Письменницьке кохання: п’ять літературних історій до Дня святого Валентина

Чи можуть творчі особистості терпіти поруч із собою інших творчих особистостей, і якщо можуть – то як довго?
Чи допомагають вони одне одному, а чи навпаки – лише гальмують творче зростання?
Чи здатні літератори й літераторки створити ще щось таке, що у своїй величі дорівнялося б до їхніх текстів?
Яка різниця між літературним і життєвим співавторством?

З нагоди Свята всіх закоханих розкажемо вам п’ять надзвичайно цікавих, а подекуди й повчальних історій письменницького кохання.

Пауль Целян – Інґеборґ Бахман: поезія травм

Інґеборґ Бахман і Пауль Целян (справжнє ім’я – Пауль Анчель) познайомилися у Відні в 1948 році. Вона – студентка філософського факультету, дослідниця Мартіна Гайдеґґера; дочка члена австрійської націонал-соціалістичної партії. Він – німецькомовний єврей із Чернівців, який утратив батьків у нацистських таборах і сам лише дивом уцілів; поет, що на той момент уже написав свій найвідоміший текст – «Фугу смерті»; психічно скалічена людина, чия параноя з плином часу лише поглиблюватиметься.

Усі їхні зустрічі можна перерахувати на пальцях рук – Відень, Париж, Нієндорф, Гамбурґ, Вупперталь, Кьольн, Цюрих – однак про ці стосунки говорять як про найбільшу драму в німецькомовному літературному середовищі ХХ століття. Вони не могли одне без одного, хоч регулярно завдавали одне одному нестерпного болю. Їхнє листування, сповнене віршів, найсокровенніших думок, зізнань у любові й ненависті, охоплює часовий проміжок із 1948-го по 1961-й рік. Ще два листи Пауля Целяна, датовані 1963 р. і 1967 р., так і залишилися без відповіді.

Поки тривав їхній роман, Целян одружився на художниці Жизель Лестранж і завів дітей, а Бахман спершу мала стосунки з композитором Гансом Вернером Генце, а потім – із класиком німецькомовної літератури Максом Фрішем (болісний розрив із Фрішем у 1962 році спричинив серйозні психічні проблеми Бахман – аж до спроби накласти на себе руки). Але найцікавіше, що паралельно з листуванням Целяна й Бахман, велося листування між Целяном і Фрішем, і навіть між Бахман і Лестранж.

Попри літературну славу й загальне визнання, ані Пауль Целян, ані Інґеборґ Бахман не змогли впоратися з особистими проблемами і привидами минулого: у 1970 році в Парижі Целян вчиняє самогубство, кинувшись у Сену; а через три роки в Римі Бахман, що на той момент має серйозну алкогольну й наркотичну залежність, помирає від абстинентного синдрому.

Ніколай Ґумільов – Анна Ахматова: кохання в цеху

Ніколай Ґумільов познайомився з Анною Горенко в 1903 році, під час навчання в Царськосільській гімназії – і дівчина одразу стала музою поета. Однак побралися вони лише через сім років, після чисельних відмов Ахматової і двох спроб самогубства Ґумільова; вінчання, до речі, відбулося в Миколаївській церкві на Микільській Слобідці під Києвом (нині  – вулиця Раїси Окіпної, 6 на «Лівобережці»).

І хоч шлюб цей тривав недовго – з 1910 до 1918 рр. – Ґумільов і Ахматова стали одним із найвідоміших подружжів в історії російської літератури. Обидвоє були ключовими постатями Срібної доби і основоположниками нової літературної течії – акмеїзму.

Їхню сім’ю не можна назвати зразковою, та ці стосунки трималися на взаємоповазі й любові до сина Лева (у майбутньому відомого науковця, письменника й перекладача). Для обох це був перший, але не останній шлюб.

Ніколай Ґумільов і Анна Ахматова з сином Левом

Ніколая Ґумільова було страчено чекістами в 1921 році, Ахматова пережила його на цілих сорок п’ять років, протягом усього часу зберігаючи світлу пам’ять про свого першого чоловіка.

Цікаво, що до шлюбу з Ахматовою Ніколай Ґумільов мав роман з іншою поеткою Срібної доби – Єлізаветою Дмітрієвою, з якою познайомився у Сорбонні в 1906 році; цей роман ледь не позбавив російську літературу мінімум одного з двох знакових поетів: через Дмітрієву Ґумільов стрілявся на дуелі з Максиміліаном Волошиним.

Жоден акмеїст не постраждав.

Юрій Тарнавський – Патриція Килина: «лагідна українізація»

У 1957 році український поет-емігрант Юрій Тарнавський одружується з американкою німецько-норвезько-ірландського походження Патрішею Нелл Воррен.

Очевидно, що Тарнавський відіграв не останню роль у тому, що молода нью-йоркська літературознавиця без краплі української крові зацікавилася українською культурою й швидко опанувала українську мову. Уже в 1957 році Воррен починає писати оригінальну й самобутню поезію, яка чудово вписалися в естетику Нью-Йоркської групи, одним із засновників якої в 1958 році став сам Юрій Тарнавський.

Взявши псевдонім «Патриція Килина» – на честь однієї з героїнь «Лісової пісні» Лесі Українки – поетка протягом шістдесятих років випустила три поетичні збірки: «Трагедія джмелів» (1960), «Леґенди і сни» (1964) і «Рожеві міста» (1969), які забезпечили їй чільне місце в українській емігрантській літературі – поруч із чоловіком Юрієм Тарнавським та іншими знаковими постатями Нью-Йоркської групи – Богданом Бойчуком, Богданом Рубчаком, Еммою Андієвською, Вірою Вовк та ін.

Тарнавський і Килина перебували в шлюбі до 1973 року; після переосмислення Патрицією власної національної та сексуальної ідентичності їхні шляхи розійшлися. Патріша Нелл Воррен повернула собі своє справжнє ім’я й почала писати англійською мовою. Вона є авторкою кількох романів, найвідоміший з яких – «Бігун попереду» (1974) – увійшов до переліку бестселерів від «The New York Times» і був перекладений десятьма мовами. Юрій Тарнавський наприкінці шістдесятих також перейшов на англійську мову в літературній творчості, однак, на відміну від колишньої дружини, так і не став «успішним американським письменником».

Зате ми маємо цікаву й самобутню українську поетку без краплини української крові. А якщо точніше – кровИ, адже діЯспоряни ніколи не відкидали норми Харківського правопису 1928 року.

Жан-Поль Сартр – Сімона де Бовуар: «Маніфест кохання»

Майбутній нобелівський лавреат і основоположниця фемінізму другої хвилі познайомилися в 1929 році, під час навчання в Сорбонні. Сартр причарував Сімону, звісно ж, не зовнішніми даними, а гострим розумом і полемічним азартом; те саме йому сподобалося в самій Сімоні – дев’ятій жінці-випускниці в історії Сорбонни, блискучій філософині та інтелектуалці, у майбутньому – лавреатці Ґонкурівської премії (однієї з найпрестижніших літературних нагород світу). У них було надзвичайно багато спільного: обидва обожнювали філософію, чхали на суспільну думку та всілякі умовності і вважали свободу найвищою цінністю, що в майбутньому знайде відображення в їхній суспільно-політичній роботі, літературній творчості, а також особистому житті.

Після закінчення університету вони замість шлюбу уклали угоду про партнерство, або ж «Маніфест кохання» – символічну домовленість, якої їм вистачило на все життя. Головними умовами цієї домовленості були цілковита відвертість і вже згадувана вище свобода (у тому числі – сексуальна).

Сартр і Бовуар не обтяжували себе спільним побутом, жили окремо й віддавали перевагу «вільному коханню»; при цьому їхній зв’язок був набагато міцнішим за чотири стіни спільного помешкання і консервативні уявлення про те, «як усе повинно бути». Їхні стосунки трималися не на лицемірній моралі, а на рівності, взаємоповазі та «інтелектуальній вірності».

Вони займалися літературою, філософією, політикою, викладали в різних університетах, брали активну участь у русі Опору під час Другої світової війни; а також обговорювали коханців і коханок, всіляко епатували французьку публіку, при цьому до кінця життя залишаючись непохитними інтелектуальними авторитетами. Вони стали найвідомішою та найексцентричнішою парою в історії літератури. Не укладаючи шлюбу, Сартр і Бовуар перебували у стосунках протягом майже половини століття.

Сартр помер у 1980 році, причому останні сім років свого життя він зовсім не бачив – Сімона до останнього дня була «його очима і ясним розумом». Після його смерті Бовуар доживала віку у квартирі з видом на цвинтар Монпарнас, де спочивав Сартрів прах – і пережила коханого на шість років. У 1986 році її поховали поруч із Сартром.

Персі Біші Шеллі – Мері Шеллі: вісім років пекла

Без цієї пари неможливо уявити англійську літературу, та й усе світове письменство без них сяяло б трохи менш яскраво. Персі Біші Шеллі – ключова постать доби Романтизму (поряд із Блейком, Байроном, Шиллером та ін.); Мері Ґодвін – авторка одного з найвідоміших ґотичних романів і родоначальниця науково-фантастичної літератури. Втім, мабуть, немає сенсу довго розводитися про них, адже їх і так знають усі – від університетської професури до фанатів коміксів «DC».

Але історія їхнього кохання – страшніша за всіх демонів, що вони побачили під час своїх знаменитих канікул у швейцарському маєтку Байрона – варта того, щоб її розповісти.

Портрети Мері та Персі Шеллі

Вони познайомилися в 1814 році, коли Персі був двадцять один рік, а Мері – шістнадцять. Батько Персі позбавив сина матеріальної підтримки, а батько Мері не благословив їхній шлюб і заборонив їм бачитись; вони змушені були тікати й поневірятися Європою. До того ж, перша дружина Шеллі перетворила його життя на справжнє пекло, зводячи на нього наклепи, ще й привласнивши останні гроші чоловіка. У 1815 році Мері передчасно народжує, і дитина за кілька днів помирає. Трагедія заганяє Мері в глибоку депресію, яка супроводжується маренням і галюцинаціями. В 1816 році вчиняють самогубство Герріет, перша дружина поета, і Фанні, сестра Мері, нібито закохана в Персі. Це кидає тінь на репутацію Шеллі; його творчість залишається без уваги, суспільна думка, м’яко кажучи, не на його боці – і він неофіційно стає персоною non grata на батьківщині. Це, а також сухоти, на які вже давно страждав поет, стало причиною еміграції в Італію, де він зрештою й зустріне свій кінець.

Смерть буквально переслідує молоде подружжя: протягом 1818-19 рр. вони втрачають ще двох дітей – Клару й Вільяма; у 1821 році помирає Альба, донька Клари Клермонт, названої сестри Мері, з якою пара подорожувала Європою ще з 1814-го. У 1822-му році Шеллі з другом відправилися у морську подорож і зазнали кораблетрощі. Їхні тіла прибило до берега лише за кілька днів. Поету було всього лише двадцять дев’ять.

Мері прожила ще майже тридцять років і померла від пухлини мозку у віці п’ятдесяти трьох років.

Автор: Ігор Мітров

поділитись