Мартін Скорсезе – один із живих класиків світового кінематографу, єдиний представник Нового Голівуду, що і в 2019 році не втратив хисту до кіно, – разом зі стрімінговим сервісом Netflix повернувся до гангстерського жанру зі стрічкою «Ірландець». Вперше за майже 25 років режисер возз’єднався з ключовими акторами в своїй фільмографії: Робертом Де Ніро та Джо Пеші. І як би це не було дивно, але Скорсезе вперше за свою кар’єру попрацював з ще одним важливим актором для гангстерського кіно – Аль Пачіно. Чутки про цей проект ходили ще з початку десятиріччя, саме тому увага до «Ірландця» була високою ще до початку виробництва. Але чи змогла нова стрічка американського режисера виправдати всі очікування?
«Ірландець» – історія Френка Ширана (Роберт Де Ніро), що починає свою кримінальну кар’єру в 50-тих водієм вантажівки і помаленьку краде зі своїх вантажів, а потім поступово перетворюється на професійного вбивцю, що працює на боса мафії Рассела Буфаліно (Джо Пеші). Коли Френк стає більш вагомою фігурою у кримінальному світі, він отримує завдання допомогти Джиммі Хоффі (Аль Пачіно) – видатниму профсоюзному діячу Америки середини XX століття. Сюжет стрічки охоплює більш ніж чотири десятки років і заснований на книжці «Я чув, ти фарбуєш будинки» Чарльза Брандта, яка, в свою чергу, заснована на інтерв’ю, що в 2002-му році за декілька місяців до своєї смерті встиг дати реальний Френк Ширан. Тоді він зізнався у роботі на мафію та в багатьох скоєних злочинах.
Про «Ірландця» можна з упевненістю сказати, що такого кіно більше не роблять. По-перше, змінились часи і масштабні гангстерські саги на кшталт «Хрещеного Батька» чи «Одного разу в Америці» залишились в минулому. По-друге, змінився і сам Мартін Скорсезе. Його останньою класичною стрічкою про мафію можна вважати «Казино» 1995 року – стрічка, в якій Мартін в останнє до «Ірландця» працював з Робертом Де Ніро та Джо Пеші. Звісно режисер і після цього звертався до кримінальних тем в своїх роботах, однак в «Бандах Нью-Йорку» це був більше історичний екскурс в історію «Великого Яблука», а «Відступники» тяжіють до трилеру більше, ніж до гангстерської саги. Умовним виключенням можна визнати серіал «Підпільна Імперія», де Скорсезе виступив режисером деяких епізодів та продюсером, однак повноцінним поверненням до свого «альма-матер жанру» можна вважати лише «Ірландця», що дійсно є фільмом, немов витягнутим із минулого століття.
Про сучасність в «Ірландці» нагадує лише технологія омолодження акторів, що активно використовується у стрічці. І хоча ще до виходу фільму навколо цієї теми було багато обговорень і скепсису, омолоджені Де Ніро, Пачіно та Пеші не привертають до себе багато уваги. Звісно ця технологія ще не ідеальна, і на зйомках можна було б задовольнитись і класичним гримом, проте око вона не ріже і, головне, не псує акторську гру, що у випадку таких потужних талантів як Де Ніро та Пачіно дуже важливо.
Однак, при всьому масштабі здібностей цих двох, справжню насолоду викликає гра саме Джо Пеші, що в останні роки взагалі не знімався в кіно. Що цікаво, цього разу Пеші дісталась роль діаметрально протилежна його попереднім амплуа (особливо в стрічках Скорсезе) – замість запального і схильного до насильства кримінальника тут актор грає вкрадливого та спокійного боса мафії, що тим не менш може лякати навіть більше за попередні ролі Пеші.
Звісно це не применшує гру Пачіно та Де Ніро, як і представників другого плану –вони грають відмінно і яскраво вживаються в ролі, тим паче, що цього разу Скорсезе зібрав мабуть всіх своїх улюбленців від Харві Кейтеля до Боббі Каннавале. Не вистачає, мабуть, лише Леонардо Ді Капріо.
Жіночих ролей у фільмі небагато і всі вони другорядні, однак з них можна виділити Анну Пеквін, котра зіграла доньку Френка в дорослому віці.
Відсутність жінок на передньому плані досить сильно критикували західні критики, однак, це досить дивно, враховуючи як і контекст фільму, так і біографію Мартіна Скорсезе: лише одного разу за свою кар’єру в нього головною героїнею була жінка. «Ірландець» в цьому сенсі – дуже чоловіче кіно, навіть на фоні попередніх гангстерських стрічок режисера.
Фільми Скорсезе завжди ілюстрували певний пафос життя членів мафії, що включав в себе красивих жінок, наркотики, дорогі автомобілі та костюми, однак, «Ірландець» в цьому сенсі є набагато більш стриманою стрічкою. Навіть момент розлучення Френка зі своєю дружиною показаний досить сухо та без зайвих емоцій. Причина такої зміни, звісно, досить проста: «Ірландець» не стільки фільм про кримінальний світ, скільки фільм про старість і смерть. Теми, вочевидь, найбільш важливі для 77-річного режисера.
Все це проявляється в стрічці Скорсезе поступово, але невпинно. В перші півтори години режисер балує глядача класичною «скорсезевщіною». Тут можна почути і закадровий монолог (насправді це те саме зізнання Френка перед смертю), і побачити на екрані тривожні текстові описи життя різних учасників подій, і насолодитись атмосферою Штатів середини XX століття, і, можливо, навіть вловити якусь ностальгію за втраченим часом і епохою, (не біда, якщо ви ніколи її не бачили). Однак, у Скорсезе ностальгія тут досить оманлива, бо чим ближче до фіналу, тим більш траурним стає тон стрічки. Попередні гангстерські роботи Мартіна були яскравими і розповідали про життя, звісно, злочинне, але все ж життя. А от «Ірландець» – це вже більше про смерть.
Мартін Скорсезе не грає на ностальгії, як може здатись з першого погляду. Кримінальний світ тут – лише фон, декорації для дослідження самотності людини перед смертю. В даному випадку саме такого злочинця як Френк Ширан, що наприкінці життя замислюється над своїми вчинками. До речі, в певних темах «Ірландець» співпадає з серіалом «Пуститися Берега», де головний герой Волтер Вайт поступово перетворювався з вчителя-невдахи на генія кримінального світу і виправдовував свої вчинки турботою про родину. Однак, Френк, на відміну від Волтера, не спроможний чесно відповісти на питання, чому саме він робив те, що робив. В цьому, напевно, і є найбільша трагедія головного героя «Ірландця»: все своє життя він виконував накази, тому що це було зрозуміло і просто, однак, втративши все, він залишається один на один з невідворотною порожнечею.
Фінал стрічки є не тільки трагічним і траурним, але і певною мірою своєрідною відповіддю фіналу «Хрещеного Батька». Фільм Копполи закінчується тим, що перед дружиною Майкла Корлеоне зачиняються двері, тим самим підкреслюючи, що Майкл назавжди відгородив своє кримінальне життя від сімейного, а в певному сенсі і назавжди відгородився від своєї сім’ї. «Ірландець» же завершується тим, що після того, як священик відпускає Френку гріхи, герой Де Ніро на останок прохає залишити двері привідкритими. Звісно в контексті стрічки це натякає на епізоди, де Джиммі Хоффа просив робити те саме Ширана, проте, в глибшому сенсі це дійсно своєрідна відповідь фіналу «Хрещеного батька». Закриваючи двері перед рідними, в кінці життя можна залишитись лише один на один з порожнечею та напіввідкритими дверима. Проте в ці двері вже ніхто не зайде.
Головним же мінусом нової стрічки Скорсезе є той факт, що її неможливо подивитись на великому екрані. Навіть в Сполучених Штатах було не дуже багато повноцінних показів «Ірландця» в кінотеатрах. Можливо, це і на краще: сучасний глядач вже зовсім не звик до масштабних фільмів на три з половиною години, і таке полотно як «Ірландець» дійсно зручніше дивитись саме вдома. Але треба сказати, що таке кіно заслуговує саме на великий екран. Можливо нам ще пощастить, і нову стрічку Скорсезе одного разу запустять в широкий прокат, і в цьому випадку пропускати її точно не варто.
Автор: Кирило Пищиков
