світова громадськість, британці розвели руками і сказали, що не порушують ніяких нормативних документів, а всього-на-всього користаються з припустимих рамок і випробовують на піддослідних затриманих наслідки сенсорної депривації. Все на благо науки і ніяких відхилень від гуманістичних принципів! Та ще «веселіше» стало в 1976 році, доти в катівнях режиму знущалися переважно над тілом та психікою, тепер же держава санкціонувала знущання над гідністю ув’язнених – було скасовано дію положення про статус військовополонених, яким наділялись підозрювані у причетності до повстанського руху. Тепер бійці, котрі, вступаючи до лав ІРА, йшли на війну, опинялися в одному ряду із всілякими асоціальними елементами, вбивцями, крадіями та насильниками. Ці зміни підкреслювали й візуально, відтепер ірландських патріотів змушували носити ті самі тюремні роби, що й усіх кримінальних елементів. Відповідь в’язнів на дії влади була не менш зухвалою – це так звані дуже специфічні «брудний» та «ковдровий» протести, й зрештою голодування 1981 року, розпочате Боббі Сендзом, в ході якого загинули 10 ірландців.

На кожну смерть голодуючих протестами й акціями прямої дії реагували вулиці Північної Ірландії.

Принцип «око за око» не схибив і на цей раз, британці пішли на поступки повернувши усі попередні права ув’язненим, однак тодішній прем’єр Маргарет Тетчер навідріз відмовилась визнавати повстанців політичними в’язнями. За це ІРА влаштувала перевірку на міцність для «залізної леді», висадивши у повітря частину готелю в місті Брайтон, в якому відбувався партійний з’їзд консерваторів. В ході вибуху загинуло п’ять людей, основна ж ціль відбулась переляком.

Загибель цивільних, хоча й не була метою акцій ІРА, та все ж траплялася, й нерідко. Мова тут саме про постраждалих від підривної діяльності, а не про ту кількість цивільних, що наводиться офіційною статистикою, адже в умовах фактично стану війни між двома відмінними етно-релігійними спільнотами та нерегулярними збройними формуваннями на досить обмеженій території, поняття «цивільний» стає досить умовним. Та небажаних жертв все ж прагнули уникати, у 80-і вимальовується фірмовий почерк акцій ІРА, основною метою яких стає завдання щонайбільших збитків установам ненависного ворога та атаки на видних британських військових, політичних діячів і об’єкти символічного значення. Серед таких акцій – підрив вантажівки із вибухівкою у самому серці ділового життя британської столиці, лондонському Сіті, обстріл резиденції прем’єра Джона Мейджора, вибух поблизу офісу Балтійської біржі. Віднині, якщо справа торкалась закладення вибухівки в якомусь людному місці, дзвінок із повідомленням про час та місце, і особливим паролем, котрий дозволяв зрозуміти, що це не плід фантазії чергових жартівників, ставав рятівним колом для служб безпеки й дозволяв провести евакуацію з місць можливого ураження.

Та іноді така схема все ж давала збої, як у випадку теракту в місті Ома 15 серпня 1998 року. Тоді внаслідок вибуху загинуло 29 людей і ще 200 були поранені.

Зараз легко знайти відому світлину з Оми того дня, на якій в сонячний день чоловік в жовтому светрі стоїть біля червоної автівки, тримаючи на плечах  маленьку дівчинку. Так от, за лічені хвилини вибухнула саме ця автівка. І дивно як так сталося, адже на фото не видно ніякої гарячковитої метушні поліцейських, котрі поспішали би якомога далі спровадити людей. Все навпаки виглядає абсолютно звичним і розміреним, адже в той день повинні були відбутися релігійні урочистості. Поліція насправді не розібралася в деталях повідомлення й випадково евакуювала людей саме в те місце, де згодом і пролунав вибух. Через декілька днів було оприлюднено офіційне повідомлення Справжньої ІРА, в якому вони брали на себе відповідальність за скоєне і заявляли про неприпустимість такої фатальної помилки у власних діях та діях поліції.

До речі, ми не помилилися, повідомлення саме від Справжньої ІРА (Real IRA), адже в 1997 році тепер вже в «тимчасовій» ІРА відбувся черговий розкол, як завжди, коли справа доходила до чергової відлиги й мінімальних поступок в англо-ірландський відносинах. В цей раз причиною стало припинення вогню 1997 року та підписання 10 квітня наступного року угоди у Белфасті (яку по-іншому називають «домовленостями Страсної п’ятниці»), якою передбачалась більша кількість прав для Північної Ірландії (створення власних органів законодавчої й виконавчої влади) та намічалась гіпотетична можливість остаточного політичного вирішення конфлікту у майбутньому.

Забули сказати, цей розкол був не єдиним (так, ірландці настільки люблять цю справу!), ще у 1986 році, можливо, відчувши прийдешній вітер змін, що чатує на діяльність «тимчасових», світ побачила Спадкоємна ІРА (Continuity IRA), досить мала за чисельністю людського складу група, котра втім і донині продовжує своє вперте автономне існування.

Якщо вас лякає перспектива заплутатись в усіх цих численних угрупованнях, які загалом прийнято вміщувати під назвою ІРА, пам’ятайте, що ми ще навіть не говорили вам про те, що «офіційна» ІРА ще в 70-х роках породила Ірландську національно-визвольну армію, а «офіційна» частина партії Шинн Фейн (партії, котра десятиліттями мала найтісніші зв’язки з ІРА й постійно переживала схожі процеси, що й ця структура) згодом утворила нову Робітничу партії Ірландії, котра ще до того, як отримати цю назву в 1982 році пережила відхід частини її членів до новоствореної Ірландської республіканської соціалістичної партії…

Повертаючись до Справжньої ІРА, справедливим буде твердження, що, незважаючи на те, що кількісно її ніяким чином не можна порівнювати зі своєю попередницею, «тимчасовою» ІРА, вона, втім активно провадить лінію акціонування, започатковану нею. На початку 2000-х вона активно діяла як в Ірландії, так і поза її межами, на Туманному Альбіоні, обравши за свої цілі «класичні» об’єкти: військові бараки та бази, окремих поліцейських тощо. Серед найгучніших акцій Справжньої ІРА числиться обстріл з РПГ штаб-квартири МІ6 та розсилка листів-вибухівок у військкомати південно-східної Англії. Деякий час організація була зайнята влагодженням своїх справ на батьківщині, адже фронт робіт обіцяв бути великим – ретельна перевірка своїх рядів із метою викриття агентів британських спецслужб, набір та вишколення активу, владнання відносин із існуючими паралельно угрупуваннями. Вважається, що в 2010-х Справжня ІРА вступала в неодноразові сутички з ірландськими наркоторговцями та іншими бандами, з яких, швидше за все, вийшла переможцем, зібравши під своїм керівництвом нові елементи, серед яких найвідомішою була організація «Республіканська антинаркотична дія» (Republican Action Against Drugs), відома своїми каральними акціями проти осіб, підозрюваних у дилерстві наркотичних речовин. Результатом такого злиття стала нова назва, якою Справжню ІРА охрестила преса, лише додавши нових моментів до і так тотальної плутанини – це назва «Нова ІРА», яка сутнісно є тією самою Справжньою, адже ніякого нового розколу (поки що?), принаймні масштабного, не відбулось. За старою доброю традицією, кожну ІРА пов’язують із певною політичною партією, нічого нового не відбулось і зі Справжньою ІРА, котру звинувачують у зв’язках одразу з двома, втім невеличкими, політичними силами – ліворадикальною партією «Визволення» (з гельської, Saoradh) та «Рухом за суверенітет 32 графств» (32 County Sovereignty Movement), ще одним шиннфейнівським ренегатом, яку очолює Бернадет Сендз-Маккевіт, молодша сестра того самого Бобі Сендза, який заморив себе голодом в британській в’язниці у 1981 році.

Таким чином станом на сьогодні, окрім непоодиноких мілких груп, ми маємо дві сили – Спадкоємну ІРА та Справжню або Нову ІРА – які донині не склали зброю й поки, на відміну від своїх попередників, не зневірилися у силовому протистоянні як методі здобуття омріяної незалежності для шести північних графств та їх подальшого злиття з самостійною Ірландією. Час від часу вони дають про себе знати, сліди їхньої діяльності простежують чи то в вуличних заворушеннях чи у вибухівках, яку поліцейські знаходять під автівками.

Тому не можна остаточно стверджувати, що силова фаза північноірландського конфлікту лишилась надбанням минулого, адже час постійно приносить щось нове, наразі невідомо, якими можуть бути наслідки Брекзіту, якими будуть дії як урядів двох країн, яких все ж поєднує спільна проблема, так і радикальних решток колись великого повстанського руху. Та в цей раз вже важко судити чи буде у випадку нової ескалації з боку ІРА підтримка населення бодай наближеною до тієї, що була присутня в другій половині ХХ століття. Тоді люди, які брали в руки гвинтівку та вибухівку й спрямовували їх проти ненависних сасанахів та їхніх посіпак, ставали народними героями, тепер же ситуація змінилася, й вони мають всі шанси отримати у відповідь тільки прокльони й нові звинувачення.

Автор: Іван Калюга

поділитись