Вашій увазі конспект лекції дослідниці консервативної революції, філософа Олени Семеняки, присвяченій філософським аспектам творчого спадку Джека Лондона. Лекція відбулась 23.03.2019 в стінах літературного клубу «Пломінь».
Колись Джек Лондон сам піднімав тему філософії в літературних творах, водночас закликаючи не плутати її з дидактикою чи політикою. У його власних інтерпретаціях, це було щось наближене до авторського світогляду, стійкого ментального та емоційного враження, що залишається у читача при зустрічі з письменником, якому «є що сказати» світові. Справді, Джек Лондон писав на рідкість переконливо, якщо не сугестивно, по-перше, бо його праці значною мірою автобіографічні, по-друге, сама біографія украй багата та осмислена, на відміну від сучасників з просто розвиненим письменницьким талантом.
Життєвий шлях Джека Лондона припав на доленосні зрушення в історії Америки: Велика Депресія, закриття фронтиру, індустріалізація, «золота лихоманка», Перша світова війна. Це були важкі часи, але його творчість і біографія співпали з новонародженою вірою в «американську мрію» self-made man, що піднімається суспільною драбиною попри складні обставини, походження й відсутність університетської освіти. Звичайно, це був лише поверховий мотив, з яким резонував суспільний запит; справжня унікальність спадщини Джека Лондона в іншому, про що сьогодні й поговоримо на лекції.
Дуже цікаво порівняти американську та радянську рецепцію творів Джека Лондона. Обидва культурних світи замовчували такі аспекти його думки, як аристократичний індивідуалізм і расіалізм; в часи Холодної війни він був навіть виключений із американських антологій, але саме за соціалістичні симпатії. Сьогодні він знову повертається у площину суспільної дискусії.
Джек Лондон, уроджений Джон Гріффіт Чейні, народився 12 січня 1986 р. у Сан-Франциско, – столиці моряків, рудокопів та залізнодорожників Каліфорнії. Мати Флора Вельман, яка також займалась спіритизмом, зблизилася з астрологом Вільямом Чейні, що не бажав брати відповідальність за дитину, і вже через 8 місяців після свого народження Джек мав вітчима Джона Лондона, ветерана Громадянської війни, якому він і завдячує своїм псевдонімом. Родина переїхала в сусіднє місто Окленд.
Динамічні й сповнені контрастів біографічні віхи цього відкриття американської літератури, який видав 50 прижиттєвих праць, зазвичай зображають так: фермерський хлопчик у 7 років, поширювач газет у місті в 10, помічник у кегельбані та виконувач багатьох інших дрібних робіт, працівник консервної фабрики в 14, «принц устричних піратів» у 15 і невдовзі член поліцейського рибальського патруля, моряк у 17, що плавав бити котиків біля Японії та в Беринговому морі в компанії досвідчених скандинавських мореплавців, учасник маршу протесту на Вашингтон і «злочинець» у 18, «молодший соціаліст» Окленду в 19, аргонавт Клондайку в 21, «американський Кіплінг», що завоював місцеву публіку в 24, міжнародно визнаний автор, борець за соціальну справедливість, журналіст і військовий кореспондент у 28, мандрівник і авантюрист у 31, визнаний селекціонер і фермер у 35 і мільйонер, який подорожує світом на власній яхті «Снарк», на час свого можливого самогубства у 40 років, коли Джек Лондон, страждаючи від ниркової недостатності, приймає завелику дозу морфію.
Досвід важкої дитячої праці Джека Лондона назавжди сформував у ньому відразу до ранньокапіталістичного суспільства, усвідомлення якої прийшло в юнацькі роки. Повернувшись зі свого тихоокеанського «круїзу» на промисловому судні в 1983 р., він пристає на пропозицію матері взяти участь у конкурсі газети San Francisco Morning Call, що обіцяла 25 доларів за найкраще есе. Сімнадцятирічний хлопець, який мав за плечима лише початкову школу, він виграє цей приз, обійшовши студентів Каліфорнійського та Стенфордського університетів. Есе було присвячене тайфуну, в який потрапив корабель Джека біля берегів Японії, ставши його секретом успіху в подальшій письменницькій кар’єрі (описи вражень від незвичайних і часто небезпечних подорожей).
Проте виграні гроші швидко розтанули, і юний Джек влаштовується на джутову фабрику всього за долар в день, але невдовзі переходить працювати на електростанцію, почавши із фізично виснажливої праці вантажника вугілля. Пізніше він дізнається, що виконував роботу за двох доросліших працівників, звільнених роботодавцем після появи Джека Лондона. Один із них, як наслідок, наклав на себе руки, не маючи змоги прогодувати дружину й трьох дітей. Цей епізод так сильно вплинув на Джека Лондона, що він вливаєтся в ряди «Індустріальної Армії» самопроголошених генералів Чарльза Т. Келлі та Д. Коксі, що ініціювали «марш на Вашингтон» для працевлаштування безробітної маси протестувальників на залізну дорогу.
Марш провалився, але Джек Лондон продовжує вже звичну для нього практику пересування в товарних вугільних вагонах, мандруючи Штатами і Канадою із записною книжкою. Після відвідин Ніагарського водоспаду його заарештовують за бродяжництво, й 18-річний Джек отримує тридцятиденний термін перебування у в’язниці.
Вступивши в 1895 р. у вищу школу Окленда як чергової спроби вийти з соціальних низів, Джек Лондон швидко захоплюється соціалістичними теоріями і здобуває репутацію «молодшого соціаліста» на шпальтах San Francisco Examiner. Через несанкціонований виступ на мітингу він змушений покинути навчання в школі наприкінці першого року, і з 1896 р. Джек Лондон стає членом Соціалістичної робітничої партії.
«Залізна П’ята», «Люди безодні», збірки «Боротьба класів», «Революція», власне, автобіографічна праця «Як я став соціалістом» – всі ці тексти є свідченням ідейно-політичного вибору Джека Лондона, хоча, як ми скоро побачимо, соціалізм письменника був дуже нетиповим. Та й у цій самій праці він визнає, що соціалістом він став приблизно таким чином, як і язичники-тевтонці стали християнами – соціалізм у нього «вколотили». Замість штудіювання діалектики класової боротьби, визнає Джек Лондон, він складав гімни сильній особистості, і ми до цього ключового протиріччя в його творчості також іще повернемось.
Але, поволі вибираючись із «соціального дна», Джек Лондон продовжив транслювати голос знедолених і навіть навмисно ділив важкі будні з ними, аби зафіксувати на папері ці польові дослідження. Так, у 1902 р. плодом його досліджень стала збірка соціологічних нарисів «Люди безодні», написана за результатами журналістського розслідування в найбідніших кварталах Лондона – Іст-Енді. Маси пролетарів приваблювали у Іст-Енд як майбутніх творців більшовицької революції, так і «європейських соціалістів» на зразок сера Освальда Мослі. Але умови проживання робітників були настільки нестерпними, а район міста – настільки гігантським, що про революцію годі було й мріяти.
В тому ж таки 1896 р., завершивши екстерном підготовчі курси, доповнені інтенсивною самоосвітою, Джек Лондон без проблем вступає до Каліфорнійського університету, проте невдовзі знову відмовляється від навчання через брак коштів. Дефіцит фінансів і привів його на доленосний шлях золотошукача, який у 1897 р. поїхав випробовувати щастя на зареєстрованій ділянці на Клондайку в Канаді. Здійснивши подорож протяжністю понад 2,000 миль річкою Юкон, Джек Лондон повертається наступного року додому – без золота, але зі значно ціннішим скарбом досвіду й історій цього суворого краю.
Літературна слава не забарилася, а вже «Поклик Пращурів» 1903 р. став справжнім бестселером.
В 1900 р. Джек Лондон одружується з Бесс Меддерн, викладачкою тригонометрії для вступників Каліфорнійського університету. Хоча подружжя мало дві доньки, через 5 років шлюб розпався. Сліди інших особливих жінок у житті Джека Лондона – Мейбл Еплгарт, Анни Струнскі – легко відстежити в його творчості. Не знайшовши щастя в першому шлюбі, Джек Лондон одружується вдруге на Чарміан Кітредж. Старша за нього, вона полонила його своїм авантюристським духом, простотою і доволі унікальними для жінки тих часів хобі та вміннями.
У 1905 р. Джек Лондон придбав першу ділянку значної території майбутнього «Ранчо Краси» у Глен Еллен, що стане уособленням його мрій пізнього періоду й куди він переїхав у 1911 р. У творчості автора теж назріває переміна, яку можна відчути вже у фіналі «Білого Ікла» 1906 р. і яка повністю розкрилася в романах на зразок «Час-не-чекає» («Burning Daylight»), «Місячна долина» (1913) й «Маленька господиня великого будинку» (1915). У 1913 р. збудований письменником на його досить солідні гонорари «Вовчий Дім» практично повністю згорає, іноді подейкують, не без сприяння нужденних усіх видів, які вітались ним на території ранчо нарівні із аристократами. Але Джек Лондон відбудовує його і в 1915 р. вирушає у свою останню подорож на Гаваї.
Несподівана смерть цього улюбленця преси 22 листопада 1916 р. привернула більше суспільної уваги, ніж смерть австрійського імператора Франца-Йосифа днем раніше. Коронні слова американського прозаїка, який частенько міркував про самогубство в своїх творах, підвели риску під його неймовірним життєвим шляхом без жалю та вагань: «Краще нехай я буду попелом, ніж пилом. Хай краще згасне моє полум’я в сліпучому спалаху, ніж пліснява задушить його!».
Джек Лондон об’їздив світ від Далекої Півночі до Південних морів, від Канади до Австралії, досконало розкривши фаустизм західного культурно-цивілізаційного типу Освальда Шпенґлера. Але найбільш реалістичним уявним світом, що вийшов з-під його пера і став другою батьківщиною для стількох читачів з усього світу, є, звичайно, Клондайк. У цьому сенсі Джек Лондон є не просто письменником, хай автобіографічним, і не просто так званої натуралістичної школи, в центрі якої перебувала людина з її біологічними потребами, – він є міфотворцем.
Парадокс: автор, що є яскравим виразником духу свого часу – позитивістського, еволюціоністського, марксистського й фрейдистського 19 століття, водночас є творцем міфологічного світу, що однозначно має сакральний статус у свідомості читачів і не раз порівнювався дослідниками із сучасним героїчним епосом, міфопоетичним сказанням сьогодення. Справді, Джек Лондон нерідко посилався на античний героїчний епос та міфологію.
Наклавши простір Білої Тиші на традиційну міфологічну топіку, бачимо збіг полюсу Півночі, що виконує примордіальну функцію «витоку всіх речей». Можна сказати, що Клондайк є своєрідною Гіпербореєю модерного героїчного епосу та міфопоетики Джека Лондона, яка протиставляється сучасній західній цивілізації, водночас створюючи точки дотику й взаємопереходу між двома світами.
Викликаючи ностальгічні почуття, пов’язані з ідеєю прабатьківщини, де, наче в алхімічному горнилі, гартується, очищується та кристалізується дух сильної людини, письменник робить цю трансформацію доступною для всіх охочих мандрувати на край світу на свій страх і ризик. Золото «золотої лихоманки» отримує передусім духовний, а не матеріальний вимір, слушно сприймаючись як шанс пройти ініціацію у якісно новий буттєвий стан. Справді, чимало новачків, що потрапляють на Аляску зніженими «чечако», у підсумку стають взірцевими представниками нордичного стоїцизму.
Золотошукачі нагадують і скандинавських вікінгів, чиї скарби, часто ховаючись ними навічно, насамперед були ознакою військової звитяги, й іспано-португальських конкістадорів, що завойовують небачені простори у пошуках міфічної країни Ельдорадо. «Як аргонавти в давнину» – не випадкова назва оповідання Джека Лондона, що справджується для усього циклу його творів, поєднуючи полювання за Золотим руном із догомерівського епосу з його історіями про золотошукачів Клондайку в єдину метаісторичну сагу.
Й не випадково центральне місце в сакральному просторі Півночі, як традиційної, так і «лондоніани», посідає смерть. Знову-таки, не просто як натуралістичний факт, не просто як елемент боротьби за виживання. Це критерій істини, й можна сказати, що Джек Лондон став майстром героїчного реалізму задовго до появи авторів 20 століття на зразок Ернста Юнґера. Але обидва стоять під знаком amor fati (любов до долі) Фрідріха Ніцше, що замінила божественне передвизначення (пост)християнського світу як суто умоглядний факт. Герої Джека Лондона мають чітко окреслений набір моральних цінностей, точніше, морально-вольових якостей «природного аристократа», чий героїзм, за усіма канонами метафізики війни, передусім кидає виклик власним внутрішнім ворогам, а не «суворому середовищу».
Таким чином, не буде суперечністю сказати, що позитивістська підкладка творчості Джека Лондона, типова «мова» й почерк його романів, новел та оповідань, не відміняє, а, навпаки, увиразнює власне філософський і міфопоетичний пласт його творчості. Якого, скажімо, годі шукати в натуралістичній прозі Еміля Золя чи в компендіумі 19 ст. – творах Оноре де Бальзака. Зате невипадково цей вимір пронизує й спадщину німецького міфотворця надмодерну, письменника Ернста Юнґера, теж знаного своїм авантюризмом, схильністю до природознавства і кругосвітніми подорожами.
Незважаючи на те, що головними фігурами в пантеоні Джека Лондона, окресленими ним самим у листуванні, які замінили Олександра Македонського й Наполеона, є науковці-«дарвіністи» (Девід Стар Джордан, Герберт Спенсер, Ернест Гекель, Чарльз Дарвін, Джон Тинделл, Томас Генрі Хакслі, і, звісно, Карл Маркс та Фрідріх Енгельс), мислителем, що справив на нього найбільший вплив, також за власним зізнанням Джека Лондона, був саме Фрідріх Ніцше. Й доволі красномовно те, що всі ці автори виконують аналог класичної епічної функції, лише просторова експансія поступилася місцем ідейній. Які ж ідейні рубежі прагнув посунути чи подолати Джек Лондон з їхньою допомогою?
Твори, з якими Джек Лондон точно ознайомився і про які захоплено писав у листі до своєї другої дружини Чарміан Кітредж, були «До генеалогії моралі», «Казус Вагнер», «Антихрист» і особливо «Так казав Заратустра». Відомо, що цей американський письменник надзвичайно високо шанував німецького генія, особливо Гете, і був добре знайомий із думкою Ляйбніца, Канта і Гегеля, а також англосаксонською власне філософською (Берклі, Юм, Локк, Гоббс) та філософсько-економічною (Сміт, Рікардо, Мілль) традиціями.
Для мене як історика філософії, яка, звичайно, добре знайома і з думкою Спенсера, Дарвіна й Маркса, ніцшеанство Джека Лондона помітне неозброєним оком. Підтвердженням цьому є те, що його «філософію» оточують ті самі перипетії й полярні оцінки, що й творчість Ніцше: від вульгарного соціал-дарвінізму до філософії нової релігійності та пошуку нової метафізики після подоланого нігілізму. Але для того, щоб говорити про ніцшеанство Джека Лондона, потрібно розібратися, що таке ніцшеанство взагалі.
Знаменно те, що інтелектуальна плеяда, яка повною мірою розкрила філософські горизонти Фрідріха Ніцше, має багато спільного зі світоглядними засадами Джека Лондона і в сьогоднішній лекції буде основним фоном для реконструкції філософських інтуїцій його творчості. Ідеться про міжвоєнний німецький ідеократичний рух, що уславився під назвою «консервативна революція» чи «Третій Шлях».
Ключовий попутник, а то й учасник цього Шляху, який уперше повноцінно реконструював головний смисл ніцшеїзму у своїх статтях і двотомнику «Ніцше», був найвпливовіший філософ 20 століття – Мартін Гайдеґер. Його інтерпретації ніцшеїзму, втім, теж були полярні в хронологічному плані і врешті стали критичними. Якщо ранній Гайдеґер вважав Ніцше філософом-поетом, який віднайшов у трагічному мистецтві та естетичному сприйнятті дійсності амальгаму для метафізичного відродження Заходу під знаком міфу про Діоніса, то середній та пізній Гайдеґер висловлював оцінки, схожі на типове сприйняття «філософії» Джека Лондона крізь призму соціал-дарвінізму: на його думку, біологізм занадто виражений у творчості Ніцше, яка є нічим іншим, як перевернутим платонізмом, тобто матеріалізмом.
Цікаво, що тригером для критичного переосмислення творчості Ніцше стало ознайомлення Гайдеґера з філософією обличчя Третього Шляху й визнаного ніцшеанця Ернста Юнґера. Як дослідниця спадщини Юнґера, в центрі якої перебуває сюжет «переоцінки усіх цінностей» Фрідріха Ніцше, я вважаю, що «істина» ніцшеанства народжується саме в дискусіях Ернста Юнґера з Мартіном Гайдеґером. Останній своєю критикою мислення в термінах цінностей, тобто закликом подолати волюнтаристський суб’єктоцентризм ніцшеанства, який «вирішує, що є цінним, а що ні», а також закликом оновити мову метафізики, зійшовши до найперших давньогрецьких визначень буття, справді здійснив потужне щеплення проти вульгарного сприйняття ніцшеанства, хоча сам його певною мірою й поділяв.
Але з урахуванням поправок Мартіна Гайдеґера ключем до розуміння творчості як Фрідріха Ніцше, так і Джека Лондона однозначно є філософія Ернста Юнґера, до якої я й апелюватиму в лекції. А також до думки брата Ернста Юнґера, автора праці «Ніцше» Фрідріха Георга Юнґера, що дає змогу зрозуміти пізній, так званий «фермерський» період творчості Джека Лондона, до якого близький і Мартін Гайдеґер. Творчість же Ернста Юнґера накладається на найважливіший філософський роман Джека Лондона – «Морський вовк», також відкриваючи завісу над причинами подальшого звернення невгамовного авантюриста Джека Лондона до теми «єднання з природою». Само собою, йдеться про суто непрямі ідейні паралелі між «філософією» Джека Лондона й пізнішими рефлексіями в полі «ніцшеанства».
Також цікаво, що напрямок критики ніцшеїзму Гайдеґером значною мірою поділяв італійський «радикальний традиціоналіст» Юліус Евола. Є інформація, що й Гайдеґер цитував тезу Еволи про занепад західної історії, в кінці циклів якої ми перебуваємо. Як і Мартін Гайдеґер, Юліус Евола дорікав Ніцше біологізмом і нестачею сакрального, трансцендентного виміру його думки, що обертається навколо «всього-на-всього» життя.
В праці «Осідлати тигра» Евола, хоча й критикував концепцію Гайдеґера буття-до-смерті, водночас називав цей вимір, якого бракувало Ніцше, у гайдеґеріанських категоріях – Буття. Сам Евола є сполучною ланкою між філософією Третього Шляху та інтегрального традиціоналізму, заснованого Рене Ґеноном. Найбільший контраст між баченням цих авторів, хоч засновки у них де-факто спільні, виражений у назвах magnum opus Рене Ґенона «Критика сучасного світу» і magnum opus Юліуса Еволи «Повстання проти сучасного світу», що зазвичай передають контрастом «брахманічної» (жрецької, споглядальної) й «кшатрійської» (воїнської, активістської) позицій. Утім, усі три автори у тій чи іншій формі вважали ніцшеанство занадто «поцейбічним».
Але чи справді творам «ніцшеанця» Джека Лондона не вистачало сакрального, традиціоналістичного виміру? Інтегрального в дусі Рене Ґенона там немає, адже Джек Лондон ніде не пише про міфологічну примордіальну традицію, яка по-різному маніфестує себе в різних точках простору і часу. Але «м’який» традиціоналізм Мірчі Еліаде, Фритьофа Шуона, Ананди Кумарасвамі – там однозначно присутній.
Адже, крім фаустівської людини Освальда Шпенґлера, якого також зараховують до Третього Шляху, Джек Лондон, особливо пізній, часто присвячував оповідання південним тубільним народам та індіанцям (зокрема, у «Казках південних морів» 1911 р. та «Храмі гордині та інших оповіданнях Гаваїв» 1912 р.), і в цьому сенсі його творчість багато що об’єднує і зі структуралізмом та культурною антропологією, яка, зайнявшись вивченням культурних систем «дикунів», підважила вестерналізм. Справді, описи опанування «дикого Заходу» білою людиною нерідко сповнені симпатій до індіанського населення в дусі одного з улюблених оповідань Джека Лондона «Ліга старців», показуючи всю нетривіально дидактичну силу його творчості.
Примордіальну традицію індіанців, яку не зміг розгледіти за «примітивним шаманізмом» цих народів Рене Генон, досліджував і навіть візуально зображав Фритьоф Шуон. З особливою емпатією, що виходить за рамки критики капіталістичного колоніалізму, увіковічнив світ гаваїтян пізній Джек Лондон після знайомства з новим поворотним впливом у його житті в 1916 р., за своїм духом мало схожим на Карла Маркса й Чарльза Дарвіна, – йдеться про Карла Густава Юнга. У циклі з 6 творів під назвою «Гавайські оповідання», опублікованих у цей самий рік смерті Джека Лондона (1916), він синтезував гавайську міфологію з архетипами колективного несвідомого Юнга.
Стихійний примордіалізм відчутний уже в одному з перших успішних творів Джека Лондона 1903 р. – романі «Поклик Пращурів». Чистота «архе», першопочатку, разом із колишнім домашнім улюбленцем Беком, що відновлює зв’язок із дикою природою, вабить у ті міфологічні часи, «коли світ був юним», і цивілізованого читача романів Джека Лондона. Інтуїція археофутуризму, що черпає візії майбутнього з архаїки, яскраво виражена в усій його творчості.
Часто «атеїсту» Джеку Лондону закидають еволюціоністський матеріалізм, але сам він вважав європейців «релігійною расою». Таке парадоксальне формулювання прозвучало в замітці «Жовта небезпека» 1904 р., опублікованій у San Francisco Examiner, яка зафіксувала враження Джека Лондона як військового кореспондента під час його перебування у Маньчжурії з нагоди Російсько-Японської війни.
Незважаючи на негативні враження від того, як японці поводилися із російськими військовополоненими (настільки негативні, що під час свого спілкування із занепокоєними настроями Джека Лондона однопартійцями-соціалістами після повернення у Штати він нібито вигукнув наступне: «Чорт забирай! Спершу я біла людина, а вже в другу чергу соціаліст!»), саме цей вимір альтернативної сакральності дає змогу узгодити новітній героїчний епос білої людини, яка подекуди відверто торжествує над кольоровими антигероями у творах Джека Лондона й навіть з обуренням передбачає небезпеку мультирасового всезмішання у глобалізованому світі, з його критикою вестерналізму й симпатіями до культурних кодів народів інших рас.
У цій статті Джек Лондон красномовно включає християнство в релігійні пошуки західної людини, що зробила його «своїм», і замість того, щоб протиставити сучасні Захід і Схід як «світський» і «релігійний» світи, протиставляє їх як втілення двох видів релігійності. Причому східний, в даному випадку японський, вид релігійності й патріотизму Джек Лондон оголошує «державним», сконцентрованим навколо трансцендентного авторитету імператора, тоді як західний він описав як суб’єктивне прагнення до правди, духовного блага та чистоти, що не спираються на «зовнішні» інстанції.
Завершивши замітку зауваженням про те, що поступ західної раси повинен мати під собою міцне етичне підґрунтя, навіть якщо певне уявлення про етику – це плід самого Заходу, Джек Лондон закликав читачів не уникати культурного контакту з іншими расами на Далекому Сході, впливаючи на їхню «подорож» в історії. В подальшому, вже більш діалогічно, він закликатиме японців та американців учити мови одне одного, а також ініціює створення Пантихоокеанського союзу, спрямованого на поглиблений культурний обмін і взаєморозуміння між різними народностями й расами регіону.
Події останнього незавершеного роману «Cherry» (Вишня), над яким Джек Лондон працював на момент своєї смерті, розгортаються на тлі геополітичного змагання Штатів з актуалізованою «жовтою загрозою» – Японією. Головна героїня роману, яка увінчує жіночі образи в творчості Джека Лондона, – японка, що, незважаючи на західну освіту, глибоко пишається своїм етнокультурним спадком, протиставляє себе «змішаному» оточенню Гаваїв і, судячи з усього, готова повернутися на батьківщину разом зі співвітчизником. В коронному стилі Джека Лондона, дарвіністський ідеал досконалих видів у природі утворює єдине ціле з «над-біологічною» традицією та її сакральним витоком.
Справді, тема чистоти породи і культурно-цивілізаційних типів, за деякими винятками, проходить червоною ниткою крізь творчість Джека Лондона. Симпатії до мексиканця з однойменного оповідання, що виграє боксерський поєдинок з нечесним «грінго», збираючись витратити здобуті кошти на гвинтівки для революції, сусідують з явним засудженням реальної Мексиканської революції часів американської окупації порту Велакруз у 1914 р., яку письменник документував у якості військового кореспондента для журналу Collier’s. Корені повстання він убачав ні в чому іншому як мексиканському «плавильному котлі», що виявляє найгірше в людях. Хоча Джек Лондон підтримував боротьбу мексиканських робітників за справедливий суспільний лад і кращі умови праці, контраст з позицією Соціалістичної робітничої партії Америки щодо американської інтервенції в Мексику був настільки сильним, що в 1916 р. він покидає лави партії.
Таким чином, соціалізм Джека Лондона завжди був невіддільний від «політики ідентичності», з часом усе помітніше зміщуючись у площину археофутуристичних пошуків революційного оновлення в традиції. Якщо не рахувати самого духу часу, що заохочував не тільки в наукових, а й політичних інститутах настрої, які сьогодні неодмінно би отримали тавро «супремасистських», а також впливу редакційної і загалом суспільної кон’юнктури, що змушувала Джека Лондона, особливо раннього, подекуди писати те, що від нього хочуть почути і, в підсумку, нерідко суперечити самому собі, його антропологічні погляди можна позначити хіба що терміном «расіалізм». На відміну від расистів, расіалісти – це просто расові реалісти, що відмовляються від фікції єдиного людства без расових кордонів і обстоюють власну расову ідентичність, але без агресивного заряду щодо інших расових ідентичностей. Причому пізній Джек Лондон все більше зосереджується на традиції очима культурних і расових інших.
Найделікатніше витончений расіалізм сформульований устами одного з головних героїв пізнього роману Джека Лондона «Маленька господиня великого будинку» (1915), який вважає основний зріз різних рас повністю рівноцінним у своїй посередності та егоїзмі, але захоплюється кількісною перевагою революційних винаходів західного генія, що переходить в якість.
Але класичний Джек Лондон – це роман «Морський вовк» (1904), який написаний одразу після ознайомлення з працями Ніцше і справедливо вважається його «найфілософічнішим» твором. Глянувши на ідейну архітектоніку творчості Джека Лондона, ми побачимо, що чільне місце в ній, судячи з вибору автобіографічного героя Мартіна Ідена, належить Гербертові Спенсеру й Фрідріху Ніцше. Устами Мартіна Ідена, дещо наївно, «білокура бестія» Ніцше протиставляється торгашам-капіталістам – як знатна, благородна людина, «природний аристократ», Надлюдина: «Nietzsche was right. The world belongs to the strong – the strong who are noble as well and who do not wallow in the swine-trough of trade and exchange. The world belongs to the true noblemen, to the great blond beasts, to the non-compromisers, to the ‘yes sayers’».
Знову-таки, схожий хід свідомо здійснив ніцшеанець Ернст Юнґер, закликавши міжвоєнний робітничий рух в класиці Третього Шляху «Робітник. Панування і гештальт» (1932) звільнитися від «бюргерської» логіки класової боротьби, яка пронизує соціалізм, натомість осмислюючи себе в термінах господарів, «нової аристократії», що народилася із фронтового братерства в окопах Першої світової. У цій перспективі вибухове поєднання соціалізму та «буржуазних» інтуїцій ніцшеїзму, зокрема, гегельянської діалектики господаря і раба, яке пронизує спадщину Джека Лондона, є доволі природним. У Юнґера цей синтез стає стрижнем нової філософсько-політичної теорії.
Хоча незадовго до смерті Джек Лондон, який вважав Ніцше не тільки своїм учителем, а й інтелектуальним опонентом, написав, що роман «Мартін Іден» – це випад проти ніцшеанського індивідуалізму, він сам був таким волюнтаристом та індивідуалістом, з життя якого й списував цей автобіографічний роман. На думку тих, хто схиляється до версії самогубства Джека Лондона, він передбачив там і свою смерть.
Також очевидно, що ніцшеанський Заратустра, який спустився з гір, щоб нести людям свою мудрість, не є «індивідуалістом». У Ніцше справді виражена критика стадності й соціалізму як симптому прийдешнього «повстання мас» Ортеги-і-Гассета, він першим показав ресентимент (реактивний комплекс у формі поєднання заздрості й бажання помсти) в основі революційних рухів у дусі «філософії підозри». Але в посмертно виданій «Волі до Влади» Ніцше знаходимо й пророчу тезу про те, що робітники мають навчитися відчувати себе солдатами, отримуючи почесну винагороду за досягнення замість «зарплати». Над ними стоятиме невибаглива та аскетична вища каста, яка водночас зосереджуватиме в своїх руках усю повноту влади. Як бачимо, конотативний ряд вульгарного соціал-дарвінізму тут абсолютно недоречний.
В есе «Філософія Ніцше в світлі нашого досвіду» цей фрагмент цитує популяризатор Третього Шляху, відомого під назвою «консервативна революція», інший відомий письменник Томас Манн, який, власне, одним із перших і ототожнив Третій Шлях із «ніцшеїзмом». Розгляд Освальдом Шпенґлером німецького розуміння державної служби як служби військової в «Пруссацтві і соціалізмі» мають той самий ніцшеанський виток. Власне, в листі до Луїзи Вест 1914-го року Джек Лондон визначив соціалізм цілком по- шпенґлеріанськи – як рівність можливостей та ідеал служіння, а не гонитва за вигодою. І саме ці слова цитують у контексті opus magnum Ернста Юнґера «Робітник. Панування і гештальт» як такі, що вочевидь вплинули на нього. Тому спадщина Ніцше, безумовно, містить у собі й зерна повстання проти капіталістичного ладу, якого прагнув ніцшеанець Мартін Іден.
Але найяскравішим втіленням цього синтезу ніцшеанської волі до влади з критикою капіталістичного суспільства є головний герой роману «Морський вовк» Вовк Ларсен. Згідно з його залізною персональною філософією, не лише сучасне суспільство, усе життя – це просто торжествуюче свинство, «бродіння закваски», в якому сильний пожирає слабшого. Капітан судна «Привид», зайнятого полюванням на котиків у Тихому океані, він вкотре переконується в правоті свого вердикту, спостерігаючи за примітивною ієрархією і не менш примітивними бажаннями очолюваної ним команди, більшість якої становлять грубі моряки-заробітчани. Наділений унікальною фізичною силою та інтелектом, капітан легко вивищується над ними й міг би реалізувати себе і в «порядному» суспільстві, але читач розуміє, що особиста еволюція Ларсена відбулася не завдяки, а всупереч умовам, створеним для його розвитку цим суспільством, яке він глибоко зневажає.
Тож коли на борт «Привида» після морської катастрофи випадково потрапляє інтелігент та гуманіст Хемфрі Ван-Вейден, чиї «загальнолюдські цінності», цілком очікувано, продиктовані тепличними умовами, в яких поталанило вирости цьому джентльмену (саме так він характеризує свій рід занять у відповідь на запитання капітана) із відносно заможної родини, їхня філософська полеміка стає неминучою. Вовк Ларсен, в повному розпорядженні якого було життя Хемфрі Ван-Вейдена, вирішує зробити «чоловіка» з цього інтелектуала, який досі не знав важкої фізичної праці й заробітчанських буднів, не кажучи про необхідність захищати зароблені гроші, а то й власну «шкуру», від не настільки ідеалістичних ближніх. Фізичні аргументи в їхніх суперечках Ларсен не застосовує – хіба що демонструючи «Хемпу» приховану в ньому природно-інстинктивну волю до життя та опору, а також справжню цінність моральних принципів і декларацій, не підкріплених силою.
Вовку Ларсена вдається змусити Хемфрі «ходити на власних ногах», дослужившись до рангу помічника капітана, і навіть перейняти свою філософію. Ван-Вейден прямо не відмовляється від віри в самоцінність життя, універсальну мораль і безсмертну душу, але навчається діяти так, як ніби за його власне життя та гідність ніхто не дасть і копійки – адже реальні правила на «Привиді» були саме такі. Бунт двох найблагородніших членів морського екіпажу проти Вовка Ларсена в підсумку коштує їм життя в порядку показового уроку для решти невдоволених.
Але разом із поворотом сюжетної лінії у напрямку любовного роману, коли на борту корабля з’являється жінка, письменниця Мод Брустер, полум’я інтелектуальної полеміки згасає, і звіриний образ капітана Ларсена стає всього-на-всього фоном для розгортання любовної історії Хемфрі та Мод. Уражений прогресією давньої хвороби, яка призводить до поступової втрати контролю над тілом, Вовк Ларсен, втягнувшись у протистояння зі своїм значно примітивнішим братом «Смертю» Ларсеном, чий пароплав, утім, здається рятівним для вражених мало не забобонним жахом перед власним капітаном моряків, Вовк Ларсен переживає втечу екіпажу на борт «Македонії» після одного з нападів хвороби і, врешті, загибель «Привида», де він залишився один. Невдовзі корабель прибиває до острова, на який так само втекли Хемфрі й Мод за два тижні до того, як «Македонія» взяла на абордаж корабель Вовка Ларсена, коли той втратив зір. Демонструючи останні сплески волі до життя, Вовк Ларсен, навіть у паралізованому стані, заважає їм привести корабель до ладу, чим спонукає «Хемпа» реагувати в кращих традиціях школи «морського вовка». Але здатності остаточно відмовляють Вовку Ларсену, і останнє слово, яке він ледве пише на листку паперу перед смертю у відповідь на потойбічну урочистість Хемфрі – це «м-а-я-ч-н-я».
Отже, Вовк Ларсен залишився вірним собі до кінця, однак не тільки я, а й більшість критиків вважають роман надломленим усередині. Джек Лондон вбиває Вовка Ларсена, причому саме загадковою хворобою, тому, що не може змусити його програти Хемфрі Ван-Вейдену у філософському плані. Смерть Вовка Ларсена, звичайно, можна розуміти і як правоту Гайдеґерової критики ніцшеїзму, який приречений на поразку. Але, знову-таки, Хемфрі Ван-Вейден пасує перед філософією Вовка, тоді як Ларсен не приймає його світогляд і не коригує свій. Теоретично він міг би здійснити такий синтез, проте Джек Лондон воліє вбити свого героя, поставивши три крапки в «ніцшеанському» питанні братів Карамазових («Якщо Бог не існує, значить, усе дозволено?»). Адже смерть як така навряд є однозначним свідченням його «неправоти».
Вовк Ларсен – соціал-дарвініст, що сповідує право сильного, але він далекий від пошани до суспільства, яке створює умови для прояву найгірших тваринних якостей у людях. Власне, він сам – Вовк, й закладені у ньому нетривіальні інтелектуальні здібності ще більше вдосконалюють навички цього благородного, але небезпечного і по-звіриному жорстокого хижака. Позбавлені таких природних обдарувань люди, яким випало народитися в низах суспільства, само собою, приречені на зовсім іншу долю. Можна сказати, що Вовк Ларсен – це людський аналог Бека з «Поклику Пращурів» періоду засвоєння «закону кийка й ікла» або Білого Ікла під час його протистояння зграї індіанських собак на чолі з Ліп-Ліпом чи ненависті до усього світу в царстві Красунчика Сміта.
Проте Вовк Ларсен відмовляється відчувати себе жертвою, і формою його протесту проти суспільної системи стає створення власного проклятого світу в мініатюрі на кораблі, який, здавалося б, функціонує за тими самими законами. За винятком того, що Ларсен з особливою безжальністю доводить до відома свідомих і випадкових мешканців свого світу справжню жорстоку філософію в основі капіталістичного суспільства й суспільства у цілому, адже саме капіталістичний лад взяв на себе сміливість покласти в основу своєї соціальної філософії уявлення про «природні» права й цінності індивіда. Керуючись благими намірами, капіталізм, принаймні дикий, такий, яким його бачив Джек Лондон, не бажає визнавати свою соціал-дарвіністичну «істину»: всі проти всіх, просто комусь щастить і той наполягає на справедливості системи як такої.
Іншими словами, Вовк Ларсен доводить до абсурду індивідуалістські, «шкурні» засновки капіталістичної економіки очима Маркса, що, безумовно, дається надзвичайно легко цій особистості з великої літери. Сам того не усвідомлюючи до кінця, Джек Лондон намітив шлях до синтезу «буржуазної» волі до влади сильної особистості з вимогами колективного революційного суб’єкта, яким потім піде Ернст Юнґер. Таким чином, гадана вразливість «індивідуалізму» Вовка Ларсена насправді і є тим, що робить його суспільну критику настільки влучною та перспективною.
Ця демонічно магнетична особистість у виконанні литовського актора Любомираса Ляуцявічуса (1990) з’явилась на екранах і радянського кінематографу, що, на відміну від американської екранізації «Морського вовка», віддав належне філософським діалогам Вовка Ларсена і Хемфрі Ван-Вейдена.
Власе, сам Вовк Ларсен – це наглядна літературна візуалізація Надлюдини по той бік добра і зла, але при цьому тонкої і освіченої, самоучки, як і Джек Лондон. Як філософський письменник, Джек Лондон робить наступний крок, на який не наважувався Достоєвський, ставлячи своє «ніцшеанське» питання. Добре розбираючись в літературі й філософії, здійснюючи у вільний час складні математичні розрахунки і вдосконалюючи навігаційні прилади, Вовк Ларсен одразу полонив Хемфрі Ван-Вейдена своїм духовним образом. Воістину, естетизація зла і насильства, яким дорікали і Ніцше, і Юнґеру, тут досягла апогею. Чимало суворих кроків капітана Ларсена сприймаються інтуїтивно правильними, видно, що Джек Лондон асоціює себе з ним, а не Хемфрі. Так і спадає на думку: Вовк Ларсен суворий і подекуди жорстокий, хоча й не далеко не свавільна «білокура бестія» у дусі Борджіа, але якщо весь його гріх, на думку автора, – в байдужості до соціальних перетворень, то яким був би горизонт діяльності такої втіленої Надлюдини, будь він вождем революції? А саме цим, за Джеком Лондоном, мають займатися «надлюди»: спрямовувати свою колосальну енергетику в русло покращення суспільства.
Звісно, Джек Лондон, як і Фрідріх Ніцше, один з ідолів «філософії підозри», був прихильником негативної антропології, згідно з якою люди «від природи» – далеко не янголи, тобто передусім адресував свою любов людині, якою-вона-має-стати – Надлюдині. Це правда, що він щиро любив і звичайних людей – робітників, які жили в нестерпних умовах на тлі багатства інших, як і він сам в часи свого дитинства та юнацтва. Але не можна не помітити той пієтет, з яким Джек Лондон виліпив свого персонажа, тому його загибель у кінці роману й сприймається настільки штучною.
Настільки же важко повірити в полеміку з «індивідуалізмом» Ніцше, бо найпереконливіша ода, яка звучить з уст Вовка Ларсена, взята саме із геніальної естетизації зла та бунтарства романтичного періоду – кредо архангела усіх революціонерів, словами Вовка Ларсена, «першого анархіста», що міцно стояв на своїх ногах, – Сатани з «Втраченого Раю» Джона Мільтона. Саме цю працю разом із творіннями свого соціал-дарвіністського пантеону, зокрема, «Першими принципами» Герберта Спенсера взяв із собою на Клондайк Джек Лондон. В російському перекладі уривок звучить так:
«…По крайней мере здесь
Свободны будем.
Нам здесь бог не станет
Завидовать и нас он не изгонит.
Здесь будем править мы.
И хоть в аду,
Но все же править стоит, ибо лучше
Царить в аду, чем быть рабом на небе».
Але ретроспективно Джек Лондон дав зрозуміти, що унікальна за своєю силою особистість Вовка Ларсена водночас є джерелом його загибелі. У такий спосіб він підтвердив інтуїції тих критиків, передусім радянських, що закидали йому надмірну ставку на харизматичну силу особистості, в тому числі революційних лідерів, замість чіткої соціальної й революційної теорії. Передусім закиди стосувалися «Залізної п’яти», що мимоволі видавала справжні корені інтересу Джека Лондона до революційних перетворень: ідею преображення суспільства самою вулканічною енергією Надлюдини, що шукає виходи назовні і не може не знайти їх у революційній площині.
Адже, погодившись у такий спосіб з критиками і навіть підкресливши, що вони не розгледіли мораль роману «Мартін Іден», яка полягає у прихованій атаці на індивідуалізм (саме тому у нього немає happy end), Джек Лондон не поспішав применшувати роль особливого людського типу, точніше, по-ніцшеанськи надлюдського, в основі соціальних перетворень. Натомість, не відмовляючись від самого «буржуазного» поняття Надлюдини, що явно не вписується в букву соціалістичної теорії, він просто розділив свої літературні віддзеркалення концепції Фрідріха Ніцше на успішних і неуспішних Надлюдей. Прикладом неуспішних стали Вовк Ларсен і Мартін Іден, прикладом успішних – Елам Харніш із роману «Burning Daylight».
Проте пізній Джек Лондон знову не вгодив критикам своєю трактовкою успішної Надлюдини як такої, що позбавляється надмірного «люциферизму» Вовка Ларсена й звертається до колективістського ідеалу турботи про інших. Невипадково критики, що розчаровані кінцівкою «Морського вовка», часто розчаровані й фіналом «Burning Daylight». Добровільно оголосивши себе банкрутом, мільйонер, король Клондайка обирає шлях спокійного життя з коханою в красивому природному оточенні. Чому така кінцівка не влаштовує радянських критиків, що насміхаються над його механізмом для прання пелюшок, зрозуміло: замість розбудови соціалістичного суспільства Елам Харніш, який побачив ізсередини всю підлість капіталістичних бонзів Сан-Франциско, плекає пасторальний і, знову-таки, приватний, надто приватний ідеал життя на лоні природи.
Свого часу так вчинив і Джек Лондон, який побудував «Ранчо Краси» і «Вовчий Дім» у долині Сонома Каліфорнії, Глен Еллен. Цей поворот стався в 1911-13 р., коли виходить роман «Місячна долина», – також про відновлення зв’язків з природою, що містить у собі все досі шукане в суспільстві. За власним зізнанням Джека Лондона, з часом, замість штудіювання спекулятивних економічних теорій, він все більше звертався до фундаменту всіх економік – землі. «Консервативний поворот» у його творчості та біографії незаперечний, але Джек Лондон не відмовився від соціалістичної критики, хоча й було помітне бажання збавити оберти в плані особистої заангажованості.
Схожу еволюцію здійснила думка німецького Третього Шляху, яка, немов каталізатор, увиразнює філософські потенції творчості Джека Лондона. Діалог братів Юнґерів – Ернста та Фрідріха Георга – особливо показовий. Обоє були добровольцями Першої світової та виливали на папері своє розчарування урядом, винним у програші Німеччини, як теоретики нового націоналізму, що прагнув поставити німецький робітничий рух на службу національному відродженню Німеччини та включити її в тренди світової «лівої» тенденції.
В 30-х, не підтримуючи політичний курс націонал-соціалізму, Ернст Юнґер водночас зачаровано спостерігав за постанням нового світового ладу, автоматизованого та тоталітарного, вітаючи занепад «бюргерського» світу та його вищої цінності – індивіда. Перша світова, зливши в єдине ціле індустріалізацію й тотальну мобілізацію, ввійшла в аннали Третього Шляху як точка відліку для переможного поступу світом найреволюційнішої сили сьогодення, яка не знає ні національних, ні расових кордонів, – техніки. Інтуїцію машини як прообразу для соціально-політичних форм, знову-таки, знаходимо вже в тексті «Волі до влади» Ніцше.
Але, як міфотворець надмодерну, ніцшеанець Юнґер осмислював нові воєнізовані порядки планетарного масштабу не лише у філософських (метафізичних), а й міфологічних категоріях: як вихід титанічних сил із самих надр Тартару на історичну сцену. Діонісійське, екстатичне начало Ніцше, що кидає виклик аполонічному принципу індивідуації, у 21 сторіччі Юнґер переосмислює як титанічне, підкреслюючи спорідненість Діоніса з титанами, що, згідно з міфом, колись розірвали його на шматки – так само, як він, переповнюючи індивіда сакральним вином непідвладних йому стихійних сил, відкриває йому шлях до надлюдського, – утім, як і тваринного.
Занепад індивіда та знецінення постхристиянських гуманістичних цінностей, таким чином, у Ернста Юнґера є проявом значно глобальнішого метафізичного процесу: завершення антропоцентричної (людиноцентричної) історії як всього-на-всього одного із пластів «геоісторії», історії Землі. Втім, він передбачає, що боги, як патрони вищих культурних цінностей та смислів, усе одно повернуться, як вони повертаються завжди, повторно заточивши у Тартар титанів, але і остаточно закривши цикл антропоцентричної історії й поставивши людину перед абсолютно невідомим майбуттям. Проте людина, на думку Юнґера, має дружити і з богами, і з титанами, оскільки містить елементи обох міфологічних сил, причому ранній Юнґер де-факто асоціював людину з Прометеєм (який, ми знаємо, повстав проти богів, навчивши людей «техне» добування вогню), а робітничий рух вважав яскравим проявом прометеїзму.
Оптимізм Ернста Юнґера, що полягає у принциповій вірі у можливість надлюдського маневру в рамках «титанічних» 20 і 21 століть, завжди контрастував з думкою його брата Фрідріха Геогра Юнґера, автора значно песимістичнішої праці «Досконалість техніки», й Мартіна Гайдеґера, що здійснив власний поворот подалі від суб’єктоцентричного волюнаризму свого раннього magnum opus «Буття і час» саме під враженням від прочитання текстів найяскравішого послідовника Ніцше Ернста Юнґера. Обох з них зараховують до табору культурпесимізму й консервативної критики техніки, але Фрідріх Георг Юнґер, на відміну від Гайдеґера, не змінював своєї думки про перспективність ніцшеанської переоцінки усіх цінностей під знаком міфу про вічне повернення – та оновлення. Саме на творчість Фрідріха Георга Юнґера, як уже було сказано, значною мірою накладається пізній «фермерський» період ніцшеанця Джека Лондона.
У ході свого діалогу з Фрідріхом Георгом і Мартіном Гайдеґером, Ернст Юнґер де-факто також дійшов висновку про те, що титанічні порядки співвідносяться суто з активно-нігілістичною фазою переоцінки усіх цінностей (творчим руйнуванням), яка має завершитися народженням нових цінностей згідно з іншою ключовою формулою Надлюдини як «переможця бога і ніщо» (яке запанувало на його місці) з «До генеалогії моралі» Ніцше. Стратегії поведінки, які варто обрати індивіду, що, як носій справжнього усвідомлення свободи, знову стає важливим на пізній стадії дифузного та гібридного нігілізму, у цих трьох авторів доволі схожі.
У центрі цих стратегій – метафора Лісу як епіцентру справжньої свободи на відміну від її «цивілізованого» ліберального сурогату, відмова від інструментальної раціональності, що, преображуючи світ, лишає за собою стільки невиправданої руїни, на користь «відкритості Буттю» в термінах Гайдеґера та «апрагматичної дії» в розумінні Фрідріха Георга Юнґера. Якщо прийняти поправку Гайдеґера щодо необхідності розробки нової мови метафізики та заборони мислення в термінах цінностей (згадаймо, коли суб’єкт вирішує, «що є цінним, а що ні»), можна сказати, що такі настанови і є шляхом до нових «цінностей», які має принести революційна й деструктивна «титанічна» фаза в історії Заходу. В проекції на творчу еволюцію Джека Лондона, фаустівський, прометеїстський та люциферичний тип Вовка Ларсена поступається місцем новітнім спробам відновити контакт з богами (священним), передусім шляхом єднання із природою, а «неуспішна», точніше, революційна Надлюдина – Надлюдині творчій.
У чому проявляється ця культурфілософська метафора? У трилогії «Грецькі міфи» (Титани-Боги-Герої) Фрідріх Георг Юнґер приділяє особливу увагу концепту дикого простору без виражених меж і внутрішніх розмежувань, що, на відміну від окультуреної сільськогосподарської землі Деметри, перебуває в юрисдикції бога Пана – безтурботного пасторального бога, зайнятого хіба що грою на флейті в оточенні німф і пастухів. Втілення плодючих сил природи, він випромінює їх «дарма», – невипадково, однокорінне із «даром» слово, – з відчуття переповненості й надлишку. Його дії не переслідують жодного результату, це повна протилежність принципу продуктивності, який пронизує життя в стані тотальної мобілізації. Під знаком «великого бога Пана» перебуває й пізня творчість Джека Лондона.
Звичайно, «Ранчо Краси» Джека Лондона не є диким простором. Навпаки, це справжнє царство Деметри, в якому кожен акр землі використовується максимально ефективно. Це угіддя, де вирощуються фрукти, де висаджуються евкаліптові дерева, де виводяться чистокровні кобили, які займають призові місця. Але в тому ж романі «Burning Daylight» одна з кульмінаційних сцен присвячена раптовому пробудженню авантюризму та жадоби до збагачення у Харніша, який, осівши на природі із Дід Месон, волею випадку натрапив на золоту жилу. Відчувши давню лихоманку, він з азартом починає вести подальші пошуки, аж поки не усвідомлює, що за весь цей час жодного разу не згадав про кохану. Злякавшись втрати найдорожчого, він замітає всі сліди свого відкриття і повертається додому. Годі уявити яскравішого «прощання» з прометеїстським «техне» у героїчній сазі співця Клондайку Джека Лондона.
Проте, подібно до настанови Ернста Юнґера, Джек Лондон змінює тільки зовнішні умови, в яких так чи інакше вчиняє Надлюдина, тоді як її внутрішнє ядро лишається незмінним. Пізній Ернст Юнґер створює концепцію Анарха – парадоксального «правого анархіста», що заперечує суспільно-політичний лад (тобто сучасне неоліберальне суспільство), але не тому, що прагне відмінити державу, силові структури та примус, про що мріють звичайні анархісти, а тому, що знає, «що може бути запропоноване» («Я Анарх – не тому, що зневажаю владу, а тому, що потребую її»). Іншими словами, Надлюдина тільки й чекає на той час, коли виникне шанс знову розгорнути свої внутрішні принципи в суспільній площині. Й це не якась абстракція, адже у 21 сторіччі, за передбаченням самого Ніцше, суспільна критика означає не тільки «велику політику», тобто боротьбу за планетарне домінування, – це означає «війну ідей».
Чимало теоретиків намагалися концептуалізувати філософію ніцшеїзму, що так чи інакше обертається навколо поняття Надлюдини. До того, як виникла задача реабілітувати Ніцше після декади монополізації його імені Третім Райхом, головним викликом для шанувальників німецького філософа був захист Ніцше від звинувачень в «есеїстичності» (нецілісній «поетичності»). Одна із піонерських спроб належить Георгу Брандесу, що описав цю філософію в термінах «аристократичного радикалізму», особисто схвалених Ніцше у листуванні.
Але найважливішим кроком у цьому напрямку, до повноцінного обговорення філософської значущості Ніцше Гайдеґером, був хід віталіста Георга Зіммеля. Віталізм, чи філософія життя, – це той контекст, у який, окрім соціал-дарвінізму, прийнято вписувати творчість Джека Лондона, як і Ніцше. Полемізуючи з «Культом Ніцше» ще одного розчарованого ніцшеанця Фердинанда Тьонніса, що закидав Ніцше пропагування поверхового елітаризму й хибної емансипації, Зіммель реконструював соціологію чеснот Фрідріха Ніцше, які останній ніколи не прописував у системному вигляді.
Зіммель, який поряд із Максом Вебером розвивав соціологію «ідеальних типів», показав, що суб’єктивні ніцшеанські оди «благородству», «красі» й «силі» насправді є етичними категоріями об’єктивного персоналізму, що функціонують і як колективний «соціально-аристократичний ідеал», не помічений Тьоннісом через його соціал-демократичні погляди.
Цілком у дусі ніцшеанської єдності етики й естетики, головні герої романів і оповідань Джека Лондона – це наочна візуалізація цих чеснот, украй впливова у своїй літературній ненав’язливості. Наприклад, Ніцше писав про відсутність ресентименту у благородної людини, яка, миттєво реагуючи, забуває образу і не тримає її в собі. Саме такими, а не просто енергетичними й великодушними, є «надлюди» Джека Лондона, і саме він допомагає увібрати найкраще з філософії Ніцше. Врешті, ці риси втілюють як «позитивні», так і «негативні» моделі Надлюдини в творах Джека Лондона.
Можливо, такі антропологічні типи, як Вовк Ларсен, і потрібні в нинішні часи масштабних соціально-політичних трансформацій в Україні, Східній Європі і, врешті, в усьому світі? Юнґер, особливо ранній, дав би відповідь: так. Але він би погодився із Джеком Лондоном у тому, що таких «надлюдей» потрібно телепортувати в серце революційних соціальних рухів. В контексті сьогодення, це означає розв’язання гордієвого вузла сучасного глобального неолібералізму: конфлікту індивідуальної, справді «природної» свободи і поліцейських механізмів її утримання у полі, де вона «не обмежує свободу іншого», а також яскраво описаний іншим відомим теоретиком Третього Шляху Карлом Шміттом конфлікт ліберального поняття «прав людини», передусім меншин, і волі демократичної більшості.
Саме у цьому один із головних посилів роману «Морський вовк», про який мовчав автор, але який і забезпечив йому пальму читацьких симпатій, – принцип «бий ворога його же зброєю». Адже Вовк Ларсен показав грізні горизонти індивідуального волюнтаризму, який жахає систему декларативної свободи й рівності можливостей. Важко переоцінити революційний ефект такого усвідомлення для тих, хто вирішить підтвердити цю філософську істину у соціально-політичній площині й, озброївшись імперативом аристократичного соціал-дарвінізму, розрубить гордіїв вузол неототалітарної свободи та анархо-тиранії сьогодення.
Таким чином, передбачивши втому людини від сучасної західної цивілізації, яка розквітла в постмодерний час, Джек Лондон показав шляхи до звільнення – від примордіалізму та традиціоналізму до революційного суб’єкта Третього Шляху, що піднімає ім’я Ніцше на знамена автентичної свободи 21 століття.
