Маркіз де Сад
(1740-1814)
Діалог написаний в 1782 році.
Священник: Прийшла та фатальна мить, коли будь-яка завіса ілюзій розривається перед очима того, хто помирає, показуючи йому жорстоку картину життєпису його помилок та пороків – чи не маєш бажання, дитя моє, розкаятися у своїх чисельних блуканнях, де людська слабкість повсякчас перемагала над тобою?
Той, хто помирає: Так, отче, я розкаююсь…
Священник: Користуйся цими благодатними докорами сумління заради отримання прощення від Господа нашого, і пам’ятай, що тільки таким чином, через посередництво Святого Таїнства покаяння, зможеш, сину мій, здобути вічнеє життя.
Той, хто помирає: Ех! Бачу я, що розумію тебе не більше, чим ти розумієш мене…
Священник: Перепрошую?
Той, хто помирає: Я вже сказав, що каюся…
Священник: Я почув тебе.
Той, хто помирає: Так, але не розуміючи головного…
Священник: Чого саме?
Той, хто помирає: Глядіть-но… Я є таким, яким мене створила Природа. Вона створила мене разом із всіма жорстокими та злими нахилами, і, щоб надмірні бажання переповнювали мою душу. Я був закинутий Нею в цей світ лише з єдиною метою, аби піддатися та задовольнити всі свої пожадання та пристрасті сповна; ці деталі моєї натури є тим необхідним і важливим зв’язком, який поєднує їх із найпершими поглядами Природи на життя і, якщо ви навіть так бажаєте, то вони є дійсно огидними та потворними, але й невід’ємними константами, які повсякчас слідують Її розумінню стосовно мене; все слідує закону, який був уставлений самою Природою. Я лиш каюся в тому, що не визнавав раніше всієї Її могутності, як мало би бути, і щиро жалкую, що не зміг сповна задіяти всі Її дари, які вона мені надавала для служіння Їй; я брикався проти Неї, в чому тепер я й каюся. Осліплений абсурдністю ваших теорій, я вірно вів боротьбу проти своїх бажань, які, на диво, були привиті мені набагато святішим натхненням. Я каюся, що збираючи букети квітів, я міг би подати врожай – це істинні причини мого каяття; вчиніть мені послугу, отче, не називайте інші.
Священник: Ти ба! Куди заведе тебе, сину мій, твоя марна софістика! Ти перекладаєш всю вину за свої гріхи, які тебе зі шляху істини звели, на Творця! Ах! Чи не бачиш ти, що вони – це суть твоєї зіпсованої природи, яку же Всемогутність до неї ти призиваєш?
Той, хто помирає: Отче… Мені здається, що ваша філософія настільки ж оманлива, як і ваш розум! Я лиш бажаю, аби ви роздумували справедливіше, або ж дозволили мені спочити з миром.
Що ж ви розумієте під творцем? Що маєте ви на увазі під зіпсованою природою?
Священник: Творець – це володар Всесвіту; це той, хто створив був все та оберігає все своєю всемогутністю.
Той, хто помирає: Ох, дійсно великий володар! Але дайте-но відповідь мені, чому настільки всемогутній, створив таку зіпсовану природу?
Священник: Яке благодіяння було би в людей, якби Він не надав їм свободу? Невже щось приносить більше насолоди, аніж творити добро, оминаючи будь-яке зло?
Той, хто помирає: Хм… Тобто бог ваш цілеспрямовано забажав створити все навпаки, аби спокусити та перевірити створене ним творіння, себто, невже він не передбачив раніше, яким буде результат?
Священник: Безумовно він відав про все, але, вірогідно, його спонукало бажання надати нам вибір.
Той, хто помирає: Який же сенс? Якщо він відразу про все знає, бувши таким всемогутнім, як ви кажете, то чому не спонукає людей на вибір добра?
Священник: О! Хто може зрозуміти нескінченні та неосяжні погляди Бога на людину і хто може пізнати те все, що ми споглядаємо?
Той, хто помирає: Той, хто спрощує речі, отче, і той, хто оминає будь-яке примноження речей, щоб не спутати кінцевий результат. Яка суть у першочерговому, якщо ви не може розібратися у другорядному? Якщо Природа вміщує у собі все, що ви приписуєте богу, то чому же ви шукаєте когось, хто би був її володарем? Причина тому, чого ви не розумієте, напевно найпростіша у світі. Вдосконалюйте свою особисту природу – це позбавить вас від потреби в бозі.
Священник: Горе тобі! Я гадав, ти є соціанецем1 – в мене була би зброя, аби боротися з тобою, але зараз бачу, що ти – атеїст, і серце твоє закрите для пізнання всіх доказів існування нашого Творця, які Він проявляє нам щодня – мені немає більше про що з тобою тлумачити. Сліпому зір не повернути.
Той, хто помирає: Отче, нумо поглянемо правді у вічі, хто серед нас двох ще сліпець? Безумовно, той, хто зав’язує собі очі, бачить менше, аніж той, хто зриває сліпоту з очей… Ви вчите, творите та примножуєте – я же руйную та спрощую. Ви збагачуєтесь помилками – я ж проти них воюю. То, хто між нами є сліпцем?
Священник: Невже ти взагалі не віриш в Бога?
Той, хто помирає: Ні. Причина насправді доволі проста, яка криється у неможливості повірити в те, що ніхто не в силі пізнати. Між розумінням та вірою повинний існувати зв’язок; розуміння – це оплот віри, там, де зникає розуміння – помирає і віра, і ті, хто кажуть, що вірять – брешуть. Я кидаю вам виклик і вашій вірі в бога, яку ви намагаєтесь мені безупинно нав’язати – знайте наперед, ви програєте. Ви не можете продемонструвати мені вашого бога, тому що не в змозі мене жодним чином до нього наблизити – ви його самі не розумієте, тому й не зможете мені донести жодного доказу його існування; все, що виходить за межі розуміння – це, або ілюзія, або маячня. Чому ви впевнені, що ваш бог не може бути нічим із запропонованого? В першому випадку я був би дурнем, а в другому – легковажним. Отче, доведіть мені, що матерія інертна, і тоді я поступлюсь вашому творцю; доведіть мені, що Природа неповноцінна, і я дозволю вам припустити, що вона має володаря, а допоки я клонюсь лиш перед доказами, які я отримую від своїх відчуттів: моя віра не переступає їх меж, а поза ними вона зникає. Я вірю в Сонце, тому що бачу його і вважаю його центром всієї вогнеживильної Природи; без лишніх здивувань, я насолоджуюсь спогляданням його періодичних небесних прогулянок! Фундамент всього – це лиш фізична операція, можливо, настільки же проста, як й електрика, яку ми досі не можемо збагнути. Продовжувати? Якщо про вашого бога буде все доведено – то чим я буду нагороджений? Чи потрібно буде й далі безупинно наполягати зусилля, хоча б, як раніше, щоб зрозуміти причину за якою працює ремісник? І, як наслідок, ви не вислужились переді мною своєю химерною проповіддю, ви ледь потривожив мій дух, але не просвітили його, і тому я нічого вам не винний, окрім як ненависті, на противагу визнанню, що ваш бог – це машина, яку створили ви собі самі для служіння своїм пристрастям, і ви заставили цю машину рухатися в їх задоволення, але всякий раз, коли вона встає на моєму шляху пристрастей, я гадаю, що добре я вчиняю, збиваючи її з ніг. В ту мить, коли моїй слабкій душі потребується тиша і філософія, не приходьте і не лякайте її вашою софістикою – це не робитиме їй краще. Отче, це душа, яка раділа природі, є справді лиш результатом роботи багатьох органів, які теж раділи, формуючи її стосовно своїх поглядів та бажань – душа потребує в рівній кількості, як вад, так і чеснот; повсякчас, направляючи мене шляхом зла, вона так і робила, коли ж вона потребувала шлях добра, вона пробуджувала бажання вчиняти добро, і я робив все, що вона мені наказувала. Достатньо лиш поглянути на неї, щоб угледіти причини цієї непостійної людської поведінки, і в її законах не прийдеться шукати нічого, окрім особистих її потреб.
Священник: Таким чином, все, що існує – необхідне.
Той, хто помирає: Саме так!
Священник: Але, якщо все необхідне, то все доладно укладене.
Той, хто помирає: Не заперечуватиму.
Священник: І хто може керувати всім цим, як не Всемогутній чи Всевідаючий?
Той, хто помирає: Чи не повинен загорітися порох, коли ви його підпалюєте?
Священник: Повинен.
Той, хто помирає: То ж яку мудрість ви находите тут?
Священник: Жодну.
Той, хто помирає: В такому випадку, можливо, вся сутність речей з’явилась без необхідного втручання вищого розуму, та, походячи від першопричини, не має при цьому ні цілі, ані мудрості.
Священник: Що ти маєш на увазі?
Той, хто помирає: Я намагаюся вам донести, що всесвіт може бути таким, яким він є, і яким ви його споглядаєте, без ніякої на те причини чи необхідності: всі природні аспекти безсумнівно мають свої відповідні природні на те причини. Але немає жодної необхідності у використанні для цього уявного бога, який сам потребує доказів і який, до того ж, сам нічого не може довести. Слід визнати, що ваш бог – зайвий непотріб. Він безкорисний, адже існує лише в уяві, як порожнина, неіснуюча основа. Таким чином, для того, щоб визнати, що бог – це вигадка, мені не потрібні жодні докази, окрім як переконання в його непотрібності.
Священник: Я гадаю, що нам слід призупинити цю марну бесіду.
Той, хто помирає: А чом би й ні? Мене ніщо так не звеселяє по-справжньому, як людський фанатизм та дурість, хоча, по правді кажучи, інколи це дивовижний спектакль безумства, який хоч і жахливий, але безсумнівно цікавий. Дайте-но мені, отче, свою відверту відповідь: я вже достатньо ослаблений, аби впасти жертвою ваших безумних теорій про дивовижне існування по той бік, які підживлюють дух релігії; але, яким же чином, порадьте, мені краще поклонятися їй? Ви бажали би, щоб я краще насолодився прийняттям мрій Конфуція, аніж абсурдом Брагми? Чи повинен я встати на коліна перед великою змією, якій моляться негри, чи призвати перуанське Сонце, або Мойсея – володаря натовпу, який згуртував секту Магомета; яка із християнських єресей буде найкращою? Відповідайте уважно.
Священник: Невже можна мати сумніви в цьому?
Той, хто помирає: Та й тут в основі егоїзм…
Священник: Ні, сину мій, в основі всього – любов, якої достатньо для тебе і для мене. Я тобі сповідую свій символ віри!
Той, хто помирає: Як же потрібно себе не любити, щоб вислуховувати таку маячню? Хах!
Священник: Але хто може бути таким осліпленим сумнівами щодо чудес Спасителя нашого?
Той, хто помирає: Той, хто не бачить в ньому найвульгарнішого із всіх трюкачів; той, хто може найти в ньому щось, окрім як зграбного самозванця.
Священник: О, Боги, ви все це чуєте та не пускаєте блискавиць своїх!
Той, хто помирає: Ні, отче, навкруг тільки тиша! Тому що бог ваш, чи то від безсилля, чи то від казна-якої іншої причини – та байдуже насправді, що вам пригоже більше (на мить я стану поблажливим, аби війти у ваше положення) – цей бог, як я вже казав був, навіть не може нас запевнити в тому, що взагалі існує, особливо такий сміховинний як Ісус.
Священник: А як же пророки, чудеса і мученики – чи не докази це?
Той, хто помирає: Як ви уявляєте собі, що я, вірний послідовник логіки, прийму за доказ те, що саме потребує в доказах? Для того, щоб пророцтво стало доказом, я повинен бути повністю впевнений, що воно було дійсно промовлено; пророцтва претендують на історичність, але для мене вони не більше, аніж інші історичні факти, які на три чверті, в кращому випадку, дуже сумнівні; ба, якщо до цього ще додати особисту зацікавленість істориків, то сумнівів стає ще більше. Хто може запевнити нас, що ці пророцтва не були найпростішими політичними кроками, на кшталт таких, як: майбутнє царювання справедливого царя, який принесе всім щастя, або зима, яка замерзатиме все на своєму шляху – як можна надіятися, аби пророцтво, яке саме потребує відповідних доказів, стане саме собою доказом?
А що стосується тих чудес, то вони більше не дивують мене. Лукаві їх вчинили, а дурні їм повірили. Перш, ніж я впевнюсь у правдивості чуда, я повинен бути впевнений у тому, що воно суперечить законам Природи, а все чудодійне проходить поза Неї; та хто взагалі настільки глибоко пізнав Природу, що може окреслити Її межі? Для того, щоб сталося чудо, потрібно лиш два компоненти: шахрай та дурні; далебі, не шукайте іншого походження чуда, адже навіть сектанти використовують подібний метод. Подвиги вашого Ісуса не переважають подвигів Аполлона, і, тим не менш, ніхто не збирається його об’являти всемогутнім богом. А стосовно ваших мучеників – вони є найслабшим вашим доказом. Щоб стати мучеником, потрібно лише мати ентузіазм з одного боку та супротив – з іншого, аби безупинно з’являлись на світ все нові і нові мученики. Я ніколи не визнаю, що хтось із них кращий за іншого, бо мені доцільніше вважати їх жалюгідними усіх.
Ах, отче! Чи вважали би ви за правду існування бога, якого ви проповідуєте, без чудес, пророцтв і мучеників, на яких фундується стовп його влади? Якщо йому, справді, є діло до людського серця, як ви кажете, то чому не вкласти туди свій закон? Тоді божий закон був би справедливим для всіх його дітей, адже походив би він від бога самого, і захований він був би в глибині серця кожної людини; та, до кінця днів, люди, які мали би такий божественний дар, шанували б його та вклонялися би йому однаково, були би не в змозі його ігнорувати через внутрішній нестримний потяг, який закликає до поклоніння. Але замість цього… Що я спостерігаю навколо? На світі богів, як і країн; стільки культів – скільки умів; і цей рій думок, між яким неможливо розібратися, скажіть-но, це – промисел справедливого бога?
Тікайте мерщій, отче, бо ви паплюжите свого ж бога, малюючи такий жалюгідний його образ; годі, дайте-но змогу мені його заперечувати, адже, якщо він таки існує, то я ображаю його менше своїм скептицизмом, аніж ви своїм богохульством. Зверніться до свого розуму, проповіднику, ваш Ісус нічим не краще Магомета, Магомет нічим не краще Мойсея, і всі троє – не краще Конфуція; навіть те, що вони подекуди виказували розумні думки, коли інші байдикували та марнотратились, не полишає того факту, що вони – шахраї. Філософія лише потішалась над ними, натовп їм сліпо вірив, а правосуддя повинне їх зупинити!
Священник: Ба, правосуддя спіткнулось лише з одним із чотирьох і то, надто жорстоко…
Той, хто помирає: І це той, хто заслуговував цього найбільше: повстанець, непокірний, брехун і розпусник, безтактний жартівник та небезпечний злодій; він міг заворожити натовп, і в цьому причина його покарання в державі, в якій становище деінде було не кращим за сам Єршалаїм. Держава була дійсно вельми кмітлива, що змогла таки позбавитись від нього, і це, напевно, єдиний випадок, коли я поблажливий у своїх принципах щодо Феміди. Я виправдовую будь-яку провину, окрім тих, які ставлять під загрозу життя короля, міністрів чи правителів – це єдині люди, кого я поважаю; і наскільки би він не був відданий своїй Батьківщині та королю, йому краще бути мертвим, ніж живим.
Священник: Але, сину мій, чи віриш ти, що нас очікує щось після смерті, адже рано чи пізно ти ввійдеш у пітьму, де жодна теорія не втішить твій дух, бо страждання та муки настануть на того, хто життя своє провів у злобі, а вічність – це нагорода для тих, хто жив благочестиво?
Той, хто помирає: Отче, я не відчуваю страху перед небуттям, я бачу лиш порожнечу, яка невпинно мене втішатиме; всі інші теорії – справа гордині, а це лиш розум. Окрім того, ця порожнина не є ні лячною, ні абсолютною. Невже я не бачив численні приклади переродження та відродження в Природі? Ніщо не вмирає, отче, ніщо не губиться: сьогодні – людина, завтра – слизняк, а післязавтра – комаха – чи не існувало це завжди? І, чому бажаєте ви, щоб я був обдарований за чесноти, яких в мене немає? Як ви зможете вкласти вашого бога в таку теорію? Можливо він сам забажав був створити мене таким, щоб отримати задоволення від мого покарання, та тільки за особистою причиною він не дає мені спокою, не лишаючи можливості вибору?
Священник: Ти сам, хто обрав цей шлях…
Той, хто помирає: Так, відповідно вашим упередженням, які повсякчас руйнуються об міць стіни розуму. Весь цей підступний план із «свободою» людини був вигаданий вами задля милості самим же людям. Яка людина у світі, піднімаючись на ешафот, відмовить, що він мав вибір цього не робити? Ми – в’язні непереборної сили, якій жоден не може протидіяти, а лиш рухатись відповідно її волі. Бо немає жодної чесноти, яка була би непотрібною Природі, так, як і немає жодного злочину, якого би Вона не потребувала – це стан ідеальної гармонії, яку Вона невпинно підтримує; це Її справжня наука. Чи можемо бути ми винними, в який бік Вона вирішить нас управити? Та не більше оси, яка жалить вам шкіру.
Священник: В такому випадку, ми не повинні утримуватися від поганих справ.
Той, хто помирає: Це зовсім не те, що я сказав. Дайте волю злому ділу бути усіченим мечом правосуддя, дозвольте Феміді вражати злодія – цього буде достатньо, щоб стимулювати стримування, але, якщо нас таки спіткає невдача, то не плачмо за пролите нами молоко; каяття неефективне, оскільки воно не стримує нас від злодіянь; каяття марне, бо воно нічого не виправляє, тому абсурдно лякатися покарання в тому світі, якщо оминув його у цьому. Бог не дозволяє його розглядати як передумову злодіянь, тому ми повинні оминати злодіяння за першопричиною, а не виходячи з відповідних ілюзорних мотивів, які можуть бути подоланими будь-якою стійкою душею. Єдина причина, яка зумовлює нас оминати злодіяння, отче – це біль, який ми вчиняємо нашим близьким, він ніколи не принеси їм щастя, бо радість їм – це радість нашому серцю. Адже весь моральний закон Природи в одній фразі: чини з іншим так, як бажав би, щоб чинили з тобою, і ніколи не причиняй стільки болі, скільки не бажав би, щоб причинили тобі.
Це, отче, єдиний принцип, якому треба слідувати, і немає більше ніякої необхідності в релігії чи в бозі, необхідно лиш мати добре серце. Але тепер я відчуваю, що сили мене покидають, отче, то ж полиште ваші упередження, випрямтесь, будьте чоловіком, без страху та надії полиште своїх богів та релігію, вона лиш вносить розбрат між людьми, і лиш одна згадка про ці жахіття понесло із життя більше людей, ніж всі війни та біди у світі. Відмовтесь від ідей потойбічного, інокрайнього життя – там нічого немає, тому не слід відмовлятися від задоволення бути щасливим в поцейбічному. Природа не пропонує жодного іншого методу примноження вашого існування, окрім як його продовження. Друже мій, хтиві задоволення були мені ближче за все на світі, вони були моїм ідолом, тому бажанням моїм було закінчити своє існування саме на їх персах. Мій час вже наближається; в сусідній кімнаті шестеро дівчат, котрі вродливіші за вранішнє світло Сонця, я замовив їх спеціально для цього моменту. Розділіть цей передсмертний бенкет разом зі мною, отче, слідуйте за мною, та заволодійте-но цими красунями замість марних софістичних упереджень, повоюйте краще з їхньою ніжністю, аби остаточно забути вашу лицемірну віру.
Примітка
Коли подзвонив присмертний у дзвоник, увійшли дівчата. Священний, опинившись у ніжних обіймах вродливих створінь, став черговим тим, кого зіпсувала Природа, а все тому, що він так і не зміг пояснити, що таке насправді зіпсована Природа.
1 – Социніанство, социніянство, соціньянство — раціоналістична течія у протестантизмі, яка виникла у Південній Європі під час Реформації та отримала назву від свого засновника, італійця Фаусто Паоло Соцціні (італ. Fausto Paolo Sozzini,1539 — 1604). Социніани, зокрема, заперечували догмат Трійці, існування перворідного гріха, не визнавали таїнств, вважали, що людина може врятуватися, живучи в спілкуванні з яким завгодно християнським суспільством, яке сповідує вчення про Спасіння.
Переклад: Богдан Гойса
