Молдбаґ! Якщо говорити про сучасну антиегалітарну думку, то це ім’я згадується найпершим. А воно – неминуче наводить нас на поняття «неореакції»: міфічного чудовиська, котре від самого початку свого існування зазнавало найдивовижніших тлумачень з боку найрізноманітніших інтерпретаторів (як ліберальних критиків, так і самопроголошених фанатиків), варіюючись від «людиноненависницької нігілістичної доктрини тотального геноциду» до «таємної змови тисяч озброєних програмістів-надлюдей з ціллю здійснити воєнізований авторитарний переворот у США».
На ділі, у своїх працях Молдбаґ пропонує нам вийти за рамки базових політичних теорій модерну, будучи не стільки навіть «анти-демократично» налаштованим, як, перефразовуючи Ґійома Фая, «пре-демократично» та «пост-демократично»: звертаючись до таких давно забутих політичних теорій та авторів, як то камералізм та Томас Карлейль, вигадуючи на базі оригінального синтезу власні «теорії» (цьому власне й присвячено даний текст), Молдбаґ виводить абсолютно новий та свіжий погляд на світ, що нас оточує, та його соціально-політичну структуру.
Тож закликаємо вас до подорожі в глибини «неореакції», і почнімо ми, мабуть, з найвідомішого тексту Кьортіса Ярвіна/Менціуса Молдбаґа.
«Днями я бавився у своєму гаражі й вирішив вигадати нову ідеологію. Що? Тобто виходить, що я здурів, чи як? Перш за все, неможливо просто так взяти й вигадати нову ідеологію. Ідеології передаються віками, наче рецепти лазаньї. Їм потрібна витримка, наче бурбону – ви не зможете випити бурбону прямо з трубки самогонного апарату».
Менціус Молдбаґ: маніфест формаліста
Днями я бавився у своєму гаражі й вирішив вигадати нову ідеологію. Що? Тобто виходить, що я здурів, чи як? Перш за все, неможливо просто так взяти й вигадати нову ідеологію. Ідеології передаються віками, наче рецепти лазаньї. Їм потрібна витримка, наче бурбону – ви не зможете випити бурбону прямо з трубки самогонного апарату.
Ну припустимо, що ти все ж спробуєш це зробити, що далі? Що є причиною усіх світових проблем? Ідеологія, ось що. Що спільного між Бушем та Усамою? Обидва – ідеологічні фанатики. То навіщо нам далі плодити ідеології?
Окрім того, вигадати нову ідеологію на рівному місці – неможливо. Люди без упину теревенять про ідеології відтоді, як Ісус був малюком. Як мінімум відтоді! А я типу збираюся їх перевершити? Якась випадкова людина з Інтернету, що вилетіла з аспірантури й не знає грецької чи латини? Ким я себе в біса вважаю, Уоллесом Шоном?
Слушні зауваження. Давайте відповімо на них, перш ніж поговорити про формалізм.
По-перше, звісно ж, існує кілька чудово витриманих традиційних ідеологій, котрі завдяки Інтернету ми можемо прекрасно розглянути у всій повноті. Вони мають багато імен, але ми називатимемо їх прогресивізмом та консерватизмом.
Моя претензія до прогресивізму полягає в тому, що принаймні останні 100 років більшість письменників, мислителів та розумних людей загалом були прогресивістами. Відтак, будь-який інтелектуал у 2007 році, який зараз це читає, якщо тільки не трапилося якогось просторового зламу в Інтернеті й мої слова не транслюються зараз у прямому ефірі на Fox News, по суті є пронизаним прогресивістською ідеологією.
Вочевидь, цей факт дещо погіршує здатність людей розгледіти певні проблеми у сучасному прогресивістському світогляді.
Що стосується консерватизму: не всі мусульмани є терористами, але більшість терористів є мусульманами, і так само – не всі консерватори є кретинами, але більшість кретинів є консерваторами.
Сучасний американський консервативний рух – що парадоксально, набагато молодший за прогресивістський рух бодай тому, що його довелося заново винаходити після диктатури Рузвельта – безперечно зазнав впливу цієї аудиторії. Він також страждає від електоральної проблеми, адже по факту змушений зневажати усе те, що обожнюється прогресивізмом, і ця химерна вроджена вада, вочевидь, не лікується.
Більшість людей, які не вважають себе “прогресивістами” чи “консерваторами”, здебільшого належать до двох інших груп. Вони або “помірковані”, або “лібертаріанці”.
Судячи з мого досвіду, найбільш розсудливі люди вважають себе “поміркованими”, “центристами”, “незалежними”, “поза ідеологіями”, “прагматиками”, “аполітичними” тощо. Враховуючи грандіозні трагедії, спричинені політикою ХХ століття, подібне самовизначення є цілком зрозумілим. Але саме воно, я переконаний, несе відповідальність за більшість смертей та руйнувань у сучасному світі.
Центризм – це не ідеологія. Це не течія думки. Це не переконання. Це відсутність думки як такої взагалі. Якщо ви вважаєте, що статус-кво 2007 року в основному є справедливим, то маєте так само вірити у статус-кво, якщо машина часу відправить вас до Відня 1907 року. Але якби ви обійшли Відень у 1907 році і всюди розповідали, що має з’явитися Європейський Союз, а африканці та араби мають самі керувати своїми країнами та навіть колонізувати Європу, що будь-яка форма правління, окрім парламентської демократії, є злом, що паперові гроші є більш корисними для бізнесу, що всі лікарі повинні працювати на державу тощо – ну, ви могли б, мабуть, знайти людей, які з вами погодилися б. Але вони не називали б себе “центристами”, та й вас ніхто так не назвав би.
Геть ні, якби ви були центристом у Відні в 1907 році, то ви було б свято переконані у тому, що правління Франца Йозефа I було найкращою річчю у світі з тих пір, як ми навчилися нарізати хліб. То кого ви оберете? Габсбургів чи єврократів? Досить складно вивести між ними якийсь компромісний варіант.
Іншими словами, проблема поміркованих політичних поглядів полягає в тому, що “центр” не є фіксованим. Він рухається. І оскільки він рухається, то і люди, будучи людьми, намагатимуться його рухати. Це створює стимул для насильства – чого ми, формалісти, намагаємось уникати. Детальніше про це трохи пізніше.
Лишаються лібертаріанці. Я до смерті обожнюю лібертаріанців. На моєму комп’ютері постійно відкрито сайт Інституту Мізеса. Як на мене, той, хто навмисно вирішив лишатися неознайомленим з лібертаріанською (і, зокрема, мізесівсько-ротбартівською) думкою в епоху, коли лише кілька натискань миші зможуть нагодувати вас такою кількістю висококласного лібертаріанства, якої було б вдосталь, аби втопити лося, не є інтелектуально-серйозною людиною. Крім того, я програміст, який перечитав забагато наукової фантастики – і це два основні фактори ризику стати лібертаріанцем. Тож я міг би просто сказати: “читай Ротбарда“, та й годі.
Та з іншого боку, тут важко не помітити двох основних фактів Всесвіту. Перший полягає в тому, що лібертаріанство – надзвичайно очевидна ідея. Другий – що вона ніколи не була успішно реалізованою.
Це нічого не доводить. Але свідчить про те, що лібертаріанство, як завжди стверджують його недоброзичливці, по суті є непрактичною ідеологією. Я дійсно хотів би жити у лібертаріанському суспільстві. Питання: чи існує шлях звідси туди? А якщо ми туди потрапимо, то чи зможемо там і залишитися? Якщо вашою відповіддю на обидва ці запитання є беззаперечне “так”, то, можливо, у нас різне розуміння поняття “очевидного”.
Ось чому я вирішив вигадати власну ідеологію – формалізм.
Ясна річ, у формалізмі немає нічого нового. Прогресивісти, консерватори, центристи та лібертаріанці розгледять тут чималі шматки власних неперетравлених реалій. Навіть слово “формалізм” є запозиченим з юридичного формалізму, що здебільшого є тією ж ідеєю у більш скромному вбранні.
Я не Віцціні. Я просто чувак, який купує багато незрозумілих вживаних книг і не боїться вгризатися в них, присмачити спеціями та подати результат у якості свого роду політичного сурімі. Більшість із того, що я маю розповісти, доступне з кращим написанням, детальнішим описом та набагато більшою ерудицією у Жувенеля, Кюнельта-Леддіна, Леоні, Бернема, Нока тощо.
Якщо ви ніколи не чули ні про кого з цих людей – це нормально, я також про них не чув, доки не розпочав цю процедуру. Якщо це вас лякає, то так і має бути. Зміна власної ідеології багато в чому нагадує проведення самостійно операції на власному мозку. Вона вимагає терпіння, терпимості, високого больового порогу та дуже стійких рук. Ким би ви не були, у вас все одно уже є ідеологія, і якби вона хотіла вийти сама, то зробила б це самотужки.
Тому немає сенсу розпочинати цей брудний експеримент лишень для того, аби вставити собі якусь іншу ідеологію лише тому, що хтось так сказав. Як ми побачимо, формалізм – це ідеологія, розроблена гіками для інших гіків. Це не готовий набір. Він не продається з батарейками. Ви не можете просто взяти й почати його використовувати. У ліпшому випадку це груба відправна точка, що допоможе вам вибудувати власну ідеологію у стилі “зроби сам”. Якщо вам некомфортно працювати з настільною пилкою, осцилографом та автоклавом, то формалізм не для вас.
Отже: основна ідея формалізму полягає лише в тому, що основною проблемою в людських справах є насильство. Мета – створити спосіб взаємодії людей на планеті надзвичайно обмежених розмірів без насильства. І особливо – без організованого насильства. У порівнянні з організованим насильством “людина проти людини”, вважає добрий формаліст, усі інші проблеми – бідність, глобальне потепління, моральний розпад тощо – ніщо.
Можливо, коли ми позбудемося насильства, то зможемо бодай трохи подбати і про Моральний Занепад, але пріоритети, як на мене, варто розставляти якомога чіткіше, особливо з огляду на те, що в минулому столітті організоване насильство вбило кількасот мільйонів людей, тоді як Моральний Розпад всього лиш породив шоу “American Idol”.
Головне – дивитися на це не як на моральну проблему, але як на проблему інженерну. Будь-яке рішення, що вирішує цю проблему, є прийнятним. Будь-яке рішення, яке її не вирішує, не є прийнятним.
Наприклад, існує прекрасна ідея – пацифізм, що є частиною загальної прогресивістської групи і стверджує, що саме вона є вирішенням питання насильства. Наскільки я розумію, ідея пацифізму полягає в тому, що якщо ми з вами не будемо жорстокими, то і всі решта теж не будуть жорстокими.
У мене немає сумнівів, що пацифізм в окремих випадках може бути ефективним. Наприклад, у Північній Ірландії – там він, здається, працює. Але існує своєрідна логіка “сотої мавпи”, якої постійно уникає мій лінійний західний розум. Мені здається, що якщо всі стануть пацифістами, але одна людина вирішить пацифістом не бути, то вона почне керувати усім світом. Хммм.
Ще одна складність полягає в тому, що визначення поняття “насильство” не є очевидним. Якщо я обережно витягну у вас гаманець, а ви будете гнатися за мною зі своїм Глоком та змусите мене благати, аби ви дозволили мені повернути його вам, то хто з нас вчинив насильство?
Припустимо, я скажу: “ну, це був ваш гаманець – але ж зараз це вже мій гаманець?” Щонайменше це наводить на думку, що нам потрібне правило, яке чітко окреслюватиме, чий гаманець кому належить. Тож насильство – це все, що порушує правило або замінює його іншим правилом. Якщо правило чітке і всі його дотримуються, то ніякого насильства немає.
Іншими словами, насильство дорівнює конфлікт плюс невизначеність. Доки у світі існують гаманці, конфлікти існуватимуть. Але якщо ми зможемо усунути невизначеність – якщо існує однозначне, непорушне правило, котре заздалегідь повідомлятиме нам, хто отримує гаманець, – то в мене немає причин засувати руку вам до кишені, і у вас немає причин гнатися за мною, люто стріляючи у повітря. Жодна з наших дій за визначенням не зможе вплинути на результат конфлікту.
Насильство будь-якого розмаху не має жодного сенсу, якщо уникнути невизначеності. Розгляньмо війну. Якщо одна армія знає, що програє війну, завдяки, припустимо, пораді якогось безпомилкового оракула, то у неї немає причин битися. Чому б не здатися і не покінчити з цим?
Але це лише збільшує наші труднощі. Звідки беруться усі ці правила? Хто робить їх незламними? Хто може стати оракулом? Чому гаманець “ваш”, а не “мій”? Що станеться, якщо наші думки щодо цього питання розійдуться? Якщо для кожного гаманця існує окреме правило, то як кожен зможе їх усі пам’ятати? І припустимо, що це не в тебе, а у мене в руках Глок?
На щастя, великі філософи витрачали вкрай багато довгих годин на обдумування цих деталей. Відповіді, які я вам наводитиму, належать їм, а не мені.
По-перше, розумний спосіб введення правила – це те, що ти зобов’язаний дотримуватись його тоді і лише тоді, коли сам з ним погоджуєшся. У нас немає правил, укладених для нас богами десь на небі. Ми маємо по суті зовсім не правила, але домовленості. Ясна річ, погодитися на щось, а потім, для власної зручності, перестати з цим погоджуватися – це хамський вчинок. Насправді, коли ви укладаєте угоду, то сама угода цілком може включати у себе наслідки такої от безвідповідальної поведінки. Якщо ви людина дика і ні з чим не погоджуєтесь – навіть з тим, аби просто не вбивати хаотично усіх підряд на вулиці – то це теж нормально. Підіть і живіть, наприклад, у джунглях. Не чекайте, що хтось дозволить вам гуляти по їхнім вулицям довше, аніж, скажімо, білому ведмедю. Не існує якогось абсолютного морального принципу, який говорив би, що білі ведмеді – це зло, проте їх присутність очевидно не є сумісною із сучасним міським життям.
І тут ми починаємо помічати існування двох типів угод. Є угоди, укладені з іншими конкретними особами – я погоджуюсь пофарбувати ваш будинок, а ви погоджуєтеся мені за це заплатити. А є домовленості на кшталт: “Я нікого не вбиватиму на вулиці”. Але чи справді ці домовленості є настільки різними? Я так не вважаю. Я вважаю, що другий тип угоди – це по суті ваша угода з тим, хто є власником вулиці.
Якщо у гаманців є власники, то чому у вулиці не має бути власника? Очевидно, що у гаманців мають бути власники, адже врешті-решт хтось же має вирішити, що трапиться далі з цим гаманцем. Він буде у вашій кишені, чи в моїй? Вулиці лишаються на місці, проте є ще купа рішень, які треба прийняти – хто мостить вулицю? Коли і чому? Чи дозволяється людям вбивати людей на вулиці, чи це одна з тих особливих вулиць, на яких людей не вбивають? А як щодо вуличних торговців? І так далі.
Очевидно, що коли я володію 44-ю вулицею, а ви 45-ю та 43-ю, то можливість складних відносин між нами стає нетривіальною. І складність ця, разом із двозначністю, що близька до невизначеності, спричиняє те, що Глоки знову дістаються з-за пазухи. Отже в реальності ми, мабуть, говоримо уже про володіння не вулицями, але більшими, більш чітко визначеними одиницями – може кварталами, чи навіть містами.
Володіння містом! Зараз це було б досить круто. Але це повертає нас до проблеми, яку ми повністю проґавили, а саме – кому що належить. Як ми вирішимо це питання? Чи заслуговую я на те, щоб володіти цілим містом? Хіба я не настільки крутий? Я думаю, що крутий. Припустимо, що ти міг би зберегти свій гаманець, а я міг би отримати у володіння, скажімо, Балтімор.
Існує така ідея, яка називається соціальною справедливістю. У неї вірять багато людей. Насправді, на момент написання цієї статті згадане поняття є досить універсальним. Цей факт говорить нам про те, що Земля мала і має обмежений набір ресурсів, таких як міста, яких ми всі бажаємо мати якомога більше. Але ми не можемо мати всі міста, а то й вулиці, бо мусимо ділитися ними порівну. Бо всі ми люди рівні й ніхто не є рівнішим за інших.
Соціальна справедливість звучить дуже мило. Але вона має три проблеми.
Перша – багато що з цих приємних речей не можна безпосередньо порівняти між собою. Якщо в мене є яблуко, а в тебе апельсин, то ми рівні? Можемо подискутувати на цю тему – можна навіть з Глоками.
Друга – навіть якщо всі люди мають рівні стартові позиціями, то люди ж все одно різні, вони мають різні потреби та навички тощо, а концепція власності означає, що якщо у вас є щось таке, що ви можете передати комусь іншому, то навряд чи всі залишаться рівними. Насправді ж дві системи, в одній з яких дотримуються угод, а в іншій панує рівність, є непоєднуваними.
Тобто якщо ми спробуємо забезпечити постійну рівність, то, ймовірно, мусимо очікувати постійного насильства. Я не дуже полюбляю “емпіричні докази”, але вважаю, що цей прогноз досить добре доведено на реальності.
Третя – найгірша, так би мовити, – полягає у тому, що насправді ми вибудовуємо тут зовсім не абстрактну утопію. Ми намагаємось виправити реальний світ, а він, якщо ви цього ще не помітили, надзвичайно заплутаний. У багатьох випадках немає чіткої згоди щодо того, кому що належить (Палестина, га?), однак більшість хороших речей у світі, вочевидь, мають досить визначені рамки контролю.
Якщо ми почнемо вирівнювати розподіл благ, чи взагалі бодай якось його міняти, то невдовзі усвідомимо, що приймаємо рішення навмання. Приходимо й говоримо: ми прийшли з миром, ми віримо, що всі мають бути вільними та рівними, давайте-но хутчіш усі обіймемося. Обніми мене. Відчуваєш цю штуковину в моїй задній кишені? Так, це саме те, про що ти думаєш. І воно заряджене. Тож хутчіш передай-но мені своє місто/гаманець/яблуко/апельсин, бо я знаю когось, кому це все потрібно більше, аніж тобі.
Мета формалізму – уникнути цього неприємного маленького візиту. Формалізм стверджує: давайте зараз точно з’ясуємо, хто що має, і дамо їм гарненький маленький сертифікат володіння. Не будемо розбиратися, хто що повинен мати. Бо, подобається тобі це чи ні, але такі розбірки – це всього лиш рецепт для зростання кількості насильства. Дуже важко вигадати якесь правило, що пояснюватиме, чому палестинцям слід повернути Хайфу, а Лондон не варто повертати валлійцям.
Наразі це, мабуть, сильно нагадує лібертаріанство. Але між ними є величезна різниця. Лібертаріанці якраз могли б вважати, що валлійцям слід повернути Лондон. А може й не слід. Я досі не певен, що можу розтлумачити Ротбарда з цього приводу – а це, як бачимо, саме по собі є проблемою.
Але якщо усі лібертаріанці бодай в щось і вірять, то вірять вони у те, що американці мають повернути собі Америку. Іншими словами, лібертаріанці (принаймні, справжні лібертаріанці) вважають, що США по суті є нелегітимною та узурпаторською владою, що оподаткування є крадіжкою, що уряд – це дивна, офіційна збройна мафія, котра якимсь чином змогла переконати всіх інших поклонятися їй так, ніби це Церква Божа чи щось схоже, а не просто група хлопців із вишуканими значками та великими рушницями.
Хороший формаліст нічого спільного з цими ідеями не має.
Бо для формаліста уже сам той факт, що США можуть визначати, що відбувається на північноамериканському континенті між 49 паралеллю та Ріо-Гранде, Британією й Ірландією тощо, означає, що саме цей суб’єкт володіє цією територією. І те, що США стягують регулярні платежі з вищезазначених звірят, означає не більше, аніж те, що їм належить право стягувати ці кошти. Різні маневри та псевдо-законність, завдяки яким вони набули цих властивостей, – всього лиш історія. Важливим є те, що вони тут і зараз мають ці права, і вони не хочуть їх віддавати так само, як ви не хочете віддавати мені свій гаманець.
Отже, якщо відповідальність за виплату певного зрізу вашої зарплати робить вас кріпаком (кмітливе переосмислення цього слова для нашого безумовно менш аграрного століття), то це значить, що всі американці – кріпаки.
Вірніше, корпоративні кріпаки, бо США – це не що інше, як корпорація. Тобто формальна структура, в рамках якої група осіб погоджується діяти колективно для досягнення певного результату.
І що? Отже, я корпоративний кріпак. Хіба це настільки жахливо? Здається, що я до цього досить гарно звик. Два дні на тиждень я працюю на лорда Снуті-Снута. Або ж на підприємстві Безликі Глобальні Продукти. Або на когось іншого. Чи має значення, хто саме виписав мені чек?
Сучасна різниця між “приватними” корпораціями та “урядами” по суті є досить недавньою. Безумовно, США відрізняються, скажімо, від Microsoft тим, що США забезпечують власну безпеку. Але з іншого боку, подібно до того, як Microsoft більшу частину своєї безпеки покладає на США, США у більшості свого програмного забезпечення залежить від Microsoft. Незрозуміло, чому це має робити одну з цих корпорацій особливою, а іншу – ні.
Звісно ж, мета Microsoft – не писати програмне забезпечення, а заробляти гроші для своїх акціонерів. Американське онкологічне товариство – теж корпорація, і воно теж має мету – вилікувати рак. Я втратив чимало напрацювань завдяки так званому “програмному забезпеченню” Microsoft, проте ціна їх акцій, чесно кажучи, від цього не впала. І рак, вочевидь, теж нікуди не подівся.
Якщо генеральний директор MSFT або ACS читає ці слова, то, чесно кажучи, мені нема чого вам сказати, хлопці. Ви чудово знаєте, що робите, і ваші люди вочевидь роблять це якомога якісніше. А якщо ні, то негайно звільніть цих покидьків.
Однак я навіть не уявляю, якою є мета США.
Я якось чув, ніби є хтось, хто нібито ними керує. Але кажуть при цьому, що він навіть не може звільнити своїх працівників, і це, мабуть, добре, бо я також чув, що він зовсім не Джек Уелч, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Загалом, якщо хтось зможе визначити бодай одну важливу подію, що сталася в Північній Америці саме тому, що Буша, а не Керрі обрали президентом у 2004 році, то я з радістю хотів би про неї почути. Бо у мене таке враження, що президент впливає на події в США приблизно так само, як Небесний Суверенний Імператор, Божественний Мікадо, впливає на події у Японії. Тобто, по суті, ніяк.
США існують, це безспірно. Вони виконують якісь дії, з цим також не посперечаєшся. Але той спосіб, за яким вони вирішують, які дії вчинити, є настільки непрозорим, що для всіх, хто знаходиться за межами Вашингтону, це виглядає так, ніби вони приймають ці рішення на основі гадання на нутрощах тварин.
Отже, маніфест формаліста означає наступне: США – це всього лиш корпорація. Це не містична віра, передана нам попередніми поколіннями. Це не притулок наших надій і страхів, не голос совісті та не караючий меч справедливості. Це просто здоровенна стара компанія, що володіє величезною купою активів і не має чіткого уявлення про те, що вона хоче з ними зробити, тож борсається, наче десятигалонна акула у п’ятигалонному відрі, бризкаючи червоною рідиною з базиліона зябр.
З точки зору формаліста, спосіб виправити ситуацію в США полягає у відмові від древньої містичної хріні – корпоративних молитов та войовничих співів – і подальшому з’ясуванні того, кому ж все таки належить це чудовисько. Нехай вони уже нарешті вирішать, що саме, трясця їх матері, будуть з усім цим робити. І я не вважаю за божевілля стверджувати, що всі варіанти – включаючи реструктуризацію та ліквідацію – мають бути розглянутими.
Незалежно від того, йдеться про США, Балтімор чи ваш гаманець, формаліст радіє лише тому, що володіння та контроль є речами сутнісно тотожними. Отже, для реформалізації нам необхідно з’ясувати, хто володіє фактичною владою в США, і роздати акції таким чином, аби якомога ближче відтворити цей розподіл.
Звичайно, якщо ви вірите в містичну хрінь, то, напевно, відповісте, що кожен громадянин має отримати свою частку акцій. Але це занадто райдужне бачення фактичної структури влади США. Пам’ятайте, що наша мета – з’ясувати не те, хто що повинен мати, але те, хто що має тут і зараз. Наприклад, якби New York Times схвалила наш план реформалізації, то такий сценарій був би набагато ймовірнішим. Це свідчить про те, що New York Times має досить велику частку фактичної влади, отже ця газета повинна отримати чимало акцій.
Постривайте. Ми ж не відповіли на запитання. Якою є мета США? Припустимо, виключно для прикладу, ми передаємо всі акції в руки New York Times. Що ж старий Сульцбергер на прізвисько “Удар” зробить зі своєю новенькою блискучою країною?
Багато людей, включаючи напевне й пана Сульцбергера, думають про США як про благодійну організацію. Таку як Американське товариство раку, просто з більш широкою місією. Можливо, мета США – просто робити у цьому світі добрі справи, от і все.
Цілком зрозуміла перспектива. Безумовно, якщо в світі лишиться бодай щось недобре, то воно має негайно бути знищеним гігантською, озброєною мега-благодійною організацією з термоядерними бомбами, прапором і 250 мільйонами кріпаків. Проте дуже дивно, враховуючи разючі статки цієї величезної благодійної установи, що добра вона робить настільки мало.
Можливо це пов’язано з тим, що вона працює настільки ефективно, що десь так з 1830-х років не мала збалансованого бюджету. Можливо, якби ви реформували США, запустили цю країну як справжній бізнес та розподілили акції серед величезної кількості окремих благодійних організацій, кожна з яких, вірогідно, має певний статут для якоїсь фактичної конкретної мети, то ми отримали б більше користі.
Ясна річ, США не просто мають активи. На жаль, вони також мають борги. Дещо з цих боргів, як то державні займи, давно й чудово формалізовано. Інші, як то Соціальне забезпечення та Medicare, є неформальними та знаходяться під вуаллю політичної невизначеності. Якби ці зобов’язання були реформовані, то їх одержувачі могли б з цього лише виграти. Звичайно, вони тим самим перетворилися б на інструменти, що підлягають обміну, і їх можна було б, наприклад, продати. Чи обміняти на крек. Таким чином, реформалізація вимагає від нас розмежування власності та благодійності, що є важкою, проте вкрай важливою проблемою.
Усе це не дає відповіді на запитання: чи є корисними такі національні держави, як США?
Якби ви реформували США, то це питання вирішували б їх акціонери. Можливо міста працюють краще, коли перебувають в окремій власності та експлуатуються самі по собі. Якщо так, то їх, мабуть, слід виділити у якості окремих корпорацій.
Існування таких успішних міст-держав, як то Сінгапур, Гонконг та Дубай, безумовно, дає нам певну відповідь на це запитання. Як би ми їх не називали, ці місця чудові завдяки своєму процвітанню та відносною відсутністю політики. Насправді ж, єдиним способом зробити їх більш стабільними та безпечними було б перетворення із фактично сімейних (Сінгапур та Дубай) або субсидіарних (Гонконг) корпорацій на анонімну державну власність, усуваючи тим самим довгостроковий ризик наростання політичного насильства.
Безумовно, відсутність демократії у цих містах-державах жодним чином не зробила їх схожими до нацистської Німеччини чи то пак Радянського Союзу. Будь-які обмеження свободи особистості, підтримувані ними, головним чином спрямуються на запобігання розвитку демократії – і це зрозуміле занепокоєння, враховуючи історію народного правління. По суті, що Третій Рейх, що комуністичний світ постійно стверджували, що репрезентують істинний дух демократії.
І що, зокрема, демонструє Дубай, уряд (як і будь-яка корпорація) може забезпечити чудове обслуговування клієнтів, якими він не володіє і яким не належить. Більшість жителів Дубаю навіть не є громадянами цієї країни. Якщо у шейха Аль-Мактума дійсно є хитрий план схопити їх усіх, заковувати в ланцюги і змусити працювати на соляних шахтах, то він робить це вкрай хитро.
Дубай як місце майже нічим не цікавий. Погода нестерпна, визначних пам’яток немає, а сусіди жахливі. Це крихітна країна посеред пустелі, в оточенні схибнутих на Аллаху маніяків з підозрілою пристрастю до швидкісних центрифуг. Проте в Дубаї знаходиться чверть від усіх будівельних кранів в світі, і цей поліс росте наче бур’ян. Якби ми дозволили Мактумам керувати, скажімо, Балтімором, то що трапилося б?
Одним з висновків формалізму є те, що демократія – з чим погоджувалася більшість письменників до XIX століття – неефективна та руйнівна система управління.
Без політики поняття “демократія” взагалі позбувається сенсу, а, як ми уже бачили, політика та війна є нерозривно пов’язаними. Найвдаліше описання демократичної політики – це свого роду символічне насильство: битву виграє той, хто приведе на поле бою більше солдатів.
Успіх Європи, Японії та США після Другої світової війни формалісти пояснюють не демократією, але її відсутністю. Зберігаючи символічні структури демократії, так само як римський принципат зберігав сенат, повоєнна політична система Заходу передала майже всю фактичну владу щодо прийняття рішень своїм державним службовцям та суддям, які є “аполітичними” та “позапартійними”, тобто недемократичними.
Оскільки за відсутності ефективного зовнішнього контролю ці державні служби більш-менш керуються самі по собі, то як і будь-яке некероване підприємство зазвичай існують та розширюються заради існування та розширення. Але вони уникають систематизованого поділу здобичі, який неодмінно зростає, коли народні трибуни отримують фактичну владу. І виконують потрібну працю, якщо не основоположну, підтримуючи бодай якусь подобу закону.
Іншими словами, нам здається, що “демократія” працює саме тому, що насправді це не демократія, але посередньо впроваджений формалізм. Цей взаємозв’язок між символізмом та реальністю можна простежити на досить повчальному, проте й гнітючому прикладі Іраку, де закону взагалі немає, але є найчистіша та найвишуканіша форма демократії (пропорційне представництво), та міністри, які по суті самотужки керують власними міністерствами. І хоча в історії неможливі контрольовані експерименти, але порівняння Іраку з Дубаєм є чудовим аргументом на користь формалізму проти демократії.
Переклад: Артур Малик, під ред. Сергія Заїковського
