Лоуренс Аравійський: свій серед чужих

Близький Схід віддавна облюбували боги війни. Складна релігійна та етнічна ситуація разом із заплутаною історичною долею й до сьогоднішнього дня не дають вщухати напрузі. Не можна сказати, що загальна атмосфера початку ХХ століття була кардинально відмінною. Абсолютна більшість територій регіону вступила у новий вік під владою Османської імперії. Остання ж, ця «хвора людина Європи», як прийнято було називати її наприкінці ХІХ століття, судомно доживала завершальні десятиліття свого існування. Молодотурецька революція, котра, на перший погляд, могла виправити ситуацію й спрямувати хиткий корабель імперії прозахідним курсом ліберальних реформ, приділяючи достатньо уваги впорядкуванню відносин всередині своєї етнічної мозаїки, у підсумку лише поглибила кризу, в якій режиму довелось стерпіти численні військові поразки та заплямувати себе геноцидом вірмен. Та мова тут піде не про них. Інша група народів – араби – дочекавшись сприятливого моменту, наважилась зіштовхнути османського колоса з його постаменту. Їх повстання лишилося б всього лише черговим прикладом серед безлічі національно-визвольних рухів, якби фатум не звів його із Лоуренсом Аравійським, фігурою яскравою й ледь не міфічною.

Історичний контекст

Внутрішня турецька політика сприяла виникненню арабської опозиції, що наголошувала на власній окремішності ще у довоєнні часи. Та тільки тоді, коли до руху були приведені жорна Великої війни, в якій судилося загинути не одній імперії, декларативна фаза антиосманської політичної лінії змогла вилитись в активну боротьбу, на чолі якої стала династія Хашимітів. Коли події такого масштабу вириваються у світ, попри першочергове бажання повірити у спонтанність явища, прихованими від поверхневого погляду часто лишаються довгі часи змовницької за характером підготовки. Власну таємну історію мало й арабське повстання. Шериф священного для мусульман міста Мекки Хусейн, котрий першим підняв прапор повстання, заздалегідь готувався до такого перебігу подій, вбачаючи у вступі османів у світову війну шанс для свого народу. Завдяки своїм синам він непомітно для турецького уряду зміг налагодити контакти із британцями та водночас тримати руку на пульсі ситуації в імперських збройних силах і зондувати проарабські настрої. Покладання надій Хусейна на Британію повинно було у підсумку стати взаємокорисним, адже Британська імперія та Антанта загалом через підтримку відцентрових збройних виступів всередині Османської імперії отримували шанс відтягнути значні сили ворога від лінії фронту, араби ж, згідно таємних домовленостей, отримували обіцянки власної державності на територіях Аравійського півострова, Сирії, Палестини та Іраку.

Червень 1916 року став початком антитурецького повстання, Мекка святкувала тріумф, однак символічна повнота вимагала визволення й другого священного міста мусульман Медини. Втім тут виникли складнощі, й саме у цей час на сцені повстання з’являється Лоуренс Аравійський.

Штрихи до портрету

У повоєнні часи ім’я Лоуренса Аравійського було оповито численними легендами та чутками. Всіх бентежила особистість цього англійця та його істинна роль у військовій перемозі арабів. Навіть вихід у світ важкого тому мемуарів «Сім стовпів мудрості» не міг побороти цю тенденцію. В той час як одні вважали полковника Лоуренса істинним героєм, чий особистий внесок у крах Османської імперії та перемогу британо-арабської зброї відіграв одну з вирішальних ролей, в очах інших цей авантюрист вміло скористався тим, що зміг заховатись від світу серед безкраїх пісків аравійської пустелі, де, виконуючи абсолютно посередню роботу, він приступив до побудови особистого міфу, вигадуючи події чи приписуючи собі заслуги інших.

Ця поляризація суспільної думки відносно таємничого Лоуренса підтримувала тонус уваги преси та дослідників, і кожен намагався скласти свою думку. Відомий англійський військовий теоретик та історик Ліддел Гарт, котрий перебував у достатньо дружніх взаєминах із Лоуренсом Аравійським, у власній праці «Полковник Лоуренс» на противагу скептикам відмічає надмірну скромність оповідача «Семи стовпів», котрий нібито відводить собі місце всього-на-всього обережного коригувальника, який просто слідкував за тим, щоб істинна сутність арабського руху могла повною мірою відлитися у зовнішній дії. Дослідник вважає, що правомірно вважати Лоуренса деким більше – ледь не першодвигуном арабського повстання від моменту свого прибуття.

Та наскільки б оптимістично налаштованим не був будь-який дослідник, як би він не намагався віддати першість Лоуренсу Аравійському, він неодмінно губить міріади важливих деталей, які єдині лише здатні побудувати образ європейця, в думках та діях якого осіли не просто два народи, а дві різні цивілізації. Тож варто змиритись із тим, що об’єктивна картина подій швидше за все лишиться історії, а для нас найбільшою реальністю володіє той образ, подекуди романтичний та трагічний, почерпнутий із авторових «Семи стовпів мудрості», що надихав як таких самих авантюристів майбутнього, так і масову культуру.

Доля почала завчасно готувати Томаса Едварда Лоуренса, таким було справжнє ім’я англійця, до майбутньої ролі. Знайомство зі Сходом відбулось для нього ще задовго до того, як йому була доручена доленосна місія. За часів юності йому довелось прокрокувати не одну милю небезпечними дорогами Палестини та прийняти участь у близькосхідних археологічних експедиціях, мета яких не обмежувалась втамуванням дослідницького інтересу, а й була націлена на топографічне вивчення місцевостей за наказом британського уряду, котрий передчував близьку війну.

Проповідь і вибухівка

Томас Лоуренс прибуває до Аравії в той час як арабське повстання є близьким до краху. Медина виявилась недосягненною мрією, адже яким би не був початковий запал, боротьба із регулярним військом турків виявилась не по силам повстанців. У задачі Лоуренса входили обов’язки своєрідного зв’язкового, котрий повинен був інформувати каїрське Бюро з арабських справ для виходу на новий рівень координації з британцями. Та наступні два роки життя він виконуватиме абсолютно інші, набагато масштабніші функції чи-то військового радника Фейсала, сина шерифа Хусейна, чи фактично стане сірим кардиналом усього повстання.

В Аравії та згодом у Сирії Лоуренсу довелось зіткнутися зі складною ситуацією. Араби не змогли утворити монолітну структуру навіть у вирішальні часи боротьби за незалежність, адже надто багато ліній розмежування було прокладено поміж племенами, ворожнеча між деякими родами стала настільки звичною, що розглядалась ледь не в якості традиції, а все нові випадки, що підбурювали до кровної помсти, тільки ускладнювали ситуацію. Загальноарабська ідентичність та ідея народної держави для великої кількості арабів перебували у ролі незрозумілих абстракцій, питання свободи для їх ірраціонального мислення віднаходило вирішення у першочерговій конкретиці, у свободі для племені, що включала свободу дії відносно чужорідних елементів. Племінне мислення було настільки ж небезпечним ворогом для успіху повстання, як і сила турецької зброї, тож питання влагодження суперечок та акумуляції спільних сил на досягнення єдиної мети стояло найбільш гостро.

Задля послідовності варто одразу зазначити, що вирішення цих питань було покладено на плечі Фейсала, також не без участі англійця. Лоуренс Аравійський яскраво описує свої враження від почергових зустрічей із першими трьома синами шерифа Хусейна на початку своєї місії. Він прагнув знайти серед них істинного лідера, людину, напруження сил якої відповідало абсолютно щирому запалу англійця посеред перспектив арабського звільнення. Тільки Фейсал зміг врівноважити у собі чесноти гідні вождя, політичну інтуїцію, хист до спілкування із підданими, обізнаність із загальною ситуацією у Європі та світі, холодний розум у ньому існував поряд із готовністю стрімголов поринути у небезпеку. Фейсал, як фігура, котра була тілесним вираженням ідеї єдності повстання, став справжнім зв’язуючим елементом. Активний воїн першої фази повстання, решту часу він оволодіває головною зброєю – словом, яким він впливає на все нові племена, переконуючи їх у богоугодності спільної справи.

Арабські сили із просуванням у нові регіони отримували можливість вербувати все нових прибічників цілими племенами та використовувати їх у місцевостях їх проживання. Однак, проповідь, що лунала з шатра Фейсала лишалась би безсилою перед вимогами часу без воєнної інтуїції Лоуренса.

Англійцю, захопленому можливістю сприяти визволенню арабського народу, довелось діяти у незвичному для європейця середовищі. Перебування у лавах армії повстанців цілих племен тут спиралося тільки на примху конкретного дня, ніщо не могло втримати елементів, падких на турецькі гроші чи зневірених в ідеалах боротьби. Про дисципліну та чітку субординацію лишалося тільки мріяти – навіть перебування у гущі бою не може вважатися залізним аргументом, племена можуть покинути свої позиції посеред битви, згодом мотивуючи це необхідністю втамувати спрагу чи просто зварити чашку кави. А чітка координація дій унеможливлювалась своєрідною системою виміру часу, що відповідає ритмам пустелі.

Здається, у повітрі витала необхідність нав’язування дисципліни цим розрізненим, наївним та водночас вправним у бою людям. Адже ворог володів чисельною, тактичною та технічною перевагами. Та тут і проступає феномен Лоуренса Аравійського – він навіть не намагається поставити арабські війська на європейські рейки та слідувати схемам війни, котра розгорталась у Європі (із залученням великої кількості технічних та людських ресурсів, що у невпинному двобої прямували до концентрування критичної маси та вирішальної битви й прориву через укріплення ворога). Те, що, з європейської точки зору, було вадами, врешті-решт вдалось перетворити на перевагу. Тактику повстання Лоуренс Аравійський черпав із особливостей арабської душі та етнічної ситуації.

Іронія полягала у тому, що Лоуренс, котрий фактично привів багатотисячне повстання до перемоги над великою східною імперією та вправно координував бойові дії з силами Антанти, не був професійним військовим. На початку війни його тілесна конституція постала на заваді вступу у стройові частини. Він звісно був знайомий із підходом Наполеона Бонапарта та працями маршала Фоша і Клаузевіца, однак, вправність у мистецтві війни була запозичена ним безпосередньо із самого життя.

Лоуренс Аравійський розмежовує логіку війни і логіку повстання. Останнє постає перед ним як можливість для більш гнучких, швидких та неочікуваних дій, без необхідності розгортати багатотисячні війська на полі бою. Його схема, геніальна у своїй простоті, у подальшому отримала широке використання по всьому світу.

Початок її був закладений при вирішенні питання Медини. Штурми міста завершувались невдачами, тож англієць запропонував зовсім неочікувану для арабів тактику – облишити спроби захопити місто й перейти до руйнування інфраструктури, а саме Хіджазької залізниці. Ця залізниця була транспортною артерією, що поєднувала глибинні землі імперії із віддаленими територіями Аравійського півострова та спершу призначалась для зручностей маршруту паломників до священних міст. Та у воєнні часи саме нею перекидались турецькі сили та відбувалось постачання ресурсами. Регулярні диверсії дозволяли розтягнути сили ворога вздовж пустельних районів проходження залізної дороги, знищуючи живу силу османів та перебиваючи постачання до оборонців міст.

Ця тактика, що подекуди передбачала далекі пустельні переходи малих груп та довгі години вичікування під палючим сонцем, принесла свої плоди й довела постання до переможного завершення, турецькі війська зазнали поразки не тільки у Медині, але й на всій території Аравії та Сирії.

Стовпи війни та миру

Дуже зручно порівнювати Лоуренса Аравійського із іншим еталоном воєнної мемуаристики та філософського осмислення феномену війни – Ернстом Юнґером. Це по суті своїй два різні погляди, зумовлені як територіальними розбіжностями, так і відведеній ролі у бойових діях. В той час як німець пропонує солдатський погляд із самих шанців, англійцю відкривається досвід іншого характеру – лідерська роль, яка дозволяє оповіді виходити за межі певної ділянки фронту.

У своїх мемуарах Лоуренс Аравійський постає перед нами як людина дії, що перебуває у перманентному русі. На зміну довгим пустельним переходам приходять відрядження до Єгипту, за якими слідують години вичікування у готовності підірвати найближчий поїзд. Та крім того в образі англійця можна прослідкувати щось від вправного етнографа із надзвичайною інтуїцією, саме обережне та поважне ставлення до арабських особливостей лягли в основу успіху.

Гостре око полковника Лоуренса помітило фундаментальні речі, довкола яких у подальшому вибудовувалась оригінальна концепція війни. Він відмітив більшу продуктивність дій малих груп арабів, що доповнювалась хиткими уявленнями про вірність лідерам та справі повстання. Племінні вожді неминуче опікувались долею власних безпосередніх підлеглих, тому важкі бойові втрати могли привести до втрати наявних союзників та відлякувати потенційних. Тому на меті тактики повстання було мінімізувати людські втрати, водночас використовуючи найкращі сторони арабських вояків. Цей народ не любив поразки, тож тільки звістки про все нові успіхи, поєднані з проповіддю Фейсала дозволили знаходити нових прибічників та просуватись у сусідні регіони.

Іншою стороною медалі історії Лоуренса Аравійського була відповідальність, що лягла на його плечі, до того ж це була відповідальність одразу перед двома народами, оскільки англієць намагався однаковою мірою віддаватись прагненням господарів своїх дум. Однак, це був непомірний тягар, вага якого підточила сили англійця ще до завершення повстання. Прагнення догодити обом сторонам провокувало внутрішній конфлікт, пов’язаний із великою політикою, котра не залежала від нього та змушувала його коритися її диктату. Після підписання таємних англо-французьких угод Сайкса-Піко у 1916 році стало зрозуміло, що арабським прагненням єдиної держави не судиться збутись й надалі рівномірність інтересів не може бути збережена, адже за межами Аравії араби не могли тепер сподіватись на виконання перших союзницьких обіцянок.

Втім Лоуренс Аравійський зробив усе, що міг на благо арабів. Останнім символічним жестом-подарунком, було поспішне входження повстанців під його проводом до Дамаску, та навіть після завершення свого близькосхідного шляху англієць продовжив боротьбу за арабське самовизначення на повоєнних мирних конференціях. Саме йому належала ідея виділення на підмандатних британських територіях емірату Трансйорданії та королівства Іраку двом синам шерифа Хусейна, котрий лишився правителем незалежного Хіджазу, Абдаллі та Фейсалу відповідно.

Як стверджував сам Лоуренс Аравійський, досвід війни поставив його поміж культурами, він не претендував на бутність людиною сходу, хоча й мемуари містять пасажі, в яких араби виказують абсолютну готовність прийняти його та щиро не розуміють, чому він досі не став мусульманином, та водночас східний етап дозволив відкрити очі на Захід. Простоті та особливому почуттю свободи він навчився у людей пустелі, не втрачаючи при цьому характерну для європейської людини модерну позицію. Світ, чиї ритми невпинно пришвидшувались, полонив його, змушуючи бажати завжди бути на гребні хвилі. Звідси така любов до техніки, що стала справжньою слабкістю англійця й у підсумку забрала його життя. По завершенню східної кампанії Лоуренс був готовий відправитись на західний фронт, аби дослідити закони війни іншого роду. І так би і сталося, якби війна не добігла кінця, адже Лоуренс Аравійський не раз писав про те, що волів би бути звичайним виконавцем наказів, знявши із себе особисту відповідальність лідера за долі тисяч людей.

Знайомство із цим англійцем є надзвичайно цінним, адже дозволяє увійти на територію одразу кількох проблематик: питань оригінальної військової тактики, лідерства та обов’язку, ідентичності та власне історичної ролі осіб такого ґатунку, адже сучасна політична карта Близького Сходу склалась не в останню чергу внаслідок співставлення протегування арабських інтересів Лоуренсом Аравійським та прагнень держав Антанти.

Автор: Іван Калюга

поділитись