За часів розквіту імпресіонізму та натуралізму важко було зберегти свій неповторний стиль, не загубитися у численних виставках салону. Роботи Гюстава Моро, як часовий міст між минулим та сьогоденням – йому вдалося надати традиційному живопису нового напрямку, що раніше здавалося нездійсненним.

Постійно полемізуючи з критикою сучасників, Моро все ж зберіг багатогранність своїх робіт. Він зміг створити свій власний світ, що існує поза часом. Він надприродним чином пов’язаний із іншим: зі світом сновидінь, де примарні образи закутані у павутиння орнаментики.

Гюстав Моро – майстер містичного живопису, французький символіст та неперевершений графік.

Його роботи гармонійно консолідували переплетіння різних епох та стилів. Прихильність художника до міфологічних сюжетів вибивалась з-поміж тогочасного спрямування мистецтва. Під час зародження імпресіонізму та панування реалізму його роботи виділялись, і не завжди були прийняті салонними критиками. Сам художник не тяжів визнавати себе відірваним від часу, а тим паче незрозумілим; свої роботи він супроводжував детальними коментарями і скаржився, що «досі не знайшлося жодної людини, яка могла би серйозно розмірковувати про мій живопис».

У своїй творчості Моро намагався спровокувати пробудження від буденності та рутини, що надало би можливість відкривати найвищі духовні реальності. Реальне та видиме життя, на його думку, це сон, і прокинувшись – ми можемо звільнити підсвідоме. Таку практику Моро називав «le rêve fixée», тобто фіксований сон.

Його сучасники не викликали в нього відчуття пошани, він вважав що він останній із митців, хто може зберегти традицію живопису. І не дарма, адже у світі XIX століття він дійсно був чи не єдиним, хто бажав зберегти традицію.

Гюстав Моро жив відлюдником, обравши шлях ізольованості заради мистецтва, обмеживши своє коло спілкування лише близькими та друзями. Його життя, так само як і роботи, були окутані містикою та таємницею. Сам він називав своє мистецтво «палким мовчанням».

Саме через містичність своїх робіт Гюстав Моро став кумиром письменників символістів таких як Гюїсманс, Лоррен та Пеладан. Гюїсманс влучно висловився про митця, назвавши його «відлюдником, який оселився у центрі Парижа».

У романі Жоріс-Карла Гюїсманса «Навпаки» міститься опис картини Моро. Біблійний сюжет тепер, наче, постає перед нами:

«Трон, подобный главному престолу собора, стоял под нескончаемыми мерцающими сводами колонн, коренастых, как романские, покрытых разноцветными плитками, оправленных мозаикой, инкрустированных лазурными камнями и сардониксами, во дворце, похожем на базилику мусульманского и одновременно византийского стиля.

Посреди скинии, над алтарем, которому предшествуют ступени в форме полубассейнов, восседал увенчанный тиарой, сдвинув ноги, положив руки на колени, тетрарх Ирод.

Желтое пергаментное лицо было изрезано морщинами, опустошено возрастом; длинная борода наплывала, словно белое облако, на звезды драгоценных камней, усеивавших златотканное платье.

Благовония курились вокруг истукана, застывшего в иератической позе индийского божества; облака испарений пронзались, как фосфоресцирующими глазами зверей, огнями камней, вставленных в стенки трона; продолжая подниматься, пар раскручивался под аркадами, где синий дым смешивался с золотой пыльцой ярких дневных лучей, ниспадавших со сводов.

В извращенных ароматах, в накаленной атмосфере этого храма Саломея, властно вытянув левую руку и согнув правую, с громадным лотосом у лица, медленно движется на цыпочках под звуки, извлекаемые из гитары рабыней».

Жозеф Пеладан, засновник салонів ордену Рози та Хреста, надзвичайно шанував Гюстава Моро, називаючи його «витонченим митцем». Гюстав був чи не єдиним митцем, сучасником Пеланада, якого він вважав би вартим уваги. Проте, на прохання Пеладана написати схвальний відгук до однієї з салонних виставок – той відмовився.

У 1888 році художника обирають членом Академії витончених мистецтв, а вже за чотири роки він стає керівником майстерні. Його учнями стали Жорж Руо, Анрі Матісс та Альбер Марке, що прославилися же в ХХ столітті.

Роботи Мово сповнені чіткою деталізацією та дивовижно поєднують епохи та стилі. Моро тяжів до використовування орнаментики та арабески в своїх роботах, що нерідко ніби просвічувалися через його полотна. Пізніше, орнаментику використовували в своїх роботах художники модернізму та ар-нуво, учні Гюстава Моро, називаючи його майстерню «колисковою модерну».

Моро насичував свої роботи деталями та подробицям, іменуючи такий підхід до компонування   полотен «необхідністю розкошу». Це привернуло увагу критиків, які вважали: «така кількість деталей лише для прикриття, а сам Моро не може вправно намалювати навіть ноги».

У 1890-х роках здоров’я Моро погіршилося і єдине, чим був занепокоєний художник, зберегти  свої роботи для наступних поколінь. Він перетворює два останніх поверхи власного будинку на експозиційну залу, а будинок заповідає державі, щоби зберегти роботи наступникам. До сьогодні, на вулиці Ларошфуко 14, в майстерні художника розташований музей.

Експозиція здебільшого складається з ескізів та незавершених робіт. У музеї знаходиться близько 1200 полотен і акварелей та 5000 малюнків. Всі роботи експонуються з урахуванням побажань автора.

Помер митець 18 квітня 1898 року та похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Автор: Анна Збаражська