Коли мова заходить про свята давніх германців, одним із перших на думку спадає Йоль. Про Йоль ми знаємо чи не найбільше з усіх давньогерманських урочистостей. Це слово у різних формах і донині присутнє в усіх скандинавських мовах на позначення Різдва (ісл. і фарер. jól, норв., швед., дан. jul, англ. Yule тощо). Судячи з кількості згадок, це свято ще за дохристиянських часів було головною обрядово-релігійною подією року. Але чому? Що в ньому такого значущого і особливого? Що це взагалі таке — Йоль?
Для переважної більшості читачів, знайомих із північною традицією, саме лише це питання може здатися щонайменше риторичним, а взагалі — навіть непристойним. Як це — що таке Йоль? Загальновідомо, що Йоль — це свято зимового сонцестояння у давніх германців, найтемніша ніч року, коли старе сонце помирало і народжувалося нове, а силам темряви і хаосу була дарована сила і воля творити мерву на підзвітній території. На Йоль треба збиратися з наїдками і пивом, палити «йольську колоду», вішати на деревах кишки офірних тварин, виголошувати тости за богів, конунга, врожай і померлих, і розважатися таким робом, поки не скінчаться святкові припаси. Йоль коннектінґ піпл, як було би сказано у давньогерманській рекламі, якби у них була реклама.
За першого наближення така відповідь задовільна і самоочевидна. За другого — не все з Йолем так просто, як може здатися.
Почнімо з того, що не зовсім ясно, коли саме його годилося святкувати, а відтак чи має взагалі йоль стосунок до сонцестояння. Зараз — поза сумнівом, уже тисячу років як, але чи завжди так було? Чи справді Йоль від початку збігався із християнським Різдвом?
«Сага про Хакона Доброго» зі збірки королівських саг «Коло світове» за авторством Сноррі Стурлусона (ми ще будемо звертатися до цього джерела) повідомляє, що: до широкого розповсюдження християнства Йоль відзначали «у середині зими». Залежно від методики обчислення середина зими у скандинавів має припадати на період між 6 і 12 січня. Цей період також відомий як hörmeitið, що можна інтерпретувати як «голодний місяць, голодний час», або (із форми eitrhörmeitiðr, на думку Едварда Петтіта) як «різник мотузки отрути = змії» (себто просто зимовий час, коли змії, як відомо, не активні). Між тим, зимове сонцестояння припадає на початок 20-х чисел грудня. Згідно вищезазначеної саги, саме конунг Хакон Добрий, один із перших запроваджувачів християнства у Норвегії, повелів у Х столітті перенести святкування Йоля з «середини зими» на зимове сонцестояння. Щоб збігалося із християнським різдвом.
Як ми можемо поставитися до цієї інформації? По-перше, варто нагадати, що Сноррі свій опус про норвезьких конунгів писав із певною політичною метою — їх, конунгів, возвеличення. На час створення тексту — перша половина ХІІІ століття — на Півночі вже давно панувало християнство, відтак все, що добре для зміцнення християнських звичаїв (зокрема святкувати Різдво, а не ці ваші язичницькі блоти) — добре в принципі. Не те щоб Сноррі спеціально вводить нас в оману, але можна припустити, що він міг, скажімо так, некритично поставитися до джерел (зрештою, критики джерел тоді ще не існувало).
По-друге, при всій пошані до доброго Хакона, запроваджена ним норма мала діяти лише у Норвегії. Ба більше — лише у тій її частині, яку він сяк-так контролював. Між тим бачимо, що і в решті скандинавських країн Йоль приблизно збігається з Різдвом Христовим. Сумнівно, що Хакон мав аж такий авторитет, що всі одразу кинулися його наслідувати. Хіба що століттями раніше подібна реформа могла відбутися в англосаксонській Британії в процесі хрещення західних германців, а відтак не лише Хакон міг надихнутися цим кейсом.
З іншого боку, в середині січня скандинави мали інше свято — так званий торраблот (þorrablót). Тора ця справа ніяк не стосується. Це свято (дослівно «жертвопринесення») було на честь Торрі — йотуна, чиє ім’я можна інтерпретувати як «сухий мороз». Згадка про офіру на його честь (зокрема і серед фінів) міститься у тексті «Як заселялася Норвегія». Щоправда, торраблот починали святкувати у 20-х числах січня. Це не зовсім середина зими, але досить близько.
Чи можливо, що Йоль і торраблот — це спочатку було одне і те саме? А конунги-хрестителі, щоб відучити народ блотувати, перенесли Йоль на Різдво, і потім ці свята злилися, як і планувалося? Чи можливо, що у різних груп скандинавів зимове свято просто по-різному називалося?
А може, Сноррі та його джерела добросовісно помиляються, і календар в епоху вікінгів і раніше був влаштований так, що зима починалася не всередині жовтня, а на його початку? Тоді ймовірно, що Йоль початково таки був прив’язаний до зимового сонцестояння. Втім — скандинави, на відміну від багатьох індоєвропейців, не були аж такими сонцепоклонниками, щоб міцно прив’язувати свята до сонячного циклу.
Якщо сенс Йолю вивести з датування ми поки не здатні, то, можливо, варто розглянути власне його обрядовість?
У вищезгаданій «Сазі про Хакона Доброго» сказано так:
Сіґурд Хладаярл [ярл Хладіру] був завзятим офірувальником, як і Хакон, батько його. Сіґурд ярл давав усі требні учти від імені конунга у Трьондалаґу. Там був давній звичай, щоб коли відбувалося жертвопринесення, то всі бонди мали зібратися у храмі й принести припасів, потрібних для учти. І ще на учту всі мали принести пива, хто скільки міг; тоді ж забивали худобу всякого роду, а також коней; а вся кров, яка проливалася тоді, звалася «хлаут» [жертовна кров], а чарки, де вона зберігалася, — «хлаут-чарками» [жертовними чарками], а жертовні різки там були як кропила; ними треба було кропити кров’ю всі вівтарі, а також стіни храму, зсередини й ззовні; ними ж кропили і всіх людей, що прийшли. Посеред храму палали багаття, над якими стояли казани; а питво треба було передавати понад багаттями. А той, хто давав учту і був вождем, мав освячувати питво і весь жертовний харч. Першу чарку пили за Одіна, її пили за перемоги і владу свого конунга, далі — за Нйорда і Фрейра, за врожай і мир. Тоді багато хто мав звичай пити і чарку Браґі. Ще люди пили чарку за родичів своїх, які були поховані, і ця чарка звалася поминальною [minni – «пам’ять»].
Перше, що треба розуміти — невідомо, наскільки цей опис автентичний. Зокрема викликає питання звичай кропити все довкола жертовною кров’ю. Можливо, це вплив християнської обрядовості, пов’язаною з Водохрещем, витлумачений у поганському ключі? Якщо християни освячують людей і помешкання водами йордановими, то і язичники мусили діяти так само, лише замість святої води у них була свята кров (а у християнській обрядовості кров як така — це табу; відтак язичницький обряд тлумачився як негативна антитеза обряду християнського). З іншого боку, сам обряд кроплення міг бути запозичений християнами у європейських поган, та й Водохреща із Різдвом не збігається. Тому припустимо, що змальований у сазі обряд таки мав місце як автентичний.
Центральні події свята — це жертвопринесення і бенкет. Забита худоба присвячувалася богам, так само, як і пиво. Кров, пролита під час ритуалу присвячення богам, ставала священною — себто маркером присутності й благословення вищих сил. Власне, отим кропленням люди пов’язували себе кров’ю з богами і одне з одним. Понад те: богів таким чином припрошували на свято, щоб розділити з ними приготовані (оброблені, включені у культурне поле) харчі.
Це виводить нас на традиційний звичай, відомий як veizla: бенкет, який заможні землевласники влаштовували на честь свого конунга, коли той прибував до них у гості. Конунг (а ми пам’ятаємо, що цей термін виводиться з праіндоєвропейського *g’ene «рід», а відтак в анамнезі означав щось на кшталт «родоначальник»), будучи не просто військовим і політичним лідером, а ще й, хай навіть символічно, патріархом, старшим родичем у спільноті, уособлював родовий талан (hamingja[1]), що мав розповсюджуватися на весь народ. На вейцлі конунг не просто пригощався за чужий рахунок, а ділився зі своїми «родичами» отою хамінґ’єю: магічною субстанцією, яка мала забезпечувати достаток, здоров’я, мир, перемоги і загалом щастя: через подарунки, які робив, благословення і загалом самою своєю присутністю.
Так само і йоль був вейцлою на честь найшанованіших родичів — самих богів. Які під час спільного святкування й узливання передавали людям (своїм молодшим родичам чи пак «родичам») своє благословення. Мабуть, не слід інтерпретувати це за вульгарною формулою «ти мені, я — тобі». Священний бенкет мав більш особистісний, більш інтимний характер.
Що ж це за боги такі і чому їх треба було запрошувати на вейцлу саме посеред зими, а не, скажімо, на третій четвер травня?
Крім згаданих Одіна (військово-політичний аспект життя громади) і Нйорда з Фрейром (відповідальних за добробут), у джерелах зринають так звані йольни (jólnar). Зокрема у «Молодшій Едді» наводиться цитата зі скальда Ейвінда:
учту йольнів
ми провадимо,
почести вождеві,
мов міст кам’яний.
Під «учтою йольнів», радше за все, мається на увазі той-таки Йоль. Саме слово також виводиться або від jól безпосередньо, або від одного з імен Одіна — Йольнір («Той, що святкує йоль / бенкетує») — і означає у поезії «боги». Зважаючи на форму слова і його походження, можемо припустити, що йдеться про якихось особливих богів, які освячували йольський бенкет своєю присутністю. Себто, можливо — це не більше, ніж спекуляція — що йшлося не лише про Одіна і ванів, а і ще про якісь сакральні сутності, пов’язані з серединою зими.
Не в останню чергу Йоль характеризується звичаєм пити «чарку пам’яті», згадуючи померлих (і похованих!) родичів. Натуральні поминки, культ пращурів. Аналогічну тенденцію — вшановувати мерців у темну і холодну пору року — знаходимо і в інших європейських культурах: Самайн, Дзяди, День Усіх Святих (а радше його переддень). Інша справа, що зазвичай ці свята припадають на глибоку осінь, а не на зиму. Також нагадаємо, що звичай згадувати померлих родичів є частиною святкування торраблоту — щоправда, у його сучасному ісландському варіанті. Хай там як, тенденція досить очевидна: восени/взимку, коли природа «помирає», відбувається інверсія світів живих і мертвих, відтак мертві можуть прийти до своїх живих родичів на свято, і їх варто вшанувати.
Ще один прикметний звичай йолю — так званий bragarfulli: «чарка Браґі», або «чарка героя/короля», або «чарка кращості». Бога поезії Браґі це, радше за все, ніяк не стосується. Суть звичаю така: до бенкетної зали приводили кабана, що називався sónargöltr, всі охочі клали руку йому на загривок, виголошували обітницю зробити щось протягом року, після чого випивали ріг хмільного, а кабана потім забивали і їли. Схоже, ця свиняча обітниця була прерогативою людей шляхетних, воїнської аристократії, а не всіх скандинавів в принципі. Клятва була непорушною: її порушення мало суворі магічні наслідки (применшення талану, відступництво духів-покровителів, банальна ганьба, зрештою) аж до смерті. З іншого боку, подібні звичаї широко відомі по всьому германському світу, і тривали вони аж до початку ХХ століття, в тому числі й серед широких народних мас. Щоправда, у зафіксованих етнографічних джерелах фігурує не так кабан, як шкура кабана або навіть випічка у вигляді свині. Спробуємо проаналізувати цей ритуал.
Традиційно прийнято асоціювати кабана з богом Фрейром, якого одні джерела навіть називають «солярним богом», що у нас викликає сумніви, але що безсумнівно — так це прокреативна природа Фрейра: це бог достатку і родючості. Відтак, у найхолоднішу (а якщо погодитись, що йоль від початку був прив’язаний до зимового сонцестояння — то й у найтемнішу) пору року люди клялися Фрейрові вчинити щось, і від нього ж отримували або кару в разі невиконання обітниці, або винагороду — в якості виконання. Символізм пиття, мабуть, цілком прозорий і додаткових пояснень не потребує (якщо коротко, то алкоголь здавна вважався у багатьох культурах способом переходу у вимір духів/богів, отже, хильнувши чарчину і виголосивши тост/обіцянку, людина опинялася просто перед очима бога Фрейра, а кабан тут виступає, будучи атрибутом Фрейра, свого роду провідником, і якщо вам здається, що тут пахне шаманізмом, то вам не здається).
Але і тут не все так просто.
Слово sónargöltr означає, згідно словників, «жертовний кабан»: göltr це власне «кабан», а sónar від són – щось на кшталт «жертовний», «спокутувальний». Слово són перекладається як «спокута», «жертва», «офіра» (пор. німецьке Sühne «спокута»). Такий собі кнур-відбувайло? Не факт. Смисловий відтінок спокути під великим сумнівом просто через те, що у давньогерманському світі сама концепція спокути невідома і неактуальна. Лишається семантика жертовності.
Тут автор змушений перепросити шановного читача: зараз буде ще одна крихка теорія, побудована на досить хиткому припущенні. Ставитися до неї варто винятково як до інтелектуальної вправи, позбавленої ґрунтовної аргументації.
Припустимо, якийсь геть уже неуважний перекладач інтерпретував sónar як похідну не від són, а від sunna «сонце». І кабан тоді вийшов не «жертовний», а «сонячний». Попри те, що ані Фрейр, ані ‘кабан’ не мають виразних солярних конотацій, ця помилка породжує конструкцію, не зовсім позбавлену сенсу. Варто зауважити, що у багатьох фольклорах народів Північної Євразії, від Лапландії до Чукотки, існує старий мисливський міф про рогатого звіра, що уособлює сонце; іноді у нього сонце просто на рогах. Це може бути олень, лось, марал тощо. У рамках сюжету на цього звіра полює мисливець, іноді з собаками. Так, у саамському фольклорі цей мисливець одного разу таки дістане оленя і вб’є його, і тоді настане кінець світу. За іншими версіями «сонячний звір» після смерті тим чи іншим робом народжується знову і світ воскресає. Це один із найбільш архаїчних сюжетів про смерть і воскресіння бога.
Чом би не припустити, що і давні германці на Йоль проводжали старе сонце в останню путь шляхом ритуального убивства сонячного звіра? Кабан, таким чином, символізує світило, яке необхідно оновити. Клятви ж виголошуються перед світилом і для світила, яке, зранку оновлене, відправляється на небо, пам’ятаючи, хто що обіцяв.
Звісна річ, на час утворення сюжетів, де фігурує обряд bragarfulli, мотив сонячного вепра уже не був (якщо взагалі колись був!) актуальним — тут вепр цілком собі жертовний. Наше припущення полягає у тому, що вепр був сонячним первинно, і з цього мотиву виріс обряд, і був переосмислений за формулою sunnargöltr→sónargöltr. Втім, це хоч якось працювало б, якби Йоль і справді завжди був пов’язаний із зимовим сонцестоянням.
На солярний аспект Йолю може вказувати і так зване йольське поліно: колода, яку треба було палити протягом всього часу святкування. Деякі дослідники вважають, що в основі цього обряду лежить ідея про смерть старого сонця і народження нового. Нам тут це видається дещо сумнівним. Не всякий вогонь — це сонце, хоча вони, поза сумнівом, магічно і символічно єдиносутні. Хіба прийняти, що давні германці сповідували герметичний принцип «що нагорі, то і внизу». Загалом же могло йтися про очищувальні функції вогню[2] (пам’ятаємо, що питво на йольському бенкеті треба було проносити над вогнем) — разом із поліном спалювали всю скверну і негаразди, накопичені протягом року.
Тепер розглянемо хтонічний аспект Йолю — так, наче сонцестояння це свято ніяк не стосується. Ми знаємо, що у принаймні скандинавській традиції темрява вважалася старшою за світло: Ніч старша за День, а Зима — за Літо. З цієї причин дні рахували ночами, а роки — зимами (англосакси, здається, також). Все починається з ночі й зими. Зимової ночі народжується всесвіт (принаймні всесвіт людей). Що передувало всесвіту людей, Мідґарду? Йотунхейм, що був створений здавна. Світ нелюдів, тролів, відьом Залізного лісу та інших чудовиськ. Світ хтонічних сил, засадничо чужих до людини, а то — і прямо ворожих.
Через це вважалося, що у йольський період оці темні, хтонічні сили набирають майже абсолютної сили і влади у світі смертних. Зокрема по лісах розгулюють такі собі «сутінкові вершниці», «вершниці мороку»: myrkriða. Хто це такі? Це є різновид так званих діс (dísir) або фюльґ’я (fylgja) або ж норн (nornir) – духів долі. Найближча аналогія – янголи-охоронці, утім – не зовсім. Ці духи (один або кілька) супроводжують людину (власне fylgja і означає «супутник») протягом життя і по мірі сил допомагають. Але вони непостійні та ревниві, і їхнього спонсорства можна досить легко позбутися, порушивши певне табу (очевидна паралель – ірландський ґейс[3]). Діси загалом бувають різного походження — з альвів, асів, дверґів; валькірії — це теж діси, духи долі (згадаймо кейс з еддичного триптиху про Хельґі, де у Хельґі Вбивці Хундінґа була валькірія Сіґрун, а у Хельґі сина Хйорварда — валькірія Свава, а також фігуру Хільд із сюжету про битву Х’яднінґів).
Оці мюркріди — це норни з роду йотунів. Це жінки, які їздять верхи на вовках, маючи замість вудил змій. Це, власне, іконографічне зображення велетки у скандинавській традиції. Саме так виглядає велетка Хюррокін, яка прибуває на поховання Бальдра, щоб зіштовхнути човна із ним у море. Вовки і змії тут недвозначно символізують дику природу і хтонос, сили темряви, холоду і смерті, а також чаклунство. Жирний натяк на есхатологічних чудовиськ вовка Фенріра і змія Йормунґанда, дітей головного трікстера скандинавської міфології Локі та велетки Анґрбоди, чиє ім’я означає «Та, що несе лихо». За відмову погодитися на їхнє супутництво можуть неабияк напаскудити, особливо на Йоль, коли сили зла панують майже абсолютно. На цю тему є повчальний епізод у «Пісні про Хельґі сина Хйорварда»:
У переддень Йоля Хедін їхав сам-один через ліс і зустрів тролицю. Вона їхала на вовку, а замість вудил тримала змій. Вона попросила Хедіна супроводжувати її. «Ні», — відказав той. Вона ж мовила: «За це ти поплатишся за чарою обітниць». Під вечір стали виголошувати обітниці. Привели святкового кабана. Люди клали на нього руку і виголошували клятви за чарою. Хедін присягнув непорушно взяти за себе Сваву, дочку конунґа Ейлімі, кохану його брата Хельґі. Він дуже збентежився, пішов на південь і зустрів свого брата Хельґі.
Хельґі мовив:
«Привіт тобі, Хедіне,
як можеш, повідай,
що чути нового
у землях норвезьких,
чом ти, королевич,
полишив свій край,
чому одного
тебе я зустрів?»
Хедін мовив:
«[Не сам королевич
полишив свій край],
скверна велика
печалить мене,
взяти присягся я
конунга чадо,
твою наречену,
за чарою клятви»
Хельґі мовив:
«Ти не карайся,
може згодитися
Хедіна слово
хмільне нам обом.
. . .
Кликав мене
витязь на берег,
через три ночі
маю прибути;
мало надії
мені повернутись;
тож слово твоє
добро принесе,
коли так судилося».
Хедін мовив:
«Мовив ти, Хельґі,
що заслуговує
Хедін від тебе добра
і великих дарів;
ліпше мені
скривавити меч,
ніж мир дарувати
твоїм ворогам».
Так мовив Хельґі, бо передчував свою загибель, і гадав, що це його фюльґ’ї напоумили Хедіна, коли той зустрів жінку верхи на вовку.
Сенс тут такий, що вершниця, яку Хедін зустрів у лісі, зчинила на нього і його фюльґій (на його долю) такий вплив, що він виголосив обітницю, яка мала призвести до конфлікту з рідним братом — або ж до його, Хедіна, ганьби і, вірогідно, смерті у разі відмови дотриматися обіцяного.
Серед хтонічних істот, пов’язаних із Йолем, варто згадати ісландську сімейку велетнів: Ґрюлу/Ґрілу, її чоловіка Леппалуді, їхнього Йольського кота, і також їхніх дітей — йоласвейнів. У нинішньому вигляді це суто ісландський образ, доволі пізній, але Grýla відома зі старіших часів — згадується у «Молодшій Едді» на позначення велетки і у «Старшій» — на позначення лисиці. Ісландський фольклор зображує Ґрюлу або як лисицю з п’ятнадцятьма хвостами, яка краде ягнят і переносить сказ, або як бридку на вигляд бабу, яка викрадає і їсть дітей, які погано поводилися. Саме її ім’я можна інтерпретувати як «нав’язливий страх», але, схоже, це значення слова є похідним власне від імені.
Йольський же кіт (Jólakötturinn) — це чорний котисько завбільшки з бика, який мешкає в ісландському нагір’ї, найчастіше — як хатня тварина Ґрюли. Відомий він тим, що викрадає дітей, які протягом року погано працювали, зокрема не напряли собі вовни на сяку-таку обновку. В ісландському фольклорі кіт і лиса (песець) — магічно єдиносутні та взаємозамінні: подоби обох тварин може приймати так званий skugga-balður, лиха сутність, що псує майно, душить дрібну худобу і може завести людину на манівці без надії вибратися живцем.
Чоловік Ґрюли — це велетень Леппалуді, про якого немає чого сказати цікавого, крім того, що він професійний ледар і нероба, а от їхні сини — це так звані йоласвейни (jólasveinar): «йольські хлопці». На відміну від мами і кота, вони персонажі радше позитивні: слухняним дітям приносять на Йоль подарунки, а неслухняним — шматок вугілля чи картоплину. У «Старій тулі (пісні) про дітей Ґрюли» сказано, що спочатку їх було двадцятеро, але двоє померли немовлятами. Втім, як на позитивних персонажів імена у них доволі дивні й промовисті: Giljagaur (Бурмило з рівчака), Þvörusleikir (Лизун ложок), Pottasleikir (Лизун горщиків), Askasleikir (Лизун миски), Skyrgámur (Скірний ненажера), Hurðaskellir (Той, що гримить дверми), Kertasníkir (Свічковий прошак), Bjúgnakrækir (Ковбасний крадій) тощо. Можна припустити, що спочатку це були такі собі дрібні капосники, на кшталт норвезьких тролів, які мочилися у джерела.
Звичайно, Ґрюлу, Йольського кота і йоласвейнів прив’язали до Йолю аж у пізньому середньовіччі, до того ж — локально, лише в Ісландії. Між тим, можемо припустити, що у них були давніші прототипи, яких у християнські часи применшили до дитячих жахастиків. Ґрюла — того самого роду, що і мюркріди: велетка. А під йоласвейнами можуть ховатися згадані раніше йольни: таємничі божества середини зими. Хай там як, демонічні істоти з серединою зими асоціювалися більш-менш постійно, знайшовши зрештою екстравагантне вираження в ісландському фольклорі.
Отже. Ми маємо підстави сумніватися, що Йоль від початку був пов’язаний із зимовим сонцестоянням.
Якщо був, то жертовний кабан міг початково символізувати сонце, що помирає і відроджується. Якщо ні, то цей кабан асоціювався з Фрейром (або і з Фрейєю), і обітниці, які на ньому виголошували, присвячувалися цим двом богам або комусь із них. Що безсумнівно — то це визначення середини зими як перехідної точки: зародження всесвіту. На Йоль світ у стані хтонічного хаосу, де йотуни, боги і пращури знаходяться в одному часопросторі зі смертними людьми. Тому смертні мають змогу контактувати з усіма. Ритуал жертвопринесення тварин — не лише уславлення богів, а й (можливо) відтворення першого акту офіри у всесвіті: розчленування прадавнього велетня Іміра. Пиття во славу богів — це також культурний акт і вияв гостинності.
На Йоль, у мороці й холоді, запалюється перше вогнище, і хаос перетворюється на космос. Хтонос окультурюється. Саме тут, на початку часу і простору, люди отримують долю, і саме в цій точці вони здатні на неї вплинути — або підпасти під руйнівний вплив норн із роду йотунів. Саме тут і тепер варто згадувати тих, що відійшли у туман: більше шансів бути почутими.
Як бачимо, Йоль — це досить комплексне етнографічно-міфологічне явище. Втім, як і будь-яка давня міфологема, якій поталанило дожити до наших часів. Сподіваємося, наша розвідка дещо розширила ваше сприйняття і розуміння цього свята. Зичимо відзначити його так добре, як це тільки наразі можливо, а головне — не потрапити під чари злих норн. Окремо бажаємо нашим військовим, наскільки це можливо, відзначити це свято якомога приємніше – наскільки це можливо. Нехай же Марта Гавришко знову біснується в фейсбуці – це нас тішитиме окремо. Дякуємо вам, кшатрії сучасного світу!
І найголовніше: бережіть ковбасу від Бйюґакрекіра!
Автор: Віталій Кривоніс
Редактор: Семен Бондар
Примітки:
[1] Термін хамінг’я функціонально походить з праіндоєвропейського фарну. Фарн – це божественний дар, напряму пов’язаний із вогнем (позаяк зустрічається вперше в авестійській традиції) і відсилає нас до бога Хварно, абстрактного бога сонця і вогню. Його символом є баран і таким чином Хварно напряму відноситься до германського бога-стража Геймдаля, який втілює солярність і вогонь у нагляданні за веселкою-мостом Біврьост. Фарн як явище є родовою силою і таким чином може трактуватися як дещо, що передувало хамінг’ї. Ми так вважаємо, що фарн став хамінг’єю, примандрувавши в Європу із праіндоєвропейськими кочовиками, взявши за символіку (вже як хамінг’я) золото – вогняний метал, який, між тим, міг бути і проклятим, але не у цьому випадкові (примітка редактора).
[2] Не може бути жодних сумнівів, що очищувальна функція вогню сягає найдавніших праіндоєвропейських часів і найбільш кришталізувалась у зороастрійській (авестійській) традиції. В зороастризмі наявний навіть Храм Вогню – сакральна споруда, яка була призначена для ритуального очищення вірянина (примітка редактора).
[3] Ґейс – це табу, яке накладалося на певну родову спільноту або на певного героя, таким чином втілюючи містичний план системи стримувань і противаг. Людина, яка порушувала ґейс, помирала на Самайн. Багато в чому ґейс був дуже протирічивим і не піддавався загальній логіці (протиставляючи сакральне – профанному). Іноді ґейси могли конфлікувати (ми таке подибуємо в ірландських саґах). Приклад ґейсу: «Не можна тобі проводити ніч у такому будинку, звідки назовні виднівся б вогонь або світло було помітне звідти» (примітка редактора).
