Пропонуємо вашій увазі переклад статті філософа-традиціоналіста Юліуса Еволи, що присвячена роздумам про індоєвропейську концепцію Жоржа Дюмезіля.
Примітки до теорії Жоржа Дюмезіля про трипартитний поділ суспільств та її обмеженість
Образ релігії Давнього Риму у вигляді, в якому вона зазвичай постає в очах людей культури, вказує на те, що вона, більшою чи меншою мірою, була ізольованим комплексом. Відповідно до схеми, котрою користується таке вчення – та, більш того, згідно методу, що сповідується далеко не одним спеціалістом із надбання Риму – поспішно кивнувши у бік доримської італійської цивілізації та етрусків, вони приступають до розгляду римських культів та інституцій у відриві від решти, відмічаючи тільки грецькі та східні впливи, під які ці культи та інституції підпали пізніше. Оскільки саме таким є наявний стан речей, видавець Ейнауді зробив добру справу, видавши італійський переклад праці широковідомого французького науковця Жоржа Дюмезіля «Юпітер. Марс. Квірін» (Турин, 1955), у якій пропонується застосування відмінного методу вивчення та інтерпретації римського світу – компаративного методу на «індоєвропейській» основі.
Такий метод, безперечно, не є новим. Відкриття факту того, що такі цивілізації як індійська, іранська, грецька, римська, кельтська, германська та численні інші мають спільне коріння, датується другою половиною минулого століття.
На початку дане положення знайшло підтвердження у філологічній площині, в успадкуванні елементів єдиної первісної мови. З даної площини концепція перетекла до расової, пов’язаної з намаганнями реконструювати доісторичні міграції груп народів єдиного індоєвропейського походження, які, як носії цієї первісної мови, залишили істотний відбиток в історії вищезгаданих цивілізацій. Та врешті-решт постала необхідність розгляду проблеми культів, божеств, інституцій та правових форм з метою встановлення інших паралелей та основ для зіставлення.
Як і слід було очікувати, початковий ентузіазм призвів до виникнення упереджень, помилок та фантазій. Лише нещодавно компаративний метод було вдосконалено, а індоєвропейська концепція отримала задовільну наукову форму. Дюмезіль опинився серед тих, хто зміг найкраще скористатися цим, та вже кілька років застосовує цей метод для вивчення римської цивілізації. Згадана вище книга включає у себе основні есеї, що були опубліковані ним у 1941– 1948 роках.
Незважаючи на науковий характер, мова книги є чіткою та жвавою, однак, перш за все, дана праця цікавить нас своїм методом. Тут перед нами відкриваються нові горизонти, оскільки римське надбання розглядається у контексті ширшого кола цивілізацій та індоєвропейської спадщини. Безумовно, дана спадщина могла набути особливих та оригінальних форм у Римі, та вона ніколи не втрачала своїх рис у повному обсязі. І дійсно, тільки таке обрамлення дозволяє значній кількості римських мотивів розкритися перед нами у їх глибшому та більш автентичному значенні.
По-друге, ця праця становить інтерес й з тої причини, що Дюмезіль знову надзвичайно вдало повертається до ідеї, попередньо висунутої Віко та де Куланжем [1], ідеї внутрішньої органічної єдності культів, соціальних тіл, покликань, функцій та інституцій давніх цивілізацій. У Римі, ніяк не менш, ніж у будь-якій з решти традиційних цивілізацій, усе це від початку було організовано довкола єдиної осі.
Далі слідують особливі аспекти дослідження Дюмезіля. Він дотримується думки, що для усіх цивілізацій властивим був такий поділ «функціональних божеств», що слугував відображенням аналогічного соціального поділу. В першу чергу, такими були божества, в яких відлилася ідея суверенітету як у її містичному, так і у фактично магічному аспектах (як сакральна сила, що стверджує себе безпосередньо та котра торжествує без бою), так само, як і в юридичному; слідом йдуть воїнські божества; та, нарешті, божества плодовитості, багатства та родючості. Ці три типи божеств співвідносяться з трьома функціональними кастами чи класами: царями чи жерцями, воїнами та власниками або виробниками-скотарями. Шляхом складних та наполегливих досліджень, Дюмезіль демонструє, що така трипартитна структура, характерна для Сходу, не була чужою навіть для Риму – хоча й у його випадку принцип деякого роду однорідного суспільства, заснованого на громадянському почутті, зрештою переважав над принципом ієрархічно-функціонального способу організації. За Дюмезілем, римська тріада богів включала у себе Юпітера, Марса та Квіріна. Їй відповідав троїстий поділ верховного римського жрецтва, фламінів. Суспільний аналог конституювався трьома стародавніми трибами Рамнів, Тіціїв та Луцеріїв. Ці сліди спільної спадщини продовжували зберігатися у Римі до того часу, поки вони не перетворилися на звичайний архаїчний пережиток, через який більше не проступала життєдайна ідея, котра складала їх основу.
Однак, що стосується особливих аспектів його дослідження, деколи Дюмезіль дозволяє власній концепції водити себе за ніс; він прагне звести надто багато речей до своєї схеми. Це не те місце, де слід вдаватися до критичних роздумів, тож ми зазначимо лише два моменти. По-перше, справа в тому, що ми частіше маємо справу не з трипартитним, а з квадрипартитним поділом суспільства, що включає верховну владу, воїнську силу, міщанство та робочих. Недостатньо рятує ситуацію й те, як Дюмезіль зауважує, що на Сході четверта каста складалася не з індоєвропейців, а з підлеглих народів, оскільки він визнає, що римляни та скандинави прийшли до своїх варіантів троїстого поділу через поєднання з етнічними групами, які на початку були гетерогенними та навіть ворожими до них.
Другий момент такий: чи справді трипартитний або квадрипартитний поділ суспільства характеризує індоєвропейські народи та є фактично ознакою, що дозволяє їх розпізнавати? Чи дана схема все ж наділена дійсною цінністю й внутрішньою необхідністю, та навіть має свою аналогію у способі організації людського буття? Щоб на це не сказав Дюмезіль, та ми віримо, що саме другий варіант є правильним, тож найпаче можна заявити, що індоєвропейці були народами, котрі досягли більших за будь-кого з інших успіхів у розпізнаванні та застосуванні ідеалу до органічно-функціональної ієрархії. Цей ідеал, втім, зберігає свою об’єктивну та нормативну цінність та не повинен розглядатися в якості випадкового творіння згаданої людської групи.
Вагомість останнього моменту не промине повз читача, за умови, якщо він не обмежуватиметься тим, що праця Дюмезіля здатна переконливо розкрити з питань римськості, досліджуваної з позицій нового та ширшого підходу, а й буде готовий інтуїтивно вхопити довговічне та гармонійне значення того, що віднайшло втілення у групі великих цивілізацій – розуміння цивілізації як істинного порядку соціальних функцій, що співвідносяться із Державою, котра, за словами Платона, існує як ідея, поза межами історії та є первинною щодо будь-якої конкретної, більш чи менш недосконалої реалізації.
[1] Джамбатіста Віко (1668-1744) був італійським філософом, найбільше відомий як автор «Нової науки», написаної у 1725 році, котру розглядають як одну із перших прикладів філософії історії. Нюма-Дені Фюстель де Куланж (1830-1889) – французький історик, найвідомішою працею котрого є «Давнє місто», в якій центральне місце релігії розглядається як настільки важливий сполучний фактор у стародавніх грецькій та римській цивілізаціях, що занепад старих культів визнається причиною й відповідного занепаду суспільства як такого.
Переклад: Іван Калюга
