Цієї ночі ми знаємо, що будемо на самоті. Кожен з нас обрав місце для усамітнення і роздумів. Я їду на острів. Я буду дивитися, як останнє сонце в цьому році тоне в безбарвному морі.
Коли човен знову відпливає на материк, деякі з нас затримуються в трюмі. Згодом звук двигуна поглинає туман. Невидимі птахи гукають. На моєму острові не зимують. Туристи не блукають західною частиною острова в міжсезоння. Стежини безлюдні під голими деревами.
Ми залишаємося самі по собі, прості люди. Є доглядачі маяка, власниця готелю, яка завжди скаржиться на хворі ноги й міжсезоння, рибалки зі скуйовдженим волоссям на голові, фермер, який ризикує в морі, священник з великою сивою бородою та латаними матроськими штанами. Ми на краю світу. Діти уявляють собі освітлені міста вдалині, більш ніж за годину їзди на човні. Старі люди застигають при згасаючому денному світлі. Наступна подорож на материк для них буде здійснена із заплющеними очима у вічному русі.
За вікном все ще осінь, кінець року, кінець сезону. Ще не похолодало. Дрібний дощик перебиває удари дзвону. Сьогодні ввечері вітер стих, і дим здіймається прямо вгору над будинками, розчавленими величезним сірим небом, яке стає вже майже чорним.
Острів, який я ще міг бачити раніше з вершини форту, з його безлюдними берегами, на яких згнивають човни, з його болотами й драговинами, острів поринув у запах сирих водоростей, свіжого молока і паленого дріка.
Люди тут тепер сплять під великими червоними атласними ковдрами. Меблі скриплять вночі, немов ребра корабля. Нерухома шхуна продовжує свою подорож у пляшці, прямо в серці церкви.
Морський шум немов звичне дихання.
Кого я обманюю? Простих людей, які не граються в «політику» — у нас і так досить проблем із зароблянням на життя. Тих палких друзів, які хочуть побудувати королівство? Тих, хто чекає на узбіччі? Тих, хто працює мовчки? Тих, хто як білий хліб під потрісканою скоринкою селянської долоні? А я тут, чужий і беззбройний. Як я можу сказати розумним людям, що ми боремося за прості речі? Як сказати простим людям, що ми боремося за розумні речі? Так часто нам доводиться мовчати. Нехай годинник продовжує відлік часу, і повільно відкриваймо для себе той безмовний союз із народом без манівців.
Мій острів лежить на краю світу. Він так низько над морем, що в деякі зимові дні там буває такий туман, що на суходолі годі розгледіти скелі, які дихають на поверхні води. Іноді здається, що вони ось-ось зануряться і щезнуть. Але мій острів — це дуже реальний світ, з його сотнями чоловіків, жінок і дітей.
Жителі мого острова знають, що рано-вранці вода крижана, що риба погано продається на сусідньому узбережжі та що для тих, хто загинув у морі, ніколи не знайдеться місця на цвинтарі. Вони знають, що з вітром не можна жартувати, що течія — це закон і що час вимірюється припливом.
Просякнута солоною водою трава м’яка під ногами, але шипи й колючки шматують руки. В’язка дров роздирає старе плече. Граніт здається вагою з цілий світ.
У себе на острові я не навчився жодних великих речей; я не відкрив для себе законів, які слід передати державі, або як зробити податки ефективними, а армію — дієвою. Мій острів, який навіть не є муніципалітетом, не знає про економічну експансію чи політичний федералізм. Люди тут мало переймаються Нормандією, Францією чи Європою. Вони просто думають, що німецькі туристи схожі на британських човнярів, і що нам краще було би раз і назавжди порозумітися, ніж мобілізувати моряків, аби вони були вбиті в Дарданеллах, Дюнкерку, Дакарі, Хайфоні чи Немурі.
Далеко не на своєму острові, крихітному королівстві пісків, дюн і каміння, я вивчив закони політичної боротьби, в якій ми замахнулися на цілий континент. Але саме туди я йду, коли хочу заново відкрити для себе глибинний сенс усього, що відбувається в цьому світі. Чому так багато прийнятого страждання і стільки несподіваної радості? Для чого ці молоді моряки, які ніколи не повертаються, і ці старигани, що не можуть померти? Чому ці абсурдні вчинки, чому ці незабутні друзі, чому ці зів’ялі квіти?
На своєму острові я навчився тому, що було тоді, та й зараз є найнеобхіднішим: не боятися, не терпіти, не здаватися.
Наші дії подібні до дій рибалки, який після шторму знову вирушає у плавання з порваними сітками, загубленим спорядженням і порожнім гаманцем. Океан чекає на оранку свого човна так само, як Європа чекає на оранку нашого плуга. Погана погода не робить нас озлобленими чи засмученими. Ми просто трохи втомилися. Кілька годин за штурвалом, наші очі заплющуються. Ми уявляємо сонце, пляж, веселощі…
На моєму острові ми не ставимо собі питань. Ми інстинктивно з’ясовуємо, що потрібно, а що ні. Ми майже не читаємо газет, але частенько звіряємося з барометром. Ми швидше повіримо тому, чого нас навчив батько, ніж тому, що почуємо по радіо. Ми більше любимо тих, хто нам близький, ніж далеких. Ми не стільки намагаємося зрозуміти, чому ми повинні працювати, скільки як.
Найважливіше — мати під рукою реальні, добрячі речі. Шафка, яку треба відремонтувати, держава, яку треба наповнити, життя, яке треба врятувати.
Я не думаю, що зможу чогось навчити людей на моєму острові. Але сьогодні вранці, коли зійде новорічне сонце, я знаю, що воно освітить перед моїм островом цілий континент, там, на сході, що пробуджується від сну та довгої ночі.
Величезне й червоне сонце освітлює новий рік. Скелі схожі на темні голки. На морі мерехтять блідо-жовті спалахи. Мій острів, моя країна, мій народ, мої друзі вітають сонце.
І поволі ти пробуджуєшся від сну. Я пильнував тебе всю ніч, моя Європо, твоє довге золоте волосся розпущене на моєму плечі. Розплющ очі, побачиш, ми зараз вирушимо разом, на неосяжний Острів, вкритий менгірами, соборами й стадіонами. Ми пропливемо від Північного мису до Гібралтарської протоки, від Ірландського моря до Коринфської затоки. Ми відкриємо для себе Шетландські й Кікладські острови, Балеарські та Лофотенські, незліченні острови у твоїй короні, дивовижне царство твоєї краси й могутності під великим поворотом сонця.
Ходімо, це ж новий рік.
L’Île du solstice d’hiver, опублікована в 1965 році в L’Esprit public, передрукована в Contes d’Europe (tome II), Dualpha, 2000.
Переклав з французької Олександр Античний
