Касьян, Вій… Варуна? Індоєвропейські архетипи в українському фольклорі

Перед вашими очима – уривок інтерв’ю з Андрієм Богдановичем Поцілуйком про індоєвропейську функцію суверенітету в міфології слов’ян та балтів. Обговорювали цю тему ми у зв’язку з перекладом одного дуже важливого тексту, що розкриває цю характеристику цієї самої функції. Текст цей, між іншим, вийде незабаром у нашому видавництві… Тож, наскільки реально перенесення результатів досліджень «Дюмезіля і компанії» на наш локальний міфо-фольклорний ґрунт? У чому полягає особливість слов’янських легенд про перших царів? І ким насправді є Вій?

Пломінь (далі П): Чи лишилися якісь залишки образів-опозицій першої функції в українському фольклорі? Однорукий та одноокий, чаклун та жрець… На відміну від інших індоєвропейських народів, слов’яни найбільш «сильні» саме в сфері чарівної казки. Саме там і варто було б шукати тих фрагментів мозаїки, котрі відсутні в християнізованих літописах.

Андрій Поцілуйко (далі АП): Як уже зазначалося, в силу специфіки ставлення християнських книжників до воїнської ідеології слов’ян у нас, на жаль, не збереглось чітких і вірогідних даних про пантеон та функції верховних богів, і будь-які реконструкції мають гіпотетичний характер. Але соціофункціональною ідеологією була просякнута повністю вся культура етносу. Як зазначав один із послідовників Дюмезіля Жорж Дюбі, «у точці перетину мислення і мови, тісно пов’язаного зі структурами певної мови, існує певна форма, певна манера думати і говорити про світ, певний спосіб висловлюватись про світ, про вплив людини на світ, це і є та трьохфункціональність, про яку писав Жорж Дюмезіль: три групи чеснот, якими наділені боги і герої. До цього знаряддя класифікації з особливою невимушеністю звертались тоді, коли потрібно було прославити якогось воєначальника, правителя, кохану за допомогою вже не обряду, але панегірика. Таким шляхом трифункціональна модель переноситься з неба на землю, з мрії в реальність; вона потрібна для висловлення хвали певній людині і сліди її часто зустрічаються в численних життєписах, справжніх чи вигаданих».

Жорж Дюмезіль

У російськомовній компіляції робіт Дюмезіля Осетинський епос і міфологія, куди ввійшли елементи з першого тому трилогії Міфу і епос, Локі та інших праць, можна знайти моменти, де автор застосовує свої методологічні принципи до аналізу певного типу казкових сюжетів зі збірника Аарне-Томпсона (номер 185 у збірці, типи 565 і 569…) Він досліджує казки, пов’язані з «тріадою основних функцій».

«Пружина дії» в цих казках така: три чарівні предмети дістаються – в залежності від варіантів – то трьом братам, то одному персонажу. Двох перших предметів власники позбуваються, необережно продемонструвавши комусь їх властивості, але завдяки своєчасно пущеній в дію силі третього, герої повертають собі все добро.

Предмети різноманітні, їх чарівні властивості різняться між собою менше. За винятком деяких, надто заплутаних варіантів, один з талісманів завжди дає своєму господареві або багатство, або велику кількість їжі, другий ставить йому на службу «світську владу». Ці два предмети явно відповідають третій і другій функціям. Третій талісман буває більш різноманітним як за формою, так і за дією: це або летючий килим чи його еквівалент, що за мить ока переносить свого володаря куди б і коли б він не забажав; або шапка, що робить незримим (або ж її еквівалент); нарешті, це предмет, який знищує або воскрешає тих, на кого його спрямовують. Різні особливості цього предмету на противагу властивостям двох інших є, в цілому, «надчарівними»; предмет не тільки дає знаряддя дії відразу, на місці, але й звільнює свого володаря від пут часу, простору, напрямків: дар миттєвого і необмеженого пересування торкається безпосередньо людини, ставлячи її на рівень великих чаклунів; а влада знищувати і воскрешати дає їй статус божества. Таким чином, «священні» риси предмету першої функції проглядають навіть крізь його фольклорну, деградовану форму.

Білібін І. Я., Вольга і Мікула

Предмет другої функції буває двох типів, що мають численні варіації. Це може бути палка, шабля тощо, які, взявшись за справу, б’ють або рубають, поки володар не забажає зупинити їх. Це може бути посудина, річ, із якої витрушується вміст, музичний інструмент, що скликає полки озброєних воїнів.

Зазвичай ця річ – то сумка, повна воїнів; пристяжна сумка для патронів («коли захочеш, можеш викликати з неї стільки людей, скільки на всьому світі»); ранець, що дає шістьох молодців і старшого над ними; патронташ, який при повороті на одну сторону пускає в хід солдатів піхоти і кавалерії, в другу – музикантів; шапка, що містить у собі цілий полк… Інструмент, що звучить – це труба, ріг (який «покриває море кораблями»), свисток («на його заклик з’являються п’ятдесят тисяч піших і стільки ж кінних воїнів»).

Цю методологію можна застосовувати до значно ширшого спектра структурних елементів індоєвропейського фольклору, зокрема до аналізу функцій та характеристик ряду героїв українських чарівних казок.

Східнослов’янська чарівно-фантастична казка, а відтак і українська, знає кілька типів образів позитивних героїв. За структурою функцій героїв чарівної казки поділяють на два основні типи: тип богатиря, наділеного титанічною надприродною силою, і тип «іронічного щасливця». Відмінність в їх характеристиках і способах дії не виключає, однак, тих спільних цілей, які вони перед собою ставлять, і головну з них – перемогти підступного і могутнього ворога, звільнити з-під його влади наречену (дружину), сестру або матір, одружитись із прекрасною царівною.

Один із різновидів цього героя є звіроподібним (Ведмеже Вушко, Іван Сучич). Персонажі, схожі на луперків, гандхарвів і берсеркерів збереглися в уявленнях про песиголовців і вовкулаків, переказах про отамана Сірка та Всеслава Полоцького, що здатні були обертатись на хорта та вовка.

Іронічний казковий щасливець був здатним вершити подвиги не завдяки вродженим надприродним якостям, а завдяки «магічній силі жертвопринесення» (Śraddhā) і «заслузі наміру», теологія яких описана в цій книзі і пов’язана з умовно «мітраїчною традицією».

П: А як щодо образу святих? Прийнято стверджувати, що в умовах «двоєвір’я» та християнсько-язичницького синкретизму саме святі перебирали на себе риси та функції древніх язичницьких божеств.

АП: Саме так, безпосередньо уявлення про амбівалентну божественну пару найбільш повно проявили себе в фольклорних образах святих Миколи та Касьяна. Хоча й мотиви однорукості та одноокості в їх постатях не збереглись. Збереглись лише згадки про «тяжкий погляд» Касьяна.

немилостивий Касьян

У народних легендах та переказах святий Миколай боронить людей перед стихійним лихом, а найбільше на воді. Всі одеські рибалки в своїх куренях мали образ святого Миколая. Виходячи в море на промисел, рибалки брали з собою образ чудотворця.

На Харківщині записана легенда про святого Миколая:

«Святий Микола-Чудотворець на небі не сидить, а тут на землі, людям помагає. Не те, що Касян – за панича убрався і до Бога пішов жалітися на людей: “Вони, – каже, – Миколу шанують, почитають, на його ім’я церкви будують, а мене й не згадують!”

Бог вислухав Касяна та й каже до янголів: “Покличте мені святого Миколу. Скажіть, щоб зараз прийшов!”

– Нема його на небі! – кажуть янголи.

– А де ж він?

– Пішов на Чорне море людей рятувати!

– Почекай, – каже Бог до Касяна, – Микола прийде, тоді поговоримо!

За якийсь час Бог знову посилає янголів за святим Миколою.

– Нема його, – кажуть янголи, – на землі людей від пожежі рятує!

Втретє посилає Бог янголів за святим Миколою.

– Нема його, – кажуть янголи, – він кайдани розбиває, козаків з турецької неволі визволяє!

Аж за четвертим разом з’явився святий Микола перед Богом: в старій свиті, мотузком підперезаний, чоботи в болоті і руки в грязі.

– Де ти був? – спитав Бог, а святий Микола йому відповідає:

– Помагав мужикові воза з багна витягнути!

– Ось бач, – каже Бог до Касяна, – за що його люди шанують? Він на небі не сидить, на землі діло робить, а ти паном одягнувся і тут, на небі, кутки обтираєш. Іди геть від мене!… Будуть тебе люди боятись, але не будуть шанувати».

Преподобний Касіян у народних приповідках і легендах Київщини та Лівобережжя виглядає понурим і злим чоловіком. «Чому ти Касіяном дивишся!» – казали дітям, що позирають з-під лоба. «Касіян оком накинув – не буде з цього народженого добра!» Останній вираз найчастіше застосовується до телят, лошат та іншого молодняку свійських тварин; але інколи він стосується і до дітей, що народилися в Касіянів день. «Гей, верни, Касіян, круто!» – кажуть тому чоловікові, що намагається зробити комусь кривду, але при цьому виявляє свою безсилість.

В одній із легенд, записаній на Харківщині, преподобний Касіян нагадує образ «з довгими віями аж до землі», який використав Микола Гоголь у своїй повісті Вій:

«…у Касіяна такі довгі брови і вії, що він нікого не бачить. Один раз на чотири роки Касіян підіймає свої вії і дивиться понурими очима. Лихо тому, на кого він гляне: гляне на людей – мруть люди, гляне на тварин – дохнуть тварини, гляне на поля – все сохне…»

«У Касіяна брови довгі – нижче колін. В Касіянів день не можна до схід-сонця виходити з хати, щоб він не глянув, бо як гляне – помреш!…

– На Касіяна до схід-сонця і пес з буди не вилізе, а не те, щоб чоловік з хати виходив. Касіян сердитий, не милує!»

Проте в інших переказах Касіян – преподобний, святий, бореться з чортом: «Святий Касіян цілих три роки сидить над чортом і б’є його по голові молотом. Б’є його на те, щоб не мав нечистий часу обдумати свої плани на людську згубу і не дає йому спам’ятатися. Цю роботу преподобний лишає тільки в день своїх іменин – один раз на чотири роки, тоді він іде до церкви і молиться Богові, щоб Бог дав йому більше сили в боротьбі з нечистим. З церкви Касіян повертається тоді, коли вже починає світати – цілу ніч молиться. А як з церкви прийде, то знову береться за своє діло: молота в руки і – чорта по голові!… В той час, коли преподобний Касіян молиться Богові, чорт вільний. Він вилазить із безодні на поверхню землі, і все, на що він подивиться, гине. Подивиться на худобу – здихає, подивиться на людей – мруть люди, подивиться на поля – все сохне, все гине від очей нечистого. Ось чому на Касіянів день не можна з хати виходити саме тоді, як розвидняється».

Підведемо підсумки функціональних характеристик вищеокреслених міфологем.

Святий Микола – благодійник, його функції полягають у захисті людей, у допомозі при нещастях. Касьян – грізна постать, яка карає, яку бояться. Микола завжди перебуває з людьми, Касьян далекий від них, постійно перебуває на небі.

Аналогічно у ведичній традиції союз Мітри і Варуни зберіг один і той же принцип організації, один і той же тип протиставлення. Ці боги відрізняються за якостями, за способом і видом дії, відносинами з космосом і людиною, за своїми соціальними властивостями .

Мітра – «розумний», «ясний», «спокійний», «близький», «дружній», «турботливий», «доступний». Варуна ж «караючий», «темний», «таємничий», «несамовитий», «войовничий».

Аналогічно співвідносяться між собою Ромул та Нума – персонажі «історизованої земної міфології», що свідчить про загальноіндоєвропейський характер цієї єдиної структурно-функціональної схеми.

У ведичній ритуальній формулі згадується «нелякаючий погляд Мітри», що є прямою протилежністю до погляду святого Касьяна, який несе смерть, як і погляд гоголівського Вія…

П: …і кельтського короля фоморів Балора, головного ворога Племен богині Дану! Касьянів «тяжкий погляд» семантично відповідає «дурному оку» Балора. Як у випадку з Вієм, для підняття тяжкої повіки вимагалися зусилля кількох сильних чоловіків (або радше фоморів чи упирів…)

Кадр із радянського фільму Вій

Дюмезіль спробував розглянути тему зі співвідношенням «хтонічного» варіанту варунічної одноокої постаті та мітраїчної однорукої (в кельтів превалює мотив зі срібною рукою Нуади чи Ллуда) в першому виданні Мітра-Варуна, але потім від цих ідей відмовився, надавши перевагу парі Нуада-Луг. А от про Нуаду, його однорукість та паралелі з Мітрою та Тюром можна знайти пасажі в цій книзі. І тим не менше, що ми можемо сказати про цю хтонічну та однооку постать, репрезентовану Вієм і Балором?

АП: На сьогоднішній день дослідники (першим такий варіант запропонував В. Абаєв) пов’язують постать Вія з іранським богом вітру і смерті Вайю. З Вайю виводять ім’я осетинського міфологічного персонажа Вайюга – сторожа потойбічного світу, велетня, демонічного чудовиська.

Опис велетнів-вайюгів як однооких типологічно можна зіставити з характеристикою Вія. Мотив піднімання повік Вія знаходить паралелі в українських та російських казках і – ширше – в фольклорній традиції ряду інших народів. «Незрячість», «сліпота», «одноокість» – риса, характерна для персонажів, пов’язаних з потойбічним світом.

Досліджуючи різноманітний фольклорний матеріал, дослідники дають трактування гоголівському Вію: до появи Вія нечиста сила сліпа, не бачить Хому Брута, Вій же виступає серед духів наче в ролі шамана, так само як серед смертних лише шамани «бачать» мертвих – мешканців потойбічного світу. Безпосереднім зв’язком з царством мертвих пояснюється, очевидно, і «одноокість» вайюгів. На користь таких висновків свідчить і сказання нартського епосу про те, як герої-нарти воскрешають велетня-вайюга: він розмовляє з ними, але при цьому залишається сліпим і не бачить їх.

Таким чином наведені вище факти і паралелі дозволяють зробити висновок про наявність в українській фольклорній традиції реліктних міфологічних характеристик персонажів функціонально пов’язаних з архаїчними індоєвропейськими уявленнями про нероздільну пару божеств з амбівалентними, тобто одночасно благими і грізними якостями, що втілились в образах святих Миколи та Касьяна. Перший уособлює «мітраїчні» риси і відповідні функції, другий нагадує міфічну особистість «страшного володаря», архетипом якого, ймовірно, був Варуна.

П: А як щодо «однорукого бога-юриста», що уособлюється Мітрою?

АП: Ось що про нього говорив Леонід Залізняк у Стародавній історії України: «Між українським козацтвом та воїнами-кшатріями Рігведи простежується багато паралелей. Зокрема, згідно з легендою, після поховання І. Сірка руку отамана сім років возили із Запорозьким військом, що робило його непереможним. Зв’язок руки з військовим культом простежується і в інших індоєвропейських народів. Геродот свідчить, що скіфи, офіруючи богу війни Аресу полонених, відтинали їм праві руки: “У заколотих жертв відрубують праві плечі з руками і кидають їх у повітря…” Зроблену з дерева правицю несли поперед римського легіону як військовий штандарт. Епос осетинів, нащадків сарматів, розповідає про героя Батраза, що як доказ перемоги приніс матері відрубану праву руку ворога. Ще у XIX ст. осетини приносили з війни відрубані правиці переможених ворогів. Усі ці звичаї стають зрозумілими, якщо згадати, що, за Рігведою, сама каста воїнів-кшатріїв виникла з відтятих рук першолюдини Пуруші, який був принесений богами у жертву». Хоча це відсилає нас більше до рис другої функції, аніж першої.

П: Ще один момент, на який неможливо не звернути увагу при зіставленні загальноіндоєвропейських архетипів суверенітету та балто-слов’янських – це роль третьої функції в тих сюжетах, котрі мали б оповідати про першу. Літописні перекази здебільшого використовують саме образи третьої, репродуктивної функції для легітимації князівської влади. Це дуже відносно нагадує інших індоєвропейських першоправителів – Ромула і Нуму чи то пак Одіна з прозової Едди, котрі були носіями рис магічно-юридичного архетипу. І попри це, королівська влада завжди була тісно пов’язаною з достатком: індоіранські Яма/Їма, германський Ньйорд/Хадінг, навіть вищезгаданий Ромул репрезентують собою чітко визначені характеристики третьої функції. Яким чином це «кастове питання» вирішується на матеріалі балто-слов’янського ареалу?

АП: Я схильний у більшій мірі прислухатись до думок академічних істориків про становлення кастової системи в індоєвропейців, ніж до метафізичних філософських концепцій про «примордіальних» кшатріїв та брахманів. На мою думку, соціородовому розподілу функцій (коли та чи інша діяльність закріплялась за родом) передувала соціовікова система.

В архаїчній індоєвропейській ініціатичній системі кожен член соціуму в юності проходив воїнську ініціацію, потім переходив у громаду виробників, а на старості ставав жерцем-суддею і хранителем традиції. Розділення на вищі і нижчі верстви, благородні і неблагородні роди знаменує тенденцію в напрямку процесу десакралізації культури.

В найбільш сакралізованому, ініціатичному суспільстві не було розділення на священну і світську діяльність. Кожен виробничий акт, будь то оранка чи виготовлення горщика або виробу із металу був магічним, деміургічним актом, що відтворював процес творення Всесвіту богами. Про це багато писав Еліаде. Тому то персонажі слов’янських переказів про перших князів одночасно втілювали першу і третю функцію. І якщо говорити про якісь аспекти третьої функції, то вони зводяться просто до окреслення певних видів людської діяльності, як-то землеробство, ремесло, торгівля. І тут слід зазначити, що про торгову діяльність в текстах даного виду не сказано. Зате її можна знайти, наприклад, в билинному епосі, де поруч з воїнами-богатирями представлені й купці, такі як Садко.

Інтерв’ю брав Сергій Заїковський

поділитись