Жан Кокто і Жан Маре

Богема проти Гітлера: чи насправді Жан Кокто і Жан Маре хотіли вбити фюрера?

Існує безліч різних історій про невдалі замахи на Гітлера в роки Другої світової війни: деякі більш відомі, як операція за участі Клауса фон Штауффенберга або наміри розвідки щодо Ольги Чехової, а інші носять відтінок богемної легенди, як та, котру ми хочемо сьогодні розповісти.

Фігура Жана Кокто в роки Другої Світової війни лишається спірною: незважаючи на те, що письменнику і художнику вдалося уникнути осуду після того, як Франція була звільнена союзниками, учасники Руху Опору звинувачували його в колабораціонізмі. Жан Кокто, зокрема, ніколи не відрікався від своїх симпатій тим, хто були провідними пропагандистами Рейху – Лені Ріфеншталь і Арно Брекеру, з якими продовжував дружити після війни.

Під час окупації Франції Кокто ставив спектаклі, в яких грав і головна муза його життя – актор Жан Маре. У спогадах цих часів Ернст Юнгер називав Кокто «людиною, що живе в пеклі, але влаштувалася в ньому досить комфортно». Жан Кокто отримував замовлення від колаборантів, але при цьому не припиняв стосунків з паризькою богемою різних поглядів.

Існує знаменита легенда (майже анекдот через своєрідність сюжету) про те, як Кокто і Маре збиралися вбити Гітлера. Причин це зробити у Кокто могло бути більш ніж достатньо, враховуючи пацифістські настрої його записів у щоденниках відповідного періоду, крім того, було кілька гучних історій з оцінкою його творчості критиками-колабораціоністами. Ще в 1941-му Кокто поставив п’єсу «Друкарська машинка», де зіграв і Жан Маре. Критик Ален Лебро був налаштований негативно відгукнутися про постановку і фактично рознести її в пух і прах. Втім, вже на наступний день після виходу розгромного тексту Жан Маре поспішив помститися Лебро найпростішим і найбільш витонченим способом – кулаком в обличчя.

Творчі діячі Парижа були вдячні парочці, ну а преса згодом змінила своє ставлення до Маре на запеклу критику. У 1943-му, незважаючи на колишній успіх постановок Кокто, за п’єсу «Рено і Арміда» він отримав безліч звинувачень – в гомосексуальності, надмірному романтизмі, неправильному способі життя і просто відсутності таланту. За рік до цього Жана Кокто побили на вулиці невідомі, що також позначилося на його ставленні до окупаційного режиму і нацистів, в цілому.

Отже, можна зустріти безліч домислів про те, як після побиття Кокто і Маре змовилися приготувати замах на Гітлера. Жан Кокто чудово знав улюбленого скульптора вождя, з яким вони почали спілкуватися ще в 20-х, коли Арно Брекер приїжджав до Парижа для завершення своєї освіти. Брекер став особистим другом Адольфа Гітлера і навіть проводив для нього «екскурсію» французькою столицею. План полягав у тому, щоби Маре став натурником для чергової скульптури Арно Брекера і накинувся на фюрера в той момент, коли той мав з’явитися в майстерні скульптора. Всім відомо, що цьому не судилося здійснитися, і є різні версії, наскільки плани були серйозними, і про причини того, чому вони не здійснилися – від мінливості натури Кокто до його залежності від опіуму, який Маре довелося шукати замість вбиства фюрера, хоча й звучить це досить кумедно.

У своїх мемуарах Жан Маре писав про цей випадок в жартівливій манері. Він згадує про те, як був присутній на генеральній репетиції театральної п’єси, коли в антракті до нього підійшов Арно Брекер і почав хвалити за роль у фільмі «Кармен», а також запропонував поїхати до Німеччини й позувати для нової скульптури.

«Навіщо я відмовився поїхати позувати для Арно Брекера? – картав я себе. – Брекер – близький друг Гітлера. Якщо я буду позувати для нього, я побачу Гітлера і вб’ю його ».

Коли Маре прийшов додому, то розповів про все Кокто і згадав, що хотів би виправити ситуацію і погодитися позувати, аби вбити Гітлера. На це Кокто відповів йому так: «Бідний мій Жанно, ти сплутаєш всі плани союзників».

Як би там не було насправді, ця історія залишається ще одним свідченням оригінальності й почуття гумору Кокто і Маре, а також складності їх особистостей, як і дійсного стану речей в окупованій Франції, де тривалий час Рух Опору був маргінальним та не мав великої підтримки, а парочка естетів могла цілком вільно себе почувати і продовжувати творчу активність.

Автор: Анастасія Капралова

поділитись