Уривок з книги Ернста Юнґера «Війна як внутрішнє переживання».
МУЖНІСТЬ
І все-таки чоловіча мужність – це найцінніше. У божествених іскрах кров бринить у жилах, коли, побрязкуючи зброєю, людина виходить на поле битви, свідома своєї відваги. Під атакуючим кроком усі цінності світу розвіюються ніби осіннє листя. На таких піках особистості можна відчути глибоку повагу до самого себе. Та й що могло би бути більш святим, аніж людина в бою? Бог? Тому що ми мусимо впасти перед його всемогутністю як від загостреної кулі? О, завжди найшляхетніше почуття присвячувало себе слабкому, самотньому, котрий вже холонучою рукою розмахував мечем в останньому випаді. Чи не звучить замилування також із нашого сміху, коли тварини обороняються від нас, такі маленькі, що ми можемо розчавити їх пальцем?
Мужність – це вітер, який відносить до далеких берегів, ключ до всіх скарбів, молот, який викував великі імперії, щит, без якого не втримається культура. Мужність – це використання власної особистості аж до залізної незворушності, напад ідеї на матерію, незважаючи на те, що може із цього вийти. Мужність означає дозвіл прибити себе одного на хресті заради своєї справи, мужність це означає в останній нервовій конвульсії із завмираючим диханням ще бути вірним ідеї, заради якої стояв і впав. До біса епоху, яка хоче позбавити нас мужності та чоловіків!
Адже це відчуває кожен, хоч яким би глухим він не був. У мужності є щось неподоланне, яке у момент дії різко передається від серця до серця. Від почуття героїчного ніхто не може ухлитися так легко, якщо він не має дуже розбещеного, підлого та низького характеру. Звісно, боротьбу освячує її мета, але ще більше сама мета освячується боротьбою. Як інакше можна було б поважати ворога? Але це може цілком збагнути лише хоробрий.
Боротьба усе ще є чимось святим, Божим судом над двома ідеями. Це закладено в нас, захизати свою справу гостріше й гостріше, таким чином боротьба є нашим останнім здоровим глуздом і лише те, чого ми досягли у боротьбі, ― нашим справжнім здобутком. Жоден плід не достигне у нас, який не втримався у залізних бурях, і навіть найкраще і найпрекрасніше хоче бути спочатку вибореним.
Той, хто так копає коріння для боротьби і шанує істинне почуття бійця, той шанує його всюди, і в супротивника також. Отже, примирення після війни має спершу охоплювати фронтовиків. Я пишу як воїн; нехай це суголосне нинішнім дням, але чому б нам, бійцям, не спробувати зійтися на нашій лінії, лінії чоловічої мужності? Ми не можемо зазнати тут більшої невдачі, аніж політики, митці, вчені та священики. Хіба ми не потискали досить часто ті руки, котрі якраз кидали ручні гранати у нас, коли там позаду, в тилу, усе ще глибоко заплутувалися в нетрях своєї ненависті? Хіба ми не ставили хрести й на могили ворогів також? Усе ще найпристойнішими були ми, які щодня знову хапали одне одного у кривавій сутичці. Боротьба від самого початку є способом життя, але її можна ушляхетнити лицарством. І з наймогутнішим проявом боротьби, війною, справа стоїть так само, як і з релігією. Людство молиться багатьом богам, у кожному Бозі правда виражається в особливій формі. Істинне кільце не зникало, це демократична балаканина, до тих пір, доки є особливості, мусять бути й різні кільця. І кожного, хто свідомо біг у дзижчальну смерть, вело щось своє, щось інше, але в кожного були свої підстави. Як поважають віру кожного, хоча, можливо, й доводиться боротися з ним, так потрібно поважати також і його мужність.
Воїн найгостріше виступає за свою справу; це довели ми, фронтовики земної кулі, кожен на своєму місці. Ми були поденниками кращих часів, ми розбили застиглу посудину світу, аби дух знову став рідким. Ми викарбували нове обличчя землі, нехай навіть мало хто може це розпізнати.
Для багатьох це буде ще лишатися невидимим під пеленою подієвих хмар: величезна сума досягнень зберігає те спільне, що пов’язує нас усіх. Ніхто не загинув дарма.
Так як боєць, який підіймається в бій заради своїх цілей, не може помітити цього, і це усвідомлення також не має цінності для боротьби, адже вона ослаблює його потугу; і все ж десь усі цілі мусять збігтися. Боротьба є не лише знищенням, але й чоловічою формою зачаття, і тому не воює дарма навіть той, хто бореться за щось помилкове. Вороги сьогоднішнього і завтрашнього дня: вони пов’язані візіями майбунтього, це їхній спільний витвір. І це приносить користь: відчувати себе у колі тієї жорсткої європейської моралі, яка понад криком і м’якістю мас зміцнює себе все більше у своїх ідеях, тій моралі, яка запитує не про те, що має застосовуватися, а лише про мету. Це піднесена мова сили, яка звучить для нас прекрасніше і п’янкіше, аніж усе дотепер, мова, у якої є свої власні оцінки й своя власна глибина. І те, що цю мову розуміють лише деякі, робить її аристократичною, і визначено, що лише найкращі, а це означає – найбільш мужні, зможуть говорити й порозумітися нею.
Але ми жили у той час, кои мужній був найкращим, і нічого більше не мало походити з того часу як спогад про події, під час яких людина не була варта нічого, а її справа була всім, тож ми все ще можемо озиратися на них із гордістю. Ми жили у той час, коли потрібно було мати мужність, а це означає – уміти впоратися з кожною долею, це найпрекрасніше і найбільш горде почуття.
Знов і знов у нахлинулому вихорі атак великих битв дивувалися збільшенню сил, на яке здатна людина. У хвилини перед штурмом, де для дивним чином зміненої свідомості зовнішнє вже розпливалося в дурмані, погляд усе ще ковзав над шеренгою зігнутих у сірих траншеях постатей. Там був юнак, який знов і знов посмикував похідне спорядження, чоловік, який вирячився на глинисті стіни, ландскнехт, який докурював останню цигарку. Супроти них усіх жадібно здіймалася смерть. Вони стояли перед останнім випробуванням і вже за короткий час їм судилося знайти свій кінець. У них іще раз стискалося усе найсокровенніше, різнокольоровий світ ще раз проносився мозком як летюча кіноплівка. Але тут було ще щось піднесене, щось, завдяки чому, коли пронизливо лунав сигнал атакувати, ніхто не відставав. Переможцями були ті, що здіймалися над межею окопів, звідти й той урівноважений спокій, з яким вони крокували під вогнем.
Потім наставав, дозволений лише найбільш породистим, захват від власної мужності. Не буває нічого більш діяльного, як біг в атаку полями, над якими віє плащ смерті, де супротивник є ціллю. Це життя на водоспаді. Там нема компромісів; йдеться про Все. Там найвища ставка, і якщо випадає чорне, то втрачено все. Проте це не гра. Гру можна повторити, тут же в разі промаху все втрачено, і змінити нічого не можна. Це тут якраз наймогутніше.
Так бійці в дурмані битви нетвердо ступали туди, запускаючи стріли з лука в тумані, танцюристи у невідомому. Але над цими лункими покровами, які так часто рвалися у вогні, висіло дещо значно більше, аніж секундний екстаз. Мужність можна порівняти з танцем. Персона танцюриста – це форма, це другорядна річ, важливо лише те, що підіймається і опускається під покровом його руху. Таким чином, мужність – це також вираження найглибшого усвідомлення того, що людина охоплює вічні, непорушні цінності. Як інакше міг би один-єдиний свідомо крокувати назустріч смерті?
Як чіткому танцю необхідна порода, так із великої мужності створюється дуже прониклива порода. Коли під час штурму розламуються широкі лави, боротьба розпадається на малі осередки. Вони містять усіх, із кого складалася раса; грубий сільський парубок з непропорційним черепом, вишколений робітник з розумним обличчям, офіцер, чия кров протягом віків інфікована війною, фаненюкер, чиї вузькі руки ледь могли розмахувати гвинтівкою. Де зустрічалися ці чоловіки ― а вони зустрічались постійно ― поставали острови довгих прибійних хвиль знищення, зчіплялось залізне протиборство серед руїн та балок. Там стискався найчистіший дух воїна; це відбувалося, адже таке «фехтування» було самозрозумілим. Воля палахкотіла за побляклими обличчями, вислів про боротьбу до останнього чоловіка був дійсністю. Це була королівська загибель, зумовлена внутрішньою шляхетністю та неприборканою гордістю. Усі зовнішні підстави й причини були забуті, лише надлишок чоловічої мужності вів незворушні серця до кінця.
Коли останні з розстріляного корабля потонули з вигуками «ура» і розмаяними прапорами, прояснення пролягло понад хвилями, таке ж нескінченне й вічне, як саме море. І потонули вони за справу, з якої давно насміхались дітьми, хоч мали б все ж плакати й бути гордими водночас. Блаженний той, хто може це відчути!
Мужність це живий вогонь, який зварює армії в цілісність. Вона стоїть попереду всіх інших речей, нехай якими б красивими іменами вони б мали. Солдат без мужності ― як християнин без віри. Звідси висновок, що мужність має бути найсвятішим у армії. Вона завжди була швидкопсувною, її явне джерело було затьмареним.
Мужність завжди полягала у кожному солдаті зі своїм самозрозумілим лідером. Дійсно великі завжди демонстрували цінність цього переконання. Олександр, Цезар, Фрідріх Великий, Наполеон з його генералами, усі вони з’являлися особисто там, де їхня справа була хиткою. Таким чином, вони могли програти битви, проте ніколи ― свої серця. Я переконаний: вони не втратили б їх, навіть коли в них не було б нагоди проявити себе, тому що хоробрі серця мають прекрасне почуття справжньої величі. Мужність розпізнає мужність.
Це неможливо, щоб полководець, як колись, із шаблею наголо першим вривався до ворожих лав, ― безперечно, він має робити це останнім. Багато хто цьому заперечить. Проте кожен може піти на війну так, як сам бажає, він не може це відкидати. Тож я намагаюся у цій книжці, у якій прощаюся з війною, розглянути її як щось, що існувало і все ще існує в нас, очищене від усіх домислів, як окреме явище. Для війни, котра обсервується зі свого центру, існує лише одна точка зору. Наймужніша.
Князь має обов’язок померти у колі своїх останніх бійців. Цього може вимагати безліч тих, що пішли у смерть перед ним. Цього вимагає ідея, за яку вони всі боролися. Коли солдат своєю смертю засвідчить, що його ідея варта більшого, ніж він сам, тож це визнання не має спинятися на вожді, найвиразнішому представнику ідеї, або ж виходитиме, що лідер та ідея вже не обов’язково пов’язані між собою.
Дивовижно, як стрімко усе зовнішнє стає фасадом армії, як тільки мужність перестає бути властивою їй рушійною силою. Гуркітливий парадний крок, ордени та розвіяні прапори втрачають символічність, занепадають до рівня вистав для слабких і старих, коли їх більше не оточує мужність вогненного подиху. Усе це – лише мерехтливе вбрання маскулінності, але не її справжнє ядро. Мужність – це нагорода сама по собі, стрічка, яка охоплює усіх рівних. Як бачив фронтовик увесь обоз, який населяв тил. Йому протистояв войовничий супротивник, звичайна фронтова свиня. Усі крики ненависті є підозрілими, це слабкість. Лише мужність визнає мужність!
І останнє ― екстаз. Цей стан святих, великих поетів та великої любові також надається носіям великої мужності. Тому що захоплення мужністю настільки рветься із них назовні, що кров закипає у жилах і серце спінено палає. Це екстаз над усіма екстазами, визволення, яке розриває усі вузли. Це шаленство без поглядів назад і меж, яке можна порівняти лише із силами природи. Тоді людина постає кипучою бурею, штормовим морем і ревучим громом. Потім вона зливається з космосом, мчить до темної брами смерті, немов ракета до цілі. І змикаються чорні хвилі над ним, йому давно бракувало усвідомлення переходу. Це ніби хвиля, що зісковзнула назад до плинного моря.
ЛАНДСКНЕХТИ
Ми стали старими й повільними неначе старі. Стало криміналом бути більшим чи мати більше, ніж інші. Для нас, відлучених від сильних дурманів, сила і чоловіки стали огидним жахом, маса і рівність звуться нашими новими богами. Якщо маса не може бути такою як нечисленні, то тоді ці нечисленні мають стати такими як маса. Політика, драма, художник, кав’ярня, лакований черевик, плакати, газета, мораль, Європа завтрашнього дня, світ післязавтрашнього: гуркітлива маса. Як тисячоголова бестія вона лежить на дорозі, розтопчте те, що не може проковтнути, заздрісна, підла, вульгарна. Особистість знову програла, хіба її природжені представники не зраджували її найбільше? Надто щільно ми сидимо один за одним, подрібнювальні млинарні жорна – то наші великі міста, стрімкі потоки, які, ніби гальку, шліфують нас, роблячи однаковими. Життя надто суворе; чи не живемо ми примарним життям? Герої надто жорсткі, чи нема в нас героїв з мерехтливого екрану? Як красиво безшумно усе пролітає там. Сидиш у м’якому кріслі, і всі країни, усі пригоди пливуть крізь мозок, легко й розмаїто ― мов опіумний тріп.
І людина є доброю. А як інакше можна було б так близько сидіти одне до одного? Кожен так розповідає про себе. Ніхто не нападав. Кожен був атакованим. Війну нашпигували фразами з метою зробити її апетитною. Справжньому бійцю, чоловіку обмеженої, та все ж прямої дії, це було огидним до глибини душі. Певно, що нещадність ніколи не виглядала паскудніше, аніж під цим покривалом з лахміття, під цим тонким тиньком так званої культури.
Поза сумнівом, були часи жорстокіші. Коли азіатські деспоти, коли Тамерлан вів гуркітливо-дзвінку хмару своїх орд далекими країнами, вогонь лежав перед ними, пустеля ― за їхніми спинами. Мешканців великих міст закопували живцем або складали їхні скривавлені черепи в гігантські піраміди. З глибокою пристрастю вони грабували, ґвалтували, спалювали й варили живцем.
Проте навіть ці великі горлохвати симпатичніші. Вони діяли відповідно до своєї сутності. Вбивства були для них мораллю, як для християн мораллю була любов до ближнього. Вони були дикими завойовниками, однак так само солідарні й довершені у своєму прояві як елліни ― у своєму. Можна відчувати насолоду ними, немов барвистими хижаками, які із зухвалими вогниками в очах проламуються крізь тропічні хащі. Вони були по-своєму досконалими.
Досконалість. У цьому вся суть. Гостре проникнення до меж можливого, оформлення даного у власну форму. Досконалим у цьому сенсі ― із точки зору фронту ― був лиш один, ландскнехт. У ньому хвилі часу сходилися без дисонансу, війна була його найавтентичнішою складовою. Він ніс війну у своїй крові, як несли її в крові римські легіонери або среедньовічні ландскнехти. Тому він стояв один міцною постаттю на сіро-червоному тлі, чітко й точно окреслений.
Різко, як людина геть іншої раси, виділявся він з-поміж обивателів, засунутих у мундири й озброєних, котрі у народних арміях, цьому мілітарному прояві демократії, врешті стали переважним типом. Це були крамарі або рукавичники, менш чи більш «відшліфовані» по- солдатськи, війну вони виконували як громадянський обов’язок, слухняні люди, котрі, якщо в цьому була потреба, також були й героями. Але для них була необхідна одна життєва умова: порядок. Це в усій гостроті відкрилося під час краху, цього випробування вогнем найвідчайдушнішої мужності. Коли ворог бив з обох боків, буржуа дрижав поміж ними як викинутий з гнізда птах, який заплющував очі, тому що бачив ― її світ гине.
Є лише одна маса, яка не виглядає смішною ― армія. Буржуа зробив смішною і армію. Є лише два солдати: найманець і доброволець. Ландскнехт був обома одночасно. На нього як на сина війни також не нападала та озлоблена образа, яка дедалі більше розкладала тіло армій, і вияв якої можна було врешті прочитати на дощатих перегородках кожного польового нужника. Він був народжений для війни і знайшов у ній той стан, в якому лише й міг проявити себе в усій повноті.
Та все ж ландскнехт зовсім не втілював ідеал героя власного часу. Він «не думав ні про що». Це був радше свідомий боєць, який старався збагнути свої завдання, як також і цілісний тип, зовнішній і внутрішній тип котрого мали перебувати в гармонії. Із загальним виснаженням бійцівської моралі він ставав дедалі рідкіснішим. Спірним є питання, чи виражається воля народу до життя ясніше у прошарку бійців, які прагнуть відрізнити право та безправ’я, або ж у здоровій, сильній породі, яка любить боротьбу заради боротьби, або, за Гегелем, чи являє себе світовий дух найповніше через свідомий чи через несвідомий інструмент. У будь-якому разі, лише ландскнехт залишався завжди однаковим, самим собою, як у своїй першій битві, так і в останній.
«Тривога! Сьогодні вночі о другій годині наказ полку бути готовими до відправки. До Фландрії!» Втомлені обличчя ставали ще блідішими, бесіда замовкала, люльки гасли. Деінде, окутане снами, мерехтіло сільце, недосяжний острів блаженства. Знову! І тільки-но уникнувши ревучої пащі. Прикинутися хворим, дезертирувати! Ні. Немає виходу, прапорці розвішано, починається нове загонне полювання. Мама, жіночі усмішки, тепло! І опівдні накритий білою скатертиною стіл. Жити, нехай навіть і на найменшому клаптику землі ― жити! Або принаймні спати, перебувати у напівзабутті, немов тварина, інколи прокидаючись задоволеним. Ах, так має бути! Але чи має все ж дійсно так бути? Лише один сидів у колі з блискучими очима й гострим обличчям. Це був ландскнехт, природжений боєць.
Так, вони справді десь іще сиділи, старі ландскнехти. Коли сутінки з мертвих полів стікали до траншей, скупе світло із напіврозваленого бліндажа мерехтіло на забутій Богом ділянці фронту. Якщо проспали цілий день у лоні землі і з пробудженими інстинктами, як нічний звір, звивалися по зарослих сапах до бойової позиції, то певно заходили до них, щоб відсвіжитися у їхньому безтурботному галасі. «Як завжди бадьорі», звучало одне з гасел, які вони любили чути, і також здавалося, що коли із усього цього мертвого й німого відчаю прибували до кола цієї бадьорості, як ніби до них туди втекло безтурботне життя. Врешті- решт, знаходилися ті, що серед цього жахливого ландшафту відчували себе як удома.
Їхнє середовище було найбільш чоловічим. Грубі дощані перегородки, що спиралися на балки та стійки з грубою корою, де висіли гвинтівки, стояли лави й масивний стіл, пляшка з увіткнутою свічкою. Таким чином могли мешкати суворі капканники у своїх зрубах або капітани піратських кораблів у їхніх каютах. Таким чином розтрачувалася чудова стихійна сила у тавернах ваганта Війона, у «Голові дикого кабана» на Істчіпі. Там вони сиділи тісним колом, відчайдушний виводок, обвітрений і зношений, з обличчями як відшліфовані леза, сповнені рішучості, породи та енергії. Їхня мова була сухою, керованою ключовими словами, рубленою і розірваною як черги їхніх кулеметів, зі словами чіткими й повними земної сили. Усюди, де збираються чоловіки у їхньому автентичному вигляді, виникають такі мови.
Це було дивовижно: де б вони не були разом, шнапс ніколи не був відсутнім. Це був дурман, який пасував їм, стислий як вибух, короткий і брутальний як удар обухом сокири. Там мала значення лише мить, смерть стояла попід стіною як непомічений лакей. Якщо сп’яніння плавило незграбну дійсність у яскраві фарби, нестримне відчуття сили прокидалося в них.
Якийсь відважний спадок спалахував у крові, якийсь хрестоносець, лицар-розбійник, норман або учасник селянського повстання Башмака міг у ньому відроджуватися. Коли плутанина необачно-сміливих голосів ставала дедалі більш дикою й уламки з шумом падали зі стін, то життя вартувало не більше за пляшку вина, добре було напитися ним і стріляти по черговій стіні. Прадавні природні сили, сліпі як шторм і хвиля, загрожували розірвати жили й згоріти в дурмані, аби потонути в несвідомому.
Часто цей неспокій змушував їх темними ночами перелазити через дріт. У них, котрі виплекали на зубцях свого життя різнобарвний стяг дурману, містився якийсь своєрідний, дикий азарт ставити на карту це життя. Коли вітер співав у дротяних загородженнях і шумів над пізерними пучками трави, коли химерні тіні ковзали у тумані, тоді жах нейтральної смуги проникав у них зусібіч, так потужно, що груди навіть цих найвідважніших здіймалися й опускалися зі свистячим пульсуванням. Незмірно виростало в них почуття самотності, коли перед ними й за ними здіймалися прикордонні вали народів як чорні, загрозливі прапори ночі. Настрій мисливця і жага дичини змішувалися у їхній крові авантюристів і напружували їхні органи чуття до звірячої гостроти. Недобре було окопуватися перед траншеями, коли вони йшли крізь ніч. Іноді, коли всі вартові стояли вже у напівсні, низка тріскотливих ударів лунала в пустці перед ними, червонястий блиск мерехтів, і крик пролітав різко, довго й легко крізь простір. Тут кожен знав – як знають щось уві сні, хоча ніколи не переживали цього – що цей крик, який змушував кров стигнути в жилах, міг бути лише останнім криком. Усі схоплювалися, стривожено й прокинувшись, як у самотніх селищах серед джунглів усе прокидається, коли хатини здригаються від виття неситого хижака. Тоді відкладались гвинтівки, освітлювальні ракети невтомно злітали й падали. Це були короткі, жахливі поминки, тим часом як пустельна ділянка місцевості, порожня й застигла ніби зловісна куліса, висіла в білому світлі.
Коли жах затихав, ландскнехти виповзали з чорної глибокої тіні воронки й скрадалися назад до своїх траншей. Похапцем відповідали вони на запитання залоги й розставалися перед траверсою. Якщо Місяць у цей момент виривався з-за хмар, то вони, здригаючись, вдивлялися одне в одного ― їхні обличчя були настільки безкровними й худими, що в блідому світлі вони блищали ніби кістки. Довго у лігвах тікав від них сон, їхні руки сильно тремтіли. Так тремтить гравець, коли на світанку крокує порожніми вулицями, тим часом як чорний і червоний кольори карт витанцовують у нього перед очима.
Що могло знов і знов гнати їх у нічну пустелю? Пригода? Насолода страхом? Чи вони були перевертнями, людьми, які оберталися тваринами, щоб із завиванням шалено мчати покинутими полями й лягати в засідку на перехрестях?
Іноді навіть здавалося, що вони ще не знайшли задоволення у процесі полювання, як ніби вони самі мусили встановити на верховини жаху ще свій козир. Так іноді нас вражав моторошний гумор, який у віршах і малюнках поселився на кам’яних стінах спустошених сіл.
Одного разу, світлої вересневої ночі, ми рухалися назустріч далекому сяйву битви. Тупо й мовчазно пливли маси вкритою пилом дорогою, що тяглася в бік розжареного обрію. Усі почуття затихли, оглушені величезною силою вогню, що гримів дедалі ближче. Але посеред потоку один, що прив’язав собі до шолому пару потужних бичих рогів, незворушно скакав як германський бог, що прямує в бій.
Іншим разом, коли під найважчим обстрілом валилося містечко Комбль, залите сталевим і кам’яним градом, ми побачили двох людей, замаскованих жіночим одягом, з червоними парасолями від сонця, що бігли крізь круговерть руїн. Ці люди були тієї ж самої природи, що й ударна група, яка захопила траншею, закидавши її порожніми пляшками з-під вина, як той шотландський штурмовий загін, який задля атаки грав у футбол навпроти ворожих позицій, або як німецький лейтенант, про якого на фронті розповідали, що він знайшов спосіб підривати «стеблову» гранату (з довгим руків’ям), тримаючи її як смолоскип над своєю головою, при цьому жоден уламок його не зачіпав.
Нехай дехто й захоче перехреститися від таких прикладів божественої зухвалості, але мені не хотілося б обходитися без них. Якраз у ті години, коли грізна сила речей загрожувала зробити своїми ударами душу м’якою й податливою, знаходилися чоловіки, які недбало танцюють понад цим, як над порожнечею. І та єдина ідея, яка личить чоловікам, що матерія – це ніщо, а дух це все, та ідея, на якій лиш базується велич людини, перебільшувалася ними до парадоксів. Там відчувалося, що це почастішання разючих ефектів, ці ревучі сталеві грози, хоч як ненаситно вони б здіймалися догори, все ж були лише механізмом, лише театральними кулісами, що набували свого значення лише завдяки грі, яку на їхньому тлі грала людина.
Дуже глибокий сенс є у тому, що якраз найсильніше життя жертвує собою найбільш охоче. Краще загинути як метеор, що розпався на шматки, аніж погаснути в тремтінні. Кров ландскнехтів завжди спінювалася над лопатями життєвих гвинтів, не лише коли залізний дурман бою ніс їх від хвилі до хвилі. Вони мали виражати життя й формувати, дико й потужно, як воно безперервно пробивалося до них із глибини. Якщо чоловічою молодістю були для них шал і вогонь, то боротьба, вино й любов розжарювали їх до межі, до дикого жадання смерті. Кожна година вимагала змісту, різнобарвно й гаряче проносилися дні між їхніх рук – як перлини розжарених чоток, з якими вони повинні були молитися, аби виконати своє призначення. З одного джерела палало їм усе буття, це могло відображуватися у повній склянці, у скажених очах супротивника або у м’якій усмішці дівчини. У шалі прокидалося бажання перемогти, на піках сп’яніння битвою, в руках кохання у них сплавлялося те й інше.
Як інші у мистецтві або у правді, вони прагнули реалізуватися в бою. Наші дороги є різними, у кожного в грудях є власний компас. Для кожного життя – це щось інакше, для одних – крик півня ясним ранком, для інших – поле, що спить у полудень, для третіх – світляне мерехтіння у вечірнім тумані.
Для ландскнехта це була грозова хмара над нічними далями, напруга, яка пролягає над прірвою.
З німецької переклав Максим Солодовник.
Перекладено за виданням: Ernst Jünger − Werke. Band 5. Essays I: Betrachtungen zur Zeit. − Stuttgart : Ernst Klett Verlag, 1965
