Як Ернст Юнґер і Альберт Хофман разом вживали ЛСД

Вперше під ЛСД швейцарський хімік Альберт Хофман здійснив мандрівку на велосипеді додому. Тоді шлях проходив ніби крізь картини Сальвадора Далі. Це відбулося 19 квітня 1943 року, хімік у своєму щоденнику прозвав це Днем велосипеда. У своїй книзі «ЛСД — моє проблемне дитя» Хофман присвячує цілий розділ Ернсту Юнґеру, їхньому спільному досвіду вживання речовини та дискусіям щодо осмислення значення та важливості цього досвіду.

Ми пам’ятаємо, як у своєму бліндажі головний герой «Штурму» читав «Гастрософію» фон Ваерста та «Вишукану Штеттинську кухню». Перша книга, можливо, невідома читачеві, розповідає про насолоду від вживання їжі, трапеза як мистецтво, так би мовити. В книзі представлений широкий огляд їжі та питва в усьому його різноманітті багатьох культур і пов’язані з ними тонкощі гурманства. Особливо комічно, що це відбувається в рамках солдатського побуту в окопі, коли на польовій кухні готують баланду. Проте посилки від родичів із табаком, коньяком, вином, ковбасою чи салом прикрашають рідкі вечори. «Штурм» певною мірою інтимний твір, тож ми з певністю можемо стверджувати, що з юності Ернста Юнґера цікавили питання вживання. Чому одні продукти здатні викликати відчуття щасливого запаморочення, тоді як інші — неминучу нудьгу? До речі, «Гастрософію» також написав солдат, який служив у прусській армії, відзначився в поході проти Росії в 1812, у визвольних змаганнях 1813/15, в битві при Ватерлоо та був відзначений Залізним Хрестом, Орденом Святого Володимира та Орденом Святої Анни. Згодом він усамітнюється в замку, щоб написати 600 сторінкову книгу, прославляючи мистецтво трапези. Можна сказати, що Юнґер відчуває близькість із темою, невимушено заглиблюючись у проблематику ще з окопів. В «Авантюрному серці» ми вже бачимо зізнання письменника про свої повоєнні дослідження станів сп’яніння:

«У хворобливі часи, часи поразок — отрута стає ліками, і хто не належить до шарлатанських сект, які наповнюють всю країну своїми нестерпними зойками, той може спостерігати за цим явищем лише з відчуттям захоплення. Злиденність робить життя глибоким, вона є матір’ю необхідності, і одним із найбільш дивовижних моментів є той, коли дамба злиденності перегороджує життя, яке пускає в роботу всі найменші потоки, щоб перехлинути через неї».

Екстракти рослин із райського пралісу, що всотують зло зі своїм соком їх вживання стає тимчасовим шлюбом зі злом, можливістю опинитися віч-на-віч із демонами, загартуватися та випробувати самоконтроль. «Сицилійський лист Людині з Місяця» є одним із перших художніх осмислень шляху сп’яніння, в якому пізнання постає в химерному сплетінні магії та технології. Багато польових розмислів слід також шукати в щоденниках Юнґера.

Але повернімося до подорожей під кислотою.

Відомого німецького письменника та швейцарського хіміка пов’язувала багаторічна переписка та дружба, яка розпочалася з того, що Хофман написав Юнґеру, щоби привітати останнього з днем народження 29 березня 1947 року. Захоплення творчістю письменника почалося після прочитання «Авантюрного серця», задовго до початку наукової діяльності та подальших відкриттів. Хімік вислав також дефіцитні в Німеччині на той час трубку, чай і ще кілька речей, він також хотів вислати банку меду, проте поштова служба в Берні заборонила, посилаючись на якийсь закон. Після цього вони почали обмінюватися книгами та багато спілкуватися.

Ще на початку переписки Юнґер твердо запевняє: творити можна лише з подвижним розсудком, усі його експерименти з речовинами (від вина до ентеогенів) це підтверджують. Хоча раніше його й цікавило дослідження впливу на творчу продуктивність, але для себе він цей шлях закрив. Навіть кава «руйнує тонку картину світлотіней сумнівів при записі роздумів». Отже, лише чай, як фантастикум, рухає думку вперед. Фанати чаю можуть видихнути з гордим полегшенням.

Під впливом дискусій у їх листуванні Юнґер додав у «Геліополь» (1949) розмисли про наркотики. У книзі він зобразив витонченого майстра переплетення книг, а за сумісництвом дослідника наркотиків Антоніо Пері. В цьому книжковому естеті також із легкістю можна впізнати самого Юнґера, в описі майстерні – його власний будинок і цінну колекцію книг, які були немов дзеркала й водночас випромінювали світло, у блідості та вицвілості переплетень можна вбачати благородні сліди часу та руки їх власника. Антоніо Пері, що жив на вулиці Мітри 10, подорожував у далекі країни та острови, не виходячи за межі кімнати, за допомогою речовин у мрії та сни. Серед цих речовин згадується вино, опіум та еліксир з екстракту коноплі та лаврового дерева, куплений через алхіміка. Також він вів щоденник і документував свої подорожі, водночас ніколи не переступаючи заборонених воріт. У його бібліотеці були середньовічні тексти по демонології та некромантії, як «De praestigiis daemonum» Йогана Вейера, старі травники , древні книги з фармакології, репринти хронік і журналів, чимало імен, знакових для алхімії — Альберт Великий, Раймунд Луллій, Агріппа Неттесгаймський. А також книги натхненників ХІХ століття, серед яких Томас де Квінсі, Е. Т. А. Гофман, Едґар Аллан По, Шарль Бодлер. Цікаво, що однією з перлин колекції виявляється «Куріння опіуму» Жюля Бюассьєра, книга рекомендована та позичена самому Юнґеру Жаном Кокто в листопаді 1941. Коли Будур Пері та Луцій вирішують спробувати еліксир, він каже фразу, яку слід сприймати як передумову до будь-яких розмов про речовини:

«Наркотики — лише ключ, вони не зможуть відкрити більше того, що поміщено в нас самих».

У листі Юнґер зізнається Хофману, що під час написання роману консультувався з психіатрами, які вивчають взаємозв’язок між психічними відхиленнями та токсичними речовинами. В тому ж 1949 році вони вперше знайомляться вживу в компанії спільних друзів, подорожуючи на півдні Швейцарії.

На початку лютого в 1951 році Хофман і Юнґер уперше разом приймають ЛСД. Це відбувається в будинкові хіміка в Боттмінґені в Швейцарії. Для хіміка це також цікавий експеримент — поглянути на ефект, який справляє психоделік на творчу особистість із підвищеною чутливістю. Побоюючись можливої гіперчутливості до речовини, Хофман дає письменнику маленьку дозу — 0,05 мг.

Для спокою він також запрошує лікаря для контролю за подорожжю (свого друга, лікаря, професора фармакології Геріберта Концетта), вмикає на програвачі концерт Моцарта для флейти та арфи (який завжди викликав позитивні емоції в самого дослідника), та запалює японську ароматичну паличку. Але ефект був радше естетичним для письменника, він спостерігав східні орнаменти, квіти неземної краси. Вже пообіді вони обговорювали досвід, і відгук Юнґера був неочікуваний:

«У порівнянні з тигром мескаліном, ваш ЛСД — просто домашня кішка».

Відомо, що письменник уживав раніше мескалін у компанії з Ернстом Клеттом, його видавцем і другом.

Незабаром Ернст Юнґер переніс свої враження від цього експерименту в розповідь «Візит у Годенхольм» (1952), яка вийшла друком лише накладом у 400 примірників і майже не перевидавалася через свій обскурний характер. Юнґер фактично випереджає опис прийняття наркотичних речовин і їх духовних потенцій для людини Олдоса Гакслі з його «Дверима сприйняття» (1954) на два роки.

Британський письменник Олдос Гакслі присвятив ряд праць осмисленню впливу наркотичних речовин на розширення кордонів сприйняття: «Двері сприйняття» та «Рай і пекло». Його твори інспірували інтерес широких кіл до психоделічного досвіду.

Проте якщо Олдос Гакслі більше описує механіку процесу, то Ернст Юнґер фокусується на езотеричному аспекті — посвяті під керівництвом мага Шварценберга. Образ мага, наставника часто з’являється в прозі автора, він уособлює збірний образ людини, причетної до давнього, езотеричного знання, що ретельно оберігається від посягання і хибних тлумачень людей випадкових. Такі таємні товариства здатні ще бути осередками збереження езотеричного знання, коли цінності стали мінливими, а безпека — ілюзорною. У розповіді безліч відсилок до скандинавської міфології, фігури якої постають цілком реальними під час подорожей мага з учнями. Образи Ейнара та Мольтнера списані з самого Юнґера: «земний» прямолінійний ветеран Ейнар, здатний терпіти та любити біль як найвищий знак реальності (пряма відсилка до важливого есею «Про біль», 1933), «небесний» інтелектуал Мольтнер, якому чуже стоїчне прийняття смерті. Проте цей сеанс посвяти виводить їх за межі болю, проявляючи зокрема «психотерапевтичний» ефект цієї посвяти, досягнення рівня споглядачів. Дослідники також пов’язують цей біль із повоєнною забороною друкувати свої твори, з «анкетою» денацифікації, яку письменник відмовився підписувати (про яку Юнґер також багато пише в «Лісовому біженці») та загалом болю щодо повної поразки Німеччини у війні з усіма наслідками та окупацією, які послідували за цим.

В 1971 французький композитор Андре Альмюро написав оперу за мотивами новели «Візит у Годенхольм».

Альберт Хофман і Ернст Юнґер згадують свій перший спільний досвід уживання ЛСД

У своїй книзі Хофман наводить текст двох важливих листів із їхньої переписки в грудні 1961 року. Тоді дослідника цікавлять і навіть тривожать питання онтологічного рівня: до якої міри речовини впливають на людську здатність сприйняття світу? Або ж вони і є ключем до зміни світу довкола. Чи здатні речовини, на кшталт ЛСД чи псилоцибінів, впливати на свободу волі людини, змінюючи її характер, поведінку та світогляд? У відповідь Юнґер вказує, що слід радше називати сучасну науку як перехід через лінію. Фізика та біологія не просто просувають прогрес, але є його наслідком. Вони вже давно напряму втручаються в еволюцію видів. Це фатальні трансформації, що ведуть за стіну часу, до метаісторії.

«Вино вже змінило багато чого, воно принесло з собою нових богів і нову природу людини».

Юнґер виступає проти тези Олдоса Гакслі про необхідність масового доступу до нових речовин, до їх трансцендентних можливостей — «повсякденної містики». Їх слід вживати у вузьких колах і бути вкрай обережними з тим, що вони відносять далеко за межі власне людського. Він вказує, що «це виходить за рамки теології і потрапляє в розділ теогонії», вихід у нову еру в астрологічному смислі. В листуванні двох інтелектуалів присутні відсилки до елевсинських містерій, під час яких посвячені перебували під впливом психотропних речовин (за деякими джерелами, споринні). В цьому питанні Хофман і Юнґер зберігали одностайність – ЛСД не може бути масовим наркотиком, а особливо небезпечно його вживати молодим людям, незрілим особистостям. Адже наркотик лише транспорт для подорожі.

Кадр із фільму «Аннігіляція», реж. Алекс Ґарленд (2018)

Навесні 1962 року Хофман, Юнґер і друзі хіміка — відомий уже нам професор фармакології Геріберт Концетт і вчений-ісламіст Рудольф Гельпке зібралися в будинку Юнґера в Вільфлінгені. До речі, Рудольф Гельпке й раніше досліджував тему вживання речовин на Сході та Заході та випустив дослідження на цю тему — «Vom Rausch im Orient und Okzident» (1966). Вдягнувшись у халати, випивши гарячого шоколаду для підняття настрою, всі четверо прийняли псилоцибін (по 20 мг діючої речовини грибів кожен) для порівняння ефекту грибів і ЛСД. Свій досвід Юнґер описав у розділі «Симпозіум щодо грибів» у книзі «Наближення: наркотики та сп’яніння» (1970). Для всіх учасників він був досить важким. Сам Хофман описував, що хапався за реальність довкола, щоб його не затягнула порожнеча та небуття. Вже на вечері, коли всі повернулися у свідомість, вони зійшлися в думці, що це була мандрівка не до сяючих вершин, але до найтемніших глибин.

Останню подорож із ЛСД Альберт Хофман і Ернст Юнґер разом здійснили в лютому 1970 року, знову в будинку в Вільфлінгені. Письменнику тоді було, на секунду, 75 років. Він прийняв 0,15 мг ЛСД. На переконання Хофмана, це була мандрівка до найпотаємніших глибин, майже біля останніх дверей, які ведуть у небуття. Цей досвід описаний у скупих словах — про повне подолання матерії, подорож до вічності. Хофман намагався вести записи під час подорожі, й у кінці він записав: «Досі впевнений у своєму шляху». Як ми можемо припустити, це була вдала подорож до глибин.

«а відтак написати історію токсикології – це була би не така й неможлива задача». (Ернст Юнґер. «Авантюрне серце»)

Описуючи власний досвід у «Наближення: наркотики та сп’яніння» (1970), Юнґер уперше вживає термін «психонавт», себто людина, котра переживає психоделічний досвід унаслідок вживання наркотичних речовин. Цей термін стане досить популярним у подальших дослідженнях на тему наркотиків. Сама книга є звичним для автора афористичним нарисом, який суміщає автобіографічні елементи, тобто опис власного досвіду експериментів із речовинами: вино, пиво, нікотин, ефір, опіум, кокаїн, марихуана, ЛСД, а також калейдоскоп роздумів про їхнє міфологічне, історичне та культурне значення. Не оминає увагою також і вплив речовин на літературу, особливо його цікавить література XIX століття – Шарль Бодлер, Гі де Мопассан, Томас де Квінсі тощо. Але не кваптеся звинувачувати його в розпусті. Саму книгу Юнґер задумував як нарис для свого колеги — Мірчі Еліаде, з яким вони вже тривалий час видавали часопис «Antaios» (1959-1971), що охоплював теми літератури, релігії та езотерики. Юнґер згадує про всі речовини, що здатні впливати на людську волю та свідомість, без огляду на ступінь їх табуйованості, включаючи навіть… повітря, котре в історії літератури неодноразово поставало «п’янким» і викликало незрозуміле почуття задоволення.

«В деяких обставинах сп’яніння викликають навіть такі речовини, котрі вважаються нейтральними, приміром, звичайне повітря».

Також цілком природно згадується наркоз і застосування наркотичних речовин у фармакології. В цій же книзі автор викладає свій погляд щодо ризиків від прийняття наркотиків. Передовсім, це кидання виклику часу, вживання речовин заради зміни сприйняття часу — стимулювання або ж його уповільнення. В обох випадках це віддалення від людського сприйняття часу.

На обкладинці книги зображена квітка ipomoea violacea, яка ще має назву «ранкове сяйво», а також її насіння має ефект диссоціативів; у багатьох культурах ця квітка була культовою, за свій цвіт чи психоактивні речовини. Коли Хофман досліджував її у лабораторії, Юнґер давно висаджував у саду. Можливо, тому в «ЛСД — моє проблемне дитя» розділ, присвячений письменнику, називається «Сяйво Ернста Юнґера». На фоні цих же квіток у саду будинку в Вільфлінгені вони мають спільне фото.

Дружба Юнґера та Хофмана тривала решту життя, до самої смерті німецького письменника. Крім іншого, вони часто разом подорожували, зокрема на Крит і Шри-Ланку. Дослідники вказують, що хімік часто разом із листами надсилав у тростинному цукрі в кубиках ЛСД, а письменник їх уживав у невеликих дозах навіть після 80 років, але вже лише «для задоволення» та, певно, досягнення естетичного ефекту.

Нещодавно було опубліковане їхнє листування, яке загалом тривало близько 50 років. Юнґер прожив 103 роки, Хофман — 102. До останнього обидва зберігали тверезий і гострий розум. Для них психоделічний досвід був не забавою чи спробою розважитись, але випробуванням власної стійкості супроти часу.

Автор: Анна Врядник

поділитись