Необов’язково читати Говарда Лавкрафта, щоб знати, хто такий Ктулху. Химерні імена з творів письменника й досі розтягують на назви для метал-гуртів і дарк-електро-проєктів, а образи й сюжети використовують у текстах пісень.
Необов’язково читати Говарда Лавкрафта, щоб грати в комп’ютерні й настільні ігри за мотивами його творів. Необов’язково читати Говарда Лавкрафта, щоб знати про десятки екранізацій його творів, серед яких жодної (!) — хорошої. Та якщо вже заговорили про кіно, то варто зазначити, що якби не було письменника Лавкрафта, не було б і художника Ганса Рудольфа Ґіґера, а тоді не було б і «Чужого» — одного з найвидатніших науково-фантастичних фільмів усіх часів; а можливо, не було б і Джона Карпентера — знакової постаті для американського незалежного кіно.
Своїми щупальцями Говард Філліпс Лавкрафт настільки глибоко проник у культуру, що вже нікуди звідти не подінеться. Це не якийсь там нікому незрозумілий і непотрібний модерністський поет (перший і останній жарт про Езру Павнда). Хоча, якщо подумати, то Лавкрафт у своїх текстах застосовує майже весь доступний йому модерністський інструментарій, поєднуючи елементи поетики неоромантизму, сюрреалізму, експресіонізму й навіть футуризму; а у своїх літературних іграх і містифікаціях, конструюючи власні міфи та світи, Лавкрафт і взагалі залазить на територію постмодерністів — за кілька десятиліть до появи останніх. Варто сказати, що самі постмодерністи із величезною повагою ставляться до свого моторошного й дивакуватого діда — сам Хорхе Луїс Борхес із задоволенням читав Лавкрафта й включав його до антологій, які так любив укладати.
Необов’язково читати Говарда Лавкрафта. Але краще таки почитати. Тим паче, що сьогодні в нього день народження. Цей текст допоможе трохи зорієнтуватися в темі.
Що лежить у віршах
Варто зазначити, що все сказане вище стосується лише прози Лавкрафта. У створенні й розумінні поезії він був аж ніяк не таким прогресивним, піддаючи жорсткій критиці Волта Вітмена й усіх, хто наважився йти його слідами. Свої погляди на поетичне мистецтво він висловив у низці літературно-критичних статей, зокрема: «Метрична закономірність» (1915), «Припустима рима» (1915), «Нотатки про віршову техніку» (1932), «Що лежить у віршах» (1935); а назва однієї з них — «Епідемія верлібру» (1917) — говорить сама за себе.
Лавкрафт залишив величезний поетичний доробок, який, на жаль, не представлений жодним гідним українським перекладом. Це майстерна силабо-тоніка найрізноманітнішої строфічної будови, найчастіше безпосередньо пов’язана із лавкрафтовою прозою — уточнює або пояснює сюжет оповідань, у віршовій формі розкриває той чи інший образ, а іноді є просто переспівує текст. Одним із найяскравіших зразків поезії Лавкрафта є цикл «Гриби з Юґґоту» (1929 — 1930) — тридцять шість «англійських» сонетів, які складають завершену сюжетну цілість. За відсутністю якісних українських перекладів подаємо фрагмент оригіналу й посилання на весь цикл:
IV. Recognition
The day had come again, when as a child
I saw — just once — that hollow of old oaks,
Grey with a ground-mist that enfolds and chokes
The slinking shapes which madness has defiled.
It was the same — an herbage rank and wild
Clings round an altar whose carved sign invokes
That Nameless One to whom a thousand smokes
Rose, aeons gone, from unclean towers up-piled.
I saw the body spread on that dank stone,
And knew those things which feasted were not men;
I knew this strange, grey world was not my own,
But Yuggoth, past the starry voids — and then
The body shrieked at me with a dead cry,
And all too late I knew that it was I!
Американська історія жахів
Найкраще про особливості творчості Говарда Лавкрафта написав сам Говард Лавкрафт. У 1927 році він опублікував великий есей «Надприродний жах у літературі», у якому зробив дві надважливі речі.
По-перше, у цій масштабній літературно-критичній розвідці письменник подав широку панораму літератури жахів, починаючи з її витоків і завершуючи творчістю найвпливовіших своїх сучасників. Робота Лавкрафта, либонь, і до сьогодні залишається одним із найґрунтовніших досліджень із даної теми.
А по-друге, Лавкрафт сформулював власну творчу концепцію, яка визначила розвиток літератури жахів на десятиліття вперед.
Автор фіксує витоки літератури жахів у фольклорній традиції:
«Абсолютно очевидно, що форма, так тісно пов’язана з первинним почуттям, тобто література жаху, є старою, як людська думка і мова. Космічний жах з’являється в найдавнішому фольклорі всіх народів, його можна побачити у давніх баладах, хроніках і священних писаннях. Він був неодмінним атрибутом чаклунських ритуалів <…>, що були поширені з доісторичних часів і досягли свого піку в Єгипті та в семітських народів».
(Тут варто зробити невеликий відступ, пов’язаний із Єгиптом. Протягом 1910-х рр. англійський археолог Говард Картер у єгипетській Долині Царів здійснював розкопки, які в 1922 році увінчалися відкриттям гробниці Тутанхамона. Дослідження Картера зумовили зростання інтересу до археології й, зокрема, єгиптології; невдовзі з’явилася й легенда про «прокляття фараонів», пов’язана з передчасними смертями кількох людей, причетних до розкопок гробниці Тутанхамона. Єгипетська тема як джерело страшного й незвіданого знайшла надзвичайно широке відображення у творчості Лавкрафта, зокрема в оповіданнях «Сторонній», «Ньярлатготеп», «Похований з фараонами», «Сновидні пошуки незвіданого Кадата» та б. ін)
Далі Лавкрафт відшукує прикмети трансцендентального жаху в літературі античності (Петроній, Апулей, Пліній молодший), середньовіччя (Старша Едда, Беовульф, сказання про Нібелунґів), у Данте, Мелорі, Спенсера, Шекспіра — і вже більш детально зупиняється на вісімнадцятому столітті. «Населені привидами пейзажі в “Оссіанових піснях” [літературна містифікація шотландського поета-романтика Джеймса Макферсона], хаотичні видіння Вільяма Блейка, ґротескні відьмацькі танці в поемі “Тем О’Шентер” Бернса, моторошний демонізм у “Крістабелі” й “Старому морякові” Колріджа <…> — типові британські ілюстрації входження надприродного у високу літературу», — так розпочинає Лавкрафт третій розділ свого есею; і саме з цих прізвищ у європейській літературі починається епоха Романтизму. Романтизм є засадничо важливим для Лавкрафта, адже саме в цей період розрізнені й аморфні оповіді про надприродне починають оформлюватися у цілком конкретні літературні жанри, зокрема в «ґотичний роман».
Основоположником літератури жахів вважається Горас Волпол, а епітет «ґотичний» для характеристики цілого масиву подальших текстів взятий із підзаголовку його роману «Замок Отранто» (The Castle of Otranto, A Gothic Story; 1764). Не надто високо оцінюючи художню вартість цього роману, Лавкрафт усе ж відзначає його важливість для всього жанру — фактично європейський ґотичний роман починається з цього тексту; а ґотична література через півтори сотні років дасть паросток «лавкрафтівських жахів» — піджанру літератури жахів, про який піде мова трохи згодом.
Далі Лавкрафт продовжує відстежувати розвиток ґотичної літератури, найбільш детально зупиняючись на постатях Енн Редкліфф, Метью Льюіса, Мері Шеллі й Чарльза Роберта Метьюріна, чий роман «Мельмот-блукач» (1820) небезпідставно вважається вершиною жанру як Лавкрафтом, так і багатьма іншими дослідниками й поціновувачами, включно із автором цього нарису. Побіжно згадавши також Джона Полідорі, Джейн Остін, Вальтера Скотта, Емілі Бронте, Роберта Стівенсона, Артура Конан Дойла, Герберта Веллса та низку інших авторів, Лавкрафт переносить свою увагу на континентальну Європу.
Говорячи про розквіт літератури жахів на континенті, автор, утім, не дає розлогих характеристик, якими він вшановував британських авторів (про шовінізм Лавкрафта ми ще поговоримо). Згадуються, серед інших, постаті Ернста Теодора Амадея Гофмана, Проспера Меріме, Шарля Бодлера, Теофіля Ґотьє, Жоріса-Карла Гюїсманса, Ґі де Мопассана, Ґустава Майрінка тощо.
Милий друг
На Мопассані варто зупинитися детальніше, адже Лавкрафт не просто цінував його внесок у розвиток літератури жахів, але й потрапив під безпосередній вплив його творчості. Зокрема, оповідання Мопассана «Горля» (1887) вважається одним із претекстів лавкрафтового «Поклику Ктулху»; щоденникові записи оповідача, охопленого сумом і неясною тривогою; невдовзі він починає відчувати присутність невидимої істоти, бачити жахливі сни й поволі втрачати розум:
«Тепер я знаю, вгадую. Панованє людий скінчилось. Прийшов він, той, котрого боялись давні наївні народи, той, кого закликали налякані сьвященики , кого викликали чародїї темними ночами, а він їм одначе нїколи не з’являв ся; той кому перечутя ріжних учителів сьвіта надавали то монструальну, то ґраціозну форму ґномів, духів, ґенїїв, чарівниць, домовиків. Після простих видумок, що походили з примітивного страху, люде проникливійші стали його відчувати виразнїйше. Месмер відгадав його, і вже від десятьох лїт лїкарі відкрили докладно його природу і силу, заким він ще їх сам навістив. Вони стали воювати тим оружєм нового Духа, панованєм таємничої волї над поневоленою людською душею. Вони називали се магнетизмом, гіпнотизмом, суґґестією, чи я знаю як? Я бачив, як вони грались наче нерозумні діти з сею страшною силою! Горе нам! Горе людям! Він прийшов… той… той… як бо він називаеть ся… той… здаєть ся, що він менї каже своє імя, а я не чую… так… він каже… Слухаю… не розумію… повтори… Горля… я чув… Горля… се він… Горля… се він прийшов!»
(пер. М. Грушевської; збережено авторську орфографію перекладу 1902 року)
Наведеного уривку цілком достатньо, щоб зрозуміти, чому Лавкрафт так виділив Мопассана у своїй праці; а ті, хто бодай трохи знайомий з художніми текстами американського письменника, без жодних труднощів побачать паралелі не лише сюжетні, але й стилістичні. «Жахливі історії могутнього й цинічного Ґі де Мопассана, написані, коли душевна хвороба вже почала долати його, стоять осібно і є скоріше хворобливими витворами реалістичного розуму в патологічному стані, аніж продуктами здорової уяви <…> являють нам неосяжність безіменних жахів і невпинне переслідування нещасної людини грізними й жахливими представниками зовнішньої пітьми…». Серед інших, Лавкрафт виділяв наступні оповідання Мопассана: «Хто знає?», «Спектр», «Він?», «Листи божевільного», «Білий вовк» та ін.
Головний учитель
Та попри численні реверанси всіляким європейцям, ніхто не вплинув на художній світ Говарда Лавкрафта в такій мірі, як його співвітчизник Едґар Аллан По. У «Надприродному жаху…» цьому автору присвячено цілий розділ. Лавкрафт стверджує — і ми не будемо з цим сперечатися — що поява Едґара По вплинула не лише на літературу про надприродне, але й на жанр оповідання загалом; а якщо брати ще ширше — то й на формування «великої європейської естетичної школи». І справді, По був іконою для французьких символістів і декадентів, насамперед — для Шарля Бодлера. Можемо спостерігати парадоксальний зворотній вплив, коли американський письменник, що обома ногами стояв на європейському ґрунті, став одним із флагманів подальшого розвитку європейської літератури. Пізніше подібний фокус здійснить ціла низка письменників з того боку Атлантики, включно із самим Лавкрафтом. А поки що молодий ГФ із захопленням читає оповідання По, намагається наслідувати його стиль, а іноді не гребуючи й фабульними елементами з його творів. Лакрафт вважає текст невдалим, якщо він не схожий на тексти По. Так, в оповіданні «Сторонній» (1921), яке сам автор називав «несвідомою імітацією найвищої майстерності Едґара По», можна побачити відгомін текстів «Береніка» (1835) і «Маска Червоної Смерті» (1842); оповідання «Холод» (1926) загалом повторює «Факти в справі містера Вальдемара» (1845); в оповіданні «Той, Хто Чаїться в темряві» (1935) одним із другорядних персонажів є Родерік Ашер з «Падіння дому Ашерів» (1839) і т. д.
З іншого боку, Лавкрафт не соромився «запозичувати» і в інших письменників: «Герберт Вест — реаніматор» (1921), за словами самого письменника, є пародією на «Франкенштайна» Мері Шеллі (1818); образ Ктулху навіяний, серед іншого, сонетом Альфреда Теннісона «Кракен» (1830); «Інші боги» (1921) написані під впливом «Богів Пеґани» (1905) лорда Дансейні (з усіх сучасників, за словами самого Лавкрафта, Дансейні — ірландський поет і прозаїк, один із основоположників фентезі-літератури — вплинув на нього найбільше).
Зрештою, Лавкрафт таки виробив неповторний авторський стиль, і навіть здобув цілий натовп власних епігонів (який поповнюється навіть у наші дні). А його чисельні референси до класиків і сучасників годиться сприймати як зародки постмодерного мислення, яке в його творчості реалізується не лише через розгалужений інтертекст, але й через тяжіння до літературної гри-містифікації, творення гіпертекстуального художнього простору й інтелектуалізації жанрової літератури.
Лавкрафтівські жахи
Після розлогого «есею в есеї», присвяченого цілковито Едґару По, Говард Лавкрафт завершує свій екскурс у літературу жахів: класиками — Натаніелем Готорном, Оскаром Вайлдом, Бремом Стокером; і сучасниками — лордом Дансейні, Амброзом Бірсом, Кларком Ештоном Смітом, Артуром Мейченом. Розвідка Лавкрафта вийшла дуже вичерпною, втім, ми все ж могли б дописати кілька старих і нових імен, зокрема Миколу Гоголя, Франца Кафку (про цих двох Лавкрафт або не знав, або «вирішив забути» через свої вельми специфічні — хоча чому специфічні? — погляди, про які ми поговоримо дуже скоро), а також Роберта Говарда, Авґуста Дерлета, Рея Бредбері, Дафни Дюмор’є, Хуліо Кортасара, Роберта Блоха, Стівена Кінґа, Клайва Баркера тощо.
Хтось, можливо, здивується списку авторів, які, здавалося б, зовсім не схожі один на одного; однак у кожного з них є тексти, які так чи інакше суголосні з ідеями Лавкрафта й підпадають під визначення «лавкрафтівського жаху»: чи це раптове перетворення людини на огидну комаху; чи тисячі птахів, які з невідомих причин зібралися в зграї й атакують людей; чи неясний тривожний шум з-за зачинених дверей однієї з кімнат, який змушує мешканців будинку назавжди покинути свою оселю; чи поїзд метро, який після опівночі їде іншим маршрутом, везучі людські жертви істотам, давнішим за всіх, хто колись жив на Землі.
«Цей тип жахів не слід плутати з зовні схожим, але з психологічної точки зору — зовсім іншим типом; з літературою, яка пробуджує звичайний фізичний страх і земний жах, і яка, безперечно, має право на існування; так само. як має право на існування <…> гумористична література про привидів, де автор особливим прийомом чи змовницьким підморгуванням змінює сенс явної патології. Однак це не має відношення до літератури космічного жаху в її істинному значенні. У справжній історії про надприродне є щось більше, аніж загадкове вбивство, закривавлені кістки <…> В ній має бути відчутна атмосфера безмежного й незбагненного жаху перед зовнішніми невідомими силами; в ній має міститися натяк <…> на найстрашнішу думку людини — про жахливе і реальне припинення роботи тих непорушних законів Природи, які є нашим єдиним захистом проти хаосу й демонів позамежного простору…»
Злочин століття
«Ніколи, читаючи його описи потвор із нічних жахіть, я не міг подумати, що поживу для них дають людські істоти з реальності», — Мішель Вельбек («Г. Ф. Лавкрафт: проти людства, проти прогресу», 1991)
Як уже натякалося вище, Говард Лавкрафт — як і Редьярд Кіплінг, Езра Павнд чи Юкіо Місіма — входить до числа постатей, украй «незручних» для доби cancel culture. Але головною проблемою Лавкрафта є те, що його художня творчість, на відміну від того ж Павнда, абсолютно невіддільна від його політичних поглядів. Расизм — одна з підвалин Лавкрафтових текстів. І справа не лише в тому, що в його творчому доробку є «перлини» на кшталт поетичного тексту «На створення негрів»:
Щоб не було розриву між світом та людьми,
План мудрий на Олімпі узгодили Боги:
Зробили звіра, вади всі у нього вклали,
І, напівлюдський вигляд давши, негром обізвали
(пер. О. Артамонова);
Річ у тім, що у відразливих представниках інших цивілізацій та іншопланетних рас, якими населений світ Лавкрафта, і яких головний герой (найчастіше від першої особи) із величезною радістю піддав би геноциду (про що прямим текстом говориться, зокрема, у повісті «У стінах Ерікса»), легко впізнаються ворожі для Лавкрафта представники не-англо-саксонського світу.
Проза письменника переповнена відразою до найрізноманітніших етнічних груп, які, за Лавкрафтом, є провідниками зла у світ людей (яскрава ілюстрація — оповідання «Жах Ред Гука», і далеко не лише воно одне). Біографічним підґрунтям до цієї ненависті стало злиденне життя Лавкрафта в Нью-Йорку, де письменник мимоволі знайомиться з представниками міського дна, та ще й змушений співіснувати з ними в одному середовищі. Ось що про це пише вже цитований Вельбек у своєму есеї про Лавкрафта:
«Джентльмен із провінції, переконаний у вищості своїх англо-саксонських коренів, до інших рас він відчуває всього лише відсторонену зневагу. Час, що він прожив у бідних робочих кварталах Нью-Йорка, все змінить. Ці чужорідні потвори стають конкурентами, ворогами, фізично сильнішими за нього. Саме тоді, у вирі мазохізму й жаху, і починаються заклики до різанини».
У міфологічному циклі «Поклик Ктулху» адептами страшних культів, що вклоняються давнім монстрам, є представники інших рас та «варварських племен»: «Виявилося, що всі вони — інтелектуально недорозвинені метиси з ознаками виродження. Більшість були моряками, із поріддя негрів і мулатів, переважно з Вест-Індії, або португальці з островів Капа-Верде, які й привнесли у цей різнорідний культ елементи вудуїзму. <…> Хай якими неосвіченими і здеградованими були ці істоти, вони з дивовижною впертістю притримувалися головної ідеї своєї мерзенної віри» («Поклик Ктулху»; пер. О. Українця).
У публіцистиці Лавкрафт так само послідовно й наполегливо відстоював свої погляди. Так, у статті «У мажорі» (1919) письменник висловлював захоплення організацією «Ку-клукс-клан» (яка саме відродилася з небуття в 1915 році), а в статті «Американізм» (1919) піддав критиці поширене уявлення про американську націю як продукт змішання рас і традицій у єдиному «спільному котлі». Лавкрафт відмовляє у праві користуватися американськими благами всім, за винятком англійців, із певними заувагами щодо кельтів і германців:
«Справді, цю країну наповнила величезна кількість не-англійських іммігрантів, що приїхали сюди насолоджуватися легкою свободою, заради якої наші британські засновники не шкодували ані праці, ані власної крові. Правда також і те, що ті з них, які належать до тевтонської та кельтської рас, можуть бути асимільовані нашим англійським типом і, таким чином, збільшити наше населення. Але це не означає, що змішування дійсно чужої крові або ідей спричиняє чи може спричинити щось, окрім шкоди…».
Не підтримуючи Німеччину в Першій світовій, Лавкрафт, утім, наголошував, що головним нещастям війни є протистояння двох головних представників арійської раси — англійців і німців. Зокрема, у статті «Злочин століття» (1915) він писав:
«Англійці й німці — кровні брати, які ведуть спільний родовід від суворих предків, що вклонялися Вотану, які обдаровані одними чеснотами й захоплені одними й тими ж шляхетними прагненнями. У світі чужих і ворожих рас спільна місія цих мужніх людей — об’єднатися, співпрацювати <…> своєчасно укладеним союзом послідовно знищити зростаючу могутність слов’ян і монголів, зберігши для Європи й Америки блискуче майбутнє, яке їм заздалегідь визначене…».
Від цих диких (знову ж таки, за нинішніми мірками) поглядів Лавкрафта варто перейти до більш виважених і навіть значною мірою актуальних для нас. Так, у листуванні зі своїм другом і видатним письменником-фантастом Робертом Говардом Лавкрафт піддає критиці ідею загального виборчого права, коли невігласи приводять до влади представників певних «прихованих інтересів», які можуть зайняти державну посаду завдяки «найжвавішому язику» та «блискавичним гаслам»; Лавкрафт усвідомлював небезпеку популізму й олігархічну природу демократії, а ідеальною державною моделлю вважав меритократію — принцип управління, згідно з яким керівні пости повинні займати найздібніші люди, незалежно від їхнього соціального чи економічного походження. Для реалізації цієї моделі письменник пропонував запровадити обов’язковий іспит з економіки, історії, соціології та державного управління для кожного, хто претендує на державну посаду.
У 1975 році було засновано Всесвітню премію фентезі (World Fantasy Award), яка щорічно вручається на Всесвітньому конвенті фентезі в США. До 2016 року переможці отримували статуетку з білого металу — бюст Лавкрафта, авторства скульптора Ґегена Вілсона. Іноді цю нагороду так і називали — «Говард». У 2015-му організатори Премії вирішили змінити дизайн своєї нагороди — не захотіли, щоб їх асоціювали з расизмом і антисемітизмом Лавкрафта. До цього 40 років усе всіх влаштовувало. Відтепер статуетка Премії являє собою дерево на тлі повного місяця.
Цікавим у цьому контексті видається факт, що письменник протягом дев’яти років перебував у шлюбі з єврейкою Сонею Ґрін — поеткою, прозаїкинею, уродженкою містечка Ічня, що на Чернігівщині.
А наостанок рекомендація. Три роки тому у Видавництві Жупанського вийшов прекрасний трьохтомник Говарда Лавкрафта — повне зібрання його прозових творів. Читаймо якісні книжки українською мовою — їх стає дедалі більше.
Автор: Ігор Мітров
