Жан Одрі один з загальновизнаних метрів порівняльної індоєвропейської міфології. Продовжуючи напрямок, намічений Ж. Дюмезілем, Одрі пішов набагато далі, підіймаючи багато не зовсім політкоректних тем, пов’язаних з результатами досліджень ІЄ-цивілізації. Пропонуємо вашій увазі розділ з програмної праці Ж. Одрі «Індоєвропейці», що стисло та схематично описує результати більш ніж п’ятидесятирічного наукового дослідження релігійних вірувань наших давніх предків.

І. Загальна характеристика індоєвропейської релігії

А) Індоєвропейська релігія була політеїстичною, містила розмаїття обрядовості, характерної для різних спільнот і регіонів: релігія язичницька, тобто селянська. Вона відображала відмінності між племенами, а не якийсь єдиний державний культ чи тим більш державну церкву.

В) Будучи плюралістичною і різносторонньою, ця релігія була толерантною за своєю природою, далекою від потурань прозелітизмові, кожна етносоціальна група вшановувала своїх власних богів, мала особливі ритуали і звичаї. В цьому сенсі її можна назвати езотеричною та ініціаційною. У неї були свої міфи і символи, але вона була позбавленою догматизму.

С) Це була релігія діл, а не релігія віри, релігія досвіду, а не абстрактних роздумів, що виражалось в її традиційній обрядовості.

D) Оскільки вона була політичною релігією за своєю структурою, бо об’єднувала різні етнічні групи, а також з огляду на більшу частину пантеону, її можна назвати радше релігією вождів, аніж релігією жерців. Характерною ознакою індоєвропейської релігії є відсутність фанатизму. Поет міг бути час від часу натхненним священною одержимістю, але особа, що відправляла культові дії, була врівноваженою, поважною посадовою особою. «Ірраціональні» чужоземні (чи архаїчні) екстатичні культи засуджувались, а магія строго переслідувалась. Незважаючи на це, індивідуальна магічна практика була широко розповсюдженою, про що свідчать давньоіндійська Атхарваведа, хетські ритуали, низка прикладів з класичної античності, а також германської та кельтської традицій.

E) Образи та імена індоєвропейських богів. – Боги уявлялись як особистості. Їх характер неможливо описати з абсолютною точністю, але можемо постулювати, що він був більш менш близьким до характеру тогочасних людей. В цьому контексті слід виділити чотири типи імен богів:

  1. імена, що означають явища природи (вогонь, вранішня зоря), небесні тіла (сонце, місяць), або абстрактні поняття (контракт, клятва);
  2. складні імена, що позначають «володаря» відповідної істоти, природного чи суспільного явища (лат. Silva-nus «володар лісу», вед. Brhaspаti- «володар магічної сили»);
  3. особисті імена «невмотивовані» (вед. Indra-) і «вмотивовані», в яких виражено зміст основної функції божества (авест. Vərəθraγna– «той, хто долає перепони»);
  4. конструкції, що виражають родинні зв’язки («дочка Сонця»).

Останні три групи імен явно, а перша неявним чином відносились до істот, які є особистостями: проте і у цьому випадку їх справжня природа залишалась в полі зору, поети постійно грали на цій амбівалентності, Мітра/Контракт і Агні/Вогонь є такими ж особистостями, як і Індра в Рігведі. Ми маємо тут справу не з браком визначеності або відсутністю сполучної ланки між річчю чи явищем та іменем божества, бо наприклад бог *dyew- «денне небо» мав титул *pHter- «батько» з самого початку свого виникнення. Лише дуже невелику кількість індоєвропейських імен вдається реконструювати і всі вони позначають деміургів космосу.

Зороастрійський Мітра

F) Два полюси священного. – Еміль Бенвеніст (Le vocabulaire des institutions indo-européennes. 2, р. 179) висвітлив дуалістичну природу індоєвропейської ідеї «священного», реконструювавши значення відповідних пракоренів: «те, що наповнено божественною силою» – втілення «позитивного полюсу» сакрального (ав. spenta-, герм. *hailaz, лат. Sanctus, гр. ιερός); і «те, до чого заборонено торкатись людині» (ав. yaozdata-, герм. *wihaz, лат. Sacer, гр. ἅγιος) – негативний полюс сакрального. Цей дуалізм розкриває себе з одного боку в термінах, що стосуються релігійних обрядів, виражаючись в дієсловах, які означають певні сакральні дії («спричиняти зростання, посилювати» та інше), а з другого боку – в релігійному відношенні до богів: в текстах знаходимо одночасно і страх образити бога, навіть мимовільно, і разом з тим довірливе, а деколи навіть фамільярне ставлення до богів, принаймні до декого з них. У ведичній Індії пута Варуни/Клятви вселяють жах, але Індра розглядається як «друг». Індоєвропейська релігія хоча й містить строгі заборони, але є релігією вільних людей.

II. Боги Всесвіту

Небо, Земля, основні небесні тіла і атмосферні явища зазвичай обожнювались, але слід відзначити сталу тенденцію поєднувати природу з політикою через космічний символізм.

1. Небо і Земля. – А) Індоєвропейські боги звались *deywоs «ті, що від денного неба». Цей термін походить з періоду, коли головним богом був *dyаw-pHtаr- (Денне Небо). Хетський Sius «Бог-сонце» є його найдавнішим віддзеркаленням, що зберегло темпоральний характер, уособлюючи обмеженість дня. Він втрачав своє домінуюче становище у тих традиціях, в яких залишався уособленням неба (як ведичний Дьяус), в інших його ім’я переходило до верховного бога, як у випадку грецького Зевса та римського Юпітера. В опозиції до *deywos– небожителів були демони, які заселяли Нічне Небо чи підземний світ. Теологія, пов’язана з космологічними уявленнями про небо, яке обертається, знайшла свій вияв у різноманітних дуалістичних вченнях, що протиставляли демонів і богів, як, зокрема, в іранському маздеїзмі. Земля-мати в пізніх варіантах цієї теології є дружиною Денного неба, але раніше була дружиною чорного Нічного Неба, що було замінене білим Денним Небом після нетривалого царювання червоного Неба-Зорі чи Неба-Сутінок.

В) Веди і балтійський фольклор зберегли релікти образу демонічної Зорі, що схопила і викрала Сонце. Але в новіших міфах Зоря – «дочка Денного Неба», перебуває на його боці у щоденній боротьбі з темрявою. Дюмезіль пояснив зміст цікавого римського ритуалу Мater Matuta, в якому матрони пестили своїх племінників і виганяли з дому дівчат-служниць, відтворюючи вчинки доброї Зорі, що скеровувала перші кроки Сонця (сина її сестри-Ночі), позбувшись демонічної Темряви. Слід зауважити, що тут йдеться про Зорю, яка пов’язана не з добовим, а з річним циклом. Богиня світанку, пов’язана з добовим циклом є основою походження лише частини міфології, присвяченої різним богиням світанку, зокрема й тим, що носять інші імена, як то грецька Афродіта та її земний відповідник героїня – Єлена. Багато образів богинь і героїнь острівних кельтів, що населяли чарівний Інший Світ, такі як Етайн, Фанд, Брігіт, Боанд, Морріган можна інтерпретувати як віддзеркалення індоєвропейської богині світанку. В Ірландії зберігся переказ про народження Сонця (Angus Mac Oc), зародженого Денним Небом (Дагда) і Вранішньою Зорею (Eithne or Boand), без відома Елкмара (Ogme), що в цій історії грає роль індоєвропейського нічного Неба.

книга Жана Одрі “Індоєвропейці”

С) Божественні Близнюки (представлені індійськими Насатьями, грецькими Діоскурами, балтськими Синами Дейваса, ісландськими Синами Дня «dags synir») мали б відповідати своїй назві і бути космічними сутностями подібно до їх сестри-Зорі. Але їх ідентифікація є спірною: Сутінки чи радше Ранкова і Вечірня Зірка. Їхня найважливіша місія – охороняти Зорю або Дочку Сонця, з якою вони обидва одружуються, або видають заміж за Місяця.

D) Ряд узгоджених між собою даних свідчить, що Сонце, разом з Денним Небом, було великим богом індоєвропейської релігії в її найдавнішій формі. Традиційні збірки ритуальних правил зберегли не менше п’яти виявів звернення до нього чи до його атрибутів. Звичайна назва сонця *sHuel-, паралельна поетична форма реконструюється на основі санскр. Ravi-: вірм. arew. Культ відображено в іконографії археологічних знахідок, багатих на солярні символи. Царське вшанування сонця збереглось здебільшого у фольклорі, а не в «політичній релігії» в якій йому відводилась скромніша роль. Сонце відноситься в ній до третьої функції через його здатність приносити багатство (цю ідею виражає svastika-, індійська назва солярного символу), хоча в деяких традиціях як «космічний сторож», «всевидюще око» Сонце стає богом-царем, політичним вождем.

E) Місяць (*meH1-n-s/ot) виступає і як зрадливий чоловік сонячних богинь, покаранням якого є місячний цикл, і як бог-воїн, що бореться з демонами Нічного Неба.

2. Боги стихій: а) Вогонь. – Як земна форма явища, представленого в небі сонцем і блискавкою, вогонь є одним з найдавніших індоєвропейських богів. В історичний період в уніфікованій формі ми знаходимо його лише в арійському світі: ведичний Агні є одночасно втіленням елементу вогню і трьохфункціональним богом, перш за все богом-жерцем, але також і богом-воїном та «молодим богом», що володіє і наділяє життєвою силою. В інших традиціях ці різноманітні функції є розподіленими між рядом вогняних богів, чиї імена не тотожні назві елементу.

В) Вода. – Вода і вогонь споріднені дивним чином: «вогонь, онук вод». Вода чи води, що належали трьом світам, часто втілювались в формі великої богині, небесного джерела вод, що у політичній релігії стала трифункціональною сутністю, як зокрема авестійська Ардвісура-Анахіта – «волога, могутня. незаплямована», або ж богинею третьої функції.

С) Повітря. – Вітри в історичні часи стають другорядними міфологічними персонажами. Однак давня значущість стихії повітря проявляється через образ великого арійського бога-воїна Вайю «вітер»: ця воїнська роль зумовлена тим, що повітряний простір між землею і небом є ареною битви між богами Денного Неба і демонами.

D) Вищезгадані давні боги були включені до пантеону політичної релігії, але разом з тим збереглись і у народній релігії. В цьому сенсі не позбавленим змісту стає свідчення Цезаря, згідно якому германці «вважали богами тільки тих, кого можна побачити –  сонце, вогонь і місяць».

E) Імена лише небагатьох індоєвропейських богів можна відтворити з достатньою точністю. Це Денне Небо-Батько, Зоря, Вогонь, Володар вогню *wlkа-no- (Volcanus, Zeus Welchanos, осетинський Wrgon, коваль Wayland), «онук вод» *nepto/u-no-, громовержець, Бог блискавки *per-k/g-, що пов’язаний з дубом і Бог гір *pHus-H1en-.

3. Боги-покровителі. – Ці давні божества є найближчими до людини, найнадійнішою підтримкою для самотніх. В литовській пісні про дівчинку-сироту говориться «Сонце є матір’ю, що збирає їй придане, Місяць є батьком, що дає їй частку спадку, зірка є сестрою, що плете їй віночок, Плеяди – брати, що прогулюються з нею». Хетський сонячний бог Istanu мав особливе співчуття до пригнічених і беззахисних: «Istanu, батько і мати пригноблених і самотніх ти повертаєш права пригнобленим і самотнім».

ІII. Боги і ритуали чотирьох кіл суспільної ідентичності

1. Політична релігія зосереджувалась навколо суспільних груп, а не окремих індивідів, а в її структурі відображались чотири сфери суспільної приналежності. Є помилковим спрощенням говорити лише про громадський і приватний культи: існували чотири форми церемоніальної практики, в яких відображаються такі елементи квадрипартитної соціальної структури як сім’я (*dom), селище (*woyk), клан (*genH) і плем’я (*te/owta).  Хоча індоєвропейські релігійні системи зазнали трансформацій, ця базова структура збереглась в них як ідеальна взірцева модель.

А) Жерці кожної з цих чотирьох форм культу були вождями відповідних суспільних утворень; найвище з них репрезентував цар, що одночасно був жерцем. Голова сім’ї відправляв щоденні домашні ритуали при допомозі дружини, але для виконання великих урочистих жертвоприношень необхідним було втручання спеціалістів, оскільки такі ритуали мали певний рівень складності. Спочатку ці спеціалісти були просто помічниками для проведення церемоній; справжнім жерцем був цар, що звершав жертвоприношення «для себе», тобто для спільноти яку він представляв, а не священнослужитель, що робив це «для інших», як то виражено у брахманській теологічній традиції. Проте практично всюди священнослужителі-спеціалісти намагались перейняти і монополізувати літургію, за винятком хіба що домашнього культу.

В) «Вірні» складались з усіх членів спільноти, до складу якої можна було увійти чи то через народження, чи то через ініціацію. Виняток становила лише дружина вождя, що повинна була змінити свою сімейну релігію, коли залишала домівку і переходила жити до чоловіка. Чужинці не могли долучатись до культу, оскільки спільнота залишала привілей бути під захистом богів лише для самої себе.

С) Культовим місцем було вогнище, сакральний центр спільноти, чию єдність символізувало: домашнє вогнище, племінне вогнище, а пізніше вогнище міста. Для відправлення національної форми культу деякі народи будували храми в місцях, де відбувалися жертвоприношення, тоді як інші, зокрема германські племена, відмовлялись робити це навіть в історичну епоху.

D) Ритуали були надзвичайно різноманітними, від простої офіри їжі, що супроводжувалась молитвою, до довготривалих і складних церемоній, таких як ведична Ашвамедха, жертвоприношення коня, що розтягувалось на цілий рік. Але це пізні явища. Прадавній ритуал був простим і незмінним, він полягав у «прийомі» богів господарем дому (селища, тощо) біля вогнища, до якого кожен з них персонально запрошувався згідно прописаних форм. Їжа, що подавалась богам, перш за все була призначена для того, щоб вони могли підкріпитись, стати сильними і спроможними виконати прохання їх шанувальників. Як і на людських бенкетах їм співалась хвала. Наситившись, боги, що прийняли запрошення, мали обов’язок віддячити господарям за гостинність. Іншого роду ритуали, такі як вдячна жертва чи звершення клятви, практикувались рідше. Принесення (*ad-bher-) були різноманітними і залежали від характеру богів. У кельтів та германців був навіть троїстий поділ жертовної практики.  Ритуал, під час якого рідина лилась у священний вогонь (*ghew-, *spend-), був дуже давнім і важливим: від його назви походять такі слова, як  «жрець» (індоіранське *zhаutar-),  «культ» (хетське spand-), «боги» (германське *guda-), очевидно за рахунок його використання під час звершення клятв та заручин (латинське sponsa). Друга частина ритуалу (зокрема в індоіранському світі) полягала в езотеричному формулюванні Істини.

E) Вважалось необхідним, особливо при певних обставинах, таких як прийняття важливого рішення, знати волю богів або ж виявити, хто з богів неприхильно налаштований і чому. В цьому вся раціональна основа ворожби, різноманіття і складність технік якої теж вимагали наявності професійних служителів.

2. Боги родоводу. – А) Поклоніння предкам. – Сакральний культ був спрямований на вшанування пращурів: предків спільноти та особливо її родоначальника, предка-епоніма, виживання яких в потойбічному світі безпосередньо залежало від  того чи вшановують їх нащадки, бо лише вони компетентні робити це. Якщо правильним чином віддавати шану померлим, то вони стають могутніми духами, здатними ефективно допомагати живим, але якщо їх забувати, нехтувати ними, то вони помруть раз і назавжди. Саме тому така виняткова вага надавалась спадкоємності і репутації, яку людина залишала за собою покидаючи цей світ: залишитись в пам’яті поколінь славетним предком означало мати шанс на вічне життя і можливість скористатись благами персонального культу.

В) Поховальні обряди. – Найпершим завданням  поховальних обрядів було запобігти шкоді, яку міг заподіяти покійник і локалізувати його душу в певному місці, так щоб вона не перетиналася із світом живих. Але вони також мали за мету керувати діями мертвої людини у потойбічні. Дюмезіль розкрив значення двох такого роду практик індоєвропейців: «Кремація гарантувала покійному стрімкий злет на небеса і багате загробне життя.  Похований у кургані був запорукою добробуту, його закопування в землю мало забезпечити багатий врожай. Іншими словами привілейований клас мерців відправлявся прямо на небо (…) інші ж залишались в землі, роблячи її родючою завдяки своїм чеснотам, що проявились під час їхнього життя. Це два шляхи в інший світ». (La saga de Hadingus, p. 150)

C) Кожна громада вшановувала також і загальнонаціональних богів. Інколи вона запозичувала їх, а бувало й навпаки: боги якоїсь невеликої спільноти ставали загальнонаціональними. Син Енея Юлій, що став епонімом роду Юліїв, вважався сином Венери, яка вшановувалась цілою Римською громадою, від якої рід запозичив її культ; але культ Геркулеса Ara Maxima спочатку належав лише двом родинам Поціїв і Пінаріїв, що передали його цілій Римській державі.

IV. Боги трьох функцій

Основною специфічною ознакою індоєвропейських пантеонів є поділ богів на три групи за їх космічними та соціальними функціями: влади, війни і достатку, що є наявним у всіх відомих індоєвропейських традиціях. Доведено також дуальність характеру першої функції, що мала магічний і юридичний аспекти, наявність молодших богів влади; наявність лицарського і брутального аспектів другої функції; неоднорідність розвитку третьої функції в різних традиціях. Слід згадати також і трьохфункціональних богів. Це здебільшого прадавні божества, що пізніше стали інкорпорованими в систему трьох функцій.

1. Три функції в індоіранському пантеоні. – A) Ведична Індія: а) Владна функція. – Мітра і Варуна (Договір і Клятва або Правдива Мова) складали пару. Їх називали «царями». Вони належали до розряду божеств, званих Адітьями, і відали царськими функціями. Сферою діяльності Мітри-Договору була юридична влада (організація відносин між чотирма колами соціальної приналежності), а Варуни-Клятви (Правдивої Мови, Господаря Меж) магічна влада (використання майї, та інших таємничих засобів впливу на людей та світ); разом вони охороняють правду і світовий порядок, який безпосередньо залежить від правди.

b) Військова функція. – Індра, «той що долає опір» (Vrtra-hаn-) проявляв свою войовничу енергію як у світі людей, сприяючи експансії аріїв в Індію, так і у Космосі. Його сутнісна характеристика долання перепон втілилась в міфі про вбивство демона Вітри. Це космогонічний міф, в якому йдеться про завоювання життєво необхідних благ (світла, вод, тощо). Індрі допомагають Марути (назва яких споріднена з іменем латинського бога Марса).

c) Репродуктивна функція. – Творення живих істот і благ є сферою діяльності божеств класу Васу («Блага»), назва якого має спільний корінь з іменем римської богині Весуни (Господарки Благ). Це боги-цілителі близнюки Ашвіни, велика богиня вод Сарасваті та інші.

B) Ця тричленна організація пантеону вражаючим чином розкрилася в тексті договору між протоіндійським царем Мітанії і хетським царем Шупілулюмою. Перелік основних мітанійських богів трьох функцій, таких як Мітра, Варуна, Індра, Насатьї (Ашвіни), безпосередньо пов’язаний з трьома суспільними верствами.

С) Іранці. – Релігійна революція, яка невідомо коли і з якою метою відбулась в середовищі іранських племен, перетворила таких богів, як Індра, Рудра та Насатьї в демонів, в той же час зберігши термін asura-, що зустрічається в Рігведі і позначає демонів. В іранській традиції цим словом називаються боги. *Mitra став yazata- чи богом Mithra, a *Varuna – Паном Мудрістю Ahura Mazda, верховним богом маздаїзму. Військова функція, що стала вакантною після відторгнення Індри, покладена на Vərəθraγna (це імя є гіпостазованою формою одного з епітетів Індри). Третя функція розподілена між різними божествами.

D) Реформа Зороастра. – Друга релігійна революція, що була проведена Заратустрою (близько восьмого століття до нашої ери) перетворила маздаїзм на монотеїстичну релігію. Внаслідок цього процесу теологічні абстракції перетворились на божественних істот, «Безсмертних творців добра» очолюваних Верховним богом. Дюмезіль стверджував, що структура групи цих священних сутностей еквівалентна трьохфункціональній моделі: Мітра має відповідник під іменем Праведна Думка; Варуна знайшов відображення у Правді; Індра у Владі; Насатьї в парі Цілісність-Безсмертя; богиням, що були пов’язані одночасно з усіма трьома функціями, відповідає Блага Думка.

E) Давня релігія Персії є маловідомою. В перших Ахаменідських хроніках згадується лише A(h)uramazda, можливо через монотеїзм чи з якихось інших причин. Але трьохфункціональна ідеологія, яку засвідчує ряд формулювань (включаючи три види покарань) залишалась живою, що наштовхує на думку про її відродження в Артаксерксовій тріаді A(h)uramazda, Anahita, Mithra.

2. Три функції у латинському та умбрійському пантеонах. – Найдавніша римська тріада складалась з Юпітера, Марса і Квіріна, що підтверджується кількома свідченнями, а також наявністю умбрійської тріади Jupiter, Mars, Vofionus. Латинський і умбрійський Юпітер в цій трійці є єдиним представником Влади, хоча інколи він згадується разом з Fides «Чесність» або Dius Fidius, що репрезентує правовий аспект першої функції. Марс (скорочення від Mavort– ) є богом війни. Його ім’я споріднене з ведичними Marut-. Квірін є блідою фігурою, але етимологія його імені *coviri-nus «голова зібрання» wiro- (общинників) вказує на бога третьої функції, як і ім’я його умбрійського відповідника Vofionus>lewdhyono- «голова поселення».

3. Три функції в германському пантеоні. – Нордична тріада храму в Упсалі також є функціональною. Одін (ісл. Odhinn від wod-ena- «одержимість») є богом екстазу, поетичного натхнення; подібно до Варуни та Юпітера він представляє владу і подібно до них є грізним магом, проявом сили якого у правовій сфері є Тюр (від герм. tiwa- *deywo- «денний»). Другим богом тріади є Тор, повелитель грому *tnHro-, винищувач велетнів, що володіє молотом. Тор і Одін належать до розряду богів, які звуться асами (Ases – термін, споріднений з ведичним Asura). Третім є Фрейр, що належить до групи Ванів (Vanes), богів добробуту, достатку, миру і родючості. Світ виник через війну між асами і ванами.

4. Три функції у слов’янському та балтському пантеонах. – Спектр достовірного матеріалу, наявного на даний час обмежується народними піснями пізнього походження, через що неможливо робити неспростовні висновки. Топоров вважає, що першу функцію в слов’янському пантеоні представляє Стрибог, про якого мало що відомо, другу військову – Перун, а третю – Волос. Але ця тріада не є безпосередньо засвідченою. Однак у балтів, якщо розділити думку Фішера і довіритись інформації Грюнау, було зображення такої трійці. На гобелені, описаному Грюнау, було зображено трьох богів: таємничого Покулюса, бога пекла, темряви і духів померлих; Перкунаса, бога другої функції, спорідненого з слов’янським Перуном; і Потрімпо, що уявлявся щасливо усміхненим молодим хлопцем у вінку з пшеничного колосся і представляв третю функцію. Гімбутас довела, що Покулюс, є ніхто інший як Велінас, повелитель духів (чиїм іменем сьогодні називають християнського диявола), що має багато паралелей з Одіном і ведичним Варуною. Можливо також, що Діевас (який відсутній у тріаді), чиє ім’я, походить від *deyws, так само як і ім’я Тюр, втілює правовий аспект першої функції аналогічно до Мітри, Фідеса і Тюра.

5. Три функції в кельтському пантеоні. – Хоча в кельтській традиції тріада безпосередньо й не зустрічається, трьохфункціональний розподіл можливо простежити. Магічний аспект першої функції можна пов’язувати з Лугом, що ототожнювався римлянами як і германський Вотан (*Wodanaz), з Меркурієм. Близьким до нього є ірландський милосердний небесний бог Дагда, що ототожнюється з Jupiter tonitruus та галльським Taranis-, а також друїдський бог, що репрезентує функцію влади в її дружньому правовому аспекті Ноденс (ірл. Нуада), однорукий розподілювач благ, який через своє каліцтво подібний до нордичного Тюра, а функціонально до ведичного Бхаги; та в будь-якому випадку він бог владної функції, всупереч його ототожненню з Марсом. Військову функцію скоріш за все уособлював галльський Огміос (ірл. Огме), ототожнений з Геркулесом. Iрландський Diancecht, бог-цілитель, що ідентифікувався з Аполлоном, a також кілька богів-ремісників, включно з великою богинею Брігіт, яку ототожнюють з Мінервою, є типовими представниками третьої функції.

6. Три функції в хетському пантеоні. – Релігія хетів містить відчутні сліди анатолійського неіндоєвропейського походження. Та все ж стійкість трьохфункціональних уявлень (що проявилась зокрема у символіці трьох кольорів) засвідчує «ритуал називання імен ворожих богів». Це спонукає до аналізу хетського пантеону з метою виявлення слідів архаїчного тричленного функціонального розподілу. Найбільш очевидною є приналежність до третьої функції бога Телепінуса, який керує ростом агрокультур і чиє зникнення паралізувало життя на всій землі. В даному випадку, як і в інших традиціях з цією роллю пов’язаний бог сонця. Інший великий міф, в якому діє вбивця дракона бог грози, дозволяє проводити паралелі з індійським Індрою Врітраханом, незважаючи на те, що події в міфах розгортаються зовсім по різному. Природа цього бога виразно простежується у найдавнішому хетському тексті: «… він був приємний богові грозового неба, і через те, що він був приємний йому, цар Nesa був знищений царем Kussara…»; це дуже нагадує те, як Індра надавав допомогу своїм протеже в їх боротьбі з тими, кого він ненавидів. Існує версія прочитання ідеограми DISKUR=DIM (бог вітру), якою позначався Tarhunnas, як «переможний бог». Таке подвійне значення дозволяє одночасно провести паралелі і з Індрою, що «долає перепони», і з великим індоіранським войовничим божеством вітру Вайю. Богиня Halmasuitt – «Царська Влада», незважаючи на її ім’я, представляла приземлену владу третьої функції. Скоріш за все, що Sius, якого науковці ідентифікують з індоєвропейським *dyews, був небесним богом влади, який втілював першу функцію подібно до Зевса, Юпітера чи Тюра. Він був тісно пов’язаним з особою царя, який звертався до нього «Sius mis» – «мій бог Sius». Згодом Sius був замінений богом, а потім богинею сонця, ім’я якої означало «Царська Влада». Тут ми маємо справу з ідеєю сонячної харизми, за аналогією з авестійським xvarnah. Як і у кельтській традиції, в хетській тріада не є фактично засвідченою, і тому схема розподілу функцій в хетському пантеоні залишається гіпотетичною.

7. Три функції у Вірменському пантеоні. – Вірменський пантеон є маловивченим. Наші знання про його богів інколи обмежуються їх іменами, які часто є запозиченими від іранців. Тим не менше, спроба виявлення слідів системи трьох функцій є можливою. В едикті царя Трідата, виданому в час небезпеки для країни говориться: «Нехай спасіння і процвітання будуть з вами з ласки богів: достаток з милості шляхетного Aramazd, розсудливість з доброї волі Anahit, хоробрість з ласки відважного Vahagn». Цей Vahagn, є подібно до іранського Vərəθraγna, ім’я якого він носить, богом-воїном. Дуже цікавим є те, що в даному випадку третю функцію втілює бог, ім’я якого походить від імені іранського бога першої функції Ахурамазди, а першу богиня Анахіта, яка в іранському пантеоні втілює третю функцію. Це доводить автентичність, а не запозиченість вірменської тріади.

8. Три функції і грецький пантеон. – Релігія Греції є чудовим прикладом традиції, матеріали якої є винятково достовірними і в якій трьохфункціональна модель представлена настільки широко, що філософ Платон зробив її організуючим принципом своєї ідеальної держави, хоча структура пантеону не має нічого від цієї моделі. Незважаючи на наявність в релігійній системі бога влади Зевса, бога війни Ареса і кількох богів третьої функції, ми не знаходимо ні функціональної тріади, ні жодних базованих на функціях груп. Натомість є великі боги Аполлон, Артеміда, Афіна, Посейдон та інші, що не вписуються в трьохфункціональну схему. Це цікавий негативний приклад, що демонструє a contrario значущість трьохфункціонального трактування тих пантеонів, які піддаються такій інтерпретації. Він також показує те, що структура трьох функцій не є єдиним організуючим чинником індоєвропейського пантеону. Найдавніший грецький пантеон був організованим навколо ідеї трьох небес (кожне з яких мало свій колір), та денного, річного і космічного темпоральних циклів. Драма річного циклу розгортається навколо шлюбного союзу божественної пари Зевса (*dyew– денне небо) і Гери (*yera– тепла пора року), який символізує щорічне повернення світла після зимової ночі. Це чергування також втілювалось Аполлоном і Діонісом в дельфійському храмі. Афіна і Афродіта обидві були дочками Зевса, що уособлювали два протилежні і взаємодоповнюючі аспекти індоєвропейської богині Зорі, яка була водночас і воїтелькою і коханкою; весна, світанок року, є сезоном кохання і в той же час моментом початку періоду проведення військових кампаній, що тривав до початку осені.

9. Від космології трьох небес до системи трьох функцій. – Якщо грецький пантеон зберіг автентичну структуру (на що вказують всі факти), то вона повинна відображати дуже давню форму індоєвропейських світоглядних уявлень. Боги денного неба, подібні до Зевса, стали богами влади, які керують рештою богів, званих *deywos, («ті що належать денному небу»). Ті, що належали червоному небу (боги світанку та заходу сонця) «розривались» між військовою і третьою функцією, поступово набуваючи демонічних якостей, як індійські асури (першопочатково «володарі Іншого Світу», або «позбавлені сонячного світла», згодом «демони» ). Але в той же час верховний бог нічного неба, що спочатку тісно пов’язувався з денним небом від якого походив, інколи ставав (як у германській міфології) на повідне місце, затьмарюючи останнього. Це призводило до появи двох богів владної функції. Космологічна основа цього явища виразно проглядається в германській, балтській і індоіранській традиціях.

Боги денного неба

у германців: *Tiwa, *tiwa-боги, (< *deywo-);

у балтів: *Deiva-, *deiva-боги, (<*deywo-);

в індоіранців: *Mitra– («Договір»), денні *daiva-боги, (<*deywo-);

Боги нічного неба

у германців: *Wode/ana-;

у балтів: *Velina-, (душі померлих);

в індоіранців: Varuna– (Клятва)

Асиметричність схеми зумовлена заміщенням первинних космічних сутностей політичними концептами (богами релігії Правди) в індоіранській традиції. Однак в Брахманах збереглись згадки про їх початкову природу: «Мітра є днем, Варуна ніччю». Головні ірландські боги також зберегли свої космічні риси: Дагда є віддзеркаленням денного неба, Огме нічного, Луг сутінкового, а Брігіт, разом з іншими богинями та героїнями, Зорі.

V. Від богів до героїв

Боги, що досягали кінцевої стадії свого еволюційного циклу, мали тенденцію набувати антропоморфних рис, хоча раніше вони були одухотвореною формою об’єкту чи абстрактної ідеї. Це чимось нагадує протилежність евгемеризму (уявлення про те, що боги – це сакралізовані образи людей давнини). Брахмани стверджують, що «боги були смертними».

1. Боги і герої трьох функцій. – Дюмезіль і його послідовники виявили відображення трьохфункціонального пантеону в легендах, історії та епосі ряду індоєвропейських народів. Перетворившись на людей, боги зберегли свою функціональну сутність.

А) Махабхарата. – Стіг Вікандер довів, що герої цього великого індійського епосу, Пандави, є нічим іншим, як інкарнаціями верховних ведичних богів трьох функцій: старший, Юдхіштхіра, є сином Дхарми (Закону), сутності першої функції; другий, Бхіма (син Вайю) та третій, Арджуна (син Індри) репрезентують два аспекти (брутальний і лицарський) військової функції; і нарешті близнюки, Накула і Сахадева, є синами Ашвінів, а їх спільна дружина Драупаді є трансформованою великою трьохфункціональною богинею, що представлена у ведах постаттю Сарасваті. Це пояснює поліандричний шлюб героїв священного індійського епосу, який є скандальним явищем для брахманської традиції.

B) Нартський епос. – Трьохфункціональна модель збереглась у національному епосі осетин (далеких нащадків скіфів). В ньому йдеться про три родини нартів: Алагата, що жили на півдорозі до вершини гори і організовували священні бенкети; Ахсартагката, що займали її вершину і були героїчними воїнами; Бората, що заселяли підніжжя бескеду та були багатими і численними. Два останні роди постійно воювали між собою.  

C) Легенда про заснування Риму. – Легендарна історія заснування та перших століть Риму дає кілька прикладів трьохфункціональної моделі. Чотири перші царі за своїми характерами та покликанням символізують три функції (щодо першої, то обидва її аспекти): Ромул, напівбог-засновник міста; Нума Помпілій, законодавець; Тулл Гостілій, воїн; і нарешті Анк Марцій, що піклувався про добробут та розвиток Риму. Два легендарні герої – одноокий Горацій Коклес і однорукий Муцій Сцевола, своїми каліцтвами еквівалентні божественній нордичній парі Одін-Тюр. Перша війна римлян з сабінянами є «космогонічною війною», подібною до війни асів і ванів. Тричленна модель також притаманна і переказові про прибуття Енея в Лаціум.

D) Едда і саги. – Подібно до війни з сабінянами, війна між асами і ванами відображає боротьбу представників двох перших функцій проти представників третьої. Ця війна постає як низка баталій, що завершуються вічним миром, який об’єднує усіх у священну трьохфункціональну спільноту. Аналогічно трипартитна модель постає і у сагах, а найвиразніше у сазі про Хрольфа Кракі. Уельська теогонія Мобіногіону є виразно трьохфункціональною: племінники тривалентного царя Мат (діти його сестри Дон) діляться на три групи: маг Гвідіон і «державні діячі» Евелідд та Гільфайтві (перша функція); хлібороб Аметон і коваль Гованон (третя функція); три видатні воїни Хіддін, Хікдін, Бледдін (друга функція) народжуються останніми. Дочка Дон, Аріанрод, довершує групу. Три функції виявляються і в багатьох переказах острівних кельтів: ірландському епосі, уельських переказах та середньовічних новелах.

Нортський епос

E) Грецький епос та легенди. – Хоча спроби застосувати трьохфункціональну модель до всієї Іліади виявились безплідними, її можна знайти в структурі орнаменту щита Ахілла, на якому послідовно зображено весілля та сцену суду (перша функція); війну (друга функція); три аграрні, одну пастушу сцени та сільське свято (різні аспекти третьої функції). Легенда про суд Паріса, першопричину троянської війни, у своїй основі є трьохфункціональною: три богині, одну з яких мав обрати Паріс, втілювали три функції. Надавши перевагу Афродіті, богині третьої функції, він зробив хибний вибір, через який прирік свій народ на страшні лиха. Слід також додати, що історія перших царів Орхомену ґрунтується на тій самій моделі, що і історія перших царів Риму.

F) Билини. – Руський епос зберіг принаймні одну функціональну тріаду, до якої входять Волх (одночасно шаман і воїн-князь), Святогор – велетень, «силу якого ніхто не здатен виміряти» і Микула – селянин, наділений надприродними якостями. Шість князів, правління яких описує Нестор-літописець, також втілюють три функції (щодо першої і другої, то кожен з двох їх аспектів). Західноєвропейські середньовічні легенди, зокрема кельтські та германські, відображають систему трьох функцій. Так, наприклад, чотири символічні предмети епічного циклу Грааля, зокрема й сама Чаша-Грааль, Спис, Меч і Камінь, є відображенням чотирьох функціональних талісманів ірландських Племен богині Дану: казану Дагди, що є символом влади; меча Нуади і списа Луга, воїнських символів; каменю Фаіл, символу родючості і достатку. Епічний цикл Емері Нарбонського ґрунтується на давній трьохфункціональній основі, можливо вест-готського походження. Граф Емері відсилає своїх синів геть з країни, щоб залишити весь спадок наймолодшому синові. Всім іншим батько дав завдання, що відповідають трьом функціям. Втративши інтерес до своєї місії через кохання до Енід, Ерек змушений був пройти через три види випробувань, завдяки чому здобув три харизми, якими повинен володіти король.

2. Боги та герої часових циклів. – Героїчні легенди, епос а також фольклорні перекази, відображають найдавніший структурний принцип індоєвропейського пантеону, принцип темпоральної циклічності. Згідно з Краузе, різноманітні версії троянської легенди побудовані на основі міфології річного циклу. Наприклад Єлена, що добровільно стає троянською полонянкою є Світанком (Зірницею) року, яку Менелай, сонячний герой з вогняним волоссям, намагається відвоювати. Ключові події Іліади можна співвіднести з фазами річного циклу, а героїв з солярними та темпоральними явищами. Зевс символізує денне небо, Гера – теплу пору року, Афіна і Афродіта є богинями світанкової зорі. Гнів Ахілла, відчайдушні дії та смерть Патрокла можна пов’язати з «міфологією старого та нового сонця». Легенда про сплячу Брюнхільду, яку пробудив Зігфрид, чи її фольклорна версія – казка про Сплячу Красуню і Прекрасного Принца, також ґрунтуються на міфології Світанку року, чи Світанку космічного циклу, що починається з космогонічного акту та завершується есхатологічними подіями. Таке ж саме відображення символіки річного циклу можна простежити і у вірменських фольклорних переказах і у британському Беовульфі.

VI. Сутінки богів

Ренан писав про «пурпурний саван, в якому сплять мертві боги». Він також говорив про те, що давньогрецька мова та латина є «мертвими мовами», хоча від них походять романські та новогрецькі діалекти. Цей принцип стосується і долі язичницьких богів індоєвропейців; перетворившись спочатку на легендарних чи історичних героїв, як ми це бачили, а потім на домашніх духів, персонажів дитячих казок, інколи навіть демонів вони продовжували жити, хоча й непомітно, зате активно. Германський двійник Варуни і Юпітера, Вотан, «темний мисливець» Mesnie Hellequin Дикого полювання, продовжив своє існування, невпізнаним, під маскою Арлекіна. Інші ж стали святими, такими як убивця дракона Св. Михаїл. Вченими навіть ставиться питання про те, чи трьохфункціональна індоєвропейська модель не мала впливу на заміщення монотеїстичного Бога іудаїзму Св. Трійцею. Всупереч заборонам та переслідуванню давні релігійні обряди продовжували жити, набуваючи нового життя: давній культ зимового сонцестояння лежить в основі християнського Різдва, а вогні Св. Івана вшановують літнє сонце.

Переклад: Андрій Поцілуйко
Редактор: Сергій Заїковський