Біографічна довідка: Юлія Філь, кандидат історичних наук, молодша наукова співробітниця Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, випускниця Національного університету «Києво-Могилянська академія», член Майстерні академічного релігієзнавства (МАР). Наукові інтереси охоплюють широке коло тем, пов’язаних з індійською культурою та релігією – від модернізації Індії за колоніальної доби до сучасної релігійності індійців середнього класу.
Доброго дня. Нашим читачам, так само як і мені, цікава ваша особиста історія у науковому житті. Що пробудило у вас дослідницький інтерес до Індії, зокрема секуляризації певних верств населення в Індії і модерної індійської ідентичності?
Історія моєї цікавості до індійської культури сягає часів юності, коли багато відповідей на мої екзистенційні питання дала медитативна йога – Сахаджа Йоґа, вчення, засноване індійською жінкою Нірмалою Шріваставою на базі багатьох індуїстських ритуалів та текстів. Мабуть, релігієзнавці назвали би цей напрямок дгарми неошактизмом. Хай там як, а йоґа дала мені хороший старт як у самопізнанні, так і в допитливості щодо Індії. Мабуть, саме тому, навчаючись на магістратурі, я все ж наважилася писати дипломну роботу про Індію. Вперше. До цього курсові та дипломні були присвячені скандинавській культурі та Середньовіччю. Це теж було вельми цікаво, втім уже тоді я розуміла, що уникаю індійської теми через страх – я так само любила Індію, як і боялася її. Для мене це був цілий Всесвіт, який манив і водночас лякав своєю Інакшістю. На п’ятому році навчання я зрозуміла, що це мій останній шанс почати розробляти індійську тематику. Тож пішла до японіста і сходознавця, викладача нашої кафедри Сергія Віталійовича Капранова, як до потенційного наукового керівника, задекларувавши своє бажання писати роботу про символіку індуїстського храму. Мабуть, це була точка відліку, з якої можна починати мій науковий інтерес до країни. Існує думка, якщо зробити перший крок – дорога з’явиться. Крок був зроблений, а дорога не забарилася. Після захисту дипломної роботи мені запропонували вступити до аспірантури Інституту сходознавства. Як в результаті моїх свідомих рішень, так і волею обставин, я досі в інституті й жодного разу не жалкую про той день, коли вирішила там залишитися. З того часу я невпинно вчуся і шукаю себе як вченого.
Інтерес до модерної індійської ідентичності й секуляризації еліт виник саме тому, що мене в принципі цікавлять індивіди та спільноти у часи змін чи криз. Перехідні епохи ставлять людину перед вибором, змушують проявити волю, адже створюють чисту потенційність, з якої можна здеградувати, або вийти на новий, значно якісніший рівень. Індійська колоніальна, освічена за західним зразком еліта в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст., також опинилася в ситуації змін, яку забезпечила тісна взаємодія з культурою Заходу. Доти ніколи такою мірою Індійська цивілізація не стикалася із Заходом. Мене справді цікавило, як ці люди будували нову картину світу, коли традиційна втратила свою актуальність. Як вони узгоджували негуманні для західної точки зору соціальні практики з прийшлими ідеями егалітаризму, як балансували між власними патріотичними почуттями та розумінням переваг британського правління. У ті часи формувалися «нові індійці», люди, які змогли адаптуватися до нових культурних умов, але при цьому не втратили свого національного обличчя, люди, яким вдалося перетворити зовнішній виклик Західної культури на внутрішній моральний виклик власної, за якого носії культури питають самі себе: хто ми є, чи хочемо бути такими, що ми можемо зробити, щоб стати кращими?
Серед ваших наукових напрацювань можна зустріти дослідження, що пов’язане з впливом західних ідеологій на становлення індійського націоналізму. Наскільки мені відомо, зараз у політичному вимірі Індії домінуючим є традиціоналістичний вектор. Можете, будь ласка, описати, які західні впливи ви вбачаєте у сучасній політичній ситуації Індії.
Так, мені було цікаво, як зароджувався індійський націоналізм, чим він надихався і чим відрізнявся від решти націоналізмів. Через те, що я дивлюся на націоналізм з конструктивістських позицій, то вважаю, що він є західним модерним явищем, а тому очевидно, що спосіб говоріння про себе як про націю Індія запозичила із Заходу. Як казав сучасний політолог Йогендра Ядав в одній із публічних лекцій: communities are created in minds and they are destroyed in minds. Звісно, сама націоналістична риторика в Індії відрізняється від західної. І ця різниця пов’язана насамперед з релігією.
Індійські колоніальні еліти не мали консенсусу щодо того, чим є Індія як колективне ціле, але простежувалися два магістральні напрями національної думки: культурний (близький до крайньої індуської ідеології гіндутви) та політичний, або ґандистсько-нерувіанський, тобто секулярний. Коли в Індії 1947 року відбулася остаточна передача влади до місцевих еліт, іншими словами, коли Індія отримала незалежність, стало зрозуміло, що в змаганні різних націоналістичних ідеологій перемогла секулярна нерувіанська позиція, або ідеологія політичного націоналізму, за якої будь-які релігійні питання опиняються поза компетенцією держави. Цим шляхом Індія йшла більше сорока років, поки він чи то вичерпав себе, чи то довів свою неспроможність. 1998 року коаліцію в парламенті вперше сформував не Індійський національний конгрес, який завжди притримувався «секулярної» лінії, а Бгаратія Джаната Парті (БДП) – індуїстська партія правого крила. Тоді БДП за прем’єрства Атала Біхарі Ваджпаї вдалося протриматися повний термін при владі, після чого на наступні десять років лідером в парламенті знову Індійський національний конгрес. Але з 2014 року Індія, схоже, вже остаточно обрала індуїстську лінію розвитку, яку пропонує БДП. Індійська влада зараз виходить з того, що індуїзм це не просто одна релігія серед багатьох, а національний етос, спосіб життя, який кожен індієць забов´язаний якщо не практикувати, то принаймні поважати. Тому так, ви абсолютно правильно сказали, в Індії зараз на рівні держави домінує традиціоналістичний вектор, який спирається на здобутки індійської (читай індуїстської) цивілізації, апелює до її масштабів та величі і всіляко культивує традицію. Здавалося б, які можуть бути західні впливи за таких обставин. Втім, попри відверту антизахідну риторику деякі західні впливи все ж таки можна відмітити.
Одразу зізнаюся, що сучасним культурним націоналізмом в Індії я глибоко не займалася. Все ж мене більше цікавить релігія, ніж політика. Але очевидно, що Індія наразі – важлива частина глобального світу, яка дуже турбується про свою репрезентацію на міжнародній арені й, мабуть, це найголовніший чинник, який надає західного забарвлення індійському націоналізмові. Не зважаючи на філософію «інтегрального гуманізму», яку БДП поклала в основу своєї діяльності і яка проголошує добробут «останнього в черзі», що на практиці мало б означати соціальну турботу про кожного індійця з майже 1,5 мільярдного населення, вирішення соціальних проблем далеко не на першому місці. Пріоритет надається радше глобалізації та економічному зростанню, ніж соціальному благополуччю. Сучасний індійський націоналістичний дискурс можна назвати зацикленим на економічній могутності. Він значною мірою є реакцією на провальний в економічному сенсі нерувіанський секулярний вектор розвитку, коли Індія «давала моральні настанови усьому світові» будучи надзвичайно бідною. Ніби й нема нічого поганого в прагненні до економічної успішності, втім індійські інтелектуали вбачають у такому ідеологічному курсі культурний глухий кут – матеріальне благополуччя не може бути самоціллю як для індивіда, так і для всієї країни, адже це унеможливлює якісне вирішення соціальних проблем й призводить до деградації в культурній сфері. Культурна криза проявляється насамперед в тому, що середній клас, який мав би бути взірцем для наслідування для всієї країни, є матеріалістичним, глухим до проблем нижчих прошарків, гуманітарно безграмотним і абсолютно недопитливим. Індійські націоналісти часто засуджували Захід за його матеріалізм й індійська відстороненість від матеріального світу (otherworldliness) завжди була частиною національного міфу, але як у цей міф вписується західна культура споживання, яка в Індії зараз буяє пишним цвітом, велике питання. В жодному разі не хочу сказати, що в користуванні всіма перевагами глобалізованого світу з його товарами і послугами, є щось погане, просто вбачаю в цьому суперечність сучасного індійського націоналізму, який попри свою антизахідну риторику несвідомо грає за правилами Заходу. Це ж стосується індійської самопрезентації на міжнародній арені.
Космічна програма для Індії не менш важлива за вирішення внутрішніх проблем. Індія стала третьою в Азії країною, яка запустила штучний супутник до Місяця. А нещодавно 2 вересня, в рамках другої місячної місії Чандраян-2 орбітальний апарат здійснив останній маневр і готовий вперше в історії країни спустити місяцехід на поверхню нічного сонця. Так, звісно, в космічних потугах Індії можна вбачати те ж саме прагнення до економічної могутності, адже в далекій перспективі людство зможе скористатися ресурсами Місяця, але у випадку з Індією мотивація не лише така. Космічні амбіції також пов´язані з прагненням не відставати від Заходу й, насамперед, від Китаю, який також активно займається супутником Землі і нещодавно висадив свій апарат на його поверхню. Тож, можна сказати, що західні впливи на індійський націоналізм проявляються не на рівні національної ідеології, а на рівні політичної діяльності та соціальних практик.
Опишіть, будь ласка, яким чином відбувалася вестернізація індійської еліти у ХІХ-ХХ ст. Чи зберігається ця тенденція у сучасній Індії ХХ-ХХІ ст.? Також цікаво дізнатися більше про «народну» релігійність середнього класу сучасної Індії, які зараз тенденції? Освічене суспільство Індії стає більш секуляризованим чи навпаки?
Про вестернізацію індійської еліти, як і про саму еліту можна говорити лише із запровадженням освіти західного зразка в Індії з початком ХІХ ст. Це не означає, що до цього еліти не було, просто тоді в Індії формується нова, відмінна від традиційної, еліта. Вестернізація майже у всіх регіонах Індії відбувалася в три етапи. На першому, імітативному, відбувалося некритичне захоплення західною культурою, за якого власна культура була сприйнята як меншовартісна, або принаймні така, яка потребує тотальної ревізії. Таких індійців називали англофілами, інколи навіть мавпами або чорними сагибами (панами). Другий етап вестернізації можна назвати асимілятивним, коли еліти перестали сліпо наслідувати західну культуру й робили акцент на культурному синтезі, за якого індійська культура мала би збагатитися усім найкращим із західної. Далі логічно наступив етап заперечення і протесту, коли навпаки стверджувалася цінність, унікальність та сила власної культури. Така собі діалектика вестернізації. Чи можемо ми зараз спостерігати таку ж динаміку? Навряд чи. Сьогодні йдеться не про динаміку, а про всю палітру позицій одночасно. Серед індійців середнього класу зараз є як «англофіли», які або вже в Америці, або збираються туди, так і традиціоналісти. Веберіанська теорія модернізації казала про розчаклування дійсності, раціоналізацію світу. Справді, ніби все підштовхувало до висновку, що озброєні західним раціоналізмом вестернізовані індійці або стануть атеїстами, або приймуть християнство. Не сталося ні одного, ні другого. Ба, більше, соціологи релігії фіксують повернення середнього класу до народних форм релігійності. Освічений вестернізований прошарок, який є найпершим бенефіціаром науково-технічного прогресу та західної раціональності, не тільки не перестав вірити в надприродні сили, але й зміцнився у цій вірі. Бог для них так само втілений в ідолах, святих чоловіках і жінках, зірках і планетах, річках, деревах та священних тваринах. Якщо попереднє покоління виросло на нерувіанському науковому мисленні та філософському індуїзмові нео-ведантичного штибу, то сучасне віддає перевагу ритуалізму, поклонінню ідолам, дотриманню постів, паломництвам та іншій рутині народного індуїзму. Вчені описують сучасну релігійну ситуацію в Індії, як «годину пік індійських богів». Можна навести численні приклади цієї небувалої цікавості до традиційного індуїзму. Це і так звані «винайдені традиції», і «аристократизація божеств», і новітні живі гуру, до яких стікаються індійці з усієї країни.
Вчені фіксують «перевинайдені» ритуали, наприклад у знаменитому храмі Мінакші у місті Мадурай (штат Таміл Наду). Там було встановлено «золоті машини», які віряни можуть орендувати за грубу плату для процесії в храмі. «Машина» виглядає як позолочена та посріблена колісниця, схожа на ту, на якій возять мурті, вівтарну статую богині Мінакші. «Золоті машини» з кожним роком стають все більше популярними. Не меншою популярністю користується «винайдена» послуга, коли вірянин може замовити розігрування ритуалу шлюбу богині зі своїм чоловіком Сундарешварою. Ще в храмі катастрофічно бракує англомовних брагманів для проведення агамічних[1] ритуалів, що також свідчить про збільшення кількості англомовних відвідувачів у храмі.
«Аристократизація» місцевих сільських божеств або ж божеств нижчого порядку – ще одна цікава тенденція релігійності середнього класу. Історія богині Маріамман, яка вважається богинею віспи, почалася більше 30 років тому, а саме з маленького вівтарика під деревом при дорозі в околицях Ченнаї. Зараз тут цілий храмовий комплекс, в якому, крім самої богині, проживають Хануман, Ганеша та інші божества, де відправляють ведичні ритуали і роблять вегетаріанські піднесення. Нікому невідома богиня далітів стала знана в усій Індії й поклонятися їй стали по-брагманському і далеко не лише недоторканні. Ще один цікавий випадок соціальної мобільності божества із міста Мелмаруватур що в Таміл Наду. Локальний культ Аді Пара Шакті, Богині-Матері, раптом став цікавий не лише для місцевих жителів. Тисячі паломників стікаються в храмовий комплекс до богині, адже вірять, що вона інкарнувалася в місцевого чоловіка-оракула, якого вони називають «Матір» або «Амма».
Також активно аристократизується Хануман. Мавпоподібному слузі бога Рами в Індії значно більше святилищ, ніж самому Рамі. Бум на відновлення й будівництво храмів Хануману також зчинився не без участі середнього класу. Вішну і Шива, здається, перебувають занадто далеко, зважаючи на свій статус, а ось Хануман ближчий до насущних проблем і потреб бізнесменів та банкірів. В ньому вони вбачають «свого», а вчені дотепно говорять про «серединний» статус обох, який сприяє їхньому зближенню.
Звісно, крім перелічених тенденцій, існують й інші, часто секулярні або науковоподібні. Йоґа, коучинг, медитація – все це також знаходить прихильників серед освічених прошарків суспільства, але мейнстрімом цю тенденцію назвати не можна.
Які, на вашу думку, існують проблеми у розвитку українського сходознавства, зокрема дослідження історії та культурної спадщини Індії? Чи можливо у теперішній економічній ситуації покращити стан наукових досліджень і що для цього потрібно?
Мені здається, що проблеми у розвитку українського сходознавства зараз такі ж, як у всієї науки в Україні. Чомусь у наших не завжди компетентних у таких питаннях можновладців побутує думка про обов´язкове прикладне значення гуманітарної науки. Саме тому науковці під бюрократичним тиском дуже часто вимушені імітувати розробку так званих комерційно перспективних та прикладних тем. Це є додатковою перешкодою для зрілих науковців залишатися в науці, а для молодих йти у неї в принципі. Якщо в сходознавстві розробку проблем історії, культури, мови Китаю ще можна якось практично обґрунтувати, посилаючись на той факт, що ця країна є зараз найбільшим інвестором в світі й Україна зацікавлена у відносинах з Китаєм більше, ніж з будь-якою іншою країною, то про Індію наразі цього не скажеш. Навіщо Україні санскритські студії чи навіть політологи, які знаються на Індії, напозір не зрозуміло. Втім, навіть якщо спиратися на логіку нашої влади, у дослідженнях Індії також можна знайти прикладне значення. Російсько-швейцарський філософ і публіцист Михаїл Маяцький у своїй книзі «Курорт Європа» зробив, як на мене, дуже вдалий прогноз. Європа виносить усе виробництво за свої межі, найбільше в країни Азії, а сама перетворюється на курорт, туристичну зону, в яку люди з усього світу стікаються відпочити. У зв´язку з цим він прогнозує небувале підняття Індії, яка через велику концентрацію виробництва на своїй території у майбутньому переживатиме нечуване економічне зростання, бо стане «годувальницею» усього світу. Так, так, не Китаю, а саме Індії (Китай на той час, мабуть, сповільниться у своєму розвитку). Україна могла би стратегічно розвивати індологічні студії зважаючи хоча б на це.
Та я все ж схиляюся до того, що прикладне значення гуманітарної науки – це з порогу некоректна постановка питання. З цього приводу згадується історія в американському конгресі, коли фізик Кеннет Вілсон виніс пропозицію побудувати новий прискорювач частинок. Хтось із конгресменів тоді його спитав, як цей колайдер буде корисним для національної оборони. Вілсон не розгубився і відповів – «нам буде що обороняти».
Вважаю, що сила такої обеззброєної і, м´яко кажучи, небагатої країни, як Україна, може бути лише в soft power. У нас поки немає інших засобів протистояти зовнішньому агресору як культура. А для цього нам треба всебічний гуманітарних розвиток, як власною мовою, так і англійською, щоб стати важливою і помітною частинкою світової науки і спільноти взагалі. А в «азійському столітті» без сходознавства навіть із практичних міркувань неможливо обійтися.
Що ви порадили б дослідникам початківцям, які вирішили досліджувати питання, що перетинаються із вашими науковими інтересами?
Спочатку пораджу літературу не строго за темами, а те, що сама дуже люблю і що надзвичайно цікаво і вичерпно описує той феномен, яким є сучасна Індія. Навряд чи можна пожалкувати, взявши до рук книги Павана Верми (Pavan Verma), Амарт´ї Сена (Amartya Sen), Йогендри Ядава (Yogendra Yadav), Ручіра Шарми (Ruchir Sharma), Едварда Луса (Edward Luce). Якщо цікавлять питання сучасної релігійності індійців, можна звернутися до праць Васудхи Нараянан (Vasudha Narayanan) та Міри Нанди (Meera Nanda). Починати студії з індійської соціології обов´язково треба з книжок Майсона Нарасімхачара Шрініваса (Mysore Narasimhachar Srinivas) та Андре Бетея (Andre Beteille). На тему сучасного індійського націоналізму написана тонна книжок, важко порадити якусь одну, втім, раджу почати з книжок Крістофа Джефрелота (Christophe Jaffrelot).
Дякую за ваші відповіді!
Розмовляв Віталій Щепанський
[1] «Агамічний» від слова «агами» – шиваїтські священні тексти.
