«Я не з шекспірівської колоди письменників.
У мене немає жодних амбіцій»
У 1953 році журналіст і офіцер британської розвідки Ян Ланкастер Флемінг написав роман «Казино Рояль» – книгу, яка поклала початок одній із найвідоміших і найприбутковіших медіафраншиз в історії популярної культури. Станом на 2020 рік різними авторами написано більше сорока книг і знято майже три десятки фільмів про пригоди суперагента британської розвідки Джеймса Бонда.
Бонд – один із найбільш упізнаваних образів масової культури – давно став об’єктом наслідування і пародіювання, а також переосмислення і чисельних наукових студій на перетині літературознавства, культурології та філософії. Звісно, на перший погляд може здатися, що тут немає чого студіювати. Але якщо слідом за структуралістами замислитися про ґенезу Джеймса Бонда, то виявиться, що не все так просто.
«Міф про Супермена»
«Вся історія людства – це любов і насилля»
Поява в англійській літературі такого персонажа зумовлена історичними подіями та суспільно-політичними факторами: кінець Другої світової війни, Європа лежить в руїнах; у 1946 році Вінстон Черчілль виголошує знамениту фултонську промову, яка кладе початок холодній війні; США виривається у світові лідери, натомість Британія втрачає колоніальні володіння в Азії, а разом із ними – статус наймогутнішої європейської держави. Фактично, розпочинається крах Британської імперії, а сама метрополія опиняється на грані банкрутства. Усе це поглиблює кризу в британському суспільстві та культурі – і поготів не стимулює до читання велемудрих книжок. Однак стимулює до міфотворчості. Адже ще Ролан Барт заповідав: у будь-якій незрозумілій ситуації – міфологізуй.
Функція сучасного міфу (тобто міфу, народженого в культурі науково-раціонального суспільства) – віддаляти реальність і відповідати ціннісним очікуванням реципієнта.
У нашому випадку це міф про могутність і непереможність Великої Британії, яку уособлює суперагент Джеймс Бонд. Саме на такого героя виник запит після війни, яку англійці нібито й виграли, але ціною величезних людських, матеріальних і територіальних втрат. Ян Флемінг дав їм такого героя, взявши за прототипи реальних британських розвідників і додавши в оповідь дещицю власного досвіду служби в розвідці.
Але Бонд – це не лише Британія. Герой, чиї сили і можливості значно перевищують звичайні людськи – константа людської уяви. Це основа «міфу про Супермена» (за Умберто Еко), яка залишиться, навіть коли очистити оповідь від усіх етнокультурних нашарувань. Відтак це водночас і Геракл, і Зіґфрід, і Гільгамеш, і Котигорошко. На цьому міфі базуються казки (детальніше про казки – трохи далі) і билини, лицарські романи і супергеройські комікси. Один із секретів популярності Джеймса Бонда далеко за межами Британії – у його архетиповості.
Звісно, у кожного свій Супермен – це і є вже згадувані етнокультурні нашарування. Оскільки Джеймс Бонд повинен бути втіленням «британськості», на кістяку міфу про надлюдину з’являється оболонка джентльменства, вишуканості манер і смаку; а також специфічні англійські зверхність, снобізм і – зовсім трохи (або й не трохи) – англо-саксонський шовінізм. Варто одразу зазначити, що Бонд літературний і кінематографічний дещо відрізняються між собою. На екрані бачимо згладжену, «лайтову» версію героя, який у книгах, попри всю вишуканість, не позбавлений брутальності і контроверсійності (як і наратив текстів Флемінга в цілому).
Морфологія бондіани
«Змій викрадає царівну, Іван зустрічає Ягу, отримує коня…
перемагає змія, повертається…»
Архетиповим є не лише образ Джеймса Бонда, але й сюжетна формула текстів бондіани. Найдокладніше її розглядає Умберто Еко у статті «Наративні структури у творах Яна Флемінга» (1979). Методологічною основою цієї розвідки є більш рання праця Володимира Проппа «Морфологія чарівної казки» (1928). Радянський філолог і фольклорист вважається попередником структуралізму, і у своїй праці виділяє структурно-функціональні елементи, які є спільними для всіх казок. За Проппом, у казках діють сім персонажів: «герой», «лиходій», «помічник героя», «принцеса», «відправник» (персонаж, який відправляє героя у подорож), «дарувальник» (готує героя або дає йому якесь магічне спорядження) і «псевдогерой» (намагається присвоїти собі подвиги героя або намагається одружитися з принцесою). У сукупності ці персонажі виконують сталий набір функцій (за Проппом – тридцять одну).
«Відкидаючи всі місцеві, вторинні утворення, залишивши тільки основні форми, ми отримаємо ту казку, відносно якої всі чарівні казки є варіантами», – із цього висновку Проппа виростають і «Міфології» Барта, і «Роль читача» Еко. З певними заувагами ця систематизація наративу може бути застосована до будь-якого тексту жанрової літератури: фентезі, мелодрами, детективу тощо.
Умберто Еко формулює чотирнадцять бінарних опозицій, на яких будується сюжет кожного тексту бондіани. Чотири з них – основні персонажі в різних комбінаціях (Бонд – Лиходій, Бонд – М, Лиходій – Жінка, Жінка – Бонд), ще десять – опозиції цінностей, так чи інакше персоніфікованих основними персонажами (любов – смерть, вірність – зрада, жадібність – ідеали, СРСР – вільний світ, Англія – неанглосаксонські країни та ін.)
Якщо до чотирьох персонажів, виділених Еко, додати трьох зі списку Проппа, то «морфологія бондіани» матиме наступний вигляд:
| Герой | Джеймс Бонд |
| Лиходій | Доктор Ноу, Містер Біґ, Ернст Ставро Блофельд і т.д. |
| Жінка | Пуссі Ґеллор, Солітер, Тетяна Романова і т.д. |
| Помічник | Фелікс Лейтер, Рене Матісс, Тигр Танака і т.д. |
| Помічник Лиходія | Оджобб, Ред Ґрант, Щелепи і т.д. |
| Відправник | М |
| Дарувальник | Q |
У цій схемі, як бачимо, немає «фальшивого героя», але з’являється «помічник Лиходія» – персонаж, який виконує накази головного антагоніста, всіляко стає на заваді Бонду і намагається його вбити. Парадоксальним чином помічник Лиходія набуває рис Героя: це професійний кілер, нерідко колишній працівник спецслужб – таке собі спотворене відображення Бонда. Недарма протистояння з помічником Лиходія завжди виявляється для Бонда найважчим і найтривалішим.
В цілому формула бондіани має такий вигляд:
Бонд отримує від М завдання → отримує від Q зброю, шпигунські девайси і «коня» (буквально за Проппом) → зустрічає Жінку → перемагає Лиходія → зваблює Жінку → втрачає жінку → отримує від М завдання → […]
При виконанні завдання Бонду допомагає Друг (найчастіше іноземний колега-шпигун) або Жінка; Бонд добряче отримує на горіхи від помічника Лиходія, перш ніж у виснажливій бійці його перемогти; окрім основної Жінки, Бонд протягом книги/фільму встигає звабити ще одну-дві.
Визначивши наративну формулу, неважко простежити літературну ґенезу бондіани. За типами персонажів, їхніми функціями та взаємодією романи Яна Флемінга найбільш споріднені з трьома прецедентними текстами англійської літератури:
- Поема «Беовульф» як англо-саксонський варіант міфу про героя
- Середньовічні лицарські романи артурівського циклу, що культивують куртуазність і васально-сеньйоріальну систему відносин (образи Ланселота, Персіваля, Трістана тощо)
- Корпус текстів про Шерлока Голмса – володаря гострого розуму і джентльменських манер, який у кількох оповіданнях виявляється залученим до міжнародних справ, пов’язаних зі шпіонажем («Друга пляма», «Креслення Брюса Партінґтона» і особливо – «Його прощальний уклін»)
Отже, популярність книг про Бонда зумовлена архетиповістю персонажів і сюжетів, вивіреною наративною формулою і неодмінними катарсисом, який очікує читача наприкінці книги. Разом із тим, завдяки потужному інтертекстуальному полю творчість Флемінга міцно і гармонійно вкорінена в контекст англійської літератури; недарма, попри свою позірну «масовість», він вважається одним із найвпливовіших британських авторів двадцятого століття, а газета «Times» помістила його на 14-те місце у списку найвидатніших післявоєнних письменників.
Бонд і кіно
Кінобондіана із самого початку розвивалася за власними законами, відмінними від літературного першоджерела. Це пояснюється тим, що сам Флемінг написав десять книг протягом одинадцяти років, тоді як фільми знімаються різними людьми уже майже шістдесят років. Така розтягнутість у часі не могла не вплинути на кіношного Джеймса Бонда.
Протягом більш ніж півстоліття мінялося все: виконавці головних ролей, кінематографічна мова, ідеологічні меседжі, технологічний бекґраунд. Веселі сонячні бойовики шістдесятих років («Доктор Ноу», «Кульова блискавка») змінилися на майже карикатурну «напівфантастику» сімдесятих («Шпигун, який мене кохав», «Місячний гонщик»); невиразні стрічки вісімдесятих («Восьминіжка», «Іскри з очей») – на високобюджетні блокбастери дев’яностих («Золоте око», «І цілого світу замало»).
Двохтисячні ознаменовані принциповими змінами у підході до виробництва фільмів: продюсери «розв’язали руки» режисерам, і ті почали вносити в бондіану авторське бачення. Відтак, раніше голий кістяк починає обростати драмою та психологізмом, карколомний екшен – красою та стилем. Зазнають суттєвої трансформації персонажі, зокрема головний герой – у нього нарешті з’являється минуле, а також почуття, емоції та схильність до ірраціональних дій.
Особливо у двохтисячних роках відзначився Сем Мендес – найбільш титулований режисер в історії бондіани. В обох його стрічках – «Скайфолл» і «Спектр» – ламається звична наративна структура тексту/фільму про Бонда; на зміну циклічній формулі приходить лінійний наратив, який об’єднує чотири останні фільми в єдину сюжетну лінію.
Крім того, Мендес залучив до роботи над фільмами віртуозних операторів Роджера Дікінса («1984», «Старим тут не місце») і Гойте ван Гойтему («Шпигун, вийди геть», «Інтерстеллар»).
Завдяки топовим кінематографістам у франшизи відкрилося друге дихання. В результаті фільми Мендеса отримали схвальні відгуки від критиків і стали найприбутковішими в історії бондіани («Скайфолл» уперше зібрав у прокаті більше мільярда долларів).
У квітні мала відбутися прем’єра двадцять п’ятого фільму «офіційної» бондіани «Не час помирати». Режисер фільму – Кері Фукунаґа («Безрідні звірі», «Справжній детектив»).
Через пандемію коронавірусу реліз було перенесено на осінь 2020-го.
Чекаємо на фільм. Читаємо книжки. Вивчаємо масову культуру. Залишаємося вдома.
Автор: Ігор Мітров
