Жан Деспер

Жан Деспер: 18 років потому нова правиця все ще тримається у добрій формі

Назва пропонованого сьогодні тексту спокушає. Хто зна, а може й дійсно все ще в добрій формі?.. Проте не треба мати дуже мудру голову, аби второпати, що на сьогодні нова правиця уже давно злягла з радикулітом, роз’їдена численними медіа-інсультами і старечою деменцією – це якщо прийняти на віру, що після випуску Маніфесту 2000 року вона взагалі прожила бодай 5 років.

Та як би там не було, пропонуємо разом з нами повернутися у світлий грудень 1985 року. У кіно показують фільми зі Шварценегером і «Роккі 4», а молодий паризький журналіст Ґреґорі Понс (під псевдонімом Жан Деспер) у 56-му номері нашого любого журналу Éléments, присвяченому «повноліттю» нової правиці, подає звіт із результатами культурної війни. І вони дійсно вражають.

Éléments n° 56, грудень 1985 року

Давним-давно жили собі декілька юнаків з коротким волоссям і великими ідеями. Вони любили дівчат з довгим волоссям і в коротких спідницях. Судячи з того, що за книги вони цитували, можна впевнено сказати, що пам’ять у хлопців не була короткою. А з того, яким чином вони відстоювали свої принципи, виводиться висновок про довгі й гострі зуби.

Юнаки та дівчата втратили віру до магічних талісманів свого племені: берет старшого брата-парашутиста, татова геральдична лілія чи то пак мамині чотки з хрестом уже не викликали у цієї молоді трепету. Їм стало нудно на задвірках правиці, яка щосили намагалася оговтатися від пережитого в Алжирі.

Французам взагалі остогидла та Франція, яку поспіхом будував для них пристаркуватий та давно позабутий, ледь помітний генерал. Вони й гадки не мали, що весна проскочить поміж бруківкою, вирваною з паризьких вулиць студентами, які ненавиділи сіро-блакитний колір форми CRS. Наші юнаки та наші дівчата, вирішивши все ж таки не спалювати Жана-Луї Тікс’є-Вінанкура у якості жертвопринесення ідолові Че Геварі, також і гадки не мали, що от-от поринуть у захопливу ідеологічну пригоду, яка вирве інтелектуалів з епохи францисок і перенесе їх прямісінько у кремнієвий вік.

Що ж трапилося 18 років потому з цією школою думки, котра наразі визнається однією з найцікавіших та найбільш новаторських – принаймні поміж правих – за останні 50 років, і як вона вплинула на сучасні інтелектуальні дискусії?

Доки етнологи стверджують, що з астрономічною точністю вирахували вплив бога Кеку на уми робітників басейну Убанги, інші гуманітарні науки визнають свою нездатність виміряти інтелектуальну аудиторію певної школи думки. Доступні параметри вимірювання – обсяг публікацій, індекс цитування, згадки в пресі чи монографії, присвячені дослідженню праць лідерів інтелектуальної школи – швидко виявляються марними, ба навіть вводять в оману.

Приклад з Action française у цьому плані дійсно є показовим: десятки томів, опублікованих за півстоліття Шарлем Моррасом у треуголці члена Французької Академії; тонни заляпаного типографським чорнилом паперу щоденної газети – майже нічого з того спадку не вижило. Хто б міг подумати, що настільки престижна школа думки, яка вплинула на стількох відомих чоловіків і жінок, настільки миттєво згине у вирі Визволення?

Політична правиця і моральний шантаж зліва

І навпаки, у 1930-х роках журнал Esprit поширювався лише вкрай обмеженим колом читачів (близько 3000 примірників), що тримало його осторонь політичних дебатів того часу: та інтелектуальне потомство цього журналу, тим не менш, виявилося набагато значнішим за Action française.

Класичною помилкою було б сплутати ідеологічний вплив з політичним втіленням думки. З 1944 по 1981 рік ліві чекали, аби перевести у політичний простір ідеологічне панування, яке тримали в руках протягом усього цього періоду. Так само, відмовившись від втручання у політичне поле, Еммануель Муньє зміг до початку війни забезпечити виживання своєї ідеологічної спадщини. І варто враховувати той факт, що сам Муньє зник з інтелектуальної сцени одразу ж по її завершенні, піддавшись спокусі політики.

Метаполітичні амбіції «нових правих» досі, без сумніву, лишаються обабіч поточної політики, яка рішуче відстає від соціокультурних тенденцій, що формують електоральні вподобання мас.

Середній вік нинішнього політичного класу сам по собі може вважатися визначальним фактором: інтелектуальне формування лідерів сьогоднішньої опозиції повністю припало на пік ідеологічної хвилі, яка й дозволила лівим захопити політичні важелі. Несвідомо – якщо говорити про найбільш чесних – чи завдяки тваринному жаху, це чиновництво є надзвичайно чутливим до морального шантажу з боку лівих, котрі ніяк не можуть второпати, що між французькою молоддю та  інтелектуальним середовищем, у якому домінують марксистські ідеї та принципи, зяє нездоланна прірва. Страх перед тим, «що на це скажуть ліві», завжди сіє хаос поміж наймолодших з лідерів опозиції, особливо коли їм доводиться прощати юнака, більш схильного до вибивання вітрин магазинів та підпалу чужих автівок, аніж до вивчення повного зібрання творів Леніна у сорока п’яти товстелезних томах.

Із милосердя давайте-но навмисно проігноруємо древніх апаратних крокодилів, відрізаних від світу ідей та мистецтва десь так з часів Альбера Лебрена, котрі, якщо і не є прямими потомками Ставіського, то все одно увесь час плутають політику та електоральну гімнастику на дитячому ігровому майданчику. Поруч з ними якийсь Лоран Фабіус дійсно змушує людей повірити, що йому всього лиш тридцять дев’ять років.

Чесно кажучи, варто зазначити, що єдині автори з середовища старих правих, які відкрито зверталися до напрацювань нових правих, зокрема Мішель Понятовські, зробили це з настільки незбагненною відсутністю врахування нюансів та незручністю, що самі ж і стали першими жертвами цієї карикатурної позики.

Пора відмовитися від готових формул

Аби виміряти вплив інтелектуальної школи, ліпше думати про потік, а не накопичені запаси. Кожна епоха – це свого роду бульбашкова камера, в якій хаотично переміщуються частинки – ми можемо лише відстежити їхню траєкторію. Ідеї ​​стають помітними та набувають цінності лише завдяки своєму розвитку, і майже ніколи на це не впливає ані їх розмах, ані галас, який ці ідеї спричиняють своєю появою, ані середовище, звідки вони походять. Це зауваження особливо слушне, коли мова йде про «нову правицю», яка не лише ніколи не вдовольнялася своєю «природною» часткою аудиторії, але й не зупинялася витоптувати чужі, а почати навіть ворожі клумби. Нова правиця з’явилася, аби порушити травлення усталеного інтелектуального світу ЗМІ, вигадавши ідеологічну кухню з абсолютно новими смаками, котра усіх шокувала, перш ніж завоювати визнання невеличкої групи послідовників.

Цю нову кухню створили не відразу. Це була дійсно «ідеологічна лабораторія» – нову правицю можна перш за все визначити за схильністю до інтелектуальних досліджень. Спершу нудьгуючі юнаки та дівчата з правих кіл не знали, куди їх занесе. Здебільшого вони знали лише про те, де їм опинитися не хотілося б.

Не маючи політичного досвіду чи розчаровані активістською політикою, вони зазирали в університети, аби образу ж їх покинути, відчуваючи дисонанс як із політичним середовищем, з якого походили, так і з університетською ситуацією. Відтепер вони відмовлятимуться від готових формул, надаючи перевагу методові теоретичних проб і помилок, перепробувавши купу варіантів. Дещо з цього відкрило нові шляхи. Решта були відкинуті. Щось обрізали, щось розширили або схрестили між собою.

У період 1968 по 1977 рік інтелектуальний ландшафт навіть не підозрював про те, що хибні напрямки роботи будуть усунені, а ці люди та їхні журнали створять нову інтелектуальну течію, котра отримає назву нової правиці. Сам термін з’явився приблизно у 1977 році, після викриття широким загалом книги Алена де Бенуа Vu de droite, що отримала одну з найважливіших премій Французької академії. У той же час в активній фазі йшла підготовка до запуску журналу Le Figaro Magazine, чий карколомний успіх принесе новим правим значну популярність.

Чітко сконцентрувавшись на цій цілі, противники інтелектуального переозброєння правиці обрушили жорстокий шквал ЗМІ проти нових правих, використовуючи усі з існуючих методи інтелектуального тероризму, що незабаром спонукало окремих фахівців з політичного насильства взятися за організацію  силових нападів на інтелектуальні конференції, організовані новими правими. Ці атаки супроводжувалися інтенсивною кампанією з оббріхування та наклепу, найчастіше підтримувану незвичайними «досьє», які лідерам думок самовдоволено передавали католицькі праві, злякані тим, що їхні вівці вислизають і перебігають до когось іншого.

Як Рене Ремон визнав нових правих

Медійне товариство регулярно дає собі змогу насолодитися невеличкими новими забаганками: після «буму» нових філософів, нових економістів чи нової кухні, 1979 рік став роком нових правих. Тропічний ливень з газетних публікацій (на сьогодні їх вийшло понад 5000 по всьому світові), університетських досліджень та дисертацій, десятки спеціально присвячених цьому феномену книг. У якості бонусу можна відзначити декілька геніальних по ідіотизму помилок: у лівій пресі, котра помістила емблему асоціації GRECE на обкладинку Nouvel Observateur, стверджується, що певна частина славнозвісних нацистських скарбів, захованих на дні озера Топліцзе, пішла на фінансування досліджень високоповажного професора Дюмезіля. Ігноровані протягом десяти років нові праві раптово опинилися всюди й сплели щільну мережу контролю над жискардівським суспільством, котре на ту мить уже дриґалося в передсмертних конвульсіях, і усе це викликало запаморочення у розсудливих людей: одним словом, Ґрамші та Гайдеґер поспішають на допомогу Валері Жискар д’Естену, ніяк інакше…

Попри те, що ця кампанія по формуванню громадської думки в абсолютній більшості випадків засновувалася на повному незнанні текстів та ідей нових правих, вона значно вплинула на оновлення правих ідей. І хоча «нові праві» занадто часто стикалися з розмиванням власного образу і карикатурними зображеннями досліджень з боку істеричних крикунів панівної ідеології, сам факт цієї публічності мав, загалом, позитивний вплив. Коли ж після полеміки 1979 року ажіотаж у ЗМІ вщух, нова правиця компенсувала цю втрату контактами та стосунками як з нейтральними інтелектуалами, так і зі своїми противниками.

Окрім декількох експертів з ідеологій ненависті, які побоюються конкуренції за свій ідеологічний бізнес, нові праві зацікавили багатьох інтелектуалів, котрі спершу дивилися на них підозріло через інтенсивну кампанію в пресі, проте потім відкинули геть ці забобони: зокрема, новим правим було присвячено окремий розділ у «Біблії» професора Рене Ремона.

Сьогодні нова правиця є невід’ємною частиною інтелектуального ландшафту, і за їх працями уважно стежать найбільш динамічні елементи інтелектуального прошарку. Окремі дослідження досі не мають аналогів у Франції: варто поглянути лишень на випуски Nouvelle École, присвячені Бертрану Расселу та Гайдеґеру… Політична еволюція французького суспільства також змушує вдаватися до розробки текстів, близьких до поточних подій та повсякденних турбот, оновлюючи та формулюючи наново загальну ідеологічну повістку. Ідейні пошуки нових правих тривають, і це спонукає їх  до створення нових ідеологічних силових полів.

Найвідоміші мислителі з середовища нових правих уже давно включені в списки «ліцензованих» інтелектуалів, до кого медіа-культурна спільнота звертається з проханнями дати коментарі щодо тієї чи іншої події: зрештою, їм дозволено брати участь в поточних дебатах без того, аби ставати на коліна і вічно каятися перед прихильниками панівної ідеології. Серед лідерів громадської думки нові праві користуються беззаперечною репутацією і ніхто не стане заперечувати наявність широкої аудиторії, що змушує навіть найбільш непримиренних з їхніх супротивників бути чесними й брати до уваги реальні напрацювання, а не звинувачувати їх у вигаданих гріхах.

Звільнення нових ідеологічних територій

Не дуже полюбляючи горланити в гучномовці, нові праві вміють висловлювати думку й бути почутими без зайвого шуму чи спотворення своїх повідомлень. Покинувши інтелектуальне гетто без того, аби інтегруватися в інтелектуальний істеблішмент, нова правиця почала процвітати – передплатників Éléments наразі у вісім-дев’ять разів переважає кількість прихильників окремих правих політичних сил, – і нова правиця розвивається далі, змушуючи усталені школи думки ставати свідками того, як їхні системи інтерпретації світу розсипаються під ударами реальності.

Успіх цього інтелектуального прориву можна побачити у всіх сферах політичної та культурної дискусії. Правицю, зазвичай зовсім не схильну до мозкових штурмів, зусилля нових правих змусили засумніватися в багатьох упереджених ідеях: праві раптово були вимушені виявляти інтерес до проблем, від яких давно відмовилися. Між Марксом та Ісусом нові праві змогли звільнити нові ідеологічні території. Правий менеджер, зациклений на питаннях культури, нарешті второпав, що підняття телевізійних рейтингів ліпше обрати правильний фільм для недільного ефіру, аніж розтлумачувати з власної позиції вечірні випуски новин. Повірте, це було не настільки легко й очевидно, як може здатися на перший погляд.

У багатьох сферах правиця пройшла дійсно вражаючий шлях. Припинивши засуджувати цих «бойових водолазів», у ролі яких нові праві виступили завдяки повсюдному проникненню у ворожі води, дехто з лідерів нинішньої опозиції, слухаючи як ті цитують Антоніо Ґрамші, неочікувано повірив у те, що й сам його прочитав. Ще ліпше: сьогодні вони ведуть себе так, ніби більш-менш зрозуміли ідеї Ґрамші та, нарешті, почали звертати увагу на культурні питання. Є надія, що це усвідомлення – досі боязке та незграбне – призведе до ідеологічного оновлення правиці.

І хоча до усвідомлення того, що сучасна права опозиція хворіє на ліберальну лихоманку, котра нищить її власні доктринальні основи, задалеко, нові праві все ж працювали не марно. З одного боку, у традиційних правих рухах почав оформлюватись центр опору впливові різноманітних «аронівців». З іншого, відкрилися нові можливості для досліджень: після остогидлої ліберальної зарозумілості та, перш за все, після розчарувань, які неминуче потягнуться за реалізацією «ліберальної революції» у країні, за півстоліття змученої соціал-демократією, економічні концепції нових правих – наприклад, що стосується великих автономних просторів – поповнюватимуть потенційний резервуар нових і стимулюючих ідей, котрі уже можна знайти як зліва (Жан-П’єр Шевенман), так і справа (Мішель Нуар).

Підозріле навернення вчорашніх голлістів до принципів лібералізму, до того ж, відкриває додаткове поле впливу для нових правих: уявлення про необхідність послабити роль держави, притаманне лібералізму, збиває з пантелику тих, хто дійсно намагається вникнути у принципи «голлізму», та відкриває для нових правих незвідані сфери впливу. Виступи декого з правих опозиціонерів смутно нагадує про проникнення в їхній менталітет тематичних номерів Éléments.

Стосовно «гарячих» з політичної точки зору секторів, як-то питання міграції, котрі активно впливають на електоральний успіх, новими правими було здійснено величезну роботу над осмисленням європейської ідентичності та коренів нашої культури – і це могло б посприяти новому їх усвідомленню. Безсумнівно, вперше з часів Визволення праві політичні діячі повинні відповісти на стурбованість громадян, не зважаючи при цьому на істерику в лівому таборі – вони можуть нарешті зайняти ті позиції, які більш-менш відповідають захисту задекларованих цінностей.

Нові праві відкривають Жоржа Дюмезіля

Наростаюче зменшення відмінностей між правлячим дискурсом певних правих і певних лівих може в найближчому майбутньому лише прискорити переорієнтацію політичної правиці на лінію, котра більш чітко відповідала б основі її ідентичності. Тим більше, що народ, який стає все менше й менше чутливим до тиску з боку касти інтелектуалів, звертається саме до правих у питаннях формулювання власних цінностей. У суто інтелектуальному плані стає очевидно, що ідеї нових правих розтягують на всі боки. Окремі суспільні дискусії існують сьогодні виключно по тій простій причині, що вони були викликані у таких публікаціях, як Éléments або Nouvelle École: якщо не вірите у роль їхнього інтелектуального стимулу, то погляньте ось на це підтвердження генеалогії одного з питань, введеного у простір суспільної дискусії десять чи п’ятнадцять років тому.

Прикладів більш ніж достатньо, та перш за все на думку спадає питання про індоєвропейський світогляд, один з найбільш чітких та відчутних внесків нових правих у сучасні дебати.

Професор Жорж Дюмезіль роками трудився у тіні героїчної самотності доти, доки Ален де Бенуа у Nouvelle École та Vu de droite не пригорнув увагу неспеціалізованих академічних кіл та інтелектуальної спільноти до його напрацювань. І лише внаслідок цієї медійної кампанії академіки виконали свій обов’язок, прийнявши під Куполом магістра індоєвропейських досліджень. Без популяризації його праць серед широкої аудиторії та без відлуння, викликаного декількома статтями у Le Figaro, а потім Figaro-Magazine, професора Дюмезіля все одно зневажали б ліві інтелектуали й політичні активісти: жорстокість їхньої реакції – згадаймо недоумкуваті статті на кшталт «Індоєвропейців насправді не існує» у журналі L’Histoire – доводить, що та увага, яку надають цьому питанню у суспільстві, зачіпає найголовніше.

Те, що обговорення індоєвропеїстики стало сьогодні банальним як серед вчених, які остаточно «відстали» від суспільства, так і серед політиків, котрі нарешті починають бути оригінальними, свідчить про успіх цієї тонкої метаполітичної операції.

Оновлення наукового підґрунтя правиці

У сфері біології та нових гуманітарних наук нові праві неодноразово атакували ідеологічних бальзамувальників, котрі що засновують своє панування на двовіковому незнанні людської реальності з наукової точки зору. У Франції не прийнято зривати бинти з таких-от інтелектуальних мумій та оголювати їх жахливу наготу. І тут жорстокість вогню у відповідь з боку опонента довела, що було завдано удару по одному з ключових моментів дискусії. Ясна річ, що гусям Конрада Лоренца не потрібна була підписка на Nouvelle École, аби покохати свого «татуся», і учні професора Айзенка мало дбали про те, щоб читачі французького видання його книги мали хороший тризначний IQ. Варто було лишень зняти зі стіни цей ідеологічний вогнегасник, що вже вміщав у собі нові напрямки наукових досліджень в тіні мовчазного несхвалення з боку панівного дискурсу.

Для правиці етологія, спадковість інтелекту або соціобіологія в кінцевому підсумку стали підтвердженням фундаментальних інтуїцій, які ніколи досі не були ясно формалізовані та доведені: помістивши ці нові інтелектуальні осі в соціально-політичну перспективу, нові праві повністю оновили наукове підґрунтя правиці. Ідеологічні координати було перезапущено заново, з нуля.

Право на відмінність: ліві б’ються в істериці

Для лівиці ці наукові досягнення виступали у якості безлічі бомб, призначених для знищення найбільш усталених ідеологічних конструкцій. Тож бомбардувальники стали ворогами, а ідеологічна поліція направила цілу купу своїх експертів по слідам нових правих: декого з цих «експертів», як-от професора Альбера Жаккара або групу Genre humain, читачі Éléments знають пречудово – усі вони поробилися справжніми професіоналами у боротьбі з новими правими, котрі в кінцевому підсумку забезпечують їх хлібом насущним та вівсяними пластівцями для ЗМІ. Не рахуючи цих мальовничих «мислителів», які зазвичай вдовольняються посиланнями на диявольські змісти, що ховаються в роботах нових правих, увесь академічний світ та майже всі інтелектуали сьогодення звертають на досягнення нових наук про людину, що виступають в якості неймовірного джерела для оновлення соціальних наук, політичної та економічної думки.

Це оновлення також починає проявлятися у сфері педагогічних наук завдяки впливові досліджень, опублікованих на сторінках Nouvelle Éducation окремими мислителями з педагогічного середовища, стомлених від мінливої егалітарної утопії.

Стурбованості нових правих з приводу необхідності визначити джерела європейської ідентичності довго не розуміли, проте вони не були здивовані відродженням цієї теми у медійно-політичних дебатах.

Заклопотаність питанням ідентичності сьогодні знаходиться у центрі запеклих дебатів та палких суперечок. Усе розпочалося з нового погляду на відоме «право бути інакшим», яке егалітарна ідеологія вважала одним з наріжних каменів своєї системи цінностей. І навпаки, виявивши у ньому потенційний важіль для утвердження власної культурної ідентичності, нові праві змусили панічно бігати в істериці своїх лівих опонентів. Давши праву на відмінність/інакшість логічний культурний зміст та філософське розширення, нові праві змусили лівих усвідомити власні протиріччя, що призвело до вражаючого заперечення вчорашніх ідеологічних підвалин: ця позиція була цілком відбита антиегалітарною думкою.

Найбільш вражаючим із наслідків цього перевороту, безсумнівно, є така собі гра в «монополію», що ведеться між новими язичниками всіх мастей та новими послідовниками Бога. Ці дебати, тотально неактуальні з політичної точки зору, але зосереджені на фундаментальних цінностях, проводилися були виграні на умовах, визначених новими правими. Саме завдяки тематичним випускам Éléments про язичництво – дивовижно, як така ідея змогла запалити уми в наш час! – та книзі Comment peut-on être païen? Алена де Бенуа противники європейської ідентичності змогли визначити себе та, на думку декого, розкрити своє істинне обличчя: «біблійний» вибір Бернара-Анрі Леві неможливо пояснити без бажання протиставити себе політеїстичним ідеям нових правих.

Інтенсивне у вищих ешелонах інтелектуального єпископату, але значною мірою проігнороване нижчим медійним духовенством, протікання дебатів щодо полі/моно, проте, у поточних суперечках цілком багато розкривається з приводу питання імміграції та багаторасового суспільства. Не вдаючись до подробиць, зрозуміло, що ані праві, ані ліві не були готові зіткнутися з потрясіннями, викликаними поверненням етнокультурної проблеми. Акцент нових правих на етноплюралізмі був зрозумілий або витлумачений неправильно.

Їх занепокоєння з приводу повсюдного презирства до теми власної ідентичності для когось прозвучало як моно-манія. І той факт, що неодноразові звинувачення у «расизмі» в кінцевому підсумку змушували тих, хто читав тексти нових правих, тихо посміюватися замість того, аби виправдовуватися і давати коментарі, також доводить, що нові праві набагато раніше за інших та значно глибше усвідомили вибухонебезпечний зміст нездорового ігнорування расового питання.

Завжди складно адекватно та раціонально оцінювати ситуацію, коли ти знаходишся в натовпі. Глухі не хочуть чути, а ті, кого заздалегідь у чомусь переконали, занадто голосно кричать.

Расизм, стареча хвороба егалітарних суспільств

З точки зору правих, позиції нової правиці здаються сьогодні радше відстороненими від антиіммігрантської істерії, котра, до того ж, більше нагадує інстинктивну реакцію до збереження, ніж відродження расизму, майже чужого нашій інтелектуальній та культурній традиції. І зараз, коли ті, хто ностальгує за французьким Алжиром, повстають проти перспективи алжирської Франції, їх набагато важче переконати у перевагах плідного діалогу між народами та культурами, що міг би протікати тим краще, чим ліпше обидва суб’єкта діалогу зберігатимуть свою власну індивідуальність та власну специфіку. Етноплюралістичну лінію вкрай важко підтримувати, проте вона містить у собі ту ідеологічну безпеку, яка в кінцевому підсумку візьме гору: і ми щиро бажаємо правим політичним партіям поруч з вирішенням питання про багаторасове суспільство арикулювати також й інші «очевидні» цінності – ті, які вони ховають під моральним тиском зліва – і ті цінності, що формують свідомість їхніх виборців…

Зліва ж ми постійно спостерігаємо, як образливе та несвоєчасне звернення до «расистських» ярликів сприяє расовому обміркуванню соціального питання. У 1960-х роках у публічних дебатах домінувало «соціальне питання». У сімдесятих йому на зміну прийшло «сексуальне питання». Сьогодні ми є свідками повернення «расового питання», котре лишень кілька років тому здавалося абсолютно немислимим. Моральну відповідальність лівих у цій справі складно переоцінити: не можна безкарно грати з ідентичністю народу чи нації. Спроба відстежити генезу расистських ідей до Шекспіра, зміна міністра після кожних похоронів убитого араба чи пошуки чергового доктора Менгеле призводять до утворення соціальної фантазії, що розриває буль-які компаси. Тим самим вони лише баналізують расизм. Коли ми робимо висновок, разом з Бернаром-Анрі Леві, про фундаментальну расистськість «французької ідеології», то тим самим по суті закликаємо людей взяти у руки гвинтівки й «очистити» Арморіку від турецьких мігрантів…

Проти расизму, старечої хвороби егалітарних суспільств та злоякісної стадії ідентичностей у тяжкому становищі, ліві лишаються беззбройними – вони можуть запропонувати натомість лише виснажену й посірілу мораль.

Скільки часу знадобиться лівиці, аби інтегрувати у свої роздуми напрацювання нових правих, присвячені боротьбі «проти всіх форм расизму»?

З огляду на анти-тьєрмондистську еволюцію лівиці, станеться це не скоро! І знову ж таки, коли ліві відмахнулися від «справи народів» та загрузли у банальному американізмі з непристойною радістю неофітів, нові праві спробували вловити логічну нитку послідовної критики неоколоніалізму. Від випуску Nouvelle École про Америку до тематичного номера Éléments про арабів та праці Ґійома Фая – єдина антиегалітарна спрямованість дозволила визначити осі нових стосунків як з третім світом, так і з сучасними державами-колонізаторами, незалежно від того, чи є вони культурними й комерційними, як США, чи військовими, як Радянський Союз.

Нові праві проти м’якого тоталітаризму

Заучуючи напам’ять тези нових правих, аби їх у чомусь скомпрометувати, та постійно піддаючись інтелектуальному тискові їх аргументів, дехто з їх опонентів був змушений раціоналізувати свій ідеологічний вибір. Бернар-Анрі Леві та всі «проамериканські ліві» відтепер заявляють про себе, що виступають «за Америку, за гроші та за торгове суспільство, тому що є лівими». Що ж, про таке зізнання ми навіть мріяти не могли. Ця еволюція останніх років також загрожує несамовитим переглядом інтелектуальної спадщини лівиці: складно помітити щось спільне між Мішелем Рокаром та Жан-П’єром Шевенманом чи, якщо говорити про ідеї, між Жаком Атталі та Режісом Дебре. Ідеологічна тактика акупунктури, обрана новими правими, доводить, що знання про те, як і куди вставити голки, завжди спричинить потрібну реакцію.

У сфері визначення військового ворога журнал Nation armée та праці щодо питання оборони від видавництва Copernic свідчать про ясність вибору нових правих. Більшість із цього матеріалу видавалося у 1970-х роках, і авторам не треба було чекати 1980-х, аби прийти до висновку, що Радянський Союз переслідує євреїв та при цьому чудово уживається з риторикою захисту прав людини, тож лідери нових правих завжди мали дуже чіткі уявлення про військову небезпеку, яку СРСР представляв для Європи. В опублікованих книгах міститься стільки ж посилань у сфері оцінки цієї небезпеки, як і в сфері стратегічного мислення: такі ідеї, як нейтронна бомба або сила швидкого реагування (аеромобільність командира Деба), котрі сьогодні уже стали реальністю, вперше були запущені у колах, близьких до нової правиці, спільною особливістю якої є інтелектуальна спритність і чудове вміння вводити в оборот нові оригінальні ідеї.

Паралельний аналіз Сполучених Штатів та Радянського Союзу, ба більше, став основою нової концепції тоталітаризму. Перевідкрите лівими, які хотіли нашвидкуруч позбутися шістдесятирічної історії жахіть комуністичної системи, це слово було акліматизовано новими правими у боротьбі із західним ринковим суспільством, творцем невидимих ​​обмежень – тим ефективніших, оскільки майже не сприймаються як обмеження. Наразі ідея «м’якого тоталітаризму» дозволяє пригорнути увагу тої частини молоді, яка стурбована перспективою безглуздого існування у суспільстві занадто теплому, аби не лишатися щодо нього холодним.

Ален де Бенуа трусить філософську яблуню

У більш фундаментальних питаннях нові праві декілька разів струсили філософську яблуню, сповнену оригінальними ідеями. Кілька ударів по філософському дереву змусили випасти більшість несподіваних тез, як-от проблематика повернення до номіналізму. Поворотний випуск Nouvelle École з цього питання стимулював та підживлював низку академічних досліджень з цієї теми, якій сучасні академічні кола зазвичай не приділяють належної уваги. Віденський гурток чи праці Вітгенштейна, перевідкриті правими і розповсюджені за межами невеличких академічних гуртків публікаціям нових правих заново набувають популярності. Одним з досягнень цього критичного дослідження була, безсумнівно, популяризація такого філософа, як Клеман Россі, якого міністр нещодавно процитував по телебаченню. У тому ж ключі нові праві беруть участь в дебатах, що розгорілися довкола кризи раціональності та раціоналізму.

Хто, окрім купки нікому невідомих дослідників, відкрито посилався на таких мислителів, як Стефан Лупаско, Арнольд Ґелен, Конрад Лоренц або Артур Кестлер? А Жан Бодріяр, ізольований у лівацьких коморках, перш ніж потрапити під мікроскопи ЗМІ завдяки статті Алена де Бенуа в журналі Figaro?  (До того ж, його напрацювання широко використовуються в ідеологічному арсеналі нових правих). Французький інтелектуальний клас, що став жертвою гнітючого й нестерпного культурного провінціалізму, досі без упину коментував би марксистську чи фрейдистську Вульгату, якби нові праві не втрутилися та не змінили правила гри.

Мішель Мармен дискутує з Кеннетом Уайтом

Філософське поле також дозволило новим правим забезпечити соціокультурний вихід на такі течії, як нео-юнгіанство та нео-традиціоналізм. У просторі епістемології постійна увага як і раніше надається розвитку мікрофізики та їх ідеологічним наслідкам.

Культура також відчула на собі відродження правих ідей. Ідея «консервативної революції», про яку Луї Повель говорив задовго до того, як її поцупив та на збочений манер перекрутив Гі Сорман, сама по собі руйнувала матрицю нечистої совісті та розчарувань, що перешкоджали культурному вираженню правих цінностей. Мова, звісно ж, йшла про просування у першу чергу тих авторів, які природним чином передають ці цінності: за допомогою класичної гри дзеркал такі письменники, як П’єр Гріпарі або Жан Ко (з-поміж десятків інших) набули, завдяки новим правим, широкої популярності, у якій інтелектуальна партія їм заперечувала, паралельно із цим даючи новим правим блиск культурного авторитету, якого тим спершу не вистачало.

Далі було необхідно налагодити плідні стосунки з авторами, які опинилися несвідомими носіями тих самих цінностей. Випадок діалогу між Мішелем Марменом та Кеннетом Уайтом через книги та перехресні статті демонструє наступне: презентувавши творчість Кеннета Уайта широкому загалу через статтю у Figaro Dimanche, Мішель Мармен мав присвятити декілька колонок у Éléments критиці його концепція космополітизму. Тема була тоді в моді і клони Леві, як-то Гі Скарпетта, жирними довгими цівками чорнила (без алюзій на видавництво Grasset) розбризкували довкола оди цінностям космополітичного викорінення коренів. Для такого поета, як Кеннет Уайт, чуйного до краси усіх культурних форм, «космополітизм» відігравав роль оспівування розмаїття світу та природи, але це аж ніяк не космополітизм американо-поклонників та західної субкультури любителів VRP (французький аналог «Ворк енд тревел», прим. перекладача). Можна було б подумати, що Кеннет Уайт потрапив у пастку культурного фону космополітизму, котрий терпить сам факт існування культурних відмінностей лише тою мірою, якою вони виявляються незначними на другорядними. У своїй останній книзі, вочевидь, після прочитання цих текстів та роздумів над ідеями Мішеля Мармена, Кеннет Уайт відмовився від космополітизму.

Іноді можна задатися питанням, чи не лякають нові праві поліцію думки, тих, хто завжди прагне регулювати ідеологічний круговорот. Юкіо Місіма – один з улюблених письменників нових правих, і нема жодного номеру Éléments чи Nouvelle École, де він не виблискував би своїм самурайським мечем чи кремезними м’язами. Спершу ліві з презирством ставилися до цього японського «фашиста», книги якого ми майже не знали. Потім, з огляду на популярність та відомість його праць, ігнорувати його далі стало неможливо: почали вести мову про відділення літературної творчості Місіми від його етичних, історичних та політичних вподобань, важливість яких чомусь заперечувалася. Це те саме, що розглядати Віктора Гюго виключно як римувальника поем з Східних мотивів… Сьогодні мова йде про те, аби зробити все можливе, щоб нейтралізувати настільки плідного і складного правого письменника. У Франції показовим є приклад з Селіном. Операція з очищення П’єра Дріє ла Рошеля, ще одного улюбленого письменника нових правих, протікає аналогічно – інтелектуальна партія намагалася взагалі не говорити про нього у «правильній пресі», за винятком явної нейтралізації: це позбавлення правиці на її власні культурні корені шляхом їх перетлумачення чи ігнорування того, що вже неможливо приховати за допомогою інтелектуального тероризму.

Французькі праві, починаючи з Робера Бразіяка й аж до нової хвилі, завжди пристрасно захоплювалися кінематографом.

І той факт, що нові праві цю лінію продовжили, був цілком природнім: що стосується їх кіноклубу, що скидає будь-які забобони щодо естетичних концепцій, та ролі у якості критичного підбурювача преси, то результати здебільшого позитивні. Статті, подібні до текстів Мішеля Мармена, особливо у Figaro, позбавили претензії рішучого розриву між національним та транснаціональним кінематографом. Для лівих кінематограф третього світу був лише засобом підриву європейської ідентичності та посилення мук сумління: але тепер воно перетворилося на інструмент культурного визволення та вкорінення. Раптово лівим довелося переглянути європейське кіно і спробувати захистити його від американської культурної гегемонії. І тим самим побічно визнати необхідність у європейському вкоріненні. Відсутність послідовності у правлячих лівих, що вагаються між непримиренністю та покорою, наразі заморозило хід цих дебатів, що розгораються лише з приводу позицій нових правих.

Аби завершити нарис культурної інтервенції нових правих, ми мусимо згадати про внесок, здійснений ними у різних історичних журналах по типу Histoire Magazine. З моменту їх виникнення, коли уся історична наука була підкорена культові соціального, нові праві не перестали демонструвати присутність гострої історичної свідомості, що пізніше співпало з появою колективної пристрасті до історії та її вивчення. Інтерес Nouvelle École або Éléments до європейської археології спершу здавався анахронічним: сьогодні ж повсюдно, поруч з автомагістралями, постають «археодроми», і держава нарешті бере участь в популяризації національних історичних ітадоісторичних меморіалів. Приплив історичної хвилі збагачує маленькі провінційні музеї. Французькі та європейські корені продаються, але це вкорінення не є нейтральним: чим більше вони інтегруються в народу свідомість, тим важче проникнути туди егалітарній ідеології. Необхідно було наважитися просувати і популяризувати це історичне укорінення у Франції бодай тому, щоб очільники Club Méditerranée заявили про необхідність захисту цієї спадщини.

Народні традиції знову стають реальністю

Битва нових правих за визнання реальності існування нації та народів також було зафіксовано у повсякденному житті. Зовсім забуті у Франції п’ятнадцять років тому, сьогодні дати літнього і зимового сонцестояння святкуються під їх первісною назвою або ж християнським кодовим ім’ям у тисячах сіл. Відродження народних традицій стало реальністю завдяки одній лиш волі і старанності нових правих.

Мода на регіональні мови та культури, що проявляється все більш природно та без зайвої войовничої агресивності, відповідає тій же схемі: регіоналістський поштовх лишається головним бар’єром проти хибного укорінення, пропагованого урядом, що плутає опіку над банту й бретонцями.

Ніякого інтелектуального авторського права на ідеї не існує, і шкода, бо через це стає складніше відстежити внесок нових правих у сучасні дискусії. І хоча справжній інтелектуальний вплив відчувається лише тоді, коли певні ідеї пронизують увесь менталітет, їх слід, що залишають ключові слова і терміни у процесі суспільних дебатів, ми можемо простежити. Поява нових правих співпала – і це не випадково – з крахом більшості ідеологічних каплиць, що зводилися десятиліттями. На ринку з’явилися нові теми: дебати про технології та філософський спадок Гайдеґера тільки почалися. Нові форми духовності, демократія та тьєрмондизм – надзвичайно багатообіцяючий простір для маневрів. Вибухав резонанс і щодо інших терм, перш ніж тимчасово вщухнути: це, зокрема, питання екології та регіоналізму. А питання вкоріненості та ідентичності підіймаються знов і знов.

Усі вони несуть на собі відбиток створених, «розширених» або змінених новими правими сенсів, нав’язаних інтелектуальному класу та ЗМІ. Слова минають, ідеї залишаються. Семантична війна йде повним ходом. Ми можемо весело спостерігати, через виступи та газетні статті, всезагальне поширення таких понять, як торгівельне суспільство, елітарність (дещо перекроєна республіканцями, аби менше ображати овдовілий егалітаризм), ба навіть егалітаризм (засуджуваний сьогодні як зліва, так і справа). Марксисти втратили монополію на народну підтримку, адже поняття народу сьогодні розуміється радше у його німецькому значенні (як Volk, а не соціальний клас). Дещо з цих концепцій, без сумніву, відображає ідеї нових правих (метаполітика, інтелектуальний тероризм). Навіть інтелектуальне розмежування Європи і Заходу стало сьогодні чітким та зрозумілим.

У цьому величезному потоці ідей нові праві продовжують пришвидшувати події, що відбуваються. І зліва, і справа їх інтервенції в кінцевому підсумку змінюють дискурс та розкривають внутрішні протиріччя усталених ідеологій. Тим, хто називав себе прогресивними, як-то Бернар-Анрі Леві, довелося скинути маски, аби розкрити перед усіма реакційні основи свого мислення. Режіс Дебре та Жан-П’єр Шевенеман змушені виправдовувати свою відмову від американської гегемонії перед обличчям товаришів з PS, котрі тільки й мріють що зжерти ідеологічні бургери американської культури, приправлені соусом лівизни. У Режіса Дебре трагічна доля: «Усі мої друзі та союзники ненавидять мої ідеї», – визнає він. Як і раніше, лівим стало дуже небезпечно захищати третій світ, не підозрюючись при цьому в прихованих симпатіях до нових правих: націоналістичний, антизахідний та проєвропейський розвиток третього світу може, ба більше, лише прискорити руйнування протиріч егалітарного дискурсу. Навіть ті, хто вважав себе чистим, зберігаючи для захисту прав людини, уже не можуть ігнорувати неоколоніалістичне лицемірство та його суто комерційні передумови.

Ліві втрачають монополію на інтелектуальність

По правді кажучи, ця ідеологічна гра в покер з новими правими змусила лівих втратити контроль. Вони вже не контролюють нововведення та втратили ініціативу. Ретельний перегляд численних інтелектуальних публікацій лівиці дозволяє нам зрозуміти, якою мірою ті стежать за тезами нових правих та мимоволі приймають чужі правила гри. Ніколи не вдовольняючись одною лиш синхронізацією з поточними дебатами, нові праві вміють їх передбачати, іноді надаючи лівим авторам, якими нехтують ліві, непоганої слави. Подібно працям Режіса Дебре, котрий якось зізнався Аленові де Бенуа, що ліві його не читали і не вивчали, і лише нові праві намагалися глибоко вивчати та критикувати його ідеї, праці таких авторів, як Луї Дюмон, Едгар Морен, Мішель Маффесолі чи Жан Бодріяр набагато більше цінуються у колонках Éléments, ніж в Nouvel Observateur, перетвореного на вдоволене бекання вівців при вигляді холоднокровного споживацького гуманізму.

Стало зовсім не очевидно, що інтелектуал мусить бути лівим. Нездатна думати про сучасність, поліція ідей задовольняється механічним обуренням з приводу продукції, випущеної новими правими.

Останні істинні інтелектуали з середовища лівиці – а не хибні моралізатори, які надувають свої ідеологічні мильні бульбашки в ЗМІ, – тим самим платять велику ціну за закритість умів у своєму середовищі, яке ігнорує сучасні європейські розробки. Безплідні ліві друкують свою маячню у великих видавництвах, але університети досі чекають простого переказу бодай одної книги Арнольда Гелена чи Карла Шмітта – ними захоплюються італійські ліві, але цих авторів не зустрінеш у французьких книжкових магазинах. У цій «країні інтелектуалів» переклад Гайдеґера спричинив величезний скандал: хоча праця, про яку йде мова, була написана більш як півстоліття тому…

Розкриття егалітарних витоків християнства

Спроби інтелектуального оновлення правиці, вжиті новими правими, були простішими та значно менш вражаючими. Традиційна правиця страждала двома глибокими вадами: пануванням релігії у свідомості та звичка триматися політичної влади, що відтісняє доктринальні проблеми на задній план. І якщо фанатичні воїни Христа-Царя, засуджуючі соціологічну еволюцію та маргіналізовані власною ж ієрархією, виспівували лебедину пісню, то слід визнати, що християнське проникнення залишило глибокі шрами в умах правих взагалі. З іншого боку, занадто різке та незграбне представлення нехристиянської концепції світу могло шокувати менш сектантських католиків бодай самим фактом повної новизни – принаймні в правому середовищі – та занепокоєнням, котре завжди лишає по собі руйнація віра, яка нічим іншим негайно не замінюється. Проте, ідеологічні мотиви цього вибору цілком зрозумілі: сьогодні норма бути щиро правим, не дотримуючись християнських принципів. Навіть відмічені дипломами католицьких освітніх закладів, чесні уми прекрасно усвідомлюють, що король є голим – егалітарні джерела християнської релігії не піддаються критиці, але стає все важче стверджувати, що на них можна заснувати європейське бачення світу.

Точно так само ми вже не можемо ігнорувати позиції, зайняті новими правими у питаннях сексуальності: зіткнувшись з моральною строгістю або ментальними блоками, успадкованими від тяжкого і незграбного християнського минулого, нові праві воістину революціонізували підхід до проблеми, запропонувавши шлях «язичницького звільнення», яке враховує прогрес гуманітарних наук та традиційні концепції європейської культури. Новаторські у сфері контрацепції, абортів, шлюбу та навіть еротизму, праці нових правих примирили совість з новітніми часами.

Послідовне та глобальне бачення соціальних фактів

Значно менш вражаючі в політичній сфері, успіхи нових правих лишаються неоднозначними. Співчуття або доброзичливий нейтралітет, що панували до кампанії у пресі 1979 року, поступилися місцем недовірі та тривожній цензурі. Як і завжди у випадку з інтелектуалами, стосунки політиків з новими правими завжди ввічливі та доброзичливі тет-а-тет, але на публіці вони стають байдужими та відстороненими. Політичне оточення природно відстає в питанні зміни менталітету, і офіційний політичний світ досі не наважується бодай частково прийняти ідеї нових правих. З іншого боку, у середовищі «другого ешелону» відповідальних осіб, тобто серед наймолодших політиків, котрі завтра будуть у перших рядах, ідеї нових правих циркулюють тим легше, оскільки це єдине – поряд зі старими фундаменталістськими доктринами – що може запропонувати французька правиця, говорячи про систему узгодженого та глобального бачення соціальних фактів. Це явище також спостерігається в університетському середовищі, де «мандарини» зневажають нових правих, проте ними вкрай жваво захоплюється покоління аспірантів. Вплив нових правих досі зупиняє мовчазне прийняття лібералізму та забезпечив зникнення з радарів французького політикуму такого монстра, як ліберальний рейганізм.

Éléments, вкрай популярний у молодіжних правих колах політиків на науковців, створив чудовий стиль та запропонував ідеологічну альтернативу молодим людям, яким досі доводилося обирати між Бернаром Тапі та Лораном Фабіусом. Вплив на це молоде праве крило «довоєнних» концепцій та пов’язаної з ним естетики також дозволило поширити цінності, що сприяли ідеологічному наверненню значної частини цього покоління.

З іншого боку, підхід нових правих до політичного середовища зазвичай суперечив темам, що знаходилися на піку популярності: хіба не сміливий вчинок – висувати комплексну критику лібералізму в ту мить, коли ліберальна істерія охопила найменш інтелектуальних людей у правих колах? Тож спершу це зовсім не давало гарантій розширення аудиторії. Зважені позиції з питання міграції також здивувало політиків, адже вони, знаючи про нових правих хіба що з лівацьких чуток, очікували набагато більш жорсткої лінії, зо відповідала б їх демонічній репутації в ЗМІ.

Однак правиця в стилі Барреса та Бразіяка якось дошкутильгала до читання Карла Поппера та Жоржа Дюмезіля. Для тих, хто розбирається в сучасному правому середовищі, це мало б звучати як коперніканська революція в астрономії. І стару правицю було підірвано достатньою мірою, аби та нарешті змогла подивитися на світ сьогодення через призму нового порядку речей, а не відновлення давно минувшого золотого віку.

Зіткнувшись з лівими, які тепер покладають усі сподівання на виживання на остаточний lifting лібералізму, нові праві, відтак, змогли набути серйозної ваги. Їх відмова дотримуватися заздалегідь встановлених позицій змушує нових правих стежити за всім, що відбувається у Європі або США: англосаксонські, німецькі, італійські, іспанські та голландські публікації відслідковуються та аналізуються миттєво. Неприйняття догматизму та розумова спритність контрастують з ізоляцією та пильним і підозрілим спогляданням французької інтелігенції. Наразі проблеми, підняті новими правими, є предметом загальноєвропейських дискусій, які дивно нагадують ті, що колись спровокувала Франкфуртська школа. В Італії саме ліві інтелектуали прагнуть до дискусії з місцевими представниками нової правиці: за межами старих політичних розбіжностей формується «фронт заперечення» американського суспільства. По всій Європі – у Німеччині, Бельгії, Швейцарії, Греції та Іспанії, множаться колоквіуми, на яких викладаються принципи нового інтелектуального порядку…

Доки французькі ліві з ентузіазмом стежать за судом над Клаусом Барбі та закінчують кожнісіньку свою промову «антифашистською» гикавкою (Муссоліні лінчували в 1945 році!), майбутнє європейської цивілізації та її культури стає новою ідеєю у самій Європі. Силові лінії простежуються у тому ж неприйнятті ліберально-лібертарного синтезу західної ринкової системи. Непомітно здіймаються нові континентальні проблеми.

Нові праві ламають усі політичні компаси

«Соціальні» дискурси втратили сенс. «Лібертарні» привели до порожнечі. «Економічні» загрузли в непередбачуваній та некерованій реальності. Лишається спокуса нового політичного дискурсу (у шміттівському сенсі цього слова).

Саме Європа вигадала мистецтво політики. Саме Європа може дати світові цей урок. У міру того, як формуються нові полярності, ідеї нових правих стають неминучими, оскільки у світі, схильному до панування блоків, вони підіймають найсуттєвіші проблеми нашої культурної, політичної, економічної та військової ідентичності. Ми будемо боротися за ідеї нових правих, бо ідеї нових правих – це ідеї завтрашнього дня.

Поточні зміни класифікацій як і раніше занадто часто маскуються політичною грою та ілюзією правого і лівого фронту. Вигадуючи нові майданчики для маневрування та підриваючи заздалегідь переварену риторику, нові праві ламають політичні компаси та намагаються впливати однаково як на правих, так і на лівих, харчуючись однаково як лівими, так і правими ідеями. Їх цілі є далекоглядними, і дещо з їх пропозицій зараз захищають політики як зліва, так і справа. Однак це примирення протилежностей відбувається не завдяки «центристському» поглядові на світ, але завдяки бажанню підіймати все нові й нові питання.

Така стратегія є вкрай складною, тим більше що уже за визначенням філософська школа протирічить будь-яким маркетинговим інтересам. Строгість концепції неможливо звести до журналістської упаковки. Дещо з цих нових ідей може стурбувати, коли вони висуваються вперше для публіки, непідготовленої до їх сприйняття та конформістської за своєю природою. Це також повільна стратегія, за допомогою якої ідеї починають проникати в інтелектуальний простір задовго до того, як знайдуть вираження у ЗМІ та визнання з боку політичних естафет. Особливо в період деполітизації інтелектуального простору.

Робимо ставки на європейську ідентичність

Ідеї ​​нових правих майже завжди змушують їх виступати проти домінуючих цінностей, будь то праві чи ліві, оскільки це – якщо відкинути деталі – всього лиш варіанти старих егалітарних принципів. Гра між лівими і правими – це криве дзеркало: ми можемо водночас бути як проти американської колонізації, так і проти радянських спокус, за технологію і за народницьку вкоріненість, проти расизму та за право бути тими, ким ми є, за регіональну культуру та національну державу, за археологію та наукову фантастику…

Саме здатність дезорієнтувати усталені думки може забезпечити успіх нової правиці протягом наступних років: антіегалітарна школа думки зможе прийняти найрізноманітніші форми та способи вираження, навіть якщо вони здаються суперечливими. Нові праві – це не догма, це мережа різнобічних впливів. Їх інституційна гнучкість відповідає інтелектуальній спритності.

Завжди складно визначитися з ідеологічним ядром. Ставка на європейську ідентичність – це ризик.

Після вісімнадцяти років культурної боротьби за відродження у нових правих виросли досить широкі плечі, аби цю ставку зробити. І не програти.

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись