(текст містить спойлери, і нам анітрохи не соромно!)
Новини про вихід четвертої частини «Матриці», що від початку повинна була стати завершеною трилогією, нікого не залишили байдужими. Попри те, що шанувальники побоювалися виходу чергового блокбастера (щось на зразок «Джона Віка» в інших декораціях), було очевидно, що нове творіння Вачовскі приречені подивитися майже всі. В оригінальній трилогії розмірковували про проблему свободи, реального й віртуального, що створило небачений раніше «ефект впізнаваності» й стало платформою для величезної кількості фанатських теорій. «Матриця: Воскресіння» розширює створений вже понад двадцять років тому всесвіт, відповідає на питання, що залишилися, й стає апологією любові до такого слабкого людства.
Чому поява Нео та Трініті на екранах — це новий рівень іронії від Лани Вачовскі? Розповідаємо про «Воскресіння» й дуже просимо не ігнорувати з упертості ностальгійний сиквел.
І пост, і мета
Можна називати те, що ви побачите у фільмі Лани Вачовскі, постіронією чи метаіронією, але насправді для цього просто ще не придумали відповідного визначення. Отже, на екрані йде той самий зелений «цифровий дощ». Ми дивимося на втомленого Томаса aka Нео Андерсона, котрий чомусь уже не є хакером-бунтарем. Це працівник геймдева, котрий створив неймовірно популярну гру під назвою «Матриця». Компанія вимагає від геймдизайнера та його команди продовження гри, але Томас, знаходиться «не в ресурсі». В його житті немає нічого, крім алкоголю, спортзалу та психоаналітика, з яким він намагається розібратися у стосунках із маніпулятивним керівником. А ще йому постійно ввижаються різні флешбеки, які щось дуже нагадують. Від нестримного екзистенційного жаху допомагають лише сині пігулки – антидепресанти. Все це до того моменту, поки в його житті не з’являється дівчина з татуюванням у вигляді кролика й одягнений у стилі американських сутенерів із 70-х темношкірий чоловік, якого звуть… Морфей. Ах так! І ще підозріло знайома жінка на ім’я Тіффані, з якою він бачиться у кав’ярні «Simulatte».
Те, що показують далі, без снобізму й будь-якого перебільшення, можуть зрозуміти не всі – для цього обов’язково треба уважно подивитися трилогію. Втім, зумери повинні знати, скільки зусиль іноді слід докласти, аби розуміти трендові меми. Аналогічною є ситуація з «Воскресінням»: стрічка відкрито й гостро розмовляє з тими, хто вже, що називається, redpilled і, прости Господи, open-minded. Протягом усього хронометражу розкидано навіть занадто багато іронічних відсилок і цитат, присутні безбожно красиві вставки фрагментів із попередніх частин (так, тут Вачовскі довго не думала, але має на це право).
Доведеться погодитися з тим, що у сучасності продовження «Матриці» навряд чи можна було зняти в тому ж пафосному стилі, як колись. Це виглядало б як мінімум задушливо, адже за двадцять років світ змінився. Вачовскі робить безліч підношень для фансервісу й стільки ж разів тролить усіх любителів пошуку глибинних сенсів. Під час обговорення стратегії для розробки нової частини гри герої фільму згадують і криптофашизм, і процес трансгендерного переходу – що тільки за всі ці роки не припускали в якості теорії, що пояснила би посил трилогії. І тим не менше, не зраджуючи оманливому стилю та підходу справжніх трикстерів, Лана Вачовскі вже без Ліллі, котра вирішила піти з індустрії, але разом зі сценаристами – автором «Хмарного атласу» Девідом Мітчеллом та письменником боснійсько-українського походження Александром Хемоном, примудряється серед «смертної любові» та іронії в кубі побудувати закономірне продовження історії й закласти нові, актуальні сенси.
«Як ще можна сховати правду, як не в чомусь ординарному?».
«Матриця: Воскресіння» не без затягнутої драматургії та злегка старомодних прийомів, проте все-таки вдало мімікрує під блокбастер, заграючи з аудиторією по всіх напрямках.
Потоваришуємо з машинами й вирощуватимемо полуницю: заживемо!
В одному з інтерв’ю Вачовскі згадала відгуки Кіану Рівза після першого погляду на результат зйомок. Актор сказав, що Вачовскі вдалося відобразити нове сьогодення аналогічно тому, як колись перша «Матриця» зуміла передбачити майбутнє на двадцять років уперед. «Воскресіння» грає за всіма правилами нового порядку денного, що стосується расової, гендерної репрезентації, хоча дорікнути за це важко – ми вже живемо в «новому дивному світі». Все виглядає, втім, стильно та яскраво: не менше кіберпанку, шкіряного – точно з екошкіри – одягу й чорного кольору.
Сьогодні не так вже й актуально говорити про питання боротьби зі штучним інтелектом. Кілька років тому і в невдалій голлівудській версії «Привида в броні», що слугував джерелом натхнення для «ще братів» Вачовскі у 90-х, вирішили прибрати рефлексії про життя «в мережі», оскільки реальність вже абсорбувала ці смисли, пережувала та виплюнула, вони безнадійно застаріли. «Воскресіння» додатково порушує тему іншого вибору – між свободою та комфортом. Наше суспільство вже не страждає у казематах чи від важкої фізичної праці, новим рабством проголошено життя між гаджетами, екстреною психологічною допомогою та комфортними однотипними офісами.
У стрічці в підземному місті Іо, побудованому замість зруйнованого Зіона, під штучним небом, що регулює навіть серотонінові цикли, править пацифістка Ніоба разом з ботаніком-експериментаторкою Фреєю, котра примудряється вирощувати тут полуницю. Люди, що були свідками внутрішньої війни між машинами, навіть зуміли потоваришувати з деякими перепрограмованими роботами, тому що «не всі прагнуть контролю, як і не всі свободи», й використовують сентинентів зі штучним інтелектом.
Ще один саркастичний жарт криється в тому, як представлений деміург-архітектор – на цей раз в образі психоаналітика в синіх окулярах, що намагається загодувати героя пігулками. Фемінізм обігрується у фільмі як каталізатор – спусковий гачок, що спонукає Тіффані/Трініті до необхідних для системи дій. Нова «Матриця» розмовляє з глядачем зрозумілою для нього мовою, аж ніяк не приймаючи нас за дурнів.
Зіткнення з жорстокою реальністю
«Воскресіння» закономірно відповідає на ті питання, що залишалися раніше без відповіді. Фільм, зокрема, підтверджує теорію, що Морфей – це насправді впроваджена програма для пошуку «обраних», необхідних для перезапуску матриці.
Крім того, багато хто лишався збентеженим – чи є Нео рятівником? І кого ми побачимо в четвертій частині з огляду на те, що у фіналі «Революції» і Трініті, і Нео загинули. «Воскресіння» не дає втішних відповідей: машини остаточно перемогли у війні, вибору насправді не існує – це лише седативна ілюзія, що потрібна для підтримки заданого сценарію цієї «комп’ютерної гри», а системі необхідні ті, хто віритиме у свою місію. Нео і Трініті у четвертій частині – тільки персонажі, чиї маски на себе надягають інші герої, що «надто повірили в себе». Почуття обраності й переконаність у тому, що ви і є та сама легендарна пара, дає небачену енергію для машин.
Вачовскі прямим текстом каже про те, що такий бажаний «вихід на новий рівень буття» принципово неможливий у матеріальному світі. Справжнє зіткнення з реальністю не несе нічого, крім психозу, тому людство так потребує фікцій, під яким тут можна розуміти багато варіантів – від ігор та кінематографа до любовних переживань.
Конформізм та бумери
Цього року ми вже встигли поплюватися від продовження серіалу «Sex and the City», адже «And Just Like That» потенційно міг би бути гідною розповіддю про героїнь у більш зрілому віці. «Воскресіння» також розповідає історію про старіння – не так зовнішнього, як внутрішнього, й про спроби боротися з ним.
Постарілих, але таких же прекрасних Кері-Енн Мосс і Кіану Рівза напрочуд приємно бачити на екрані, хоча це й спочатку викликало безліч побоювань. Нову «Матрицю» можна інтерпретувати як розповідь про нещадний час, від якого хочеться врятуватися в ілюзорному світі. Безліч смислів трилогії можна було завжди звести до рефлексій щодо свободи волі та можливості повстання. «Воскресіння» показує нам те, куди йде пасіонарний заряд, і як він перетоплюється на цілком прийнятний конформістський бунт синіх комірців та домогосподарок.
Лана Вачовскі неодноразово вустами своїх персонажів іронізує і над власним конформізмом – над тим, як у новому фільмі «просрали стиль», а ще над тим, що заради жарту та вигоди вийде «і сиквел, і приквел, і франшиза». Не сподівайтеся, що так легко зможете відбутися. Залишається тільки привітати творців фільму в тому, як вони витончено пожартували з продюсерської кліки та студій, що пропонували багато років поспіль, за словами Вачовскі, цілі «вантажівки грошей» за зйомку продовження.
I’ll be back: навіщо нам потрібні сиквели та реюніони
«Ностальгія знімає тривогу», – промовляє один із персонажів «Воскресіння».
У фіналі фільму є зворушлива посвята померлим батькам сестер Вачовскі. Сюжет продовження, за словами Лани, народився як лікарський засіб – лише за одну ніч. Режисер_ка стверджує, що вона не може повернути власних батьків, але може воскресити своїх улюблених персонажів – Нео та Трініті.
Колись брати, а тепер сестри Вачовскі через трансгендерний перехід і досягнення справжньої американської мрії – з будівельного бізнесу до коміксів та кінематографа – можуть вважатися уособленням властивих західному суспільству експериментів із сутністю людини. Не важливо, яких політичних поглядів ви дотримуєтеся, навряд чи ви дорікатимете їм за особисті нюанси – створення такого поп-культурного шедевра, як «Матриця» з лишком перекриває все, що завгодно. Для Вачовскі їхня «Матриця» – це світ мрії, що привів їх до успіху, а тепер одній з них допоміг упоратися зі втратою.
Згадаєте, коли вийшла перша частина «Матриці»? Це був переломний 1999-й, останній у ХХ столітті рік, коли суспільство знаходилося в зоні турбулентності й передчувало настання грандіозної точки біфуркації.
2021-й став роком кількох реюніонів та сиквелів – окрім «Матриці» та «Секс і місто», варто згадати «Друзів», майбутнього «Гаррі Поттера». Світ не просто швидко змінюється, а практично руйнується на частини, не пропонуючи жодної альтернативної визначеності. Ліберальне суспільство вимагає заспокійливої ілюзії у вигляді повернення до ностальгійного кіно, так званих feel-good movies, що можуть слугувати позитивним асоціативним тригером. Саме тому так модно наразі переглядати забуті фільми та слухати старі пісні, які любили ще ваші батьки. Все це необхідно для того, аби відчути формальну нормальність ситуації.
Ілюзія māyā
Не забуватимемо про те, що ми тут з вами, oh Lord, претендуємо на статус інтелектуалів, і трохи поговоримо про присутні в новій частині (і з новою силою) релігійні відсилки. Що ж всі шукали в оригінальній трилогії? Натяки на гностицизм – на деміурга та плерому? Чи, може, порівнювали Нео з жертвою Христа, згідно з біблійними легендами?
Припустимо, що найбільш підходящим релігійно-філософським відповідником для показаного в «Матриці» є все-таки індуїстське поняття ілюзії маї – особливої сили, що приховує від людей справжню природу речей та забезпечує їх різноманіття. Фінал «Воскресіння» з возз’єднанням закоханих та можливістю перекроїти світ мрії так, як хочеться, натякає нам на те, що опозиція двох реальностей у трьох попередніх фільмах не така вже й проста і зрозуміла. Ілюзорна дійсність цілком реальна, а не хибна, й пронизує фактично все, що існує. Мая обманює суб’єкта тим, що він вважає, що помилково приймає один об’єкт за інший, і змушує його постійно відвертатися від пошуку істини за допомогою потягу до чуттєвих задоволень – у «Воскресінні» апофеозом людських пристрастей виступає любов чоловіка та жінки.
Відмова від бажання зруйнувати світ ілюзій може сприйматися як депресивний фінал для всіх, хто боїться сприймати життя, наче захопливу гру із заданими, проте веселими можливостями, та намагається дійти до гіпотетичної кульмінації екзистенційних пошуків, заряджаючи себе червоними філософськими пігулками. Лана Вачовскі, якщо говорити мовою покоління Z, «заскамила мамонтів» – ви попалися на вудочку, сядьте та подумайте над власною поведінкою. Можливо, в кінці «Воскресіння» криється оптимізм і повернення до людяності? Вачовскі пропонує апологію тріумфу (не)вільного розуму, невіддільного від почуттів, який прагне створювати нові фантазії – літати, триматися за руки й носити шкіряні плащі. Мистецтво протягом століть було «плавильним котлом» для болю й великою красивою ілюзією, що має творчу й терапевтичну силу.
«Єдине, що ви, люди, любите – це фікції. А що робить ваші фікції реальними? Почуття».
Автор: Анастасія Капралова
