Юліус Евола: Особистість та безособовість

Юліус Евола: Особистість та безособовість

Personalità ed impersonalità, Ordine Nuovo, травень 1956 року

Не знекровлений індивідуалізм ліберально-демократичного Заходу, але відбір на основі аристократичного орієнтиру мусить бути нашим ідеалом. Часто говориться, що європейська цивілізація за своєю суттю є цивілізацією особистісною, і що в нинішню епоху занепаду необхідно захищати насамперед цінності особистості.

Цю формулу охоче повторюють, не піклуючись, однак, про уточнення її змісту. Вона може бути вірною, якщо розуміти під захистом цінностей особистості протистояння їхній грубій антитезі: колективізму, механіцизму, стандартизації, бездушності сучасного існування. Але все стає менш ясним, коли ми починаємо говорити про індивідуалізм, гуманізм і лібералізм – з огляду на те, що вони також протистоять вище окресленим тенденціям на основі цінностей, схожих на ті, котрі власне й прийнято називати сьогодні цінностями особистості.

У цьому сенсі існує непорозуміння, особливо явне сьогодні, і особливо відчутне в політичній сфері, де захист особистості тримається переважно на концепції природного права і де цей захист стає синонімом захисту «прав людини» в найбільш брудному, нерозбірливому й демократичному сенсі.

Відтак, буде доречним продемонструвати, чим саме є цінності особистості, якими є їх межі, і яким чином ці цінності співвідносяться з європейською традицією насправді.

Необхідною передумовою цього є вміння розрізняти «особистість» та «індивіда». Індивід в строгому сенсі цього слова відповідає ідеї абстрактної, аморфної, чисельної єдності. Етимологічно слово «індивід» позначає те, що вже не піддається поділу – як до вчорашнього дня вважали, що не можна розділити атом. Індивіду як такому не властива жодна якість, тож для нього не є властивим також принцип істинної відмінності. Якщо розглядати людей просто як «індивідів», то можна припустити, що всі вони є рівними, так само можна приписати їм рівні за абстрактністю та узагальненістю права й обов’язки. Так можна позначити напрямок, властивий теорії природного права, лібералізму та соціальному індивідуалізму. Це саме той напрямок, який необхідно нарешті назвати руйнівним, якщо під руйнацією мати на увазі розпад сукупності на атомарну множинність, тобто на суто кількісний, чисельний аспект.

З цих простих міркувань можна зрозуміти, що доки «захист особистості» має на увазі суто індивідуалістичну основу, варто відкидати будь-які захисні положення. Структури царства кількості – котрі врешті закінчуються пришестям масової людини – є згубними для всього того, що формує особистість, і саме індивідуалізм та лібералізм забезпечили перші передумови цього процесу як в сфері ідей, так і в історичній сфері. В основі царства кількості лежить індивідуалізм.

Та навіть відкинувши це твердження малоймовірно, щоб індивідуалістичний елемент в західній цивілізації не заперечував все те, що розуміється під особистістю.

Що переважно розуміється під «культом особи» в галузі культури? Щоправда, йдеться не про соціальний атомізм, але про суб’єктивізм з абсолютно недостатніми духовними чи навіть суто етичними основами, де, навпаки, переважає естетство, позбавлена коренів оригінальність, позбавлена глибокого сенсу творчість; а в найгірших випадках – анархічна свобода, бахвальство, нарцисизм, «аутизм» (тобто манія власного Я).

Втім, ми уже обговорювали подібні процеси в світлі становлення окремих аспектів епохи Відродження. Речі, про які ми говоримо, є свого роду побічним продуктом тієї епохи. І вже тоді – в епоху Відродження – можна було спостерігати численні й значні впливи індивідуалізму як у сфері мистецтва, так і в сфері політики.

Тепер перейдемо до особистості. Чи буде допустимо і тут звертатися до етимології? Потрібно зауважити, що слово «особистість»[1] (лат. persona) в давнину було синонімом маски. Для виконанні певної ролі актори одягали маски, тим самим забезпечуючи точне й усвідомлене підкорення виразу вищого принципу, котрий і варто вважати справжнім центром людського буття. «Маска» – це щось вельми конкретне, окреслене, профільоване. І особистість як концепція відрізняється від індивіда тим, що має власну природу, є визначеною та схиляється до однозначного, унікального вираження, в якому Я може бути собою й належати собі. Світ особистості – це, відтак, по суті світ якості та відмінності, світ типів і форм, хоча й різного ступеня інтенсивності, що відповідає стосунку між «могутністю» та «дією» в середньовічній антропології та формує природні передумови органічних та ієрархічних відносин між людьми.

Як і індивід, особистість в певному сенсі є закритою щодо зовнішніх аспектів – не абстрактно, але через межі своєї власної природи; однак, на відміну від індивіда, особистість не є закритою щодо вищого аспекту. Особистісне буття не «є» саме по собі, але воно «володіє» собою (зв’язок між актором та його роллю); це «присутність» в реальності, але не розчинення в ній. В принципі, людина є особистістю настільки, наскільки вона може керувати собою, ставити перед собою закон та дотримуватися форми згори і зсередини.

Звідси витікає певна автономія з огляду на те, що в окреслених умовах особистість як така вимагає сутнісного зв’язку з чимось більшим, аніж лише особисте. Без зв’язку з вищим планом особистість дійсно стає «індивідом», ізольованим та позбавленим зв’язку, і вже не є обличчям, бо обличчя означає вираз, а вираз відсилає саме до тих планів, що стоять по той бік форми та набувають її в символах.

Звідси витікає нестабільний, тимчасовий характер всього того, що стосується індивіда та індивідуалізму. Людина може чинити опір безособовому в його негативному сенсі лише зміцнюючи зв’язки з іншим безособовим, котре, в свою чергу, має надособовий характер. Якщо цей зв’язок послаблюється, починається індивідуалістична фаза. Спершу може з’явитися враження, що цінності особистості збереглися і, навпаки, були визнані саме тому, що центр, так би мовити, змістився ближче до зовнішнього боку. Ця позиція властива культурному гуманізму та аналогічним явищам, розглянутим нами в іншому місці. Але коли існує лише цей критерій – без посилання на традицію, на дистанцію щодо виключно земної перспективи, на прагнення до безумовного, – то захист цінностей особистості вдається до різних хитких і нестійких способів, бо мова вже йде про жалюгідні залишки, а глибинних коренів та первинної сили ніде немає. Сьогодні це, втім, проявляється досить чітко: індивідуалізм закінчується порожнім суб’єктивізмом й естетством, а західному лібералізму доводиться поступово відступати, з малоймовірною можливістю реваншу, перед обличчям знеособленого, колективістського, комунітарного та механістичного впливів. Роздратована доктрина «надлюдини», особливо в сенсі Д’Аннунціо, є останнім відлунням попередньої перехідної фази, котра в певному сенсі веде своє походження зі світогляду, властивого Відродженню.

У випадку з «аутизмом», тобто крайнім проявом індивідуалістичного Я та його самовпевненості, падіння й відхилення від вищих, мужніх і творчих цінностей істинної особистості є очевидним. Істинна велич особистості присутня не в авторі, але в його творіннях; в дії, але не в особі, що діє; у монументальному, традиційному та об’єктивному більше, аніж в «ліричному», «оригінальному» чи «суб’єктивному»; класичний світ був дорійським, а не гуманістичним чи романтичним. Все, що має стосунок до людини з цієї точки зору репрезентує наготу, чистоту й природність: в історії, в мистецтві, в політиці, в аскезі, на всіх рівнях існування. Можна навести приклад активної анонімності середньовічного ремесла – бо, наприклад, жоден з великих соборів готичного періоду, зведених бездоганною майстерністю з дотриманням суворої духовної, якщо навіть не ініціатичної, традиції, не передає ім’я архітектора, що створив його. Згадаймо також особливості римської античності, котру історик міг би цілком впевнено назвати «цивілізацією анонімних героїв».  В інших культурах цей стиль анонімності також панував над умоглядними думками, визначаючи риси індивіда. Чи не говорить про це настільки поширений звичай відмови індивіда від власного імені на користь імені покликання чи функції, яку він виконує, тобто імені свого вищого зобов’язання? Також і в сфері героїзму, на противагу романтичній концепції «слави», можна згадати слова принца Євгенія Савойського до своїх офіцерів в момент небезпеки – у них є право на життя лише в тому випадку, якщо вони вміють подати іншим приклад, але вони повинні робити це настільки просто й натурально, щоб ніхто потім не міг їх цим докоряти.

Але при розгляді всього цього стихійно виникає питання, чи є такий підхід притаманним виключно європейській ментальності. Ми у цій тезі сумніваємося, і ідея про «європейську традицію особистості», ясна річ, не може бути повністю обґрунтованою. Дотримання цієї ідеї змішує позитивні аспекти з вкрай негативними. Річ у тім, що європейська специфіка історії культури полягає у вічному підкресленні «оригінальності» індивіда, його суб’єктивність, «людяність» і мислення висуваються на передній план; з точки зору цієї історіографії саме «вільна творча особистість» визначає європейську спадщину та є особливим здобутком сучасності. При цьому рамки знаходження в конкретній перехідній фазі лишаються поза увагою.

Вірогідно, варто пояснити, чим є в даному випадку «типовість». «Типовість» позначає точку зустрічі між особистісним та надособистісним виміром, межу відповідної їй досконалої «форми». Ця точка зору є більш очевидною, якщо розуміти її у вимірах платонізму. Персона припиняє бути маскою – і, відтак, «особистістю» у вузькому й обмеженому сенсі – щойно припинить втілювати відповідну ідею, закон, притаманну функцію, котрі надають їй значення та роблять виразником більш широкого контексту. Виражаючи вищі принципи людина припиняє бути індивідом. Індивід зникає, він починає виражати те, що багато інших виражали до нього, але недосконало; і інші продовжуватимуть виражати це уже після нього, доки не досягнуть досконалості. Коли індивід стає «типовим», він досягає «надособистісного» рівня. Як стверджує далекосхідна максима, «Абсолют не має імені»[2], так воно стає анонімним. І традиційність у вищому сенсі – це залучення до цієї анонімності чи підготовка до входження в неї у певній культурній сфері. Можна було б говорити також про універсалізацію та увічнення особистості: але недолік цих виразів полягає у тому, що вони занадто часто використовуються в абстрактному філософському або релігійному сенсі, що робить реальний зміст ситуації малозрозумілим. Ліпше розглядати його по суті з точки зору надіндивідуальності та як більше-ніж-людський принцип сам по собі, а не з точки зору людини, котра усвідомлює свою природу, і чия «роль» (як «персони») в кінцевому підсумку приводить до втілення досконалості «об’єктивної» дії, що відповідала б своїй «ідеї» (в платонівському розумінні) та своєму значенню.

Відтак, ми бачимо існування двох концепцій безособовості, між якими існує аналогічний зв’язок, але водночас і опозиція: одна принижує, а інша перевершує людську природу, одна зводить індивіда до позбавленої форми, суто чисельної та однорідної єдності, котра, зростаючи, утворює анонімну масу; інша ж – це кульмінація типової й суверенної істоти, «абсолютної особистості».

І тепер можна дійсно побачити, як йдуть справи з «захистом особистості» в сьогоднішньому світі. І потрібно запитати себе: чи корисно в цілому виділяти «цінності особистості» в конвенціональному сенсі, або ж краще визначити небезпеку спотворення, котра в Європі у багатьох випадках закладена в ці цінності?

Ясна річ, що це призводить до проблем – як загальних, так і конкретних – що стосуються різних сфер сучасного життя та культури – проблем, які ми не можемо розглянути у цій статті. Та не викликає сумніву той факт, що сьогодні ритми прискорюються через невідворотний процес відбору форм, проміжні форми знаходяться в стадії зникнення, і все це говорить нам про те, що особистість, котра зможе вижити і, можливо, розвити форми нового стилю, нової поведінки, буде здатною повністю звільнитися від індивідуалістичних відносин та інтегруватися в надособистісному. І напроти, панівна і все більш загрозлива тенденція сьогодення пов’язана  з силами, котрі прагнуть підірвати особистість, під гуманістичним чи буржуазним захистом особистості приховуючи тотальне занурення особистості в «найнижчі» плани.

Переклад: Олександр Античний, Сергій Заїковський


[1] Італ. «Personalità».

[2] Парафраз відомого даоського вислову.