Домінік Веннер. «Ернст Юнґер: інша європейська доля». Пролог

Століття Юнґера

Більше, ніж у будь-кого іншого, доля Ернста Юнґера сплетена з європейською долею його століття. Сам він припускав, що, як сейсмограф, був диктором наступних епох, із якими він увійшов у вібрацію. З 1914 по 1918 рік, а деколи й довше, більшість європейців були войовничими; Юнґер був таким, не вдаючись у ненависть. Після своєї поразки в 1918 р. німці зневажали Веймарську республіку, знайшовши прихисток у багатостраждальному націоналізмі; він так само всеціло зрікся Веймару. Перебуваючи в тяжкому становищі, німці покладали надії на Гітлера, перш як стати його жертвами; Юнґер підтримував ці зміни, ще на початку ставши дисидентом. Під час Другої світової війни існувала надія на можливість європейців домовитися між собою, що захоплювала багатьох французів, навіть із Руху Опору, а також німецьких патріотів; сам Юнґер доволі рано, сильно ризикуючи, висловив цю надію. Після 1945 року багатостраждальна Європа хотіла знайти для свого захисту своєрідний новий гуманізм проти загроз зі Сходу; Юнґер проголосив ці очікування у кількох нарисах та романах. Пізніше, коли розчарування поширилося і на еліту суспільства, вся його праця була переосмислена в якості протиотрути.

Німець, якого славлять французи

Жоден європейський письменник не може стверджувати, що був свідком стількох змін і драм свого століття за такий проміжок часу і з таким провидінням. На відміну від багатьох своїх сучасників, він ніколи не заручався з духом часу як опортуніст, і хоча передбачив, не став шукати в цьому вигоди.

Ернст Юнґер і Еберхард Вільдермут на даху готелю в Парижі, 1942

Народившись 29 березня 1895 року, на світанні століття, письменник лишався з ним від початку до кінця. Потім він пішов через понад сто років, лишившись не спотвореним віком. Він помер 17 лютого 1998 року, в годину вовка. Йому було майже сто три роки. Його виняткове довголіття зробило його, як ми з задоволенням могли б сказати, майже безсмертним. І без сумніву, він залишиться в пам’яті майбутнього. Він пройшов століття вздовж і впоперек, отримуючи рани від ударів трагічної долі, водночас тікаючи від її скверни.

В молодості приваблений «п’янкими ароматами зла[1]» запеклий боєць, але без ненависті до Великої війни, націоналіст після 1918 року, але не впадаючи в агресію, противник нацизму, але не відмовляючись від батьківщини, зацікавлений у наркотиках та алкоголю, але без втрати власної свободи, захоплений критик сучасної техніки, не дозволяючи себе їй поглинути, престижний письменник, що не дав славі обдурити себе, він був одночасно залучений і відсторонений від століття, тримаючись осторонь від ницості й ганьби.

Коли було повідомлено про його смерть, французька преса вшановувала його пам’ять із дивовижною одностайністю[2]. В Німеччині Frankfurter Allgemeine Zeitung згадав про глибоку шану, яку віддав президент Франсуа Міттеран у 1995, з нагоди сторіччя письменника. В Парижі похвали множилися[3].

Протягом свого життя, а часто ще на початкових етапах, його особистий талант високо оцінили Андре Жид, Марсель Жуандо, Поль Леото, Жан Кокто, Жюльєн Грак, Моріс Надо та багато інших письменників. На відміну від, приміром, англійців, які це ігнорували, французи багато перекладали та читали його, вважаючи чи не найбільш знаковим німецьким письменником свого часу[4].

Це тривожна таємниця, звідки береться захоплення багатьох французьких інтелектуалів, у яких повно такого ж символізму, як і в автора У сталевих грозах. Екзотика грає свою роль. Те, що ми приймаємо від іноземця, ми не стерпимо від француза. Талант теж має щось спільне з цим, не будучи достатнім ключем. Інші талановиті письменники мовчать. Не можна нехтувати і цим, адже попри його прусський профіль, Юнґер спирався на праві ідеї в коричневі роки, до появи свого роду стійкості, яку не можна не враховувати. Але цих пояснень недостатньо.

Архетип європейця

Перекладач і друг Юнґера, Жюльєн Ерв’є припустив, що в післявоєнний період багато французів «відчуваючи себе винними в поразці, проте розвиваючи своєрідний комплекс переваги над нацистськими злодіяннями, знайшли в Юнґері позитивний образ німця, що відповідав їхнім очікуванням: нажаханий концтаборами, сміливий у бою, із напохитно поважним ставленням і розумінням французької культури[5]».

Дійсно розумний француз того часу запам’ятав, що Юнґер писав про Париж у своїх Щоденниках війни та окупації:

«Це місто стало для мене другою духовною батьківщиною, воно все більш і більш сильно символізує все, що я плекаю у старій культурі».

Перший контакт Ернста Юнґера та Франції відбувся набагато раніше, на початку 1914, коли підліток в Африканських іграх перейшов кордон, аби вступити до Іноземного легіону. Потім були ті осінні ранки в Шампані, ті червневі ночі перед штурмом в Артуа, де молоді шоломи, по обидва боки від лінії траншеї, виявили бажання провести зустріч уже після військових зобов’язань, в об’єднаній Європі.

Прихильність, якою користувався цей постійний, високоосвічений німець, проголошений другом Франції, і його література також, виражали неявне повернення до стану взаємної симпатії, що існувала між нащадками галлів та германцями до катастрофи 1870 року[6]. Через безліч граней його уяви, сувору красу його воєнних книг, загадковий оніризм зрілих романів, медитативну оригінальність мемуарів, провокативну привабливість любителя наркотиків і сп’яніння, не беручи до уваги поетичні звороти ботаніка та ентомолога, Юнґер міг говорити з широким колом читачів. Якщо ми заглибимось у таємницю тривалого успіху в колах освіченої громадськості, можемо поцікавитися, чи  зміст цих книг часом не відповідає певним вадам життя належних французів. Ми не маємо забувати, що Франція, разом із Німеччиною, є західноєвропейською країною, в якій історія останніх століть зазнала найважчих травм, та, чия власна традиція була найбільш тяжко поранена ще задовго до революції. У метушні епохи смути твори Юнґера були розцінені як прикмети чи обіцянки іншої долі.

У цій винятковій особистості втілений справді цілісний образ тимчасового зниклого європейського архетипу, від якого лишається хіба що таємна ностальгія. У світі переповненому діалектичних тонкощів, де переважає принцип зовнішнього, людина, яка прожила автентичне життя, гідна довіри. Це вже багато. Один із найбільш знакових і культових письменників цього століття був також молодим офіцером штурмових військ, який оспівував La Guerre notre mère[7], це рідкісна натура, яка об’єднує в собі втрачену єдність протилежних якостей: поет і воїн, людина споглядання та людина дії.

Письмо стало чимось оригінальним. Проте Юнґер глибоко проживав те, про що писав. Він доводив своїми діями перш як почати писати про це у книгах. Згодом він підтвердив характер своєї душі у випробуваннях і негараздах. Коли після чергової поразки, буцім у нього прибирали землю з-під ніг, він залишався стояти непорушно, навіть здіймаючись на недосяжну висоту, в той час як його країні було заборонено перетинати межі звичного благочестя. 

Книги молодого та зрілого віку  

Ернст Юнґер із сіамським котом, 1947. Фото: Урсулла Літцманн

Читачі та критики звикли розрізняти в Юнґері двох письменників, одні – книги молодого, та інші – дуже відмінні, книги зрілого. Перший Юнґер – це У сталевих грозах (In Stahlgewittern, 1920) та Робітник (Der Arbeiter, 1932), написані у світлі Марса. Він надавав перевагу твердій мужності на противагу розніженості, незручностям замість комфорту. Це було цілком у гармонії з енергією Європи 1920-1930-их років. Інший Юнґер, який бере свій початок із На мармурових скелях (Auf den Marmorklippen, 1939), а згодом продовжується у Мирі (1945), Евмесвілі (1977) та багатьох інших творах, написаних із дистанції до пристрастей його вже далекої юності. Юнґер, однак, ніколи не суперечив собі. Він ніколи не був людиною, яку роздирають протиріччя в дусі Ніцше, якого він багато читав, яким захоплювався і над яким медитував. Коли він не погоджувався з Третім Рейхом, це було з метафізичної та моральної точки зору. Подібно до річки, він ніби омив найгостріші береги століття. Прихильність, яка переслідувала його, безсумнівно, витікає з його адекватної поведінки щодо найбільш запаморочливих варіацій свого часу. Задумом цього есе, з якого розпочинається цей пролог, є аналіз твору, тісно пов’язаного з незвичним маршрутом його автора. Цей есей також має на меті показати, наскільки Ернст Юнґер є зразковим у розкритті ідеї іншої європейської долі.

Два персонажі загадково виникають у доволі протилежному світлі. Вони представляють два взаємодоповнюючих обличчя Європи. Спершу з’являється солдат, який пишається тим, що став наймолодшим удостоєним ордену «Pour le Mérite» в 1918 році. Дещо згодом з’явився той зрілий чоловік, який пишався з того, що його іменем назвали метелика[8].

Ці два такі різні Юнґери, здавалося б, належать двом суперечливим особистостям. Вони перебувають у тісному симбіозі з двома перевернутими обличчями європейської долі до та після Другої світової війни. Як і життя Європи, життя письменника було розрізане навпіл, немов сокирою, неймовірним переломом, немислимою мутацією. У другому періоді ми більше не впізнаємо нічого з того, що було в першому.

Фігура бурхливого часу

Травма була настільки сильною та становила такий великий духовний виклик, що навіть Юнґер, один із найбільш проникливих і ясних розумів, здавалося, сам втратив другий зір після кореблетрощі, яка спричинила поразку його країни та стирання Європи. Йому знадобилося багато часу, щоби віднайти нові позачасові «фігури», здатні символізувати ким він став і ким може стати європеєць у тривожному міжцарстві. Повернення пророчого письменника розпочалося, однак, відразу з подвійного блиску Лісового біженця (Der Waldgänger, 1950) та Гордіїва вузла (Der Gordische Knoten, 1953), двох есеїв, які ствердили непорушну духовну міць їх творця. Потім у 1977 році друком вийшов Евмесвіль (Eumeswil), який розцінюють як роман, хоча насправді це радше метафізична алегорія. Юнґеру виповнилося вісімдесят два роки, що доводило, як приміром і щодо Ґете чи Мікеланджело, час не мав влади над ним, і лише цементував цілісність його мистецтва та здібностей.

Філософський роман, схожий за своєю метафоричною структурою на На мармурових скелях, Евмесвіль створює нову «фігуру», Анарха, якого Юнґер рішуче протиставляє анархісту, попри подібність слів. Поки анархіст бореться за владу і живе у залежності, анарх лишається осторонь, хоч і не перебуваючи у вигнанні. Він уважно спостерігає, не втручаючись, час від часу ведучи діалог із принцом.

Це змушує замислитися про те, ким став і лишився до кінця сам Юнґер. Викреслений з історії, як це було з європейцями після катастроф першої половини століття, Анарх уже не гравець в історії, але уважний глядач, який нічого не чекає від неї. Він ніби фігура, нав’язана європейцям Долею.

Погляньте інакше на сучасність

Не належачи до кола його близьких, я тривалий час мав листування з Юнґером, яке розпочалося з його сердечної реакції на відправлений йому Балтикум, мою першу історичну працю, опубліковану в 1974 році. В ній ішлося про пригоди німецьких фрайкорів після листопада 1918 р. Минуло двадцять років. Після багатьох інших обмінів він знову дякував мені, коли настав час відправити йому Бунтівне серце, пам’ятний твір із роздумами про мою сп’янілу й «мавританську» молодість[9].

Твердим почерком він написав індульгенцію, яка мала важливе значення: «Ми, друже, здатні показати свої рани!» Це було 9 січня 1995 року, незадовго до його 100-річчя.

І дещо пізніше, через шість років після його смерті, я отримав повідомлення з того світу, коли виявив V том Сімдесят минуло[10] з його Щоденника, який вийшов друком у Франції влітку 2004 року. Ця книга зібрала воєдино останні його записи. Одна з моїх книг була згадана там на останній сторінці від 15 березня 1996 року. Це була одна з останніх його записаних думок. Йому саме мав виповнитися 101 рік:

«Закінчив, – пише він, – Домініка Веннера, Терор і політичні злочини в ХХ столітті[11]. Книгу мені надіслав автор роки тому. Він цитує одну мою фразу, – далі пише Юнґер, – яку я вже й забув: “Терорист не лише вражає жертву, але й незмінно завдає шкоди самому собі[12]. Він, мабуть, подумав про Ернста фон Заломона, якого також цитує Веннер, через його причетність до вбивства Ратенау». Випливає кілька коментарів, які стають зрозумілішими, якщо ми посилаємося на зауваження на сторінці 22 того ж тому від 4 лютого 1991 року. «Прикро, що ми позбавлені громадянської війни за Клаузевіцом, особливо громадянської війни в глобальному масштабі, в якій ми перебуваємо з 1917 р. […] Я хотів би додати третій том до своїх двох книг Лісовий біженець і Гордіїв вузол, але це лишиться простим бажанням».

Роздуми про «громадянську війну в глобальному масштабі» були описані в його есе «Гордіїв вузол»:

«Революції глибше відбиваються і встановлюють помітніші орієнтири, ніж міжнаціональні війни. В цьому сенсі можна говорити, що три гігантські кроки привели нас туди, де ми перебуваємо нині: Реформація, Французька революція та Російська революція. Війни – це прояви прихованих подій, маса яких прихована від землею[13]».

Юнґер не вірить, що великі історичні рухи можна пояснити суто причинно-наслідковою логікою. Міфічне бачення історії, яке він культивує, спонукало його припустити, що життя людей підпорядковане силам, сенс яких значно глибший:

«Припливи трапляються тому, що сонце та місяць поєднують свої впливи: тоді води прибувають. Наш час винятковий тим, що катастрофи громадянської війни у світовому масштабі збігаються з одним із потоків, що розділяють довгі відпливи з пароксизмами світської боротьби Сходу та Заходу».

Усвідомлення долі

Останні розмисли Щоденника заслуговують висвітлення хоча б тому, що вони заохочують набирати висоту, щоб інакше поглянути на сучасність. Вони доводять, що сприймаючи довгі історичні припливи та відпливи, відтак добре усвідомлюючи європейський сон свого часу, медитативний воїн Юнґер, усвідомлював, що цей сон не буде вічним.

Заради справедливості мушу, в свою чергу, сказати читачеві, чому я взявся за це дослідження життя і роздумів Ернста Юнґера. Перш як стати істориком за глибоким покликанням, хоч і далеким від академічного світу, проте з постійною турботою щодо історії та оформлення її у майстерному викладі письменника, до того я був молодою людиною, причетною до пригод мого часу, коли пригоди ще мали політичний зміст. Потім я полишив це, з’ясувавши, що моє покликання було іншим. Зате я багато дізнався про те, що слід знати історику. Щоб звільнитися від старих чарів, твори Ернста Юнґера стали безцінними. Тож це моя моральна відплата. Я хотів би додати, втім, що політичний маршрут автора Сталевих гроз ставить питання, на які непросто відповісти відразу, навіть тому, хто мав «мавританський» досвід. Не досить багатий. Цей нарис не оминає їх. Поза цими питаннями, передовсім Юнґер ставить нам і майбутньому приклад «іншої європейської долі». Впродовж свого життя колишній солдат пропонує шляхетну модель поведінки, на яку зможуть посилатися всі молоді європейці в майбутньому. Він також простежив у своїй роботі нариси того, яким буде майбутнє, котре полишить те, що було нав’язане століттям 1914 року. Зобов’язаний був повідомити про це, адже таким був мій висновок як медитативного історика, котрий прагне до усвідомлення долі.


[1] Ернст Юнґер. Лейтенант Штурм (1923)

[2] Згадуючи лише паризькі щоденні газети, процитуємо Le Figaro від 18 лютого 1998, статті Фредерика де Товарніцкі, Марселя Шнайдера та Жана-Марі Руарта. В Libération у той самий день вийшли статті Мічка Асся, Клера Деваррі та Лоррен Мілло. В L’Humanité вийшла стаття на сторінку Жана-П’єра Леонардіні. В Le Monde від 19 лютого вийшли статті Жана-Луї Рамбюра, Крістіана Делакампаня і Філіппа Дагена.

[3] За рідкісними винятками, публікація у Плеяді в 2008 двох томів, посвячених Воєнним щоденникам, також віталася французькою пресою.

[4] Чудово розмовляючи та читаючи французькою мовою, Ернст Юнґер був палким читачем французьких письменників, яких він цитує в своїх творах деколи більш охоче за своїх співвітчизників.

[5] Фрагмент статті з Revue de littérature contemporaine, січень-березень 1989, включений до приміток у томі Плеяд, Воєнні щоденники, том ІІ: 193901949, Ґаллімар, 2008, с. 1138, н. 3.

[6] Щодо довгої франко-германської дружби можемо згадати видатного медієвіста Карлріхарда Брюля (1925-1997), Народження двох народів. Французи та німці, IXXI ст., Fayard, 1994.

[7] Французька назва одного з його молодих творів, Der Kampf als inneres Erlebnis (1922), у перекладі Жана Даеля, Albin Michel, 1934. Ця робота стала предметом нового перекладу від Франсуа Понсе, під заголовком Війна як внутрішнє переживання, Christian Bourgois, 1997.

[8] Trachydora juengeri (Amsel, 1968).

[9] Домінік Веннер, Бунтівне серце. Les Belles Lettres, 1995. Щодо тлумачення «мавританців» (політичних активістів), див. розділ IX.

[10] Soixante-dix s’efface, tome V : 1991-1996, traduction de Julien Hervier, Gallimard, 2004.

[11] Книга, видана у видавництві Plon у 1988 р. Юнґер прочитав цю книгу вперше, коли вона була опублікована. Він написав мені, щоб висловити свою зацікавленість, і сказав, що хотів би, аби переклад вийшов у Німеччині.

[12] Цитата наведена в тексті французькою мовою.

[13] Le Nœud gordien (1953), traduction d’Henri Plard, Christian Bourgois, 1981, p. 70-71.

Переклала з французької Анна Врядник

поділитись