Як відомо, свято Різдва (Йоль) відповідає давнім індоєвропейським святам зимового сонцестояння. Міфолог Марк де Смедт, з-поміж інших, нещодавно нагадав: «Різдво – це всього лиш “адаптація” до нової (християнської) релігії свят, котрі греко-римлянами й варварами відзначалися під час зимового сонцестояння – що характерно для всіх християнських свят, хоча Церква давно заперечує цей факт»[1]. Так, свято Благовіщення Марії 25 березня, за дев’ять місяців до Різдва (період вагітності), відзначалося в Римі задовго до появи християнства: це свято було присвячене Кібелі. Після довгих вагань Церква вирішила призначити дату вірогідного народження Христа на 25 грудня, аби вона збігалася з більш давнім обрядом: перша латинська згадка святкування християнами цієї дати сходить до 354 року, хоча окремого святкування не існувало до кінця IV століття.
Як і в багатьох інших випадках, Церква, прагнучи зруйнувати традиції, поглинала їх. Ця ворожість на перших етапах не викликає жодних сумнівів. Хіба у Второзаконні не сказано, що хто «стане служити іншим богам та падати ниць перед ними, чи перед сонцем, чи перед місяцем, чи перед усією окрасою небес, […] то мусиш вивести того чоловіка чи ту жінку, що сподіяли таку погань, за ворота й побити їх камінням на смерть» (XVII, 3-5). Психіатр Ернст Джонс зайшов ще далі, коли написав: «Можна задати собі питання, чи вижило б християнство, якби воно не встановило зв’язку між Різдвом та більш давніми традиціями»[2].
Рене Лорантом визнає, що «народження Ісуса, точну дату якого Євангелія нам не повідомляють, було назначене Церквою на день зимового сонцестояння»[3]. Він додає: «Космічний символ зимового сонцестояння постає перед нами у вигляді народного й вульгаризованого свята Різдва»[4].
Марк де Смедт пояснює: «Не випадково точна дата народження Ісуса залишається невідомою, хоча й було вирішено святкувати його день народження 25 грудня, в день зимового сонцестояння, яким розпочинається висхідна й сонцесяйна фаза річного циклу. В знак радості всюди горіли вогні. Святий Августин і Церква, ясна річ, заперечували язичницькі корені свята, проте факт лишається фактом: 25 грудня було днем народження богів Сонця […]
Ісус народжується вночі, він долає темряву, цю стару людську муку, і це подолання символізує періодичну перемогу братнього світла, оновлення життя й циклічність природи, що плодоносить… Оживлення світла рівносильне оновленню світу.
Зимове сонцестояння відкриває новий цикл: в індуїстській традиції це початок dêva-yâna, шляху богів, на відміну від літнього сонцестояння, що відкривало pitri-yâna, шлях предків»[5].
У Римі, задовго до впровадження святкувань на честь Sol Invictus, сонцестояння називалося bruma, breuissima (dies), це свято припадало на 21 грудня. Існує також інша назва, корінь якої дає нам слово angor.
В латинській мові тієї епохи вважалося звичним називати словом angustiae надто тривалий, болісно й дратівливо тривалий проміжок часу, і Макробій теж не уникає нагоди використати це слово для опису цієї драматичної точки зміни років»[6]. Овідій пише: «Навіть літо мені не вкорочує довгої ночі, частки тягучого (angustos) дня навіть зима не бере» (Скорботні елегії 5, 10, 7-8). Релігія відчуває солярність цих angustos dies: однойменна богиня та її культ забезпечують перетин цієї точки. Саме святкування днів богині сонцестояння, Diva Angerona (звані Divalia або Angeronalia) припадало на 21 грудня. В той день понтифіки приносили жертву в curia Acculeia або в sacello Volupiae, біля воріт Romanula, однієї з внутрішніх брам Риму на північній стороні палатинського пагорбу. У цій каплиці знаходиться статуя богині з перев’язаним ротом; вона тримає палець на губах, змушуючи мовчати. Чому? Посилаючись на інші індоєвропейські міфи, Жорж Дюмезіль пояснює: «
Одна з істинних цілей мовчання в Індії та інших країнах полягає в тому, щоб сконцентрувати думку, волю, внутрішнє мовлення й досягти концентрації магічної ефективності, що невідома промовленому слову; і міфології охоче надають цю владу сонцю, що гине»[7].
Що стосується германців, то грецький історик Прокопій (IV століття) говорить, що посеред зими «люди півночі» відправляють посланців на вершину гори, аби ті спостерігали за поверненням сонця і сповістили люд запаленням ватри або палаючими колесами, що спускалися зі схилу. Зі свого боку Тацит (55-120 роки н. е.) в своїх Анналах розповідає, що германці відзначають зимове сонцестояння різними фестивалями й святами.
Тут слід зазначити, що зимове сонцестояння є відтворенням Рагнарьоку: кінець року – це циклічна «репрезентація» кінця світу (що, в свою чергу, завершує великий цикл). Ось чому в Едді час «падіння богів», коли сонце – як і сам Одін – проковтується вовком Фенріром (або сином Фенріра), називається Fimbulvetr, Велика Зима. Тому й бога, завдяки якому відбувається відродження світу, Відара – йому вдається вбити Фенріра (Völuspa, 55), а його дочка стає новим сонцем (в германських мовах слово «сонце» належить до жіночого роду) – називають «мовчазним Асом». Аналогія між Відаром, що акцентує увагу на мовчанні, і мовчазною римською богинею сонцестояння Анґероною – очевидна. Тиша необхідна в день Різдва, аби бог/богиня врятували сонце від небезпеки й смерті.
Про це свідчать слова з Едди, що містяться в пісні Вафтрудніра, коли на питання Одіна «звідки-бо з’явиться сонце / на рівному небі, / як Фенрір його пожере?» мудрець Вафтруднір (Vafthrunder) відповідає: «Єдину дочку / народить Альврьодулль / до смерті від Фенріра; / боги загинуть, / і матері шляхом / діва поïде». Слід зазначити, що в германській міфології вовк постійно вважається символом зими, а в південній Німеччині це підтверджується старою назвою місяця грудня (Julmond або Julmonat), чия назва також звучить як Wolfsmond, «місяць вовка».
Йоль – назва Різдва
Що стосується етимології слова «Різдво», то ми керуємося гіпотезою, доповненою паном Жан-Клодом Рів’є в Elements n° 21-22 (літо 1977, читацькі листи, стр. 82).
У германських мовах давня назва зимового сонцестояння звучала як «Seul» або «Yol», що пізніше трансформувалося в «Jul». Спершу цим словом позначали «колесо» (див. англійське wheel, «колесо»), але також «свято, ярмарок». Було висунуто ще одне пояснення – вельми дивне – згідно з яким це слово походить від назви святкового напою öl, з префіксом «J»[8]. Слово öl тепер позначає пиво по-шведськи (хоча німецьке слово öl, «мастило», по-шведськи звучить як olja); це слово також можна знайти в англосаксонській (eale) та англійській (ale, тобто ель).
Англосакси називали словом Giuli місяці грудень та січень. Готська назва «листопаду» звучала як frima jiuleis, що означає «перший місяць Йолю». Сучасними скандинавськими мовами Різдво завжди називають Йолем.
У Швеції період сонцестояння починається 24 грудня та закінчується 13 січня, в день Святого Кнута. Звідси й прислів’я: Trettonde Dag Knut, Dansas Jul ut, або: Sankt Knut, Kör Jules ut. Слово Йоль входить у якості складової частини до багатьох виразів. Словом Julklappar називають подарунки, зроблені на Різдво. Ми також говоримо про «йольський хліб», «йольські тістечка», «йольський стіл» тощо. Не варто забувати й про маленького домашнього духа, карлика Tomtegubbe – чаклуна, схожого на персонажа північнонімецької традиції на ім’я Nispuck. До XVIII століття шведські селяни проводили урочисту ходу до сільської церкви в переддень Різдва; для таких випадків церковна підлога покривалася «йольською соломою» (англ. Yule Straw). Проте сьогодні цей звичай уже вийшов з ужитку.
Інша назва періоду Різдва – Julfriede чи Julred (пор. німецьке Friede, англосаксонське frith, eolfrith, середньоанглійське freeth: «мир»). Ця назва вірогідно є натяком на Різдвяне перемир’я, що перейшло до християнської епохи від традиційної заборони на економічну та воєнну діяльність в період сонцестояння: ми не працюємо; знайомі об’єкти уже не можна використовувати; «все, що обертається» припиняє цей рух, в томц числі колеса тощо; це «йольське перемир’я»: Julfriede. У Швеції це перемир’я традиційно закінчується 6 січня, церкви Данії та Швеції відкладають його до 13 січня. У цей період також прийнято не відзначати шлюби. (Шлюб на Різдво був вперше заборонений синодом у 1022 році та вдруге – декретом Граціана століття потому).
Зрештою, згадаймо давню німецьку назву Mütternacht/en («ніч матері») як синонім Weihnacht/en. У давні часи цей термін
був поширений на більшій території. У Галлії та на півдні Німеччини культ матерів
відзначався взимку. Щодо давньої Англії у нас є свідоцтво Біди Шановного
(672-735), згідно з яким різдвяну ніч в язичницькі часи називали modranecht (môdra night). Аби пояснити
цей натяк, немає необхідності вдаватися до того, що Жорж Дюмезіль назвав «стерильною
одержимістю Богинею-матір’ю». Схожість з римськими Matralia не здавалася б
переконливою, якби не антагоністична симетрія, оскільки саме на початку літа,
11 червня, римляни відзначали свято богині Mater
Matuta, божества «світанку», гомогенного індоіранській богині вранішньої
зорі. З іншого боку, в «Різдвяних феях» (Befana,
Frau Holle, Perchta-Berchna тощо) можна розгледіти безліч пережитків цих
мудрих «матерів», походження яких залишається маловідомим. З цього також можна
зробити висновок, що характеристика Різдва як свята народження/материнства була
притаманна прадавньому індоєвропейському язичництву.
[1] Le Nouvel observateur, 23 грудня 1974.
[2] Ernst Jones Psychanalyse, folklore et religion, Payot, 1973.
[3] Le Figaro, 26 та 27 листопада 1977.
[4] Ibid.
[5] Le Nouvel observateur, 23 грудня 1974.
[6] Georges Dumézil, La religion romaine archaïque, Payot, 1966.
[7] Idem, p. 331.
[8] Edward Langford, Yuletide and the Advent of Christmas, in Northern World, VII, hiver 1962-1963, 2, 17-22.
Переклад: Сергій Заїковський
