Одні кажуть, що слово «одрадек» має слов’янське коріння і намагаються на цій підставі пояснити його походження. Інші, навпаки, вважають, що воно походить з німецької мови, а слов’янські мови лише вплинули на нього. Неясність обох тлумачень дає мені підстави вважати, що обидва вони є хибними, тим більше що за допомогою жодного з них не можна зрозуміти значення цього слова.
Звісно, ніхто не займався б такими дослідженнями, якби не існувало створіння, що зветься Одрадек. Насамперед він виглядає як пласка, зіркоподібна шпуля для ниток; здається, ніби він обтягнений нитками. Втім, імовірно, це лише рвані, старі, переплутані й заплутані нитки найрізноманітнішого ґатунку й кольору. Проте це не просто шпуля, адже з середини зірки виступає маленька поперечна паличка, а до цієї палички під прямим кутом приєднується ще одна. За допомогою цієї другої палички з одного боку й одного з променів зірки з іншого ціле може стояти рівно, наче на двох ногах.
Можна було б спокуситися думкою, що ця конструкція колись мала якусь доцільну форму, а тепер зламалася. Проте це не так. Принаймні жодних ознак цього немає. Ніде не видно слідів чи пошкоджень, які вказували б на щось подібне. Хоч ціле здається безкорисним, воно водночас справляє враження завершеного. Зрештою, детальніше про нього сказати не можна, оскільки Одрадек надзвичайно рухливий і його неможливо схопити.
Він по черзі перебуває на горищі, на сходовій клітці, у проходах чи коридорі. Інколи його місяцями не видно, бо він, напевно, переселяється до інших будинків. Але згодом він обов’язково повертається до нашого дому. Іноді, коли виходиш за двері і він саме спирається внизу на поручні сходів, виникає бажання заговорити до нього. Звісно, йому ніхто не ставить складних питань, адже до нього ставляться як до дитини. До такого ставлення спонукає його крихітність.
— Як тебе звати? — запитую я.
— Одрадек, — каже він.
— А де ти живеш?
— Непостійне місце проживання, — каже він і сміється.
Але цей сміх, можливий лише без легень. Він нагадує шурхіт опалого листя. На цьому наша розмова зазвичай закінчується. До речі, навіть ці відповіді не завжди вдається почути. Часто він довго мовчить — ніби деревина, з якої, здається, і складається.
Марно я запитую себе, що ж на нього чекає. Чи може він померти? Усе смертне має певну мету й певну діяльність — і від цього зношується. Але це, очевидно, не стосується Одрадека. Невже колись перед ногами моїх дітей і внуків він і надалі скочуватиметься сходами так, що нитки розмотуватимуться за ним? Він же нікому не шкодить. Думка про те, що він переживе й мене, майже завдає болю.
Переклад з німецької Олени Роман
