Ерік Робер, éléments n° 89
Калаші, загублене поміж долин Гіндокуша плем’я – кількатисячний народ, що шанує богів, які оселилися під їхнім небом ще за часів арійського вторгнення, майже 4 тисячі років тому. Зникаючий світ, що схоплює останні вогні перед присмерком.
Головна особливість стародавнього царства Чітрал, сьогодні це дистрикт пакистанської Північно-Західної прикордонної провінції, полягає у розташуванні водночас на трьох долинах: Румбур, Бумбурет і Бірір, на півдні яких майже три тисячі людей донині практикують язичницьку релігію – це народ калашів.
Чітральці, мусульмани і переважно сунніти, називають калашів назагал «кафірами». Цей вислів охоплював століттям раніше і народ ката з афганської сторони. Саме найменування походить з арабського Takfir для позначення невірних чи, так би мовити, тих хто не є людьми Книги (Біблії): не мусульмани, не християни й не юдеї. У більш точних рамках ми можемо відокремити два типи кафірів: кховар або сафед-пош кафіри («кафіри в білих одежах») і калаші або сіях-пош кафіри («кафіри в чорних одежах»). Шкіра перших переважно світла, інші дещо темніші.
До кінця минулого століття білі кафіри формували велику племінну групу з понад 70 000 душ, які мешкали на високих долинах Гіндокуша з афганської сторони[1]. В 1895 році емір Афганістану Абдуррахман-хан узяв на себе честь підкорити цих незалежний гірських воїнів, шануючих язичницьких богів і богинь[2]. Під час жахливої кампанії, спогади про яку донині викликають певний дискомфорт поміж мусульман, білі кафіри були вирізані, розбиті й поневолені. Навернений в іслам силою, їхній народ фактично було анексовано: Кафіристан став Нуристаном («Світла земля») і кафіри стали називатися нуристанцями або джадіді (ред. «нові»).
В результаті кровопролиття деякі з кафірів змогли знайти прихисток по іншу сторону нагір’я, на чітральському схилі, і облаштуватися в глибинах долин калашів, де вони вже стали більш відомими як народ кховар. Проте з часом цей народ таки прийняв іслам, остаточно ставши шейхами (а їхнє селища почало зватися Шейхананде).
Останні невірні Гіндукуша
Калаші, що мешкають в районі Чітралу, були витіснені туди на початку Х століття племенами кховар; вони ж обмешкали протягом кількох століть досить велику територію: на північ до Решуна і на схід до перевалу Дора в долині Лотхо – як свідчення цьому пісня «Люллі», яку калаші співають на весняних святах. Але час і перебіг історії змусили калашів потіснитися до тих долин, де вони мешкають по сьогодні. Знаковою подією цього довгого періоду була поразка калашського вождя Булесінга у боротьбі проти мусульманських вождів племені хоу на Півночі[3].
«Останні невірні Гіндукуша», як їх назвав Жан-Ів Луд, продовжують донині практикувати язичницькі обряди і вірити в численних богів. Калашський пантеон складається з багатьох богів і богинь, які вшановуються в певних культових місцях та конкретних ситуаціях. Калаші не поділяють нагальної потреби в персональній релігійній відповідальності, на кшталт інституту святенництва: мораль і релігія передусім є прерогативою самої ж спільноти. Для калашів ціль матеріальних благ і праці полягає передусім у послугуванні їхньому вжитку на святах, що впорядковують ритмічний спосіб життя згідно з плином року і його сезонами, і для святкування життєвих подій, як-то весілля. Кожен калаш плекає надію, щоби перед відходом в інший світ подарувати своїй спільноті найпишніші святкування і надовго залишитися в пам’яті народу. Жінка з калашів, якщо виконує роль характерну для її статусу, має приблизно однакові права з чоловіком.
Зрештою не важко й зрозуміти, що подібне співіснування в Чітралі мусульман і невірних, влаштоване пакистанським урядом, породжує відповідний тип стосунків. З одного боку[4] маємо політичну волю, яка слідує конституційним принципам та інтересам туризму і прагне до збереження культури калашів; але з іншого боку – повсякденна реальність, яка ґрунтується на релігійних уявленнях, і тяжіє до спроб узаконити будь-які жорсткі дії щодо невірних. Калашський пантеон відкрито провокує гнів та презирство чітральських мусульман. Капища ідолів навколо одного бога або його заміна різноманітними божествами є найбільшим гріхом (shirk) для людини згідно з Кораном. Деякі мусульманські принци, які поділяють загальну думку щодо калашів і публічно засуджують їхні релігійні практики, все одно продовжують зберігати з ними дружні стосунки. Може тому, що досі пам’ятають про своїх далеких язичницьких предків?
Читайте також: Жан Одрі: Індоєвропейська релігія
Мечеті й гучномоці проти свят і жертвоприношень
Заборона на релігійне насилля в Чітралі звільнила інші площини для реалізації міжрелігійної напруги. Після початку активної участі Пакистану в ролі арбітра в протистоянні калашів і чітральців, можна фактично заявити про поширення колонізації язичницьких долин мусульманами. Мирна колонізація мала значний успіх в освоєнні територій. Погрози репресіями у випадку супротиву цій колонізації завершилися тим, що калашів цілком переконали на це ніяк не реагувати. Тільки недавно калаші почали розгортати практику безкінечних судових позовів, спрямованих на повернення своїх земель. Перший термін Беназіра Бхутто дав великі надії, але й розчарування.
Очевидно, що присутність мусульман у калашських долинах призвела до появи мечетей і відповідно гучномовців, що розміщені у всіх селах, які регулярно закликають до молитви. Разом із мечетями були збудовані державні школи, а принцип обов’язкової державної освіти змушує калашських дітей навчатися у мусульманських вчителів.
Це є свого роду спробою до асиміляції: розмитої та фрагментарної, яку вчиняють чітральці щодо калашів. Всі методи є хорошими, аби навернути невірного до істинної релігії: обіцянки кращого соціального статусу й погрози фізичної або моральної розправи. Один зі стандартних прикладів: калаш звертається до мусульманина, який заявляє, що може скасувати борг в обмін на його навернення в іслам або одруження з його донькою[5]. Часто можна зустріти розділені сім’ї, в яких невірні й навернені родичі один одного не приймають.
Саме жінки сьогодні з найбільшою стійкістю продовжують зберігати місцеві традиції калашського народу. Можливо тому, що вони є менш дотичними до шкільної індоктринації і менше взаємодіють із зовнішнім світом. А може й завдяки родовому самоусвідомленню своєї важливості у передачі спадку – себто, коротко кажучи, вони не плекають жодних ілюзій щодо свого положення в повністю ісламізованому суспільстві.
Наслідки утисків зі сторони мусульман проявляються не тільки в географічному чи соціальному аспекті. Вони проникають у саме серце калашської традиції і трансформують калашське уявлення щодо своєї ж релігії. Сьогодні для когось існує тільки один бог калашів, Дезау Худай, подібний до Бога мусульман, але відмінний святинями, де його шанують, і сезонними фестивалями, де йому віддають почесті. Це внутрішня еволюція, як у древньому язичництві, чи результат зовнішнього впливу? У будь-якому випадку, іслам є не єдиною причиною денатурації цього народу. Цей процес знайшов нового союзника у вигляді національного й міжнародного туризму: вуаєристського й нешанобливого, що завершує раніше недобиту справу чітральців: остаточно перетворити калаша в безпечний і прибутковий фольклор і все ж вигнати богів з їхньої останньої землі…
Ерік Робер
[1] Основні події роману Редьярда Кіплінґа Чоловік, котрий хотів бути королем відбуваються на цій території.
[2] Див. Ж. Дюмезіль, «Les trois fonctions dans la pantheon des Kafirs» у збірці «Le roman des jumeaux, Esquisses de mythologie».
[3] Земля племені хоу розташована між долин Турха і Мулка. Вони були навернені в іслам в ХІ ст. афганськими мусульманами, які в свою чергу є тюрками-суннітами.
[4] Білий колір на пакистанському прапорі символізує не-мусульманських національних меншин, які є частиною нової сучасної нації. Це те, що хотів засновник сучасного Пакистану, Мохаммед Алі Джинна.
[5] Іслам дозволяє мусульманам одружуватися на невірній, яка автоматично стає мусульманкою. Навпаки не працює.
Переклад Богдана Гойси
