Цього разу ми звернемося до відомого роману французького письменника Жана-Поля Сартра «Нудота», у якому розглядається одна з найважливіших категорій екзистенціалізму – категорія людського існування.
Сартр розрізняє два «види» існування: «справжнє існування» – як таке, що спирається на самостійність дій індивіда та «несправжнє існування» – те, яке детерміноване зовнішніми обставинами.
Відповідно, герой роману потрапляє у ситуацію подвійності, коли розлади комунікації зі світом та розуміння оточуючих речей занурюють його у прірву самотності, а разом з тим і у саму безодню власного існування. Це перебування на межі справжності та не справжності цього існування приводить головного героя до розуміння випадковості та абсурдності оточуючого буття.
У дійсності існування обмежується лише іншим існуванням. Воно самодостатнє і недетерміноване, воно немає зовнішньої направленості та цільової мети. Воно перебуває саме у собі. Таким чином всі речі у світі набувають випадковості, а випадковість проголошується сенсом самого буття, так як немає нічого, щоб було б над ним і актуалізувало його визначеність і цінність. Відповідно, не маючи ніякого змістового наповнення та ґрунтуючись лише на порожності випадковості, Сартр зазначає усю абсурдність існування світу.
Час для головного героя стає важливою частиною існування. Він відчуває час як послідовність моментів, які випливають у випадковій послідовності, і зліплюючись один з одним утворюють загальну липку субстанцію часового існування, у якій, наче у патоці, загрузає людина. Так Рокатен починає розуміти незворотність часу, немає нічого окрім часу теперішнього і бути не може, бо минуле вже давно зникло, а майбутнє, через усю абсурдність і випадковість існування як такого, виявляється зовсім безсенсовним.
Але значно страшнішим для героя стає розуміння порожності речей навколо. Так само як моменти, слідуючи один за одним злипаються в єдину в’язку субстанцію, так само й речі, що оточують Рокатена, втрачають свою індивідуальну наповненість, і разом з тим так само перетворюються на патоку оточуючої об’єктивності, у якій загрузає людина. Відповідно, якщо речі починають втрачати свої власні імена і злипатися в одну, то разом з тим втрачається і сенс будь-якого пізнання, і все замикається на самобутності існування.
Сартр ще у своєму екзистенціалістському маніфесті постулював абсолютну антропологічну свободу людини, зазначаючи, що кожна людина вільна самим своїм існуванням творити свій антропологічний тип. Кожен окремий екзистенціал стає абсолютною моделлю, а існування замикається саме на собі. Відповідно, абсолютизація свободи «антропокрафтингу» нівелює всі інші варіації моделювання людини, тим самим зводячи їх лише до зовнішніх об’єктів, які зливаються у єдину не розрізнену субстанцію оточуючого буття. Але разом з абсолютною можливістю свободи приходить і відчуття абсолютної відповідальності, що неймовірним тягарем тисне на людину зводячи на ні кожну її дію, роблячи її випадковою, а тим самим і безсенсовною.
Саме існування людини і світу, через самостійність існування, немає жодних причин і, відповідно, є безсенсовним. Людина вже занурена у цей в’язкий вихор абсурдного існування і, будучи там покинута, вона розуміє свою тотальну самотність, об’єктність свого буття для інших. А разом з тим розуміє, що не може нікуди вирватися з цієї липкої пастки, бо і смерть не позбавить від цієї всеохопності існування, навіть у ролі буття-для-іншого. Таким чином усе приречене на постійне існування, навіть попри власне бажання. Воно просто не може припинити існувати. Ось у чому весь жах. Саме у розумінні приреченості постійно перебувати у густій субстанції існування; бути обліпленим в’язкою патокою абсолютних свободи та відповідальності, що клеєм огортають всі члени людини, тим самим зводячи усі зусилля її дій у порожнечу; у приторності самого існування та насиченості ним всього життя людини (яке неначе всепроникна маса потрапляє усюди) і полягає вся ця нестерпна нудотність буття. Нудотність пересичення, від якого нікуди подітися.
Автор: Ярослав Спічек
