Марсель Пруст

Нарис п’ятий: Вічність пам’яті

Цього тижня ми звернемося до визначної модерністської семитомної епопеї Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу». Всі сім романів автора є своєрідним зануренням у його власні спогади. Однак, це не зовсім і біографія, або може і зовсім не біографія, бо Пруст пропонує нам образ світу, подій та самого себе, поданий через призму своєї пам’яті. У його творах постає інша реальність, яка перебуває за межами часу та простору – реальність пам’яті. І все у ній відбувається у нестримному потоці вічності.

Думка про іншу реальність Пруста є досить цікавою, тому вона вже розглядалася й іншими авторами. Так, наприклад, Тетяна Ніколаєва у своїй книзі «Про що насправді писав Марсель Пруст?» висуває припущення, а чи не був Марсель Пруст значно потужнішим модерністом та сюрреалістом? Чи не є вся його епопея галюцинаціями маленького хворого хлопчика, який через власну хирлявість створює іншого себе та світ навколо? Створює свою віртуальну реальність, у якій моделює свій образ та образи інших людей.  Тут, вже в антропологічному ключі, я хотів би завести мову про людину як образ пам’яті.

Тож, як ми сприймаємо інших людей? Моделюємо їх у своєму віртуальному світі пам’яті. Пам’ять не є точним знімком реальності в середині людської свідомості чи підсвідомості. Це конструкт і модель, яка може відрізнятися від невідомої нам справжньої дійсності. Тому і спогади людей про одну і ту саму подію можуть дуже сильно різнитися, бо їх моделі реальності постають відмінними одна від одної.

Так з’являються дії або речі, яких у дійсності не було, і які були додані нашою фантазією або нашим бажанням. Так і люди для нас є тими самим моделями у нашій пам’яті. Але і разом з тим, для нас вони справжні. Вони постають перед нами такими, якими ми хочемо або не хочемо їх бачити, І саме ці люди – люди наших спогадів, бажань, фантазій і страхів, – є дійсно реальними для нас.

Власний спосіб зображення людини «легітимізується» саме завдяки стилістиці імпресіонізму, коли літературна реальність твориться за допомогою отриманих вражень: у тому числі від різних органів сприйняття. Так, наприклад, деякі епізоди у творах Пруста сформовані на враженнях, які отримав маленький хлопець: образ чаювання з матір’ю через смак та аромат смаколиків, які він тоді завжди їв («На Сванову сторону») чи образ кімнати з її меблюванням, яка гнітила та фізично впливала на романного Пруста («У затінку дівчат квіток») тощо.

У цьому ж такі другому томі епопеї Пруст зазначає, що найкрасивіші дівчата, яких він зустрічав це лише ті, яких він зустрічав лише на мить, коли враження запечатало цей образ у пам’яті, а уява оздобила його фарбами, і саме такою дівчина і залишається у його пам’яті, саме такою входить у його світ і стає реальною. Бо у випадку частіших зустрічей це враження красою зникає через сприйняття нових, раніш не помічених деталей, які псують первинну красу враження. І тоді відбувається трагедія, трагедія вбивства – смерті тієї людини, що з’явилася  у світлі враження, отримала власну реальність, але загинула під брутальним натиском дійсності.

Однак, перебування у вічному потоці пам’яті Пруста трансформує і чисто людські характеристики людини – даруючи їй молодість і безсмертя. Завдяки вічності своєї пам’яті Пруст увічнив  назавжди і себе. Себе як образ-спогад, що перебуває у своїй власній реальності, у своєму власному світі.

Таким справжній Пруст себе пам’ятає,  таким хоче себе пам’ятати. Безсмертний Пруст.

Автор: Ярослав Спічек

поділитись