Київська готика

Київська готика. Люди і будинки

Серед усіх відомих архітектурних стилів насправді чи не найживучішим виявилась готика. Зародившись у ХІІ столітті, впродовж наступних століть цей стиль зазнавав змін та різноманітних перевтілень, а його елементи активно застосовувалися архітекторами аж до початку століття ХХ. Ведучи мову про «Київську готику», ми маємо на увазі не власне готику у автентичному вигляді, адже середньовічних готичних споруд в Києві, на жаль, зовсім немає.

Те, що ми можемо бачити на київських вулицях, це як правило або неоготика або так званий «романтичний історизм» – стиль що хронологічно передував архітектурі модерну.

Одразу ж хочеться додати, що насправді проблема типології в архітектурних та художніх стилях не є простою, і дуже часто класифікація ускладнена наявністю перехідних форм та запозичень. А отже те, про що ми говоритимемо з вами сьогодні, скоріше можна назвати таким що просто «схоже на готику», чи в найпростішому розумінні просто «готичне». Популярність романтичного історизму помітно згасала вже до кінця століття ХІХ, однак архітектура, як і будь яке мистецтво, це в першу чергу справа смаків, як архітектора так і замовника. На початку ХХ століття в Києві масово зводилися будівлі у стилі модерн, однак романтичний історизм аж ні трохи не втратив тут своєї популярності. Отже у підсумку київська готика – це споруди ХІХ початку ХХ століть. Незважаючи, проте, на досить юний (як для будівель) вік, чи навіть охоронний статус, стан їх збереженості подекуди є вкрай незадовільним. У даному тексті ми навмисно не згадаємо найбільш популярні серед киян «готичні» споруди на Ярославовому валу, в урядовому кварталі чи на андріївському узвозі.

В свідомості сучасного покоління під впливом популярної культури слово «готика» стало асоціюватися з чимось сумним, трагічним чи навіть моторошним. Таке досить вульгарне розуміння не позбавлене сенсу в ключі розмови про готичну архітектуру української столиці. Вашій увазі ми пропонуємо короткі історії кількох київських будівель, доля яких склалася, можливо, не найкращим чином, але вони безперечно варті того,  аби звернути на них увагу.

Надзвичайно тиха і затишна як для центру міста вулиця – вулиця Рейтарська, тут завжди мало людей і майже не чутно шуму машин. Важлива особливість Рейтарської полягає в тому, що на ній майже немає сучасних будівель – її архітектурний ансамбль переважно складають споруди ХІХ – початку ХХ століть. Ймовірно найцікавішим серед них є будинок під номером 22.

Будинок Київського Товариства невідкладної допомоги

Стрункий фасад, високі вікна, рози, крабби, – про готику тут нагадує все. Будинок Київського Товариства невідкладної допомоги було зведено у 1914 році, а вже наступного року до нього стали звозити поранених фронтовиків. Проект цієї незвичайної будівлі накреслив Йосип Зекцер – доволі відомий на той час київський архітектор єврейського походження. Доля Зекцера виявилася тісно пов’язаною саме з цим будинком. У 1933 році Йосип Абрамович потрапив під трамвай і отримав важкі травми, несумісні з життям. Помирав він в тому ж таки будинку Товариства невідкладної допомоги, свідомо відмовившись від наркозу. У Будинку Київського Товариства невідкладної допомоги свого часу працював знаменитий кардіохірург Микола Амосов, і саме тут він провів унікальну операцію на серці із застосуванням загального наркозу. Станом на сьогодні, як ми бачимо, будівля є покинутою, і піддається безжальному впливу часу, і навіть табличка з надписом  «пам’ятка архітектури» не може це зупинити.

Микола Амосов за операцією

Вулиця Олеся Гончара, що перетинається з рейтарською, на жаль, не має цілісного архітектурного ансамблю, і історичні будівлі межують з радянськими залізобетонними коробками. Однак, це навіть допомагає краще розрізняти красу серед потворного. Будинок номер 44 було зведено у 1912 році за проектом архітектора Олександра Кобєлєва.

Будинок номер 44

На противагу стрункому і піднесеному будинку на Рейтарській 22, ця споруда виглядає насправді по-середньовічному похмуро і масивно. Будинок свого часу належав відомому українському фізику бельгійського походження професору Георгію Георгієвичу де-Метцу.

фізик Георгій де-Метц

Сьогодні будинок Де-Метца виглядає дещо занедбано, однак він є житловим, що власне і зберігає його від цілковитої руйнації. «Середньовічну атмосферу» особливо підкреслює портал зі стрілчастим склепінням, розташований у лівій частині будівлі. Портал веде до внутрішнього двору.  зі зворотного боку будинок виглядає доволі непоказно. Між іншим, будинок професора Де-Метца зберігся не повністю – з часом було втрачено готичну вежу. Однак, немалої шкоди будинку завдають і тепер самі ж його мешканці – пластикові балкони і вікна вже давно стали символом побутового варварства наших співвітчизників. Бувають, однак, і значно важчі випадки.

Абсолютно дике з естетичної точки зору співіснування неоготики 19 століття з радянським функціоналізмом 70-х років – таким постає перед нашим оком фасад головного корпусу Інституту травматології та ортопедії Національної академії медичних наук України, що на Бульварно-Кудрявській 27. Ось ця видима частина будівлі, яку поглинув радянський залізобетонний монстр, є фрагментом маєтка барона Рудольфа Штейнгеля.

маєток барона Рудольфа Штейнгеля

Саме так, це не обмовка. Справжній «Замок Штейнгеля» знаходився саме тут, а не на Ярославовому валу 1, як чомусь сьогодні прийнято вважати. У 1877 році інженер-залізничник Рудольф Штейнгель, батько українського державного діяча та дипломата Федіра Штейнгеля, придбав тут ділянку з двоповерховим будинком, і за декілька років тут було зведено великий маєток. У 1910 році родина Штейнгелів продала маєток відомому лікарю-психіатру та неврологу Михайлові Микитовичу Лапінському.

Фотокартка Федіра Штейнгеля з подарунковим підписом для Марії Грінченко, дружини письменника Бориса Грінченка
Маєток Штейнгелів наприкінці ХІХ ст.
Михайло Микитович Лапінський

Лапінський був першим завідувачем кафедри нервових хвороб медичного факультету Київського імператорського університету святого Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Деякі джерела гордо іменують Лапінського «українським науковцем», однак насправді його ставлення до українства було доволі скептичним, Лапінський був членом так званого Київського клубу російських націоналістів – проімперської організації, що стояла на засадах російського шовінізму. Звісно з такими поглядами було важко жити в післяреволюційний період, тому у 1919 році Микола Микитович емігрує до Югославії. Після встановлення над Україною радянської влади садибу було націоналізовано, з 1927 року її експлуатують як психоневрологічний диспансер, з1941-го – як госпіталь для поранених, в повоєнні роки будівля використовувалась як психіатричний санаторій, а у 1952-му її було передано на баланс Інституту травматології та ортопедії. Варварська перебудова на території маєтку відбулася в 70-ті роки. Найгірші її наслідки можна спостерігати позаду від головного корпусу лікарні.

Споруда, що цілком могла б вважатися «перлиною» київської архітектури, вже навряд підлягає відновленню, але навіть в ці напівруїни все ще можна по справжньому закохатися.

Флігель маєтку Штейнгелів

Доктор Лапінський,  між тим, був насправді великим поціновувачем культури середньовіччя. Буквально трохи позаду від залишків маєтку Штейнгеля, на Гончара 60, розташований так званий «Замок доктора» – будинок Лапінського. Архітектором будинку був Володимир Ніколаєв, йому ж, до речі належить і проект сусіднього «Замку барона». Особливості рельєфу місцевості визначили дещо вигадливу композицію лікарського маєтку. Будівлю було зведено у 1908 році, однак тут як в справжньому середньовічному замку є кріпосна стіна, невеличка дозорна вежа, місток, а загострений щипець будинку стрімко врізається у небо. Будинок до сих пір експлуатується, однак тут, унизу вулиці Олеся Гончара, затиснутий з обох сторін радянськими залізобетонними коробками, він виглядає дещо похмуро і самотньо. 

Будинок Лапінського у 60-х роках ХХ ст.

Трохи нижче від «Замку доктора» вулиця Олеся Гончара перетинається з вулицею Михайла Коцюбинського. В самому кінці вулиці, вже на перетині з бульваром Шевченка, знаходиться маєток Івана Терещенка – чудовий взірець неоготики. Родина Терещенків була відома у ХІХ столітті завдяки виробництву цукру. Маєток, що тепер на розі Коцюбинського і Шевченка, було зведено у 1874 – 1875 роках. Від початку він будувався для поміщиці Феліції Модзелевської, а Іван Терещенко придбав його у 1879 році.

Тут Терещенко розмістив свою колекцію живопису та малюнків, до якої входили роботи Врубеля, Верещагіна, Федотова, Жемчужнікова. По смерті Івана Терещенка у 1903 році берегти і поповнювати колекцію став його син Михайло. У 1917 році маєток було націоналізовано українською Центральною Радою під потреби Генерального секретаріату шляхів сполучення, а особисті речі Терещенка, разом з його безцінною колекцією, було перенесено на горище. Як відомо, в січні 1918 року в Київ увірвалися більшовики. Грабування «буржуйських» будинків не оминуло і маєток Терещенка, тоді ж було втрачено і більшу частину картин і малюнків – червоноармійці просто рубали їх шаблями. Не чисельні вцілілі твори, на щастя, потрапили до експозиції Київської картинної галереї.

Подальша історія маєтку не менш сумна, ніж історія колекції Терещенка. Станом на сьогодні будівля не експлуатується, вона покинута, її вікна розбиті, а на фасаді вже можна спостерігати перші сліди руйнації.

Терещенко Іван Миколайович

Історія будь-якої будівлі це також історія людей, які жили і працювали в ній, і кожен з мешканців так чи інакше лишає свій слід. Ба більше – будинок, як і людина, сильно залежить від ставлення до нього оточуючих. Турбота і дбайливість можуть впокорити навіть безжальний час на кількасот чи навіть кілька тисяч років.

На превеликий жаль, в українській столиці навіть найбільш прославлені будинки почасти не удостоюються належної поваги, і ми стаємо невільними свідками того, як у сучасному мегаполісі гине краса минулих епох.

Автор: Руслан Штурм

поділитись