«Суспірія» від Луки: «Я є Мати!». Рецензія на один з найкращих сучасних хоррорів

Минулого року вийшла кавер-версія (саме таким терміном, а не просто ремейком виявили бажання називати стрічку автори) легендарного хоррора «Суспірія», який багато років вважається першокласним зразком жанру джалло. Італійський режисер Лука Гуаданьїно створив фільм-провокацію, що став своєрідним експериментом і для авторської команди, і для глядацької аудиторії, великий відсоток якої вважає ремейк «богохульним» стосовно оригіналу та перевантаженим філософськими алюзіями. Насправді, якщо у Даріо Ардженто, який зняв фільм в 1977-му, вийшло створити яскраву бутафорську обгортку зі стильними візуальною складовою та музичним супроводом (сьогодні мало хто з поціновувачів не знає про саундтрек від групи Goblin), то Лука Гуаданьїно в 2018 наповнив її змістом: кривавим, іноді огидним, але разом з тим щемливим і навіть зворушливим. Не біймося ж спойлерів та розглянемо, чому потрібно обов’язково подивитися «Суспірію», і що саме робить стрічку не просто прохідним хоррором, а сміливим макабричним есе про жіночність, ірраціональність, мистецтво та любов.

Аргументи проти пана Ардженто

У 60-70-х роках Маріо Бава й Даріо Ардженто стали засновниками одного з найбільш оригінальних жанрів у кінематографі, що балансує між кіномистецтвом так званої «категорії Б» та арт-хаусом. Йдеться про «джалло» – італійський різновид фільмів жаху, що включає елементи еротики, готичної естетики, детектива та слешера. «Суспірія» 1977 року вважається культовим прикладом джалло, причому такою мірою, що з поваги до фільму багато хто вирішив взагалі проігнорувати сучасне переосмислення стрічки «від Луки».

Кадр із «Суспірії»  Даріо Ардженто

Фантасмагорична картина Даріо Ардженто колись настільки вразила ще юного Луку Гуаданьїно, що останній багато років мріяв зняти ремейк, аби віддати данину оригіналу та повідати світу його власні думки щодо сюжету про трьох Матерів, який став в деякому сенсі майже класичним.  Для того щоб оцінити результат його роботи, необхідно ознайомитися для початку з міфологією фільмів Ардженто, але не рекомендуємо замикатися на «Суспірії» з 70-х. Не треба забувати, що це іронічний кітч і красива, але надзвичайно постмодерністська й врешті безглузда стрічка. Нею можна і потрібно захоплюватися в тій ніші, яку займає жанр джалло як такий, проте чи потрібно це вдумливому глядачеві сьогодні?

Хто такі три Матері, і про що «Суспірія»?

Ідея існування цих архаїчних містичних істот належить англійському письменнику Томасу де Квінсі. В одному з найбільш знаменитих своїх нарисів «Suspiria de Profundis» він стверджує, що  існують не тільки три Мойри і три Харити як уособлення долі або ж радості, а й три уособлення Печалі: Mater Suspiriorum, Mater Tenebrarum і Mater Lachrymarum (три Матері Зітхання, Темряви і Сліз). Вони на думку Квінсі є сутністю кожної жінки. Саме мати Зітхання (suspiria можна перевести з латині саме як зітхання) стала центральною фігурою стрічки.

«… все, кто страдает от вероломства; все, кто по установленному закону стали отверженными и изгоями, детьми или порождениями наследственного бесчестия – все они водят знакомство с Богородицей Вздохов», ось що пише Томас де Квінсі в «Suspiria de Profundis».

Сюжет нової «Суспірії» багато в чому ретранслює основу оригіналу: американська балерина Сюзі Бенніон (Дакота Джонсон) приїздить до Німеччини для навчання у відомій школі танців. Після зникнення кількох учениць стає ясно, що в школі править відьомський ковен. Однак якщо існування останнього було базисом для детективної інтриги у Ардженто, то тут ми знаємо про відьом практично з самого початку. Сюзі зближується з викладачкою мадам Бланш (Тільда ​​Свінтон), яка, очевидно, разом з іншими співробітницями школи готує її для «особливої» ​​місії. Паралельно ми спостерігаємо за доктором Клемперером – психоаналітиком-юнгіанцем, що втратив дружину під час Голокосту. Саме до нього приходить за допомогою перша з жертв ковена Патриція (Хлоя Грейс Морец), а потім шукає подругу та правду про те, що трапилося, Сара (Міа Гот).

Місцем дії постає вже не Фрайбург, а західнонімецький Берлін, що переживає пік активності RAF. Простір, в якому існує ковен відьом у школі «Tanz» – це параноїдальне, охоплене страхом та насильством місто, яке знаходиться на руїнах старого світу.

Тут відсутній в найбільш правильному розумінні цього слова порядок, та деякою мірою сюрреалістичні майже постапокаліптичні кадри, що зображують засніжені берлінські вулиці й численні написи на тій самій Стіні, промовляють: тут немає нічого аполлонічного, не залишилося місця для краси –  тільки розвернена діра в грудях травмованої війною та сучасною політикою Німеччини.

Сильні жінки, такі як, на думку економки Клемперера, Ульріка Майнхоф, є одиницями, а маскулінність як орієнтир захисту й відповідальності, очевидно, померла (у фільмі немає центральних персонажів-чоловіків, та навіть Клемперера за чутками грає загримована Тільда Свінтон). Про існування традиційних релігій усі забули, адже вони більше нікого не рятують, і Сюзі після втечі з менонітської колонії в Огайо мріє позбутися свого минулого, пов’язаного з почуттям провини за гріховність та матір’ю, яка її ніколи не любила.

«Кривава війна статей» за версією Гуаданьїно

Одним з основних тематичних напрямків «Суспірії» є саме війна статей. Магія та простір хтонічного, природного протиставляються насильницькому способу зміни світу, що панує на вулицях, де активісти підпілля захоплюють літаки, підривають будівлі, кидаючи пляшки із запалювальною сумішшю. Викладачки в школі відкрито засуджують першу зі зниклих учениць Патрицію за те, що вона зв’язалася з терористами та відмовилася від високої і загадкової місії допомогти ковену.

Школа мадам Гелени Маркос спочатку презентується як світ, де править любов і сестринство (очевидний зв’язок із феміністським порядком денним), де викладачки цілують учениць вранці при зустрічі й надають їм фінансову незалежність, можливість реалізації. Але чи так усе однозначно?

В атмосфері ковену проглядається лицемірство, за маскою підтримки й служіння мистецтву ховаються витончені тортури та вбивства (чого тільки варта по-справжньому моторошна натуралістична сцена, де Сюзі танцює на пробах, а в іншій замкненій дзеркальній кімнаті одночасно з цим вивертає кістки російській учениці Ользі: чим це не метафора Холодної війни, або Берлінського муру?).

«Спочатку вона осипала дарунками. Ідеальний баланс, прекрасний сон. Тепер вона намагається проникнути всередину мене», – розповідає Патриція психоаналітику Клемпереру про те, чому вона втікла зі школи.

У світі «Суспірія» чоловіки покинули жінок, залишивши їх напризволяще разом із темними невідомими сутностями. Знедолена жіночність готує помсту в особі хтонічних сил, що дарують спокій лише в смерті або нагороджують з милосердя безпам’ятством. Доктор Клемперер трактує одкровення своїх пацієнток, які розповідають йому про те, що відбувається в школі, як набір символів. Але, очевидно, що раціо та здоровий глузд допомагають і взагалі спрацьовують далеко не завжди. Заперечення важливості жіночого начала та ірраціональності не дозволяє світу перебувати в повноті, провокуючи їхній тріумф та експансивний характер.

«У тебе було кілька років, щоб вивезти дружину з Берліна до того, як почалися арешти. І коли жінки говорять тобі правду, ти нічого до них не відчуваєш, ти просто говориш їм, що вони збожеволіли!», – такі слова доктор Клемперер чує на свою адресу.

Сучасний стан фемінності та маскулінності диктує необхідність поглиблених досліджень з цієї тематики. Комусь, на перший погляд, «Суспірія» може здатися наповненою профеміністською політизованою риторикою (зрозуміло, це не позбавлено правди з огляду на початкові наміри творців). Але, як відомо, мистецький твір завжди більший за свого творця. У сприйнятті мистецтва варто іноді на якийсь час відмовитися від ідеологічної зашореності, позаяк нові смисли не народжуються тільки з уже наявних (власне, фільм також розповідає про це, а фінальна сцена обіцяє повне переродження й оновлення встановленого раніше порядку). Якщо старі поняття вважати тезою, а жіночий бунт матерії – антитезою, то, ймовірно, в чесному прийнятті стану речей, переосмисленні та здоровому синтезі, який виключить девіантність, ми знайдемо нову істину.

Революція в «Суспірії»

«У світі стільки всього потрібно змінити!», – ці слова говорить одній з учениць героїня Тільди Свінтон. Але Ольга, яка усвідомила весь жах ситуації, не слухає її та відповідає в істериці: «Ви всіма маніпулюєте!». На жаль, втекти дівчині не вдасться. Вирватися з цього кола навряд чи можливо, як і позбутися від жіночності, адже стать є (в будь-якому сенсі, як кому сьогодні подобається) все ж детермінантою. Жіночу сутність не можна заперечувати, але, можливо, їй варто переродитися?

«Совершенная женщина есть более высокий тип человека, чем совершенный мужчина, но и нечто гораздо более редкое», Ф. Ніцше, «Человеческое, слишком человеческое».

Голосування за нову директрису в особі мадам Бланш провалюється з тріском: більша частина викладачів підтримує вже помираючу відьму Маркос. «Нехай перемагає думка більшості!», – ось що проголошує одна з викладачок після голосування. Але це не призведе до позитивного результату, адже тільки смерть і радикальна зміна провокують новий початок.

Не один раз увага акцентується на тому, що Патриція симпатизує RAF, але тільки Сюзі в фіналі вдається виконати справжню «революцію без революції», яка має значення для героїв фільму. Прийдешні зміни, як би дивно це не звучало, повною мірою відповідають знаменитому вислову Ульріки Майнхоф:

«Протест – це коли я заявляю: те-то й те-то мене не влаштовує. Опір – це коли я роблю так, щоб те, що мене не влаштовує, припинило існування.

Протест – це коли я заявляю: все, я в цьому більше не беру участі. Опір –  це коли я роблю так, щоб і всі інші теж в цьому не брали участь».

У сучасному світі ми маємо справу з жіночим опором традиційному порядку, і тут варто задуматися про те, що жінка, на думку величезної кількості філософів (це стало загальноприйнятою догмою), є природою. Так чому ж сьогодні бунтує жінка, заперечуючи своє призначення, і чому бунтує природа, знищуючи людину, яка не боїться знищити її саму в бездумному споживанні та владарюванні? «Суспірія» без початкових інтенцій стверджує різницю чоловічого й жіночого, абсолютизуючи останнє, чим вирізняється з-поміж сучасного кінематографу.

Що символізує танець?

Будемо чесні: в старій «Суспірії» танцю як такого не було. Тому в новому хоррорі нас нагородили розкішною постановкою символічного для школи танцю «Volk» і напрочуд гарно знятими репетиціями за участю героїні Дакоти Джонсон під музику Тома Йорка.

Рух потрібен тут як символ звільнення жіночої тілесності та навіть в деякому сенсі її подолання. Учениці в кульмінаційній сцені вдягнені в костюми з червоних мотузок, які асоціюються з японською бандажною еротикою, – це пути сексуальності й тяжіння тіла, які не заважають виконати заворожуючий вакханський в своїй естетиці танець. Ми бачимо, що маємо справу з несамовитим бунтом. Діонісійським чи, можливо, темнішим повстанням? Зрозумілим є одне: це небезпечно, трагічно та має наслідки.

Мистецтво в «Суспірії» є магією подолання обмежених можливостей тіла. Мадам Бланш підштовхує Сюзі відірватися від підлоги в стрибку, коли та противиться та тягнеться «донизу».

«Кожна зі стріл, що летять, відчуває земну гравітацію, але наша мета – йти вгору! Ти потрібна нам в повітрі», – каже мадам Бланш. «… як вірші, як молитви, як заклинання», –  погоджується Сюзі.

При цьому жіноча сутність аж ніяк не заважає й навіть допомагає виконати призначення танцівниці. Якщо за Отто Вейнінгером «жінка є матерією, що здатна прийняти будь-яку форму» (наскільки ж сильно це резонує з планами відьомского ковену!), то мадам Бланш промовляє наступне про мистецтво танцю: «Коли ти танцюєш чийсь танець, ти стаєш зображенням його творця. Ти маєш спустошити свої нутрощі, аби його творіння мало життя всередині тебе».

Сцена, де мадам Бланш навчає Сюзі

«Вставаймо, нумо вбивати дух тяжкості! Я навчився ходити –  відтоді я пускаюся бігати. Я навчився літати відтоді мене вже не треба спершу штовхнути, щоб я зрушив із місця. Тепер я легкий, тепер я літаю, тепер я бачу себе під собою, тепер я танцюю, немов у мені Бог», – Ф. Ніцше, «Так казав Заратустра».

Мадам Бланш навчає Сюзі важливості пошуку центру, що мимоволі асоціюється з іншою картиною про повстання жіночого духу – «Медеєю» Пазоліні. Так, в цілому, пошук центру як повернення до архаїчного, справжнього, є пошуком сполучення Неба та Землі, пошуком життєвого простору. Танець є способом організації цього простору, своєрідним заклинанням, яке рухає головну героїню на шляху до свого справжнього призначення.

Отже, у фільмі неодноразово демонструється зловживання владою: в школі Tanz проходять своєрідні «партійні чистки», вибори та змови. Ми спостерігаємо небезпеку панування хаосу в опорі порядку. Якщо культура дозволяє піднятися над природою, то в «Суспірії» мистецтво та прагнення до краси (яке попри все візьме гору в фіналі) є засобом примирення зі своєю природою, звільнення людського творчого духу.

Любов, жіночність і материнство

Уявлення про цінність та становище жінки різняться з часів античності. Хтось вважав за краще відкидати жіночність і ставити жінок в один ряд з рабами й варварами, а хтось, як Піфагор або Сенека, думав інакше, постулюючи значення сакрального жіночого призначення, рівну цінність споконвічних чоловічих і жіночих чеснот (як і однаковий ступінь моральної відповідальності статей), а ще проповідуючи любов як жіночу рятівну місію. Не дарма вже наприкінці XIX і на початку XX століття релігійна філософія (наприклад, М. Бердяєв) акцентувала увагу на тому, що саме учениці Христа з любові до нього не зрадили Спасителя.

«Женщина в потенции есть мать не только относительно отдельных существ, но и относительно всей природы, всего мира, падшего и беспомощного в своем падении»,Н. Бердяев, «О назначении человека».

Материнська любов і потенційне зловживання жінками їхньою владою, за словами самого Гуаданьїно, є центральним мотивом фільму. Які думки про материнство та любов зашифровані в «Суспірії»? Томас де Квінсі пише про те, що допомоги у матері Зітхання просять усі покинуті та знедолені:

«Вторая сестра зовется Mater SuspiriorumБогородица Вздохов.  Она никогда не досягает до облаков, никогда не движется по воле ветра. Она не носит диадемы. В глазах ее, если бы можно было разглядеть их, не нашлось бы ни ласки, ни прозорливости; по ним нельзя прочитать ее историю: взгляд ее наполнен утраченными мечтаниями и обрывками полузабытого бреда. Но она не поднимает глаз: голова ее, покрытая истрепанным тюрбаном, постоянно клонится долу, взор словно прикован к праху. Она не рыдает, не стонетлишь изредка доносятся ее чуть слышные вздохи. Ее сестра Мадонна, нередко впадает в неистовство и, в безудержном гневе обрушиваясь на небеса с проклятиями, требует возвратить отнятых у нее милых. Но Богородице Вздохов неведом дух мятежа; ей чужды бунтарские возгласы, она и не помышляет о бунте. Она смиренна вплоть до полного самоотречения. Она преисполнена покорности, свойственной отчаявшимся».

Сюзі Бенніон (в іншій постаті) в результаті виявляється тим самим «рятівним кругом» оновлення та спокою, який дарує смерть стражденним, справедливо карає підступність і лицемірство, а ще допомагає знайти мир тим, хто втратив свою любов. Мати Суспіріорум у стрічці є уособленням милосердя як ще однієї жіночої якості. І якщо говорити про рятівну місію любові та вічне життя цього високого почуття, то саме союз доктора Клемперера та його дружини Анке, яка зникла в роки війни, закарбований в серці з ініціалами, вирізаному на розі будівлі, стає кінцевою точкою оповіді. Все проходить, але не любов –  вона залишається назавжди.

Саундтрек від Тома Йорка: bathed in lightness, bathed in heat

«This is a waltz
Thinking about our bodies
What they mean
For our salvation…»

Вочевидь, якщо оновлений варіант «Суспірії» не стане культовим фільмом, то музичний супровід, створений Томом Йорком, однозначно увійде до переліку кращих саундтреків всіх часів. Саме його музика створює потрібний рівень надриву, вводить в стан трансу разом з героями фільму, що перебувають в екстатичному безумстві пристойну частину хронометражу.

Thom Yorke – «Suspirium»

Один з найкращих треків – це печальний вальс «Suspirium», який відкриває стрічку та служить у варіації фінальною кодою, а ще авангардний «Volk», від якого при першому прослуховуванні стає моторошно просто на фізичному рівні (але нам і не повинно бути особливо приємно). Разом з Томом Йорком ми починаємо думати про те, «що наші тіла означають для нашого порятунку?», під його протяжний спів ми плачемо за втраченим героями коханням, страждаємо від емоційного болю та нібито навіть починаємо відчувати тілесний. Композитор надихався образами, наміченими режисером Лукою Гуаданьїно і сценаристом Дейвом Кайганічем, а також, наприклад, поезією Данте.

Чи страшно дивитися «Суспірію»?

Так. Це дійсно страшний фільм, в деяких моментах ви можете відчути справжню відразу (але і подих від краси теж може перехопити!). Якщо ви любите хоррори, то зрадієте відродженню жанру, позаяк тут немає обридлих «монстрів під ліжком» та скрімерів взагалі. Чого варто боятися? Образів, які після перегляду навряд чи залишать вас, тому що взяті, немов із забутих дитячих сновидінь, де ви в перший раз стикаєтеся з тілесною огидою та острахом травмованості. Ще лячно буде від монтажу й манери зйомки, які створюють можливість неначе тактильного відчуття окремих сцен, ілюзії повноцінної присутності в тій чи іншій сцені (особливо вразливим автор рецензії рекомендує морально підготуватися до фіналу та не ставитися до фільму надто серйозно). А ще тих самих «зітхань» і відсутності розради, попри катарсис.

Ймовірність відчути по-справжньому сенс слова «ніколи» також лякає. А ще втрата себе як цілісного людського індивіда, розчинення в темних макабричних силах, невідповідність своєму тілу й вічне страждання в замкнутому колі несправедливості. В крайньому разі варто боятися хоча б «чудесного нового світу», який має прийти та видозмінюється у своєму загрозливому потенціалі й донині (70-ті роки скоріше є відповідною декорацією, ніж обов’язковою прив’язкою до періоду часу).

Що, окрім можливості смислової інтерпретації, приваблює в «Суспірії»? Візуальна стилістика ФРН 70-х в дусі фільмів Фассбіндера, приємна для очей приглушена кольорова палітра, вивірене оформлення локацій – все це виправдовує будь-який можливий дискомфорт глядача.

Фантасмагоричне дійство знято неймовірно естетично й оригінально: чого тільки варті протяжні плани, накладення кадрів та їх різкі зміни, або навпаки уповільнення-акценти. І якщо згадати про те, як це все поєднується з відмінною акторською грою (Дакота Джонсон тут остаточно позбулася колишнього легковажного амплуа, а Тільда ​​Свінтон перевершила саму себе, виконавши ролі мадам Бланш, доктора Клемперера й Гелени Маркос), то будь-який сінефіл отримає від стрічки справжню насолоду. Тому не дивуйтеся, якщо навіть будете шоковані під час першого перегляду, пізніше вам захочеться передивитися «Суспірію», причому не одноразово.

І пам’ятайте: «Танцюйте, це дуже красиво!».

Український трейлер до стрічки

Автор: Анастасія Капралова