Успіх у його буденному розумінні нині узурпував горизонти бажаного сучасної людини, у прагненні досягти його найбільш зацікавлені готові прислухатися до все нових авторитетів у цій області, відвідуючи численні заходи, котрі обіцяють навчити певній корисній методі на шляху до досягнення цілей та пояснити як раціоналізувати власну діяльність у часі, аби максимально підвищити коефіцієнт корисної дії. Природа такого успіху у світі, де ідеальні цінності були випроваджені на задвірки, неодмінно ґрунтується на матеріальній складовій як єдиній міцній основі для індивіда. Саме образ підприємця, котрий вміло оперує власним капіталом задля отримання прибутку, здатного забезпечити високий рівень життя, слугує одним із найбільш популярних дороговказів для середньої людини у сучасному світі. Але таке положення даного образу не було одвічним, тож цікавою задачею видається простеження його шляху до вершини в історичній перспективі. Попри велику кількість впливів, котрі формували дійсний стан справ, шукачам переломних моментів доведеться неодмінно зупинити увагу на надбанні німецького соціолога Макса Вебера. У своїй праці «Протестантська етика та дух капіталізму» він вмістив власну інтерпретацію одного із найважливіших етапів у формуванні типу, характерного для західного світу.
Людська жага до наживи існувала завжди і своє втілення вона віднаходила у різних іпостасях, чий спектр є надзвичайно широким – від торгівлі до війни як методу отримання здобичі. Але капіталістичне підприємництво, згідно Вебера, стоїть осторонь інших шляхів накопичення багатств. Для ствердження такої позиції дослідником було випрацюване чітке визначення, що дозволило відсіяти зайві елементи, звузивши предмет розгляду. Істинне капіталістичне господарювання обмежується Вебером виключно сферою діяльності, орієнтованою на отримання прибутку шляхом участі у механізмах обміну та мирного підприємництва. Такий капіталістичний тип відкриває й нові грані багатства як такого – воно не розцінюється ним як метод отримання привілеїв, зокрема не прагне політичної участі задля гарантування власного соціального та майнового благополуччя. Навпаки, здатність грошей породжувати ще більші суми максимально використовується ним через раціоналізацію процесу виробництва. Людина такого типу, розбагатівши завдяки активній підприємницькій діяльності, не стане витрачати величезні кошти на придбання маєтку та перехід у стан великих землевласників, принаймні не розглядатиме це як основну мету.
Макс Вебер переконаний, що у визріванні західного капіталістичного духу не останню роль відіграли окремі принципи протестантського віровчення. Основою розвідок у даному напрямку для дослідника стали статистичні дані, згідно яких, саме представники деяких протестантських церков у своїй критичній масі випереджали католиків за об’ємами капіталів на територіях Німецької імперії, а ті німецькі землі, чиї володарі за часів Реформації перейшли до протестантизму, випереджали інші за рівнем промислового розвитку. На додачу до цього, парадокс єднання реформованого християнства та підприємницького ідеалу лежав як на долоні перед вченим: його мати була ревною кальвіністкою, котра вела характерний аскетичний спосіб життя, у той самий час найближча рідня як за материною (англо-німецький купецький рід Валленштейнів), так і за батьковою лінією була активно включеною в економічне життя імперії, відіграючи у ній вагому роль.
Спираючись на вихідний пункт – багатства німецьких протестантів, які на перший погляд повинні були б суперечити аскетичному духові віровчення – Вебер шукає коріння вагомих змін, котрі не просто вплинули на характер підприємництва, але і породили своєрідний етичний тип. Таким чином, справа, розпочата Мартіном Лютером у XVI столітті, чиєю метою було повернення до характеру християнських церков перших століть, мала далекосяжні та цілком неочікувані наслідки.
Одразу варто зазначити, що впливи релігії на економіку, які досліджує Вебер у «Протестантській етиці», не повинні спонукати до прочитання його суто як «Маркса навпаки». Дійсно, методологія, якій вчений слідує у даному трактаті та яку згодом піддасть теоретичній розробці у праці «Об’єктивність соціально-наукового та соціально-політичного пізнання» протистоїть марксистському догмату про економічний базис, чий розвиток єдино здатний обумовлювати зміни у надбудові, до якої вписана культура та релігія зокрема. Проте погляд Вебера не здатен спростити реальність до такої банальної схеми та визнати єдино можливим виключно власний підхід, в якому помилково може зчитуватись обернена детермінація релігією економічних процесів. Насправді ж Вебер стверджує безліч взаємних зв’язків між структурами, а обираючи релігійний аспект поміж інших, решта просто виноситься за дужки.
Зміст трактату «Протестантська етика» розкриває зміни на межі епох, котрі вплинули на людське ставлення до багатства, грошей та зростання престижу діяльності, характерної для буржуазного світу. Найбільша увага приділяється Вебером розгляду кальвінізму, чий вплив був найбільш доленосним серед решти протестантських церков та деномінацій. Проте вчений не обходить стороною і лютеранство, яке зробило перші кроки зі ствердження рівноцінності перед Богом будь-якої виконуваної праці, що сприяло формуванню основ для нового характеру професійної діяльності.
Але, безперечно, Вебер вбачає одну із найголовніших причин визрівання капіталістичного духу та особливого роду етики у кальвіністському вченні про напередвизначення. Відповідно до нього, божий задум вже вирішив долю кожної людини, тобто потойбічне майбутнє людства та кожного елемента вже написане. Таким чином, не існує жодного шансу вплинути на провидіння, котре поступово рухає світ до свого логічного завершення, і кожна людина опиняється в обіймах перманентного страху та тривожності за свою душу.
У даному сенсі Реформація ускладнила людське буття, адже відмовляючись від проміжної ролі Церкви між Богом та його творінням, індивід опинявся сам-на-сам із Творцем та почуттям вини за гріх, скоєний пращурами. Католицька церква, пропонуючи таїнства причастя та сповіді, надавала шанс спокутувати деяку кількість гріхів, а у прагненні заслужити божу благодать кожна людина повинна була прагнути до творення добрих діл. Кальвінізм, як одна з найрадикальніших протестантських течій, та його численні відгалуження позбавив вірян такої можливості.
Проте відсутність ролі священника як посередника між Богом та людиною ніяким чином не позбавляла накинутого зверху контролю, якого так хотіли позбутися протестанти. Можна навіть говорити про те, що його методи просто знайшли інші точки впливу, ніяким чином не послабивши, а може навіть і зміцнивши хватку.
Відаючи про те, що доля кожного є вирішеною, а шансу змусити Творця переглянути свій вибір не можуть дати жодні добрі справи, у людини лишається кілька варіантів життя із таким тягарем, першим із яких є звичайне буденне існування. Але думка про темність майбутнього не полишатиме її, що не дозволить послабити відчуття перманентної тривоги. Проте є й інший вихід – переконати та запевнити самого себе у власній належності до спільноти спасенних. Але тут вже не вистачатиме спорадичного благодіяння, котре може чергуватися із гріхом, людина змушена систематично контролювати себе, найкращим методом чого, звісно, є цілковите занурення у професійну діяльність. Таким чином класична аскеза як прерогатива монахів, які вправлялися у вмиранні для світу, перекочовує у мирський вимір і заявляє про свою необхідність для кожного, хто хоче мінімізувати свій страх перед власною потойбічною долею, тож акт благодіяння замінюється на розтягнутий у часі самоконтроль та дисципліну.
Така мирська аскеза допускає парадоксальне поєднання із заможністю, яка є показником кропіткої праці, таврується ж лише те багатство, що веде до моральної деградації шляхом хибного використання накопичених грошей. Тож досить яскраво проступає різниця між середньовічним католицьким ставленням до поцейбічного світу із особливим пієтетом до жебручих формувань – як лицарських, так і чернечих орденів – котрі постійно закликали до реформ усередині церкви, повернення до практики чернечої та священицької бідності, хоча й у переважній більшості із часом вироджувалися до стану об’єктів власної критики; та протестантською, зокрема кальвіністською, парадигмою, у якій жебраки, марнотратці та інші стають просто незрозумілими. Звідси бере початок й особливе ставлення представників деяких протестантських напрямків до свят та народних гулянь, описуване Вебером у праці.
Тож тільки така мирська аскеза могла втримати людину від спрямування багатств на інші цілі, що визнавались хибними. Таким чином можна говорити про певну мораль, характерну для класичного буржуазного підприємництва, адже робота в ринкових умовах, потреба налагодження зв’язків задля побудови міцного партнерства неодмінно спонукали до випрацювання певної кількості якостей, що викликали би довіру та значно спрощували процес, спрямований на збільшення прибутку. Ідеалом у буржуазному контексті ставав не просто багатій – а порядний багатій, котрий здатний сплачувати за рахунками, дотримується обіцянок тощо. І у сходженні такого етичного типу протестантизм відіграв помітну роль, це підкреслюється описами Вебера вражень від власної американської подорожі, котра спонукала його до прискіпливого розгляду феномену сект, котрі передбачають хрещення до їх лав виключно у дорослому свідомому віці після серій специфічних перевірок ступенів гідності. Таким чином членство у такого роді секті нагороджувало своєрідним «атестатом добропорядності», що віщувало простіші контакти із потенційними партнерами.
Звісно, із часом фактор протестантизму здебільшого вивітрювався, що демонструється вже навіть самим Вебером в описах запровадження практики світських клубів, котрі склали конкуренцію релігійним сектам. Етичний тип людини та стиль підприємництва механізувались та остаточно десакралізувались, не потребуючи більше ніякої санкції у віровченні. Тож сьогоднішня масова гонитва за статками та успіхом, попри інші численні фактори, обумовлена й світськими осколками того почуття непевності, що окутувало перших протестантів у їхній тривожній набожності.
Автор: Іван Калюга
