Чому Крути – це важливо?

Щороку 29 січня ми згадуємо героїчний чин крутянців, з якого минуло вже понад сто років. Вже довгий час цей день є для сучасних українців особливим, проводяться десятки заходів, акції патріотичних сил часто закінчуються на символічному місці на дніпровських схилах, Аскольдовій могилі, де поховано крутянців, або ж під меморіальним комплексом поблизу самого місця битви.

Та ця пам’ятна дата слугує не просто тому, щоб віддати шану загиблим і дозволити злим язикам казати, що сучасне українство будує себе довкола надлишку мінору і вирощує покоління на пам’яті здебільшого про трагічні події нашого минулого. Хоча й абсолютно достатньо того, щоб ушановувати героїв минулого, існує думка, і ми схильній їй вторувати, що цей день є навіть чимось більшим, ніж черговим епізодом в історії української військової звитяги, фактично переламним моментом, в якому диктат обставин збігся з чаяннями певної частини суспільства, хоча й, можливо, запізно.

Завжди добре мати свою думку, але ще краще, коли вона збігається з думкою когось із діячів минулого, які просто не можуть не викликати поваги, тож можна сміливо покластися на такий авторитет. В нашому випадку – це Євген Маланюк. Широкому загалу він менш відомий в іпостасі публіциста, ніж письменника, але знайомство із цією частиною його доробку запевнить, що в цій справі він був так само вправним, як і в тому, щоб виводити на папері свої поетичні «залізні строфи».

Сьогодні ж звернемо увагу на есей 1941 року, який зветься «Крути – народини нового українця». Ми свідомі того, що найпоширеніший відбиток, який події 1918 року під Крутами мають у сучасній масовій свідомості, це обізнаність у тому, що тоді в бою полягла молодь і в тому, що цей бій не був марним самогубством, а мав важливу тактичну мету, зважаючи на те, що із наближенням червоних військ у Києві заворушилися більшовики й підняли так зване січневе повстання, а за сотні кілометрів від української столиці, у Бресті, якраз добігали завершення перемовини довкола мирного договору, в якому УНР було визнано на міжнародному рівні. Але чому це саме народини «нового українця», як каже Євген Маланюк.

Чи цей українець вже не народився із самим початком Визвольних змагань, творенням УНР? Чи може взагалі надто наївно очікувати народження нового людського типу в такий короткий проміжок часу?

В Радянському союзі от на власному полі експериментів десятиліттями конструювали ідеальних комсомольців і комуністів.

Студенти на станції Крути, фото незадовго до бою

У своєму есеї Маланюк приділяє велику увагу препаруванню тогочасного українського проводу, він діагностує брак у нього національного інстинкту. Універсали – це, звісно, добре і важливо, але не тоді, коли вони запізнюються з актуальністю на кілька тижнів чи навіть більш, ніж місяць, що в тогочасних умовах надто багато і цього не можна було собі дозволяти. Та гірше за таку кволість і нерішучість було те, що вони були абсолютно обґрунтовані в картині світу тих провідників, не дарма до незалежності УНР закликано лише четвертим універсалом, а всі попередні загравали із Москвою, як лютневою, так і жовтневою. І таке проголошення незалежності вже відбувалось під тиском обставин.

Саме з цих обставин, факту справжньої збройної агресії східного сусіда, і виводить Євген Маланюк той самий тип «нового українця». Останній ніби прокинувся від довгого сну і нарешті усвідомив себе в епіцентрі боротьби, у світі, в якому подекуди апелювати до віри в універсальну людську справедливість – лише втрата часу, а розраховувати слід лише на власну міць. Крути стали одним з-поміж найгучніших актів збройного протистояння з Москвою під гаслами незалежності, того, чого так довго уникали керманичі УНР, які не мислили далі автономістських прагнень, а відтак, не змогли позбутися складу свідомості, яку інакше, як імперською, назвати складно.

Тому «новий українець» Маланюка – свого роду політичний реаліст, який дослухається до життєвих сил народу і якого не вабить перспектива йти шляхом найменшого спротиву. І, як свідчить історія, навіть коли інстинкт у народі майже винищено і почасти приспано, цей новий тип не звертає зі свого шляху. Його першим носієм і єдино можливим у тих умовах були люди, яких вітри революцій і визвольних змагань надихнули до військового чину.

Євген Маланюк згадує Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Юрка Тютюнника, січових стрільців, та цей список можна продовжувати ще довго. Адже з історії наступних десятиліть, до кінця вже Других визвольних змагань, вийшли ще десятки і сотні нових героїв, які займали свої місця у взірцевому строю. І сьогодні, коли події сторічної давнини пробігли своє коло і фактично розгортаються вже на наших очах, необхідно пам’ятати те, чому нас може навчити власне минуле, благо, як демонструє час, Маланюкового «нового українця» не вдалось викорінити, він нікуди не зник і міцно стоїть на ногах.

Автор: Іван Калюга

поділитись